Читать книгу Між небом і землею - Марк Леви, Marc Levy - Страница 3

Лікар Фернштейн зачинив двері кабінету, зняв слухавку, завагався, повісив її, ступив кілька кроків до вікна – і знову різко схопив телефон. Попросив з’єднати його з операційним блоком. Невдовзі на тому боці дроту пролунав голос.

– Це Фернштейн, готуйтеся, за десять хвилин зробимо операцію. Я передам вам матеріали.

Він обережно поклав слухавку, похитав головою і вийшов із кабінету. Дорогою натрапив на професора Вільямса.

– Як ти? – поцікавився той. – Вип’ємо кави?

– Ні, не можу.

– А що ж ти робиш?

– Дурницю, я готуюся зробити дурницю. Маю бігти, зателефоную тобі пізніше.

Фернштейн зайшов до операційної. Зелений халат був завузьким для нього. Медсестра надягла йому на руки стерильні рукавиці. У величезній палаті команда оточила тіло Лорен. Монітор позаду голови пацієнтки здригався в ритмі її дихання та серцебиття.

– Що з показниками? – запитав Фернштейн в анестезіолога.

– Стабільні, надзвичайно стабільні. Шістдесят п’ять і сто двадцять на вісімдесят. Вона спить, гази крові в нормі. Можете починати.

– Так, ви маєте рацію, спить.

Скальпель розрізав стегно вздовж перелому. Починаючи розсовувати м’язи, Фернштейн звернувся до всієї команди. Називаючи їх «любими колегами», він пояснив, що зараз вони побачать, як професор хірургії з двадцятирічним стажем виконуватиме операцію рівня п’ятикурсника: репозицію стегнової кістки.

– А знаєте, чому я її виконуватиму? Бо жоден п’ятикурсник не погодиться лікувати перелом людині, мозок якої помер понад дві години тому.

Також він попросив їх не ставити зайвих запитань, адже процедура триватиме не більш ніж п’ятнадцять хвилин, і подякував за співпрацю. Лорен була його ученицею, тож інші лікарі, присутні в операційній, розуміли хірурга й погодилися підтримати його.

Прийшов рентгенолог і передав йому знімки, де було помітно гематому на рівні потиличної долі. Вирішено зробити пункцію, щоб знизити тиск. Отвір зробили в задній частині голови: на екрані було видно, як тонка голка проходила крізь оболонку головного мозку. Хірург спрямував її до гематоми. Здається, мозок не пошкоджено. Кров’яний потік ринув у зонд – і внутрішньочерепний тиск знизився практично миттєво. Анестезіолог збільшив постачання кисню до мозку через інтубацію дихальних шляхів. Звільнившись від тиску, клітини повернулися до нормального метаболізму, знищуючи поступово накопичені токсини. Що далі просувалася операція, то більше настрій у команді змінювався. Усі поступово забували, що оперують, по факту, мертву людину. Кожен долучився до справи – професіонали діяли ретельно й злагоджено. Зробили рентген переламаних ребер і виправили їх, виконали пункцію плеври. Операцію проводили методично й чітко.

П’ять годин по тому професор Фернштейн ляснув рукавицями, знімаючи їх із рук. Він попросив, щоб пацієнтці зашили рани й перевели її до реабілітаційної палати. А також наказав, щоб дихальний апарат відключили, щойно завершиться дія анестезії.

Лікар іще раз подякував команді за допомогу й зазначив, що розраховує на нерозголошення цієї ситуації в майбутньому. Перш ніж вийти з операційної, він попросив одну з медсестер, Бетті, попередити його, коли вона відімкне дихальний апарат. Він залишив блок і швидко попрямував до ліфтів. Проминаючи стійку реєстрації, поцікавився у медсестри, чи досі лікар Стерн перебуває в лікарні. Дівчина сказала:

– Ні, він пішов у дуже пригніченому стані.

Фернштейн подякував, попрощався і сказав, що буде у своєму кабінеті, раптом комусь знадобиться.

З операційного блоку Лорен перевели до реабілітаційної палати. Бетті під’єднала кардіомоніторинг, електроенцефалограф й інтубаційну трубку апарата штучного дихання. Обвішана такими аксесуарами, жінка на ліжку скидалася на космонавтку. Медсестра взяла кров на аналіз і вийшла з палати. Пацієнтка мирно спала; здавалося, ніби її повіки вимальовували обриси ніжного й глибокого всесвіту сну. Минуло півгодини, тож Бетті зателефонувала професору Фернштейну і зазначила, що Лорен більше не перебуває під анестезією. Фернштейн поцікавився її життєвими показниками, і медсестра підтвердила його очікування – ті лишаються стабільними. Вона попросила, щоб він підтвердив стратегію подальшої поведінки.

– Відключайте апарат штучного дихання. А я скоро спущуся.

Він поклав слухавку. Бетті зайшла до палати й від’єднала трубку, щоб пацієнтка спробувала дихати самостійно. За кілька секунд медсестра витягла канюлю, звільнивши трахею. Вона відгорнула пасмо волосся Лорен з обличчя, поглянула на дівчину з ніжністю, а тоді вийшла, вимкнувши за собою світло. Палату осявало тільки зелене світло енцефалографа. Лінія досі лишалася рівною. На годиннику була двадцять перша година й панувала тиша.

За годину сигнал осцилографа затремтів – спершу зовсім трохи. Раптом крайня точка здійнялася вгору, окресливши різкий пік, а потім із запаморочливою швидкістю опала, повернувшись до горизонтальної прямої.

Не було нікого, хто міг би засвідчити цю аномалію. Так склалося, що Бетті повернулася до палати лише за годину після цього. Вона виміряла показники Лорен, розгорнула кілька сантиметрів паперу, на який виводилися показники апарата, зауважила аномальний пік, насупила брови й проглянула ще кілька сантиметрів. Побачивши подальше падіння графіка, Бетті кинула папірець, не загадуючись додатковими питаннями. Вона зняла слухавку настінного телефона і зв’язалася з Фернштейном.

– Це я, пацієнтка перейшла в глибоку кому зі стабільними показниками. Що мені робити?

– Знайдіть ліжко на п’ятому поверсі. Дякую, Бетті.

Фернштейн повісив слухавку.