Читать книгу Між небом і землею - Марк Леви, Marc Levy - Страница 5

Артур вийшов з машини й двічі коротко подзвонив у двері. Перед ним з’явилася невисока жіночка, очі якої обрамляли окуляри в роговій оправі. Вона прочинила двері й запитала, що йому треба. Артур розповідав свою побрехеньку так правдоподібно, як тільки міг. Медсестра повідомила йому про правила, які, раз уже вигадані кимось, мусять діяти, тож Артуру лишається тільки повернутися завтра й відкласти свій від’їзд.

У відповідь на те молодик благав, нагадував про виняток, який підтверджує всі правила, але зрештою готовий був підкоритися з болем у серці. Медсестра таки здалася, поглянула на годинник і промовила:

– Я маю робити обхід, тож ідіть за мною, не галасуйте й нічого не торкайтеся. Щоб за п’ятнадцять хвилин вийшли.

Він узяв її за руку й поцілував на знак подяки.

– Ви всі такі в Мексиці? – усміхнулася жінка.

Вона пропустила Артура в приміщення лікарні й попросила йти за нею. Вони дісталися до ліфтів і піднялись одразу на п’ятий поверх.

– Я проведу вас до палати, завершу обхід і заберу вас. Нічого не торкайтеся.

Вона прочинила двері з номером 505. У палаті панувала напівтемрява. Здавалося, ніби жінка, яка лежала на осяяному простою лампою ліжку, поринула в глибокий сон. Біля входу Артур не міг розгледіти рис її обличчя. Медсестра тихо промовила:

– Я лишу двері відчиненими, проходьте. Ви її не розбудите, однак стежте за словами, які кажете біля неї. Бо з хворими в комі нічого не можна знати напевно. Принаймні так кажуть лікарі. У мене щодо цього інша думка.

Артур навшпиньки зайшов до палати. Лорен уже стояла біля вікна. Вона попросила чоловіка підійти ближче:

– Підходьте, я вас не вкушу.

Молодик без упину запитував себе, що взагалі тут робить. Наблизившись до ліжка, він опустив очі. Схожість була неймовірною. Нерухома жінка здавалася блідішою, ніж її усміхнений двійник, але, як не зважати на цю деталь, їхні риси були ідентичними. Тоді він позадкував на крок.

– Це неможливо! Ви її сестра-близнючка?

– Ви безнадійний! Немає у мене сестри. Це я, лежу ось там. Просто собі я. Допоможіть мені й визнайте неможливе. Це не фокус, та й ви не спите. Артуре, у мене немає нікого, крім вас, повірте, ви не можете просто відвернутися. Мені потрібна ваша допомога, ви єдина людина на всій землі, з якою я – вперше за півроку – можу розмовляти, єдине людське створіння, яке відчуває мою присутність і чує мене.

– Чому я?

– Не маю ані найменшої гадки, у всьому цьому взагалі нічого логічного немає.

– «Усе це» дуже лякає.

– Гадаєте, мені не страшно?

Про страх Лорен і сама багато могла б розповісти. Вона бачила, як її власне тіло в’януло, наче овоч, з кожним днем, оповите катетером і крапельницею для отримання поживних речовин. Вона не мала жодної відповіді ні на його запитання, ні на свої – ті самі, які вона щодень ставила собі після катастрофи.

– Я запитую себе про таке, що ви й уявити не здатні.

Сумно поглянувши на Артура, вона поділилася з ним своїми сумнівами та страхами: скільки ще триватиме цей загадковий феномен? Чи зможе вона повернутися хоча б на кілька днів до життя нормальної жінки, здатної ходити на власних ногах і обіймати тих, кого любить? Навіщо вона присвятила стільки років вивченню медицини, якщо все закінчиться так? Скільки ще днів лишилося, перш ніж її серце зупиниться? Вона бачила, як помирає, і ціпеніла від жаху.

– Я привид людини, Артуре.

Чоловік опустив очі, аби не зустрітися з поглядом Лорен.

– Щоб померти, потрібно піти, а ви й досі тут. Ходімо, ми повертаємося. Я стомився, та й ви також. Я вас підвезу.

Він поклав руку їй на плече та обійняв, ніби щоб утішити. Обернувшись, він опинився перед медсестрою. Жінка здивовано витріщалася на відвідувача.

– У вас судома?

– Ні, а що?

– Ваша рука застигла в повітрі зі стиснутою долонею. Це не судома?

Артур різко відпустив плече Лорен і звісив руку вздовж тулуба.

– Ви не бачите її, так? – запитав він у медсестри.

– Кого я не бачу?

– Нікого!

– Хочете трішки відпочити перед від’їздом? Здається, ви дивно поводитеся.

Медсестра хотіла заспокоїти його, адже це завжди великий шок. Казала, що «все гаразд», «це мине».

Артур відповів повільно – неначе враз розгубив усі слова і тепер їх шукає:

– Ні, все гаразд, я піду.

Медсестра схвильовано запитала, чи знайде він шлях. Опанувавши себе, він заспокоїв жіночку, сказавши, що вихід наприкінці коридору.

– Тоді я лишаю вас тут, бо маю трохи роботи в сусідній палаті – треба поміняти постільну білизну. Трапилася маленька неприємність.

Артур попрощався з нею і вийшов у коридор. Медсестра побачила, як він горизонтально відставив руку й пробурмотів:

– Я вірю вам, Лорен, вірю.

Медсестра насупилася й повернулася в сусідню палату, міркуючи: «Ох! Як же це їх усіх шокує, що ще скажеш».

Артур і Лорен пірнули в кабіну ліфта. Артур не підводив очей. Він нічого не казав, і вона також. Вони вийшли з лікарні. Північний вітер увірвався в затоку й приніс із собою колючий дрібний дощ. Було холодно, хоч вовків ганяй. Чоловік підняв комір пальта до потилиці й відчинив дверцята машини для Лорен.

– Пригальмуймо трохи з усім цим ходінням крізь стіни та вчинімо як треба, будь ласка!

Вона сіла в машину звичайним способом і всміхнулася.

Поверталися мовчки – ні він, ні вона не зронили й слова. Артур зосередився на дорозі, Лорен милувалася хмарами крізь вікно. Тільки коли вони під’їхали до будинку, дівчина, не відриваючи погляду від неба, промовила:

– Я дуже любила ніч – за її тишу, за силуети без тіней, за погляди, якими не обмінюються вдень. Неначе місто ділиться між двома світами, що не зустрічаються один з одним, і жоден навіть не здогадується про існування іншого. Безмір людських створінь, що зринають у сутінках і розчиняються на світанку. Нікому не відомо, куди вони прямують. Про них знали тільки ми в лікарні.

– А все ж це божевільна історія. Визнайте. Таке складно прийняти.

– Є таке, але не варто зациклюватися й проводити решту ночі, повторюючи це.

– Що там лишилося від тієї ночі!

– Паркуйте машину, я чекатиму на вас нагорі.

Артур запаркувався на вулиці, щоб не будити сусідів шумом гаражних дверей. Він піднявся сходами й зайшов до квартири. Лорен сиділа по-турецьки посеред вітальні.

– Ви цілилися на диван? – весело запитав він.

– Ні, на килим. На ньому й опинилася.

– Брешете, я певен, що ви цілилися на диван.

– Кажу вам, я планувала приземлитися на килим!

– З вас погана актриса.

– Я хотіла б приготувати вам чаю, але… Ідіть краще відпочивати, бо лишилося надто мало годин для сну.

Він розпитував її про обставини нещасного випадку, а вона розповіла про «примху старої англійки», про свою улюблену машину «тріумф» і про вихідний у Кармелі на початку минулого літа, що завершився на Юніон-сквер. Вона не знала, що сталося тоді.

– А ваш хлопець?

– Що – мій хлопець?

– Ви їхали на зустріч із ним?

– Перефразуйте ваше запитання, – усміхнулася Лорен. – Воно має звучати так: «Чи був у вас хлопець?»

– Чи є у вас хлопець? – повторив Артур.

– Дякую за теперішній час. Вони в мене бували.

– Ви не відповіли.

– А вас це стосується?

– Ні, зрештою, сам не знаю, навіщо лізу.

Артур розвернувся й попрямував до спальні.

– Може, ви таки відпочинете на ліжку? А я розташуюсь у вітальні.

Лорен подякувала за галантність, але відмовилася, бо їй і на дивані буде добре. Артур пішов спати надто втомленим, щоб міркувати про те, що відкрив цей вечір, – вони все обговорять завтра. Перш ніж зачинити двері, він побажав гості солодких снів, а вона попросила про останню послугу:

– Чи могли б ви поцілувати мене в щоку?

Артур запитально схилив голову.

– Так ви схожі на десятирічного хлопчика. Я просто попросила поцілувати мене в щоку. Мене вже півроку ніхто не обіймав.

Чоловік повернувся, підійшов до Лорен, узяв її за плечі й поцілував в обидві щоки. А вона притислася до його грудей. Артур почувався недоладним і розгубленим. Він незграбно обійняв її тендітні стегна. Вона провела щокою по його плечі.

– Дякую, Артуре, дякую за все. Тепер ідіть відпочивати, а то почуватиметеся виснаженим. Я скоро вас розбуджу.

Він попрямував до спальні, зняв светр і сорочку, кинув штани на стілець і пірнув під ковдру. За кілька хвилин його здолав сон. Доки Артур міцно спав, Лорен, лишившись у вітальні, заплющила очі, зосередилася – і приземлилася навпроти ліжка, на бильце крісла. Вона дивилася, як квартирант спить. Його обличчя було безтурботним; дівчина навіть помітила усмішку, що грала в кутиках вуст. Кілька довгих хвилин вона спостерігала за ним, доки її й саму не зборов сон. Це вперше вона заснула після катастрофи.

Коли Лорен прокинулася – близько десятої ранку – Артур іще міцно спав.

– Трясця, – буркнула вона, сіла біля ліжка й енергійно потрусила чоловіка. – Прокидайтеся, вже дуже пізно.

– Керол-Енн, не так гучно.

– Чарівно, просто чарівно. Час прокидатися, уже п’ять хвилин на одинадцяту. І це не Керол-Енн.

Артур спершу злегка розплющив очі, а тоді враз витріщив їх і різко сів на ліжку.

– Порівняння розчаровує? – запитала вона.

– Ви справді тут, це не сон?

– А цього можна було й уникнути, надто вже очевидна реакція. Краще б вам поквапитися, десята година вже проминула.

– Що? – закричав він. – Ви ж мали мене розбудити!

– Я не глуха. А що, Керол-Енн слабувала на вуха? Вибачте, я заснула, такого зі мною не було, відколи я потрапила до лікарні, і я сподівалася відсвяткувати це з вами, але бачу, ви не в гуморі. Тож ідіть збирайтеся.

– Притримайте цей іронічний тон, це ви спаскудили мені ніч, а тепер ще й за ранок узялися. Тож попрошу, годі!

– Ви страшенно чарівний зранку. Коли спите, ви подобаєтеся мені більше.

– Ви що, влаштовуєте мені сцену?

– Навіть не мрійте! І йдіть уже вдягатися, а то знову я буду винна.

– Звісно ж, це ви винні. А тепер будьте ласкаві вийти, бо під ковдрою я голий.

– А ви нині стали соромливим?

Артур попросив припинити сімейну сцену із самого ранку й мав нещастя завершити своє речення словами «бо інакше…».

– «Інакше» – це те слово, яке часто переповнює чашу! – відповіла Лорен ударом на удар.

Злісним тоном вона побажала йому вдалого дня і різко зникла.

Артур роззирнувся, кілька секунд повагався, а тоді покликав:

– Лорен? Досить, я знаю, що ви тут. Але у вас справді кепський характер. Виходьте вже, це безглуздо.

Голий, він стояв посеред вітальні й розмахував руками – і зненацька перетнувся поглядом із сусідом з будинку навпроти, який здивовано спостерігав за ним зі свого вікна. Артур приземлився на диван, схопив плед, обгорнув його навколо стегон і пішов до ванної, бурмочучи:

– Я стою в чім мати народила посеред вітальні й розмовляю сам із собою – що це за божевільна історія?

Зайшовши до ванної, він відчинив двері гардеробу й тихенько запитав:

– Лорен, ви тут?

У відповідь – ні звуку, і це засмутило Артура. Він хутко прийняв душ. Відтак побіг до своєї кімнати, ще раз заскочивши до гардеробу. Жодної реакції не було, тож він надягнув костюм. Чоловік тричі перев’язував вузол краватки, лаючись:

– Здається, сьогодні руки в мене ростуть не з того місця!

Одягнувшись, Артур рушив на кухню, понишпорив стільницею, шукаючи ключі – ті виявилися в кишені. Він квапливо вийшов з квартири, зупинився, обернувся і ще раз відчинив двері:

– Лорен, ви ще не тут?

Кілька секунд панувала тиша. Тоді Артур зачинив двері на подвійний замок. Спустившись одразу на паркінг через внутрішні сходи, він узявся шукати свою машину, а потім згадав, що лишив її на вулиці. Перебіг коридор і зрештою опинився надворі. Підвівши погляд, він знову побачив сусіда, що спантеличено спостерігав за ним. Сором’язливо йому всміхнувся, незграбно демонструючи ключі у дверцятах авто, сів за кермо й блискавично помчав геть.

Коли чоловік прибув на роботу, у вестибюлі йому зустрівся компаньйон. Побачивши Артура, Пол кілька разів хитнув головою й скривився, перш ніж звернутися до нього:

– Тобі варто було б узяти кілька вихідних.

– Сам їх бери, Поле, і не доколупуй мене із самого ранку.

– Чарівно, ти сама ввічливість.

– Може, візьмешся за свої справи?

– Ти бачився з Керол-Енн?

– Ні, я не бачився з Керол-Енн, із Керол-Енн усе скінчено, ти чудово це знаєш.

– Якщо ти вже опинився в такому стані, є лише два пояснення: Керол-Енн або новенька.

– Ні, жодної новенької немає. Відійди, я вже і так спізнився.

– Ні, серйозно, зараз тільки за чверть одинадцята. Як її звати?

– Кого?

– Ти свою пику бачив?

– А що з моєю пикою?

– Ти ніби провів ніч із танком! Тож розповідай.

– Але мені немає чого розповідати.

– А твій нічний дзвінок, коли ти верз усілякі дурниці, що це було?

Артур поглянув на компаньйона.

– Послухай, учора ввечері я з’їв якусь бридоту, тому огидно почувався вночі. Я дуже мало спав. Будь ласка, я зараз не в гуморі, дозволь пройти, я справді спізнююся.

Пол відступив, але поплескав Артура по плечу, коли той проминав його.

– Я ж твій друг, хіба ні?

Артур озирнувся, тож Пол додав:

– Ти розповів би мені, якби опинився в халепі?

– Ти що, не з тієї ноги встав? Я просто погано спав сьогодні, ось і все. Не треба робити з мухи слона.

– Добре, добре. Зустріч о першій годині, вони на нас чекатимуть на горішньому поверсі готелю «Хаятт Ембаркадеро». Якщо хочеш, поїдемо разом, я потім повернуся до офісу.

– Ні, я візьму свою машину, бо потім маю зустріч.

– Як забажаєш!

Артур зайшов до кабінету, поставив сумку й сів. Викликав свою асистентку, замовив кави, повернув крісло, розташувавшись обличчям до краєвиду, відхилився назад і замислився.

За кілька секунд Морін постукала у двері, тримаючи в одній руці папку «На підпис», а в іншій – кухлик і пончик, що балансував на краю блюдечка. Вона поставила гарячущий напій на край столу.

– Я додала вам молока. Гадаю, це ваша перша кава за сьогоднішній ранок.

– Дякую. Морін, а що в мене з пикою?

– Вона промовляє: «Я ще не випив ранкової кави».

– Я ще не випив ранкової кави!

– Для вас є повідомлення, але снідайте спокійно, там нічого термінового. Лишаю вам листи на підпис. У вас усе гаразд?

– Так, усе гаразд, просто я дуже стомлений.

Саме цієї миті в кабінеті матеріалізувалася Лорен, ледь-ледь оминувши край столу. Вона швидко зникла з поля зору Артура, впавши на килим. Чоловік ураз підскочив.

– Ви не забилися?

– Ні, ні, все гаразд, – відказала Лорен.

– Чому б це я мала забитися? – запитала Морін.

– Ні, не ви, – заперечив Артур.

Морін скинула поглядом кімнату.

– Нас тут небагато.

– Просто думки вголос.

– Ви подумали вголос, що я забилася?

– Та ні, я подумав про іншу людину, але висловився вголос, з вами таке не траплялося?

Лорен, що сиділа на краю столу, закинувши ногу на ногу, вирішила перебити Артура:

– Зовсім не обов’язково порівнювати мене із жахіттям!

– Але я не називав вас жахіттям.

– Цього ще бракувало! Тоді вам доведеться шукати інші жахіття, які готуватимуть для вас каву, – відрізала Морін.

– Морін, я звертаюся не до вас!

– У кабінеті привид чи мене раптом вразила часткова сліпота і я чогось не помічаю?

– Вибачте, Морін, це кумедно, я сам кумедний. Я виснажений, базікаю вголос і зовсім не зосереджений.

Морін поцікавилася, чи чув він узагалі про депресію від перевтоми.

– Знаєте, треба діяти, щойно проявляються перші ознаки, інакше потім доведеться відновлюватися протягом місяців.

– Морін, я не в депресії через перевтому, у мене була кепська ніч, ось і все.

Лорен продовжила:

– Ах! От воно що, кепська ніч, жахіття…

– Припиніть, будь ласка, це неможливо, дайте мені хвилинку.

– Але ж я нічого не сказала! – вигукнула Морін.

– Морін, залиште мене, будь ласка, я маю зосередитися, трішки розслабитися – і все буде гаразд.

– Ви розслабитеся? Артуре, я хвилююся за вас. Я дуже за вас хвилююся.

– Та ні, все добре.

Він попросив секретарку вийти й не перемикати на нього жодний дзвінок, бо йому потрібен спокій. Морін знехотя вийшла й зачинила двері. У коридорі вона перетнулася з Полом і попросила побалакати з ним кілька хвилин наодинці.

Лишившись сам у кабінеті, Артур пильно поглянув на Лорен.

– Ви не можете ось так зненацька з’являтися, через вас я опиняюсь у незручному становищі.

– Я хотіла перепросити за ранок, бо поводилася нестерпно.

– Це ви мені вибачте, я був у жахливому настрої.

– Не варто витрачати ранок на вибачення одне перед одним, я хотіла поговорити з вами.

Пол зайшов не стукаючи.

– Можна перекинутися з тобою словом?

– Саме це ти й робиш.

– Я щойно розмовляв із Морін. Та що з тобою таке?

– Та дайте вже мені спокій, варто раз запізнитися і прийти втомленим, як миттєво оголошують, що я в депресії.

– Я не казав, що ти в депресії.

– Ні, але таку думку висловила Морін. Здається, вона вважає, ніби я змарнів.

– Не змарнів, а мариш.

– Я справді марю, друже.

– Чому? Ти когось зустрів?

Артур широко розкинув руки й, хитро зиркнувши на компаньйона, кивнув на знак згоди.

– Ось бачиш, ти нічого не можеш від мене приховати. Я ж казав. Я її знаю?

– Ні, це неможливо.

– Розкажеш про неї? Хто це? І коли я з нею познайомлюся?

– Це буде трохи складно, адже вона фантом. У моїй квартирі мешкає привид, я вчора випадково про це довідався. Це примарна жінка, що ховалася в шафі моєї ванної. Я провів із нею ніч – однак не спав, хоч вона й дуже гарна як на привида, не… – він скорчив гримасу, вдаючи мерця, – зовсім ні, красива дівчина з того світу, але не те щоб вона прийшла з того світу, радше не пішла з цього, якось так. Тепер тобі зрозуміліше?

Пол співчутливо глянув на друга.

– Гаразд, я відправлю тебе до лікаря.

– Та годі, Поле, зі мною все гаразд, – відказав Артур і звернувся до Лорен: – Буде нелегко.

– Що буде нелегко? – поцікавився Пол.

– Я не до тебе звертався.

– Ти звертався до привида, він у цій кімнаті?

Артур нагадав, що йдеться про жінку, і повідомив, що вона сидить просто біля нього, на краю столу. Пол із сумнівом поглянув на компаньйона й дуже повільно провів долонею по його робочому столу.

– Послухай, я знаю, що часто розігрував тебе всілякими дурницями, але зараз, Артуре, ти мене лякаєш. Ти б себе бачив: наче блекоти наївся.

– Я стомився, мало спав і справді маю кепську пику, проте всередині чудово почуваюся. Запевняю тебе: все гаразд.

– Всередині чудово почуваєшся? Бо зовні виглядаєш не дуже. А як справи по боках?

– Поле, дай мені попрацювати, ти мій друг, а не психотерапевт, у мене взагалі немає психотерапевта. Він мені просто не потрібен.

Пол попросив його не приходити на підписання угоди, що ось-ось має відбутися, адже через нього вони втратять контракт.

– Гадаю, ти не усвідомлюєш свого стану. Ти лякаєш.

Артур розгнівався, підвівся, взяв сумку й рушив до дверей.

– Гаразд, я лякаю і марю, тому повертаюся додому. Посунься і дай мені вийти. Ходімо, Лорен!

– Ти геній, Артуре, це просто неймовірний номер!

– Немає в мене жодного номера, Поле. Твій розум – як би сказати – надто звичайний, щоб уявити, що я переживаю. Примітка: я не серджуся, бо дуже змінився з учорашнього вечора.

– Та послухай сам свою історію, це ж грандіозно!

– Ага, ти вже казав про це. Послухай, не хвилюйся. Те, що ти пропонуєш самостійно підписати контракт, – це добре, бо я справді мало спав. Піду відпочину, дякую, і повернуся завтра. Усе буде значно краще.

Пол порадив йому взяти кілька вихідних – хоча б до кінця тижня, – адже переїзд завжди дуже виснажує. А ще запропонував свої послуги на вихідні, якщо раптом щось знадобиться. Артур іронічно подякував йому, вийшов з кабінету й спустився сходами. Він залишив приміщення й заходився шукати Лорен на тротуарі.