Читать книгу Закоханий привид - Марк Леви, Marc Levy - Страница 4

То було не просто запаморочення. Радше відчуття жахного очманіння для людини, що ненавиділа втрачати контроль над собою, людини, для якої від точності рухів залежить кожен день кар’єри. Така доля піаніста чи хірурга… такого, як його батько, що зненацька вигулькнув із потойбіччя.

Тома притиснувся до шибки, не відриваючи погляду від балкона квартири навпроти і сподіваючись опанувати себе.

– Відпусти вже цю ручку, ще ніхто не випадав із зачиненого вікна, – пожартував голос.

– Ти мене попереджав, – затремтів Тома. – Що ж я наробив? Що було у тих цигарках? Я пошкодив нейрони!

– Тома, заспокойся, будь ласка, – гарикнув голос. – Ти викурив косяк. Ти такий не перший і не останній. Визнаю, можливо, я трохи перестарався зі своїми засторогами. Але тоді ти був підлітком, і я боявся, щоб ти не взявся за важкі наркотики. І те, що ти мене чуєш, ніяк із косяком не пов’язано.

– Ніяк не пов’язано? – перепитав Тома, притиснувшись до вікна. – Я чую привида свого батька. Боже милий, як же все крутиться, зараз я втрачу свідомість.

– Залиш Бога у спокої. І дякую за «привида», це страшенно люб’язно. У тебе напад паніки, цілком виправданий за таких обставин. Пам’ятаєш, я вчив тебе маленького трюку, як здолати стрес перед виступом? Склади руки човником перед ротом, видихни і глибоко вдихни. CO2 зробить свою справу, і тобі скоро стане значно краще. Якби я міг тебе підтримати, то з радістю це зробив би, але такої сили в мене немає. Те, що я прийшов і розмовляю з тобою, – уже подвиг.

У Тома підкосилися ноги; його тіло сповзло по вікну. Сівши на паркет, він згорнувся клубочком і сховав голову між колінами.

– Досить, Тома, годі поводитися як маленький. Це ж просто трава.

– Закуривши вперше, я побачив, як літають корови, а тепер чую привида свого батька. Ну чому я не можу жити, як усі решта? Щоб можна було добре поїсти – і не надиматися, як повітряна кулька, напитися – і не опинитися за крок до смерті?

– Те, що ти кажеш, гротескно. Кожен з нас страждає через надмірні насолоди, просто дехто це визнає, а дехто – блефує, ось і все.

– Благаю, нехай цей голос змовкне! – вигукнув Тома, затуляючи вуха.

– Я лише хотів тебе заспокоїти, не потрібно хамити.

От тільки Тома нітрохи не заспокоював голос мерця, який лунав так, наче батько сидів із ним в одній кімнаті.

– Якщо ти піднімеш голову, то побачиш сам, що чуття тебе не зраджують, – наполягав голос.

Тома глибоко вдихнув, а тоді випростався. У напівтемряві кутка він побачив знайомі обриси. Батько сидів у великому, обтягнутому чорною шкірою кріслі, де любив за життя читати, і доброзичливо спостерігав за ним. Його присутності було досить, аби в горлі застрягло єдине слово, що спадало на думку:

– Тато?

Роковини батькової смерті, стрес перед концертом, непозбувна втома і косяк, який точно не варто було викурювати… Мабуть, усього цього вистачило, щоб оживити те, чого нема.

– Я добре посплю – і завтра все буде нормально, – прошепотів він.

– Розкажи мені одного дня, що, по-твоєму, означає «нормально». Наприклад, те, що юнак твого віку, навіть гарний молодик, викапаний батько, віртуоз своєї справи, проводить вечір перед концертом на самоті ще й у материній квартирі? Якщо це твоя нормальність, то можеш залишити її собі. Підійди ближче, хочу тебе роздивитися.

Але Тома закляк на місці, шокований і наляканий видінням.

– Як хочеш. Я спробую сам підійти до тебе, але мої рухи поки що трохи непевні. Гадаю, ця справа налагодиться за кілька годин. Щоправда, для мене концепція часу зараз трохи змінилася.

Витріщивши очі, Тома спостерігав, як батьків силует переноситься з крісла до каміна, а звідти – уздовж стіни – до кутка столу.

– А в мене непогано виходить! – радісно вигукнув батько. – Розумію, тебе це шокує, але ти не жертва галюцинації, я справді тут. Повір мені.

– Таке відчуття, ніби я розмовляю з Марселем.

– Хто такий Марсель? – запитав Реймон.

– Головний світлотехнік зали «Плейєль». Коли він коментує моє виконання, то завжди закінчує речення словами «Повірте мені, месьє Тома».

– І ти йому віриш, цьому світлотехніку?

– Так, він великий меломан.

– А своєму батькові ти хоч трохи віриш?

– Марсель живий. Розумію, для тебе це дрібниця, але вона таки важлива! – Тома відчув, як його серце прискорено забилося. – І нащо я взагалі тобі відповідаю. Це ж просто наркотичний тріп!

– Зауваж, я розумів, що мені знадобиться трохи терпіння. Я був до цього готовий, хоча часу й обмаль. Що ж, повернімося до твого дитинства. Коли вечорами я сідав біля твого ліжка і розповідав історії, щоб ти заснув, історії, де траплялися феї, демони й істоти з магічними силами, що мешкали в далеких країнах, ти чув мій голос у темряві? Ти вірив у вигадані мною світи?

Тома кивнув на знак згоди.

– І що ж з тобою відтоді трапилося?

– Ти лишишся у цій кімнаті, я підведуся, піду у ванну й прийму душ, а коли повернуся, ти вже зникнеш, домовилися?

– Який же ти впертюх! Ти що, не радий мене бачити?

Тома не відповів. Він зібрав усі сили, щоб підвестися, і виконав обіцяне, ретельно причинивши за собою двері кабінету. Освіжившись, чоловік умостився на дивані у вітальні. У голові досі паморочилося, але Тома заплющив очі й задрімав.

* * *

Його розбудив скрегіт ключа. Тома підвівся й побачив сповнений ніжності погляд матері.

– Ти знаєш, що в тебе досі тут є власна кімната?

– Я не мав наміру лишатися, – відповів він, потягуючись.

Заціпеніння розвіялося, і Тома різко повернув голову, обстежуючи кімнату, наче загнана в пастку тварина.

– Що з тобою трапилося? – захвилювалася Жанна.

– Нічого, – відказав він, чухаючи потилицю. – Ти в курсі, що ничка твоєї подруги – не зовсім цигарки? Не дивно, що вона курить потай.

Жанна підвела голову й глибоко вдихнула.

– Ох! – повним каяття голосом мовила вона. – Мабуть, ти помилився шухлядкою. Цигарки Колетт – праворуч.

– А що тоді ліворуч?

– Не дивися на мене з таким осудом, у своєму віці я можу робити все, що забажаю!

– Заспокой мене. Це ти так біль погамовуєш?

– Одразу пафосні слова! Як я взагалі могла виростити настільки серйозного сина? Де ж я припустилася помилки у вихованні?

– Нормальні батьки скаржилися б на протилежне, хіба ні?

– Визнай, «нормальні батьки» – ще ті зануди. Перш ніж стати твоєю матір’ю, я була дівчиною з покоління «травня 68-го»5. Ми їздили без пасків безпеки – і волосся майоріло на вітрі; ми пили, курили і сміялися з усього, особливо із себе самих, не боячись нікого образити. Ми протестували, щоб розширити наші свободи, а не обмежити їх, і чудово знали, що таке особисте життя. Життя багатьох із нас виявилося дуже коротким, але тільки тоді воно й було справжнім!

– Що саме ти кладеш у свої косяки? – навмисно відсторонено запитав Тома.

– А що я маю туди класти? Траву! Проте дуже хорошу. Це як з вином: хмеліти треба тільки від найкращих сортів, інакше це банально і жалюгідно. Визнаю, вони трохи заміцні для незвиклої людини. Можливо, голова гудітиме, коли прокинешся, але не хвилюйся, нічого такого, що зіпсувало б твій концерт. Але ж не міг ти опинитися в такому стані через мою маленьку самокрутку! Що трапилося?

Тома розповів матері про унікальну галюцинацію, яку побачив у сусідній кімнаті. Жінка замислено вислухала, а тоді визнала, що, можливо, перестаралася з дозою, коли крутила косяки.

– І що він тобі сказав? – умощуючись, запитала вона. У її голосі бриніла байдужість: ніби Тома переказував зустріч із сусідами на сходовому майданчику.

– Що я не випаду з вікна.

– Як дивно… А що ще?

– Нічого особливого. Щось про те, що він трохи забагато опікав мене в дитинстві…

– Трохи? Батько носився з тобою, як з писаною торбою, оберігав від усього на світі. Скільки разів я бачила, як дорогою до школи з тебе сім потів сходило! Але що поробиш? Він був лікарем і бачив епідемічні загрози повсюди. А про мене він з тобою взагалі не говорив?

– Мамо, то була галюцинація, а не світська бесіда.

– Про таке ніколи не знаєш напевно. Я також часом бачила його уві сні, після того як…

– Ти з ним розмовляла? І справді його бачила? – перервав її Тома, пожвавившись.

– Так, бачила, кажу ж тобі. І так, він зі мною розмовляв.

– А що він сказав тобі?

– Перепрошував, от тільки його вибачення не мали значення. Вечорами, коли він приходив до мене, я була трохи під кайфом, тому й не зізнавалася тобі. Батько в доброму здоров’ї?

– Такий, як і завжди… Але відповідати на твої питання – абсурд.

– Ти зрадів зустрічі з ним?

– Не впевнений. Ні.

– Шкода. Не кожному випадає така нагода.

– Я б чудово міг без цього обійтися, якщо вже тобі так цікаво. Зрештою, я на такому не знаюся. Може, якби я не накурився, то і зміг би отримати задоволення від зустрічі.

– Маю геніальну ідею! Повертайся до мене ввечері після концерту, ми спробуємо відтворити твій досвід. Я б дещо хотіла йому повідомити. Ти станеш моїм посланцем, – вона по-змовницьки підморгнула.

Тома глибоко зітхнув.

– Мати запрошує мене покурити з нею, щоб я передав її повідомлення привиду свого померлого батька. І ти ще питаєш, де припустилася помилки в моєму вихованні?

– А було б краще, якби я запропонувала тобі партію в бридж чи майстер-клас із макраме? Іди спати, у тебе завтра концерт, поговоримо про це іншим разом. Ми маємо право зайти привітати тебе після виступу чи це також завдасть тобі дискомфорту?

Тома поцілував матір у чоло і пішов.

Залишаючи її дім, він почувався трохи дивно, а тому вирішив повернутися автівкою. Чоловік дійшов до стоянки таксі, міркуючи дорогою, чи не варто зателефонувати Софі. Він як ніколи потребував її присутності, жадав розмови з людиною, яка б також вважала пережиту ним ситуацію ненормальною, яка б могла подарувати трохи співчуття. Але відмовився від такої думки, щоб Софі не вважала його божевільним.

* * *

Тома мешкав у двокімнатній квартирі на п’ятому – горішньому – поверсі. Довгий підйом пішки поставив його на ноги, і чоловік віднайшов рівновагу. Здавалося, тіло нарешті звільнилося від наркотика, що невимовно втішало молодика.

Перш ніж піти спати, він роззирнувся, підійшов до вікна, прилаштованого під самісіньким дахом будинку, і з усмішкою на вустах звернув погляд до неба.

– Якби ти тільки дізнався, що я пережив сьогодні ввечері, то першим би розсміявся. Я ледве не знепритомнів від страху, але було дуже приємно бачити тебе, тату, хай навіть у химерному сні.

Привид Реймона зачекав, доки Тома заснув, а тоді вмостився в узніжжі його ліжка. Він також усміхався, дивлячись на сина.

* * *

5 Травень1968 року – період масштабної студентської революції й загальнонаціональних протестів, спрямованих проти суспільства споживацтва і старого ладу. Йшлося не стільки про реформи в системі освіти чи економіці, скільки про зміни моральних звичаїв. Протестувальники виступали за смак до насолоди, індивідуалізм, свободу й лібертаріанство. Одне з ключових гасел – «Забороняти заборонено!».