Читать книгу Твори - Марко Вовчок - Страница 23
Iнститутка
XXIII
ОглавлениеА пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зiллячко за образами:
– Що це таке?
– Се баба божничок уквiтчала.
– Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зiлля, серце! Се вже зовсiм по-мужицькiй.
– Добре, серденько.
Тодi вона його цiлує:
– Голубе мiй!
От, находились, наговорились.
– Що це, – каже пан, – що нiкого нема? Куди се баба подiлась?
– А бач, бач, – зацокотiла панi, – якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла.
– Та не де дiнеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:
– Бабо! Бабо! Бабо! – як той хлопчик слухняний. – Зараз, серденько, баба прийде, – говорить панiї, вмовляючи її.
– Та де вона була?
– Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
– А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! Устино!
Я стала перед нею.
– Де була?
– Ось у цiй кiмнатi.
Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.