Читать книгу Закоханий привид - Марк Леви, Marc Levy - Страница 5

Гамір глядацької зали долинав аж до куліс. У кожному, хто чув його, наростав страх, неначе здійнята вітром хвиля. Оркестр ключем вишикувався в коридорі, що вів до сцени. Згасло світло, і музиканти пішли займати свої місця. Вони налаштовували інструменти в радісній какофонії, яка заспокоїла публіку. Потім настала черга з’явитися піаністу. Колетт вигукнула «Браво!», посиливши оплески глядачів. Диригент підійшов до пюпітра й привітав Тома, який піднявся зі свого стільця й привітався у відповідь. Марсель стояв за пультом керування, тому «Стейнвей» виблискував у практично небесному світлі.

Помах палички – і Тома наповнив легені повітрям, підняв п’ястки й зіграв восьмитактовий вступ – низку повільних акордів, подібних до бемкання дзвонів. Потім його пальці торкнулися клавіш зі слонової кістки, вивільняючи бурхливий потік вісімок. Невдовзі до нього м’яко приєдналися скрипки, тужливий спів яких нагадав про зимові вітри, що мчать крізь степ.

Тома заплющив очі – й опинився дуже далеко, в російських степах. В іншому світі й іншому часі, де не існувало нічого, крім романтичного ражу. Коли його пальці здійнялися до високих нот, Колетт підскочила на кріслі, щоб простежити за вправними руками, рухи яких сповнювали серце хрещеної гордістю. Жанна останньої миті впіймала її і змусила сісти на місце.

Виступаючи на сцені, Тома відчував незрівнянну радість. З ним розмовляли скрипки, перегукувалися гобої. Рахманінов написав концерт № 2, коли лікувався гіпнозом, і партитура розповідає про його повернення до життя. На початку першої частини композитор виходить із заціпеніння і під впливом магічного заклинання розповідає про біль пережитих митей. Тома і Рахманінов зливаються воєдино, неначе привид композитора сидить поруч, поклавши пальці на долоні Тома… неначе…

Тома кинув швидкий погляд на залу й побачив у першому ряду батька. Старий завис над колінами молодої жінки, яка навіть не здогадувалася про його присутність. Піаніст пропустив кілька нот, добряче здивувавши диригента, але, на щастя, віртуозно виправився. Оркестр задавав мелодію, а фортепіано відповідало йому тендітним співом. Скориставшись паузою наприкінці першої частини, Тома витер піт з чола.

Повільно розпочалось адажіо, сповнене гармонії флейт і гобоїв. До них долучився Тома. Ще один швидкий погляд – батько закинув ногу на ногу й гордо всміхнувся. Диригент озирнувся, заінтригований черговим збоєм, що потонув у нестримній хвилі оркестрової музики. Тома виправився під час потужної атаки й вишуканого стакато.

– Щось йому заважає, – прошепотіла Колетт.

– От ти якраз і заважаєш, замовкни, – буркнула Жанна.

– Він пітніє, наче в лазні, хоча в залі панує крижаний холод.

– На нього прожектори світять. Стули нарешті пельку.

– Поглянь, він кидає дивні погляди на дівчину в першому ряду. Та годі, я ж не божевільна, ти ж сама бачиш, що з ним щось не так.

– Це з тобою щось не так. У нього все чудово, і грає він, як бог.

– Ну, якщо ти наполягаєш, я замовкну.

– Ось так, слухай і мовчи.

Сусіди почали шикати на їхнє базікання. Жанна покаянно й заспокійливо всміхнулася до них, показуючи, що в її подруги не всі вдома.

– Виставляєш мене схибленою, хоча тобі самій клепки бракує, – буркнула Колетт.

Коли почалася третя частина, Тома залишив російські степи. Під час тривалого оркестрового алегро піаніст щосили намагався зосередитися й не позирати на крісло, де Реймон то закидав ноги одна на одну, то ставив їх рівно. Це страшенно дратувало Тома: ставши привидом, батько більше не мусив удавати, буцімто йому незручно сидіти.

На Тома чекало довге соло. Якщо він припуститься помилки, жоден інструмент не витягне його з халепи. Похмурі погляди диригента вже натякали на те, що чекає на піаніста наприкінці концерту. Треба було протриматися, доки не прийде підмога – флейти й гобої, – протриматися до останньої ноти попри тремтіння в пальцях, краплинки поту, що виблискували на чолі, і серце, ладне вискочити з грудей через примарну з’яву. Не повертати голову, забути про залу, не думати ні про кого, крім матері й хрещеної, які навідають його в гримерці. Це лишень маленький напад паніки, про який батько розповідав напередодні… Але ні, абсурдна думка. Батько нічого не міг йому розповісти, бо пішов у засвіти ще п’ять років тому.

Тома зіграв чотири фінальні акорди – і частина тріумфально завершилася, захопивши залу. Колетт підскочила з криками «Браво!», і всі глядачі приєдналися до неї, оглушивши музикантів громом аплодисментів. Диригент подав руку піаністові, дякуючи йому за гру, але коли їхні погляди перетнулися, Тома безпомильно прочитав лють.

Він вийшов на авансцену і тричі вклонився. Вибухнули оплески. Потім підвелись інші музиканти, щоб вислухати подяку підкореної публіки. Опустилася завіса, а до зали повернулося світло.

Диригент склав паличку й рушив до куліс.

– Вибачте, – перепросив Тома. – Я не дуже добре почувався.

– Я це зауважив. Нічого серйозного?

– Нічого такого, що б зашкодило завтрашньому виступу, присягаюся.

– Сподіваюся, – зверхньо відповів диригент і рушив до своєї гримерки.

А Тома пішов до своєї. Зняв фрак і чорні штани, убрався в джинси й футболку. Він замислено сів на стілець навпроти дзеркала, запитуючи себе: може, варто порадитися зі спеціалістом? У двері постукали. Не встиг Тома відгукнутися, як ті прочинилися. Зморений піаніст очікував побачити матір і хрещену, але цього вечора сюрпризи ще не закінчилися, тому він опинився сам на сам із Софі.

– Це був не Брамс, але ти також непогано впорався, – усміхнулася вона.

Дівчині неймовірно пасувала довга чорна сукня. Софі вклала волосся, неначе для вистави, нагадуючи Тома про часи, коли вони виступали на одній сцені.

– Я не знав, що ти в Парижі, – відповів він, підводячись.

– Примхи життя. Завтра їду далі. Я сумнівалася, чи варто заходити до тебе, і думала написати, уже повернувшись із Рима. Але ти здавався таким самотнім у мить прощання.

– Ти прийшла, це дуже важливо для мене.

– Проходячи зранку повз будівлю, я побачила твоє ім’я на афіші. Та ні, це дурна брехня, – мовила вона. – Часом я стежу за твоїми турне на відстані. Не запитуй чому, сама не знаю.

– Хочеш піти кудись повечеряти? – запропонував Тома.

– Тома, я зустріла одну людину. Людину, з якою мені добре. Я подумала, що зараз хороша нагода сказати тобі про це.

– Ти не мусиш переді мною звітуватися.

– Знаю, але так краще. Ти не гніваєшся на мене?

– За те, що ти щаслива? Чому я маю на тебе гніватися?

– Тому що з тобою я також була щасливою. Ти вів мене за собою, але не тягнув, тримав у руках, але не затримував, любив мене, але не жадав. Нічого тобі не нагадує? Та байдуже, це життя, я ні про що не шкодую.

– «Сезар і Розалі»6. Ми кілька разів дивилися фільм, коли виступали в Стокгольмі. Дубляж був шведський, тому я переказував тобі діалоги.

– Навіть не усвідомлюючи, як боляче мені було.

– Він музикант?

– Ні. І тому, гадаю, наша історія має шанс. Він мешкає в Римі, ресторатор. Визнаю, це не дуже музично, але ми з тобою наче моряки. Нам потрібна тиха гавань, щоб не піти на дно.

– Я нічого в цьому не тямлю. Мабуть, ти маєш рацію.

Софі наблизилася, притиснулася до Тома і погладила його щоку.

– Ти також заслуговуєш на щастя, мій Тома. І коли зустрінеш ту єдину, не відпускай її так, як відпустив мене. Знайди в собі сміливість бажати кохання.

Вона поцілувала його в чоло і, розвернувшись, пішла до дверей.

– Я помиляюся чи ти справді пропустив кілька тактів під час адажіо?

Промовивши це, вона зникла.

Тома почекав кілька секунд, а тоді замислено повернувся в крісло.

– Яка вправна демонстрація жіночого генію! – вигукнув батько, з’явившись у дзеркалі. – Певно, вона збіса ретельно продумала свою помсту, але визнаю, це було на найвищому рівні. Яка жорстокість! А як вона погладила твою щоку, наче по-материнськи! От же ж гадюка, от же ж талант! – додав він, удаючи оплески. – Шах і мат, старий, вона поклала тебе на лопатки.

– Може, даси мені нарешті спокій? – буркнув Тома.

– Після того, що я тільки-но побачив? І не мрій. Я навіть не уявляв, що настільки занедбав твоє виховання почуттів. Сподіваюся, ти затямиш урок, який вона тобі дала. Їй знадобилися всього дві хвилини й кілька речень, аби показати, що ти тепер – тільки спогад. Це наче волейбол: спершу вона підбігає до сітки, щоб нагадати про близькість, яка досі вас єднає, а потім переходить до рішучої атаки, показуючи, що ти втратив своє щастя – яке, звісно, втілює сама. У тебе не було жодного шансу відбити м’яч. Мушу визнати: неймовірно. Їй мало було збити тебе з ніг, вона вирішила кóпнути твій труп, звернувши увагу на фальшиві ноти. От уже стерво!

– Ти завершив?

– Я сказав те, що мусив, ось і все.

– А фальшивими нотами я завдячую тобі.

– Та невже? А тобі не бракує нахабства. Наскільки мені відомо, це не я був на сцені.

– Але ти сидів у першому ряду на колінах якоїсь панянки, ніби випадково. І справді, що могло мене відволікти?

– У мене не так багато часу, тому не дорікай мені тим, що я прийшов послухати сина.

– А в тебе були цікавіші справи?

– Я міг би провести вечір у «Лідо»7 і, користуючись незвичністю свого стану, спокійно пройти за куліси.

– Але тебе не може бути там, у дзеркалі! Ти не можеш розмовляти зі мною, не можеш існувати, бо ти помер!

– Отже, одне з двох: або ти вперто заперечуватимеш усе, що відбувається, і ми втрачатимемо цінні миті у здогадах, або ти визнаєш, що деякі речі відбуваються, навіть якщо ми й не маємо для них раціонального пояснення. Коли ще я був хлопчиськом – а саме в середині минулого століття, – вважалося, буцімто неможливо пересадити серце. Однак це вдалося. А за століття до того вважалося, начебто неможливо літати, хоча сьогодні до Сан-Франциско дістаються всього за одинадцять годин літаком. Тобі ще приклади потрібні?

– Але ж привидів не буває!

– У такому разі тибетці, китайці, японці й шотландці – усі ці культури, що протягом століть шанували їх, – просто купка тупаків, тоді як ти, саме ти – носій істини. Яка скромність!

У двері знову постукали, і Тома роздратовано запитав, хто там.

– Це твоя мати і Колетт, – прошепотів Реймон. – А на кого ти ще чекав? Сам розумієш: ні слова про нас. Я зникаю. Повернуся, щойно вони підуть.

Тома підвівся й пішов відчиняти двері. Колетт забігла першою, а за нею прослизнула Жанна.

– Ти неймовірно виступив! – вигукнула хрещена. – Один цьом – і ми тікаємо. Якщо ти, звісно, не хочеш хильнути по келишку з двома старенькими дамами. Твоя матуся розповідає всім і кожному, що я ку-ку.

– Ти його виснажуєш, Колетт, – зітхнула Жанна.

– Та годі, я хвилин десять не скаржилася точно.

Тома обійняв матір.

– Публіка була на сьомому небі, – мовила Жанна.

– Облиш небо в спокої, – зітхнув Тома. – Я зіграв препаскудно. Пощастило, що оркестр мене підтримав.

– А що я казала! – переможно вигукнула Колетт. – Я помітила, що ти був як не в своїй тарілці, але запевняю: слухачі бачили в цьому тільки запал. Твоя рідна мати нічого не помітила. А кого це ти так розглядав у першому ряду?

– Людину, яка давно зникла з мого життя, – відповів Тома, зиркнувши на своє відображення в дзеркалі.

Жінки заінтриговано перезирнулися. Жанна взяла подругу під руку й потягнула до виходу.

– Даймо йому спокій, він стомився. Це мій син, я знаю його краще, ніж ти.

Вона попрощалася, випхала Колетт, подарувала синові повітряний поцілунок і вийшла.

З коридору до Тома долинули протести хрещеної, а потім знову запала тиша.

Дзеркало відбивало тільки риси його обличчя. Мати мала рацію: він був блідим як смерть. Тома повісив сценічне вбрання, схопив шкіряну сумку, вимкнув світло в гримерці й вийшов.

За кулісами зустрів Марселя, який обмежився простим «доброго вечора». Тома вибіг через чорний хід і побачив батька, що сидів на капоті машини, закинувши ногу на ногу.

– Я б із радістю запросив тебе на вечерю, але… Можу скласти компанію, якщо хочеш піти перекусити.

– Я просто хочу побути на самоті.

– Ну й дурень, – мовив батько, поклавши йому руку на плече.

– Не варто було тобі так казати.

– Що мені не варто було казати? – запитав чоловік, який саме проходив повз Тома.

– Нічого, я не до вас звертався.

– Ви звернулися до мене на «ти», а це таки щось.

– Та ні, все ж таки нічого, – роздратовано відповів Тома.

– Даруйте, що наполягаю, але ви зазначили, що мені не варто було чогось казати. Тобто, по-вашому, я щось сказав.

Тома пильно поглянув на незнайомця.

– Мабуть, справа у випускних газах і атмосферному забрудненні. Усі навколо божеволіють.

– Ретельніше добирайте слова, юначе. З нас двох божевільний – ви. Ви розмовляли самі з собою.

Тома знизав плечима й рушив далі. Повернувши голову, побачив, що батько навіть не приховує втіхи.

– По-твоєму, це смішно?

– Визнай, це було доволі весело. Я ніби почув скетч Реймона Девоса8.

– Кого?

– Не зважай, ти надто молодий.

– Чому ти тут? Чому я бачу тебе і чую?

– Гадаю, відповідь «тому що» тебе не задовольнить. Тоді я б хотів зачекати, доки ми дістанемося до тебе. Там ти сядеш і вислухаєш мене. Слід поговорити.

– А потім ти даси мені спокій?

– Невже так нестерпно мене бачити?

– Я не це хотів сказати. Було так важко, коли тебе не стало. Ти займав стільки простору. Мама казала, що знадобиться час, що я проходитиму через різні стадії, але я й гадки не мав, що все аж так масштабно.

– Мати часто згадувала про мене після похорону?

– Ти усвідомлюєш, що це питання не має сенсу?

– У моєму стані усвідомлення – доволі абстрактна матерія. І що ти маєш на увазі, коли кажеш, що «я займав стільки простору»? Я тебе затьмарював?

Тома штовхнув двері під’їзду. Підняв голову до сходового майданчика і побачив, що батько сперся на перила останнього поверху.

– А я гадав, що привиди повільно сунуть і гуркотять ланцюгами! – зітхнув піаніст.

Він зайшов до квартири, почепив сумку на вішак, узяв із холодильника пива й гепнувся на диван.

Батько вмостився у кріслі навпроти.

– Оця твоя звичка схрещувати ноги. Ти навіть уявити не можеш, наскільки вона дратує! Ще за твого життя варто було мені це побачити – і бажання розмовляти зникало.

– Я тут ні до чого. Я мав надто довгі ноги й не міг вирішити, що з ними робити. Які ще з моїх звичок тебе дратували?

– Що привело тебе сюди? Відчуття незавершеності?

– Не нахабній, Тома, я досі твій батько.

– Ти так наполегливо мене переслідуєш, що про це неможливо забути.

– Я повернувся, бо хочу попросити в тебе про важливу послугу. Якщо погодишся виконати її, обіцяю дати тобі спокій. Але спершу я хотів би дещо розповісти тобі про себе, якщо тебе це не образить, звісно.

У відповідь син промовчав, тому батько скипів:

– Чому ти сидиш, наче води в рот набрав, такий холодний і відсторонений? Ти на мене гніваєшся? Я дав тобі замало любові?

– Ти наче гора, на яку я повсякчас прагнув піднятися – і водночас боявся дістатися вершини. Ти ж був великим хірургом, що рятував життя, а я… я просто грав на піаніно.

– То й що? Ти наповнюєш життя красою. Якби ти тільки бачив, як публіка дивилася на тебе! Мене охопили гордість і зворушення. Так, я врятував кількох людей, але мені ніхто не аплодував після виходу з операційної. І не було чути вітань, щойно концерт скальпелів завершувався.

– А ти, виявляється, схильний до красномовства.

– Переваги потойбіччя, – поважно відповів батько.

– Гаразд, я тебе вислухаю, а потім ти даси мені поспати, бо я дуже виснажений. Обіцяєш?

– Присягаюся! – батько вдав, ніби плює на підлогу. – Так-так, як же мені почати?

– Може, поясниш свою присутність?

– На жаль, не маю права. Мене позбавили його, коли дали цю маленьку відпустку.

– Маленька відпустка… Як в армії?

– Ні, але вважай так, якщо хочеш.

Варто було батькові змовкнути, як Тома вибухнув сміхом.

– Ти закінчив кепкувати з мене? – поцікавився Реймон.

– І як тобі могло таке спасти на думку? Я посеред ночі розмовляю з привидом власного батька… Ну ж бо, продовжуй. Здається, мої печалі ще не завершилися, – додав він, витираючи очі тильним боком долоні.

– Ти потрібен мені, аби закінчити справу, від якої залежить моя вічність.

– Ну звісно, тепер усе зрозуміло! Тебе відрядили на землю, аби ти врятував людство, як колись рятував своїх пацієнтів. Такий собі Дон Кіхот. І ти вирішив, що син непогано впорається з роллю Санчо.

– Годі вже клеїти дурня, справа термінова.

– Що може бути термінового, коли ти мертвий?

– Одного дня ти зрозумієш, і сподіваюся, це трапиться якомога пізніше. То дозволиш мені все пояснити чи й далі перебиватимеш через кожне слово?

Тома погодився замовкнути. Він не сумнівався, що переживає чудернацький сон, від якого рано чи пізно прокинеться. Ця думка заспокоювала юнака, доки він слухав батька.

– Ми з твоєю матір’ю давно перестали бути справжньою парою.

– Теж мені новина. Ти пішов з дому за десять років до смерті.

– Я кажу про інші часи. Невдовзі після твого народження від нашого спільного життя не лишилося нічого, крім дружби.

– Дякую. Якби в мене був психіатр, то така інформація забезпечила б йому розкішну пенсію ще до кінця мого лікування.

– До твоєї появи на світ усе було інакше. У ті роки ми щиро кохали одне одного, але з часом віддалилися. Частково в тому є і моя провина.

– Що ти маєш на увазі, коли кажеш «частково»?

– Я зустрів іншу жінку.

– У тебе була інтрижка? Та невже. Ти, який мав бажання і хист спокушати все, що траплялося на твоєму шляху, вважаєш це одкровенням?

– Ти помиляєшся щодо мене. Я любив подобатися, але ласим до дівчат не був. А щодо мого великого кохання, я так і не зміг його прожити. Мабуть, саме тому воно і не згасло.

– Це та анестезистка з лікарні, яка дивилася на тебе голодними очима? Я завжди підозрював, що між вами щось є.

– Ти пам’ятаєш Віолетт?

– Щоразу, коли я приходив до тебе на роботу, вона гладила мені голову, неначе я пудель, сюсюкала й казала, що я – викапаний ти.

– Та ні, йдеться не про неї. Може, у нас і була маленька пригода, але вона минула без наслідків.

– Для тебе чи для мами?

– Будеш судити мене разом зі своїм психіатром, коли таки заведеш його, а поки що дозволь продовжити розповідь.

– Зеленоока педіатриня!

– Та годі! Я зустрів Каміллу не в лікарні.

– Отже, Камілла. І де ви познайомилися?

– Пригадуєш морський курорт, куди ми їздили на літо?

– У дитинстві я всі канікули збирав мушельки в замуленому піску, катався на каруселі або на поні, грав у мінігольф – і завжди програвав, – пікнікував на узбережжі, поїдаючи запаси з маминого кошика… Були ще прогулянки навколо маяка, млинці в полуденну пору на терасі пляжного ресторанчика й партії в «Монополію», коли дощило… Я б мусив захворіти на амнезію, щоб забути таку монотонну рутину.

– Неправда, на канікулах ти розважався без кінця!

– Ти хоч раз запитував мене, чи справді я розважався без кінця?

Кинувши на сина обережний погляд, Реймон продовжив:

– Ось там ми і зустрілися.

– Страшенно радий про це дізнатися. І до чого тут я?

– Справа в тому, що збирання молюсків, каруселі, кінний клуб і поїдання млинців були для нас нагодою побачитися. Скажімо, ти був приводом для кожної з наших зустрічей.

– Ти використовував мене як прикриття? Це огидно!

– Що ти там собі науявляв?! Ми не робили нічого поганого, Тома, ми мовчки кохали одне одного, щоб вас захистити. Часом потай брали одне одного за руку – і наші серця вискакували з грудей, а часом ненароком торкалися одне до одного, просто торкалися, хоча здебільшого обмінювалися ніжними поглядами.

– Не хочу знати подробиць! – не стримався Тома.

– Тобі вже не п’ять, ти міг би зробити над собою зусилля й вислухати мене, не перетягуючи ковдру на себе?

– Світ догори дриґом. Хочеш дізнатися, що мені насправді подобалося в канікулах під тим тоскно-сірим небом? Нарешті ти був зі мною, а не в операційній із пацієнтами, що зазвичай поглинали всього тебе. Ми могли провести час разом, тільки ми удвох. Тому я не бажаю дізнаватися, що миті, які ти присвячував мені, були для тебе лише приводом для зустрічей із коханкою.

– Камілла не була моєю коханкою, вона втілювала в собі дещо значно більше. А ти, запитував ти хоч раз, чи мені весело, чи я щасливий, чи все в мене гаразд?

– Я був лише дитиною! – вигукнув Тома.

– Ти виріс, а я вмирав від самотності! – закричав у відповідь батько.

– А мама?

– Твоя мати тут ні до чого, і я тим паче. Тома, це було кохання з першого погляду. Такі речі неможливо пояснити, – уже тихіше мовив Реймон.

– Розмови з привидом батька – тим паче! Я хочу спати, а ти йди переслідуй когось іншого – кого забажаєш, – але не біля мого ліжка.

– Як хочеш, продовжимо розмову завтра. Певно, концерт тебе виснажив. Зараз не найкращий час розповідати тобі про це все.

Тома підвівся й пішов до спальні. За крок до дверей озирнувся й кинув на батька злий погляд.

– Не буде жодного завтра, бо сьогоднішнього вечора не існувало, як і цієї розмови. Я переживаю жахіття, у якому мене навідали всі можливі болі й тривоги: Софі, ти, фальшиві ноти в «Плейєлі», нестерпний погляд диригента, знічений вигляд Марселя. Я досі в мами, сплю на дивані у вітальні, а коли прокинуся, нічого з цього не трапиться. Ми досі вшановуватимемо роковини твоєї смерті, я не зустрінуся з Софі, мій концерт іще не відбудеться, а про канікули з татом у мене лишаться тільки найкращі спогади.

* * *

6 «Сезар і Розалі» (фр. César et Rosalie) – французька драматична комедія Клода Соте 1972 р. У головних ролях – Ів Монтан і Ромі Шнайдер.

7 «Лідо» (фр. Lido) – паризьке кабаре на Єлисейських Полях, існує з 1946 р. Друге за популярністю після «Мулен-Руж».

8 Реймон Девос – франко-бельгійський гуморист, відомий словесними іграми, каламбурами, парадоксами й пантомімою.