Читать книгу Закоханий привид - Марк Леви, Marc Levy - Страница 7

Батько чекав біля службового виходу, спершись об вуличний ліхтар. Тома завмер на мить, щоб подивитися на його незмінний плащ, з-під якого стирчали фланелеві штани й бездоганно начищені мокасини. Реймон підняв голову й ніжно всміхнувся.

– Усе добре минуло? – запитав він.

– Без жодної фальшивої ноти, – відказав Тома.

– Мати була в гарному настрої?

– Звідки ти знаєш, що вона приходила до мене, якщо лишався надворі?

– Я бачив, як вона заходила, – буркнув Реймон.

– Ну звісно. Поквапмося, я стомився.

Тома рушив до станції метро.

– Ми не повертаємося на таксі? – захвилювався Реймон.

– По-твоєму, я купаюся в золоті?

– Я б із радістю тебе спонсорував, але мій банківський рахунок закрито, – пожартував Реймон. – Мене жахає метро, але якщо іншого вибору в нас немає…

Попри пізній час, вагон був переповнений. Тома зробив пересадку на станції «Вільє» і знайшов вільне місце, доки потяг не заповнився на «Сен-Лазар». Батько стояв поруч, йому навіть за поручні триматися не доводилося.

– Підведися, – прошепотів Реймон, вказуючи на літню пані, що хиталася на слабких ногах.

Тома підскочив з лавки й запропонував їй сісти.

– Перепрошую, я замислився.

Жінка всміхнулася до нього і з полегшенням сіла.

– Дякую, що попередив, – прошепотів батькові Тома. – Я справді її не помітив.

– Та начхати на стару; з такими набряклими артеріями вона догори очима, до землі плечима, повір моєму досвіду. Але чарівна молода жінка, що сидить навпроти, ти її бачив? Завдяки мені вона тебе помітила, особливо твою галантність. А з такою усмішкою вистачить єдиного слова – і рибка в сітці.

Тома вирішив за краще не відповідати, щоб не скидатися на божевільного в переповненому метро. Привид хірурга розчаровано зітхнув, коли красуня вийшла на станції «Опера», злегка торкнувшись Тома.

– Треба мені взятися за твоє виховання; вона ще й на «Опері» вийшла! Мабуть, балерина.

– А якби вона вийшла на «Сен-Лазар», то, певно, була б начальницею вокзалу? – запитав Тома.

– Даруйте? – мовила літня пані.

– Та нічого, я сам із собою розмовляю, – збентежився він.

– Усе гаразд, зі мною постійно таке трапляється.

Батько скрушно похитав головою.

* * *

Повернувшись додому, Тома поклав речі й, важко зітхнувши, гепнувся на диван.

– Ти міг би принаймні вдати. Невже й справді настільки не радий мене бачити?

– Звісно, радий.

– Але якщо ти в цьому зізнаєшся, то змушений визнати, що я справді тут.

– Мені важко було пережити довгі тижні та місяці після твоєї смерті. Я вже починав звикати до твоєї відсутності.

– Розумію.

– Ні, не розумієш. Втративши тебе, я наче поринув у прірву. До речі, коли я розмовляв із твоєю фотографією, ти мене чув?

Реймон пропустив повз вуха це питання, просто ніжно всміхнувшись до сина.

– Де ти був увесь цей час?

– Гадки не маю; мені також важко було прощатися з життям, а розлучатися з тобою – ще складніше.

– Як воно, на тому світі?

– Тома, – серйозно мовив батько. – Я не маю права це обговорювати. А якби й мав, навряд чи зміг би пояснити. Скажімо так, це інакше.

– Ти щасливий там, де перебуваєш зараз?

– Я більше не хворію на ревматизм, це вже прогрес, а з твоєю допомогою я дійсно міг би стати щасливим.

– З моєю допомогою?

– Так, завдяки маленькій послузі, про яку я вже згадував.

– Це пов’язано з тією жінкою?

– Камілла! Я був би нескінченно вдячним, якби ти називав її на ім’я, – відповів хірург, умощуючись на клавіші піаніно. – Коли я думаю про все, що ми не прожили, про час, який нам треба надолужити…

– Так, знаю, це через мене, ти вже казав.

– Не лише. Просто в ті дні так справи не робилися.

– Он як. Ти справді повернувся, щоб переслідувати мене. Сільвен недооцінив масштаб збитків.

– Забудь уже про цього дурисвіта. Ти розповідаєш йому, що бачив людину, яка повернулася з того світу, а він слухає у піввуха, веде світську бесіду й навіть не переймається тим, щоб оглянути тебе. Міг би хоча б тиск виміряти, невже це так складно? Якби пацієнт, а тим паче друг, прийшов і розповів мені таке, я б негайно відправив його на обстеження.

– Це професійна рекомендація? Ти гадаєш, мені варто звернутися по допомогу? – стурбовано запитав Тома.

– Так, професійна рекомендація, але стосується вона радше твого друга-психіатра. Ти в чудовій формі, і мізки в тебе на місці. Гадаєш, я не оглянув тебе ретельно, щойно повернувся? Так, пика втомлена, але не виснажуватись у твоєму віці – це ображати саме життя. Я у тридцять п’ять років тижнями працював цілодобово – і нічого, не помер.

– Та ні, таки помер, – відказав Тома.

– Годі, прояви хоч трохи поваги. Наскільки мені відомо, я добре тримав удар. Запевняю, у тебе все добре зі здоров’ям. Якщо викличеш швидку й поясниш, що базікаєш із батьковим привидом, то тебе оглядатимуть уже в клініці Святої Анни10.

«А так же і є», – подумав Тома. Батько сприйняв його мовчання як дозвіл продовжувати далі.

– Камілла нещодавно померла, – мовив він, опустивши голову, ніби враз занурився в задуму. – Ти що, так і мовчатимеш?

– А що я, по-твоєму, маю сказати? Шкода, що вона померла, але я її не знав.

– Вистачило б і доброго слова. Тепер, опинившись по цей бік, ми вирішили нарешті возз’єднатися… назавжди.

– Страшенно радий за вас, але як це стосується мене? Хоча знаю: того дня, коли не стане мами, мої страждання навіть не зможе полегшити думка, що ви тепер разом.

– Годі лицемірити, ти першим казав, що наше розлучення стало для тебе полегшенням.

– Гаразд, але до чого у ваших планах на вічність я?

– Оскільки ти вже заговорив про вічність… хоча це поняття дуже відносне… щоб ми змогли її розділити, нас потрібно з’єднати.

– Даруй?

– Перемішати, якщо так тобі більше подобається. Ти мусиш лише пересипати суміш з однієї урни в іншу й добре потрусити. Щойно наш попіл розвіють, ми станемо вільними й навіки поєднаними. Не дивись на мене так, це не я запроваджував світовий порядок і точно не я встановлював правила. Звісно, нас можна було поховати поруч, але, по-перше, для мене це вже надто пізно, а по-друге, навіщо задовольнятися халабудою, якщо можна отримати велетенську терасу з виглядом на море?

– Яка халабуда?

– Могила або склеп! Не кажучи вже про сусідів навколо. Ми з Каміллою хочемо провести вічність на свіжому повітрі. Я ж не прошу тебе зняти місяць із неба.

– А що саме ти в мене просиш? – затамувавши подих, запитав Тома.

– Це простіше нікуди. Через три дні Каміллу ховатимуть. Тобі треба лише прийти на церемонію, зачекати на кремацію, а потім якось конфіскувати її урну, змішати мій попіл з її – і вуаля, справу зроблено.

– Ти забув сказати, що треба ще добре потрусити, – насмішкувато додав Тома.

– Це самоочевидно.

– Отже, підіб’ємо підсумки. Ти хочеш, аби я приперся на похорон не знайомої мені жінки, яка була твоєю коханкою, і викрав те, що лишиться від її земної оболонки, з-під носа в її родини.

– Точно!

– Краще б ти попросив місяць, його було б легше зняти з неба. І де ж відбудеться її похорон? – іронічно запитав Тома.

– У Сан-Франциско.

– Ну звісно, – видихнув він.

– Чому ти постійно повторюєш це «ну звісно», ще й таким дивним тоном?

– О, то справа в дивності мого тону?

– Звісно, ти якось дивно реагуєш.

– Мабуть, якби її ховали на цвинтарі Пантен чи на Пер-Лашезі, це було б надто просто, так?

– Необов’язково. І взагалі, я тут ні до чого. Повір, це не я відправив її жити так далеко. Ми були надзвичайно обережні, але зрештою її чоловік усе пронюхав і забрав нас одне в одного. Він домовився на роботі, щоб його перевели до Каліфорнії. Егоїстично вирвав з коренем усю родину.

– На мою думку, він учинив сміливо: залишив усе заради кохання й подався на край світу, щоб захистити свій шлюб.

– Не заради кохання, а через ревнощі!

– Якщо ця жінка так тебе кохала, то що змусило її поїхати за ним?

– Її донька. І ти. Через тебе я залишився в Парижі.

– Я вже й забув, що зруйнував тобі життя.

– Я такого не казав – та й ніколи так не вважав. У будь-якому разі він нічого не досягнув, розлучивши нас.

– А ти звідки знаєш?

– Коли вона поїхала, я мусив узяти на себе всю відповідальність, адже дозволив їй піти, не наважившись покинути твою матір і тебе. Я не хотів мучити Каміллу, а тому багато місяців мовчав. Це мовчання кожен день дорого мені коштувало і завдавало ще більше болю, коли ми їхали відпочивати. Якби Камілла знову закохалась у свого чоловіка, вона б не написала мені першою і ми б не листувалися двадцять років.

– Ти розповідав про наше життя чужій жінці?

– Я розповідав їй про своє життя, багато чого справді стосувалося тебе, але не все.

– А її чоловік? Чим він займався після переїзду? Не відповідай, сам не знаю, навіщо поставив це запитання.

– Колись він був авіаконструктором, а на хвилі розвитку інформаційних технологій у Силіконовій Долині став мультимільйонером. Трохи вульгарно, але кожен робить, що може.

– Ти його знав?

– Звісно. Сумна банальність. Ми часто перетиналися на відпочинку і сподобалися один одному. Іноді вечеряли всі разом. Про тебе і їхню доньку дбала одна й та сама няня. Це тривало, доки ми з Каміллою не визнали своє кохання.

– А ваші парні вечори були цікавенькими. Двоє коханців і двоє рогоносців, серед яких і мама.

– Спершу проживи власне життя, а потім уже засуджуй мене. Ти повіриш, якщо я скажу, що наше кохання було цнотливим?

– Якщо ти так кажеш, тату, чому б мені тобі не повірити? Наша розмова переповнена іншими абстракціями, які мені не до снаги перетравити.

– Тома, послухай мене! Якщо чоловік Камілли розвіє її попіл до того, як ти встигнеш виконати моє прохання, усе буде скінчено.

– Що буде скінчено?

– Ми. Камілла не змогла стати жінкою мого життя, але я хочу, щоб вона стала жінкою мого посмертя, і для цього потрібен ти.

– А думку самої Камілли ти запитував? Що тобі відомо про її останню волю?

– Ми переписувалися двадцять років, невже ти гадаєш, що мені не відома її остання воля?