Читать книгу Твори - Марко Вовчок - Страница 29

Катря хоч i говорить, i жартує, а, здається, все чогось сумна i неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку собi думала. Тiльки Назар пустує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не дивилась.

– А що, пташечко, – питає в мене бабуся, – при молодiй панiї давненько служиш?

– Яка вона гарна! – закинула молодичка.

– Поможеться, що гарна! – гукнув Назар, – коли дивиться так, що аж молоко кисне!

Бабуся зiтхнула важенько:

– Годi тобi, годi, Назаре!

– А наш пан такий звичайний, – заговорила молодичка, – вiн, мабуть, iзроду нiкого не скривдив.

– Дай йому, боже, i пару таку! – промовила бабуся.

– Як то тепереньки нам буде! – смутненько каже молодичка. Зiтхнула i задумалась. – Як то буде! – знов тихо вимовляє, дивлячись на мене, начеб випитувала очима.

А я мовчу.

– Буде, як господь дасть, голубко, – каже бабуся.

– Ну, що буде, те й буде, – ми все перебудемо! – гукнув Назар. – А тепер – до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi в око впала?.. Чи, може, ця краля?

Та й моргнув на мене.

– Нехай менi та панi й не сниться! – одмовив парубок, сiдаючи проти мене. – Де вона й вродилась така неприязна!

Тодi молодичка до мене:

– Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душi…

Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно… I парубок очей з мене не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому соромлюся та червонiю, – трохи не заплачу.

– Дiвчино! Лиха наша панi молода? – вимовить Катря.

– Недобра! – кажу їй.

– Господи милосердний! – крикнула. – Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! – кинулась до колиски, схилилась над дитиною: – Чи того ж я сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла!

Та плаче ж то так, – сльоза сльозу побиває.

– Не такий чорт страшний, як намальований! – каже Назар. – Чого лякатись? Треба перш роздивитись.

А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi її дитину панi своїм оком пожерла.

– Годi, голубко! – вмовляє Катрю бабуся. – Чого нам дуже тривожитись? Хiба над нами нема господа милосердного?

Парубок анi пари з уст; тiльки куди я не гляну, усе на його погляд очима спаду.