Читать книгу Твори - Марко Вовчок - Страница 24

Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, – аж до землi поникає, та вся-усенька зморщена; тiльки її очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла, тихенько ступаючи, вклонилась панiї та й питає:

– А що вам треба, пане?

Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.

– Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, – каже пан.

– Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька була.

Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, – не знає, що вже йому й робити. Панi од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.

– Що ж, вечеря готова? – питає пан уже хмурнiше.

– Готова, паночку, – тихо i спокiйненько одказує бабуся.

– Серце (до панiї), може б ми повечеряли?

– Я не хочу вечеряти! – одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула.

– То й я не буду вечеряти, бабусю, – каже пан смутненько вже.

– То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!

– Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! – загомонiв був на неї, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:

– Добре, паночку!

Вклонилась i пiшла собi.