Читать книгу Закоханий привид - Марк Леви, Marc Levy - Страница 6

4

Оглавление

Тома почав навпомацки шукати будильник. Охоплений дрімотою, молодик розплющив очі й усвідомив, що з обіймів сну його вирвав телефонний дзвінок. Він мляво потягнувся до смартфона й зиркнув на екран. Скидати виклик було марно: мати телефонуватиме, доки він нарешті не візьме слухавки.

Вона вилила йому у вухо цілу повінь слів. Її голос мав дар заспокоювати збентежену душу, тож, приклавши телефон до вуха, Тома слухав, вряди-годи перериваючи материну літанію бурчанням.

– Тобі вдалося відпочити?

– М-м-м…

– Мені прикро, що ти так погано почувався після косяка; дарма я легковажно поставилася до цього. Кожен реагує по-своєму. Твій батько мав бридку звичку сміятися з моєї алергії, вважав, буцімто вона існує тільки в моїй голові. Але чи в крові, чи в голові, а результат однаковий, правда ж?

– М-м-м…

– Розумієш, любий, для мене це часник. Варто самого лишень запаху часнику в страві – і я цілу ніч не сплю, точніше, не спить мій шлунок …

– М-м-м…

– Ти мав жахливий вигляд, я так себе за це картала. Сподіваюся, побічні ефекти вже минули, а якщо ні, скористайся старими добрими засобами від похмілля. Немає нічого кращого за томатний сік, щоб зранку стати на ноги. Лимонний також згодиться. У будь-якому разі, попри кепське самопочуття, ти чудово виступав.

– М-м-м…

– Ми з хрещеною прийдемо тебе послухати сьогодні. Я простежу, щоб вона тобі не заважала. Не забудь, прошу, лишити для нас два квитки в касі!

– М-м-м…

– Вибач, я забагато базікаю. Це не Колетт складе мені компанію, а навпаки, я прийду разом з Колетт. Ми заскочимо обійняти тебе в гримерці. Знаєш, я так пишаюся тобою! Ніколи не стомлюся це повторювати. А котра зараз година? Тільки восьма? Господи, ще так рано!

– Так.

– Тоді засинай, любий, я тебе люблю. До вечора.


Тома кинув телефон на килим, широко розплющив очі, обвів поглядом кімнату і з полегшенням зрозумів, що її огортає тиша й золотавий серпанок ранку. Абсолютна самотність нарешті розбудила його чуття.

Якщо мати просила відкласти квитки, отже, вчора вона не приходила на його концерт, і неправдоподібного вечора не існувало. Ні концерту, ні збоїв, ні Софі. І головне – жодного привида. Перш ніж повністю насолодитися радістю, Тома підвівся й покликав батька.

– Тату? Тату, ти тут? Якщо ти десь заховався, щоб налякати мене, це не смішно.


У пам’яті зринув чудернацький спогад. Весела розвага, в яку вони з батьком грались із самого дитинства, полягала в тому, що слід було десь заховатися й раптово вискочити, налякавши іншого. Цей жарт з’явився, коли Тома було шість років, і ніколи не зникав. Вони ховалися за деревами на виході зі школи, в університетському гардеробі, у під’їзді будинків один одного, у кабіні ліфта, за кулісами концертних залів, навіть у лікарні, коли Тома вдавалося прослизнути під батьків стіл, змовившись із секретаркою. Будь-яке місце пасувало для втілення улюбленого жарту, тільки сцена й операційна були оголошені забороненими зонами.

– Тату? – ще раз покликав Тома, різко відчиняючи дверцята шафи, де зберігалися тільки валіза й пальто.

Він самотньо увімкнув кавоварку й умостився в куточку на кухні, щоб поснідати. У душі панувала легка бентега.

Стоячи згодом під потоками води, Тома відчув потребу з кимось поговорити, розповісти про свій сон, аби назавжди його забути.

Був у нього добрий приятель, можна сказати друг, Сільвен – психіатр і шанувальник музики. Тома чимало разів дарував йому квитки на концерти, тож чому б зараз не попросити про послугу? Тома зателефонував другові, щоб запросити його на обід. Сільвен дурним не був, тому зауважив, що голос у слухавці радше свідчить про бажання поговорити, ніж з’їсти стейк із картоплею фрі. Ресторан – не найкраще місце для того, щоб зняти тягар із душі.

– До речі, а тебе, бува, не сердечні справи непокоять? – поцікавився друг. – Розумієш, психіатр – не порадник з особистих питань.

– Тут інша справа, – запевнив його Тома, – і ти маєш рацію, краще нам зустрітись у спокійнішому місці. Те, що я тобі розповім, – абсолютне божевілля.

Заінтригований Сільвен призначив йому зустріч у своєму кабінеті ближче до полудня.

* * *

Тома вирішив сісти в крісло (його не тішила перспектива лягати на диван).

– Навіть якщо не йдеться про консультацію у звичному сенсі слова, ти ж зберігатимеш лікарську таємницю?

– Стриманість – це риса характеру, старий, але так, усе, що ти мені скажеш, лишиться в цих стінах. А тепер, якщо хочеш, щоб я тобі допоміг, розкажи, що привело тебе сюди.

Тома детально переповів усе, що пережив… чи гадав, що пережив.

Лікар уважно слухав цілу годину, не перериваючи, лише вряди-годи робив нотатки. Коли Тома закінчив, Сільвен попросив його власними словами сформулювати ще не поставлене запитання, яке змусило його терміново прийти до психіатра.

– Те, що я розповів тобі, позбавлено сенсу, однак воно видавалося абсолютно реальним. Як гадаєш, чи міг звичайнісінький косяк аж так пошкодити мої нейрони, щоб я збожеволів?

– Ніколи не говори про божевілля з психіатром, у нас на це слово табу. Ніхто не божевільний. Як тобі відомо, кожен має власне сприйняття реальності. Точніше кажучи, реальність суб’єктивна. Коли ти граєш перед глядачами, то фізично перебуваєш на сцені, але твоя свідомість – деінде. Твій мозок дистанціюється, наче уві сні, й те саме відбувається, коли ми поринаємо в дрімоту. А прокинувшись і відчувши, що сон іще зовсім поруч, ми намагаємося відділити істинне від хибного, а сон переслідує нас, доки не розтане.

– Який сьогодні день?

– Середа.

– Отже, вчорашній день таки існував!

– Кожне «сьогодні» має своє «вчора», друже, це беззаперечний факт! Але ти міг прожити день у гіпнотичному стані. Таке трапляється з багатьма людьми. Іноді триває якусь мить, неначе бентежне дежавю, а іноді трохи довше. Досить маленького емоційного шоку. Хімія нашого мозку повниться незбагненними ресурсами.

– Гадаєш, психотропна речовина могла мати такий тривалий ефект?

– Усе залежить від речовини. Але яким би потужним не був той косяк, не він спричинив твою проблему. Ти підсів на значно сильніший і серйозніший наркотик: юдейсько-християнське почуття провини.

– М-м-м…

– Чи дорікав тобі батько під час цієї сцени?

Тома кивнув.

– Я так і знав. І чим саме?

– Точно не впевнений, гадаю, щось про те, що я так ніколи й не спромігся поцікавитися, чи був він щасливий…

– Ось бачиш, варто лишень про це заговорити, як спогад розвіюється. А хто ще навідував тебе уві сні? До батьківської постаті повернемося пізніше.

– Я вже казав: Софі.

– Софі, з якою ти розійшовся, бо не зміг узяти на себе відповідальність і вибудувати з нею справжні стосунки.

– Так, зрештою, мабуть, – буркнув Тома.

– Але вона насправді цього бажала.

Тома знову кивнув.

– А хто ще?

– Мати і хрещена.

– Дві жінки, яких ти любиш усім серцем і яких ніколи не зміг би відштовхнути. Дві жінки, з якими ти ніколи не змагався, як це часто бувало з батьком.

– Я не бачу зв’язку.

– А я бачу. І все, більше нікого?

– Ніби нікого. Був іще перехожий на вулиці. Його слова не мали сенсу, але вони розважили мого батька. Тато зробив алюзію на якогось гумориста, зазначивши, що я надто молодий, аби його знати.

– Може, ти і надто молодий, але наділений дуже ясним розумом, який скористався безликим перехожим, щоб нагадати тобі про дитячі травми. Це втілення неуважності дорослих, які не чують того, що їм кажуть діти. Гадаю, ти розумієш загальну ідею. Тепер тобі краще?

– Можливо, але досі лишається невеликий сумнів.

– Тоді поставлю ще одне запитання, аби повністю тебе заспокоїти: ти певен, що не пропустив нікого з тих, про кого згадував?

– Диригента?

– Диригент! Утілення влади – і не будь-якої. Він єдиний, хто, на твою думку, може оцінювати твою майстерність і схвалювати її. Пригадую, в наші шкільні роки в тебе було чимало проблем з авторитетами. Ми вже наближаємось до мети, але декого бракує, і не випадково ти досі його не назвав.

– Сільвене, щиро, я гадки не маю.

– Ну, звісно, себе розгледіти найважче. Подумай іще.

– Марсель?

– Точно. Марсель, світлотехнік. Він вмикає і вимикає світло, а також доповнює всі свої фрази словами «Повірте мені».

– А до чого тут узагалі Марсель?

– Марсель – це твоя свідомість. Твоє Я і Над-Я, що постійно перебувають у конфлікті. І все це жахіття, яке видається тобі настільки реальним і виринає, ніби випадково, на роковини батькової смерті, – це нагадування свідомості, яка каже тобі: «Мій маленький Тома, ти ще не до кінця відплакав по батькові, і навіть якщо Марсель каже “Повір мені”, Над-Марсель радить йому не вірити, адже тобі ще слід пройти довгий шлях».

– Усе це сказав мені Марсель?

– Так, – поважно відповів психіатр.

– Якщо ти вважаєш, що він мені таке сказав, я тобі вірю.

– Ось бачиш, ти замикаєш коло. Ти віриш мені, віриш Марселю, віриш абсолютно всім, але зараз головне, щоб ти повірив у себе, прийняв, що поруч більше немає батька, який може тебе захистити, а також прийняв власну смертність і більше не боявся заводити стосунки з якоюсь новою Софі. Я б із радістю провів весь день у твоєму товаристві, але на мене чекають інші пацієнти, і їхні стани значно складніші за твої. Розважся сьогодні ввечері. Ти не гратимеш фальшиво, твоя мати буде на сьомому небі, і ні Софі, ні привид твого батька не переслідуватимуть тебе.

– Я тобі щось винен? – запитав Тома, підводячись.

– Якось пригостиш обідом. Але якщо тобі вдасться роздобути квитки на концерт Верді в Опері Ґарньє, моя вдячність не знатиме меж.

Сільвен провів Тома до дверей кабінету, поплескав його по плечу й запевнив, що скоро все налагодиться, якщо досі не налагодилося.


На вулиці Тома відчув, що йому навіть іти легше стало. Щоб позбутись останніх сумнівів, він узяв до рук телефон і набрав свою колишню дівчину.

– Тома? – здивовано відповіла Софі.

– Вибач, я не хотів би заважати, особливо якщо ти не сама, але маю поставити тобі нагальне питання. Надовго не затримаю. Чи приходила ти вчора до мене в гримерку після концерту? Не можу збагнути, чи було це частиною ілюзії, чи істиною. Я схиляюся до варіанту з маренням. Ти видавалась абсолютно реальною, чесно кажучи, мала чудовий вигляд, але те, що ти казала, було настільки неправдоподібним, що я засумнівався, прокинувшись сьогодні зранку. І хоча твій візит не став окрасою програми того сюрреалістичного дня, він у певному сенсі вплинув на атмосферу, тому я просто хотів позбутися сумнівів. Розумієш?

Запала тиша. Тома запитав себе, чи не кинула дівчина, бува, слухавку.

– Софі?

– Я тут, – прошепотіла вона. – Знаєш, Тома, певно, я утнула величезну дурницю, відпустивши тебе. Слід було проявити терплячість. Навряд чи мені трапиться багато таких божевільних геніїв, як ти. Не знаю, правда, добре це чи погано для мене.

Цього разу дівчина поклала слухавку.

Тома зауважив, що вона так і не відповіла на його запитання… Або ж він хибно його сформулював.

Чоловік рушив далі й дійшов висновку, що краще більше про це не думати, забути про гіпнотичний, за визначенням Сільвена, день, і головне – зосередитися на вечірньому концерті.

Сонячні промені осявали терасу кав’ярні «Два маго»9. Тома одразу ж примостився там, щоб насолодитися погодою, і замовив салат.

Доки офіціант побіг на кухню, Тома вирішив піти купити собі газету в кіоску за два кроки від закладу. Потім повернувся на місце й подякував парі за сусіднім столиком, яка простежила за його курткою і сумкою.

Він спокійно цмулив пиво, аж раптом почув за спиною свист.

– Ото вже дурниць наплів твій психіатр, ну справді ж! Якщо твоя свідомість має таке саме пузо, як добрий Марсель, то, певно, важкі в тебе думки. Та щоб вони скисли, всі ці твої Я і Над-Я.

Тома навіть не намагався відповісти батькові. Він оплатив рахунок, натягнув куртку, безтурботно взяв газету й перетнув бульвар Сен-Жермен, щоб підійти до зупинки таксі. Сів у «шкоду» й попросив водія доправити його до концертної зали «Плейєль».

Коли машина їхала вулицею Бонапарта, на сидінні біля водія вигулькнув Реймон і повернувся до Тома.

– Почнімо з того, що між тобою і мною ніколи не було суперництва, до того ж у тебе не було жодних проблем із авторитетами за роки навчання в школі. Я ж протирав штани на всіх тих батьківських зборах.

– Це мама протирала там штани, а не ти! – виправив його Тома.

– Ні, ну серйозно, травми дитинства? Чому тоді не вивихи юності? Або виразки старості? Я б міг чимало про них розповісти, це хоча б якась конкретика. У моїй роботі не було нічого суб’єктивного, тільки факти: ми ріжемо або не ріжемо, потім накладаємо перев’язку – і все, крапка.

Тома повернувся до вікна й почав наспівувати щось собі під ніс, ніби дитина, яка не хоче слухати, що їй кажуть.

– Бажаєте, щоб я увімкнув радіо? – запитав збентежений водій.

– Ні, це не допоможе, – відповів Тома. – Значно більше користі буде від тиші.

– Це камінь у мій город, так? – поцікавився батько.

– А в чий же ще? Ти хіба не чув, як Сільвен пояснював, що я ще не відплакав за тобою? А коли ти говориш про суперництво… Твої слова щодо психіатрів жалюгідні.

– У вас психіатричні проблеми? – знов озвався водій із тривогою в голосі.

– Ось бачиш, що ти провокуєш! – буркнув батькові Тома.

– Я нічого не провокував, це ви до мене заговорили, – заперечив таксист.

– А хто з нас двох сьогодні зранку кликав іншого? «Тату? Тату?» Я спеціально зник, щоб дати тобі поспати спокійно. Тебе мати розбудила, а не я.

– Розбудила від жахіття, що, як я гадав, скінчилося!

– Оскільки ми зараз на набережній, я можу повернути до лікарні Помпіду, якщо бажаєте, – запропонував водій. – Дістанемося за десять хвилин, дорога вільна.

– Щиро дякую, та мені не потрібно до лікарні.

– Звісно, як хочете, але вигляд у вас не дуже. Щоб жодних нападів у моєму таксі.

– Перепрошую, я повторюю текст театральної п’єси.

– Ох, тепер зрозуміло, – з полегшенням зітхнув водій. – А що за п’єса? Моя дружина обожнює театр.

– «Татусь-гіпнотизер»… Трохи складна історія про стосунки батька з сином.

– Ну ж бо, дуркуй, – втрутився Реймон, – насміхайся з мене. Якщо тобі хотілося вбити батька, як люблять казати психіатри, ти досягнув свого, я вже мертвий.

– Дуже смішно!

– О, так це ж іще краще, – відгукнувся водій. – Бо п’єси часом такі похмурі. Але що поробиш: моя дружина обожнює театр, а я обожнюю дружину. А з ким ви граєте?

– Якби ж я знав!

– Ви будете самі на сцені?

– У певному сенсі так.

Тома змовк, а його батько, насупившись, склав руки й дивився на дорогу.

Коли машина запаркувалася перед залою «Плейєль», водій повернувся і попросив у Тома автограф, повертаючи решту.

До службового входу батько підійшов разом із Тома.

– Гаразд, я залишуся тут і не приходитиму на виступ, щоб тобі не заважати, але потім ти мусиш мене вислухати. Мені справді потрібна твоя допомога. Ти мій син, мені більше немає на кого покластися, а час не стоїть на місці.

Помітивши збентеження в батьковому погляді, Тома здригнувся. За все життя він не бачив такої туги в його очах. Професор був гордим чоловіком, одним із тих, хто приховує свої печалі, хто за всяких обставин каже, що все гаразд, а його син краще за будь-кого знав, що наразі це не так.


– Добре, – відповів він. – Зустрінемося тут після концерту, поїдемо до мене; цього разу я тебе вислухаю.

Батько обійняв Тома – і піаніста охопила ніжність. Спершу він завагався, але тоді також обійняв старого, враз відчувши дивний, але приємний спокій.


Таксист, спостерігаючи за сценою на віддалі, завів машину й вигукнув:

– Ох уже ці актори! Ще ті диваки.

* * *

9 «Два маго» (фр. Les Deux Magots) – літературна кав’ярня-ресторан у паризькому районі Сен-Жермен-де-Пре. Заклад прославився завдяки частим візитам Поля Верлена, Артюра Рембо, Стефана Малларме та багатьох інших.

Закоханий привид

Подняться наверх