Читать книгу Сицилієць - Маріо П’юзо - Страница 3

У вересні 1943 року Гектор Адоніс був професором історії та літератури в Палермському університеті. Через дуже невисокий зріст колеги ставилися до нього з меншою повагою, ніж він на те заслуговував. Це зумовлювалося сицилійською культурою, у якій прізвиська традиційно й жорстоко базувалися на фізичних недоліках. Справжню ціну професорові знав тільки ректор університету.

Того вересня 1943 року життя Гектора Адоніса мало змінитися. Для південної Італії війна скінчилася. Американська армія вже підкорила Сицилію й рушила на материк. Фашизм помер, Італія відродилася; уперше за чотирнадцять століть в острова Сицилії не було справжнього хазяїна. Однак, знаючись на іронічності історії, Гектор Адоніс не мав особливих сподівань. Мафія вже почала заступати місце закону на острові. Її руйнівна влада була б не менш смертельна за будь-яку корпоративну державу.

З вікна кабінету професора було видно територію університету, ті кілька будівель, які можна було назвати кампусом. Потреби в гуртожитках не було, адже не було й звичного для Англії чи Америки університетського життя. Більшість студентів навчалися вдома й мали консультації з професорами в установлені проміжки часу. Професори читали лекції, які студенти вільно могли пропускати, їм треба було лише складати іспити. Гектор Адоніс вважав цю систему ганебною й безглуздою, частково тому, що вона стосувалася сицилійців, які, на його думку, потребували ще суворішої педагогічної дисципліни, ніж студенти інших країн.

Визираючи з вікна, схожого на вікно собору, він бачив сезонний приплив ватажків мафії з усіх провінцій Сицилії: вони приїздили тиснути на університетських професорів. За врядування фашистів ці ватажки були сумирніші, обачніші, але тепер, за милосердної, відновленої Америкою демократії, повстали, наче хробаки з розритої дощем землі, і повернулися до старих звичаїв, облишили свою скромність.

Ватажки мафії, «друзі друзів», голови дрібних місцевих кланів у багатьох сицилійських селищах, вбралися у святковий стрій і з’їхалися заступитися за студентів: родичів чи синів заможних землевласників, своїх синів та друзів, які не мали успіху в університетському навчанні й не отримали б дипломи без стороннього втручання. А дипломи ці були вкрай важливі. Як іще родині позбутися синів, що не мають амбіцій, таланту, розуму? Таких синів доводиться утримувати до кінця життя. Але, маючи диплом, цей шматок пергаменту з університету, ті ж шельми можуть перетворитися на вчителів, лікарів, членів парламенту або, в найгіршому разі, на дрібних державних чиновників.

Гектор Адоніс здригнувся, проте його втішала історія. Його любі британці в розквіті своєї імперії так само доручали свої армії некомпетентним синам багатіїв, чиї батьки купили їм офіцерські посади в армії чи навіть командування великими кораблями. І все одно імперія процвітала. Так, ці командири вели своїх людей на необов’язкову бійню, однак слід сказати, що вони й помирали разом із вояками, бо відвага була неодмінною рисою класу. Такі смерті принаймні розв’язували проблему обтяження держави некомпетентними й безвідповідальними людьми. Італійцям бракувало такої шляхетності чи холодної розсудливості. Вони любили своїх дітей, рятували їх від особистих катастроф і лишали державу дбати саму про себе.

Професор Адоніс бачив із вікна принаймні трьох місцевих ватажків, що блукали університетом у пошуках жертви. На них були сукняні кашкети й шкіряні чоботи, важкі оксамитові піджаки вони тримали в руках, бо погода досі стояла тепла. У подарунок викладачам вони несли кошики з фруктами, пляшки домашнього вина в бамбукових плетінках. Не хабарі, а ввічливий антидот до того жаху, який здіймався в грудях професорів від їхнього вигляду, бо більшість викладачів теж були сицилійці й розуміли, що це прохання, на які не можна відповісти відмовою.

Один із мафіозі, вбраний так провінційно, що цілком міг би зійти зі сцени опери «Сільська честь», саме заходив до корпусу й піднімався сходами. Гектор Адоніс із сардонічним задоволенням підготувався розіграти вже знайому комедію.

Адоніс знав цього чоловіка: він мав прізвище Бучілла, володів фермою й вівцями в містечку Партініко неподалік від Монтелепре. Вони потиснули один одному руки, Бучілла передав професорові свого кошика.

– У нас стільки фруктів, падають на землю, гниють, то я й подумав, чи не віднести трохи професорові, – сказав Бучілла.

Це був невисокий кремезний чоловік із загартованим важкою роботою тілом. Адоніс знав, що він має репутацію людини чесної й скромної, хоча цілком міг би перетворити свою владу на багатство. Цим він був схожий на старих ватажків мафії, що билися не за гроші, а за повагу та честь.

Професор з усмішкою прийняв від нього фрукти. Який сицилійський селянин дозволить чому-небудь пропасти? На кожну оливку, що падала на землю, припадала сотня дітей, і діти ті були подібні до сарани.

Бучілла зітхнув. Він був чемний, та Адоніс знав, що ця чемність за частку секунди може перетворитися на загрозу. Тож спочутливо всміхнувся, коли гість мовив:

– Яке життя безглузде. Я маю що робити на своїй землі, та коли сусід просить мене про дрібну послугу, як я можу йому відмовити? Мій батько знав його батька, мій дід – його діда. Така вже в мене натура, а може, і нещастя моє таке – я зроблю все, про що мене попросить друг. Зрештою, чи ж ми не християни?

– Ми, сицилійці, усі такі, – м’яко відповів професор. – Надто щедрі. Саме тому на півночі, у Римі, нами так безсоромно користуються.

Бучілла проникливо подивився на нього. Тут проблем не буде. Хіба ж він не чув десь, що професор був один із «друзів»? На наляканого він точно не схожий. А якщо він «друг друзів», то чому Бучілла цього не знає? Утім у «друзів» стільки рівнів. У будь-якому разі перед ним була людина, що розуміла світ, у якому він живе.

– Я прийшов попросити про послугу, – сказав Бучілла. – Як один сицилієць іншого. Син мого сусіда цього року провалився на іспитах. Ви його завалили. Так сусід каже. Але коли я почув ваше ім’я, то сказав йому: «Що? Синьйор Адоніс? Та в цього чоловіка найбільше у світі серце. Він ніколи не скоїв би такого недоброго вчинку, якби знав усі подробиці. Ніколи». І той зі сльозами просив мене розповісти вам усю історію й з усією шанобливістю благати змінити йому оцінку, щоб хлопець міг вийти у світ і заробити собі на хліб.

Гектора Адоніса не омиляла така ввічливість. Знову ж таки, це було як у шанованих ним англійців: можна кілька днів насолоджуватися їхніми словами й тільки тоді зрозуміти, що тебе смертельно образили. Стосовно англійців то був усього лиш мовний зворот, однак якщо відмовити синьйорові Бучіллі, можна темної ночі отримати кулю з лупари3. Професор ввічливо скуштував оливок та ягід із кошика.

– О, ми ж не можемо дозволити юнакові голодувати в цьому жорстокому світі, – мовив він. – Як його звати?

Коли Бучілла назвав прізвище, професор дістав із шухляди журнал, погортав його, хоча, звісно ж, прізвище впізнав.

Студент-невдаха був неотесаний йолоп, тюхтій; ще більша тварина, ніж вівці з ферми Бучілли. То був лінивий бабій і хвалько, безнадійно безграмотний, нездатний розрізнити «Іліаду» та романи Верґи. Попри це, Гектор Адоніс солодко всміхнувся Бучіллі й з подивом сказав:

– Так, він мав проблеми з одним іспитом, але це легко владнати. Нехай навідається до мене, я позаймаюся з ним у цій кімнаті, а тоді проведу ще один іспит. Другої невдачі не буде.

Вони потиснули один одному руки, і гість пішов. «Завів іще одного приятеля», – подумав Гектор. Для чого всі ці молоді бездарі отримували університетські дипломи, яких вони не заслуговували? В Італії 1943 року ними можна було хіба що підтерти їхні пещені зади, перш ніж знову повернутися до посереднього життя.

Телефонний дзвінок порушив хід його думок, приніс інше роздратування. Один короткий дзвінок, пауза, три ще коротших. Телефоністка саме пліткувала з кимось і натискала на важіль у паузах своєї власної розмови. Це так роздратувало професора, що він гукнув у слухавку своє «Pronto» значно різкіше, ніж належало.

На жаль, телефонував ректор університету. Але його, відомого прибічника професійної ввічливості, вочевидь цікавили речі, важливіші за неввічливість. Його голос тремтів зі страху, звучав слізно й мало не благально.

– Дорогий професоре Адонісе, – сказав він. – Чи можна попросити вас підійти до мого кабінету? В університету виникла серйозна проблема, яку можете розв’язати лише ви. Це дуже важливо. Повірте, любий професоре, я буду вам дуже вдячний.

Ця підлесливість змусила професора нервувати. Чого від нього чекав цей ідіот? Щоб він перестрибнув кафедральний собор Палермо? Адоніс із гіркотою подумав, що ректор краще для цього годиться – він на зріст не нижчий від шести футів. Нехай сам стрибає й не просить свого підлеглого з найкоротшими в Сицилії ногами робити це за нього. Цей образ повернув професорові добрий гумор, тож він спокійно спитав:

– Можливо, натякнете, до чого мені готуватися дорогою?

Голос ректора провалився до шепотіння.

– Глибокоповажний дон Кроче вшанував нас своїм візитом. Його небіж вчиться в нас медицини, і викладач запропонував йому чемно залишити навчання. Дон Кроче приїхав уклінно просити нас змінити це рішення. Однак професор медичного коледжу наполягає на тому, щоб юнак пішов.

– Хто цей дурень? – спитав Гектор Адоніс.

– Молодий доктор Натторе, – відповів ректор. – Шанований викладач, але трохи не від світу цього.

– Я буду у вас за п’ять хвилин, – сказав професор.

Поспішаючи до головного корпусу, Гектор Адоніс міркував над тим, що тут можна зробити. Проблема була не в ректорові – він завжди кликав Адоніса в таких ситуаціях. Проблемою був доктор Натторе, він добре його знав. Блискучий медик, зі смертю якого багато втратить Сицилія, а з відставкою – університет. Найпихатіший із зануд, людина непохитних принципів і справжньої честі. Та навіть він мусив чути щось про дона Кроче, навіть у цьому геніальному мозку мусило б бути хоч зернятко здорового глузду. Там має бути щось іще.

Перед головним корпусом стояло довге чорне авто, на нього спиралися двоє чоловіків у ділових костюмах, що так і не додали їм респектабельності. То мали бути охоронці дона, залишені тут разом із водієм із поваги до університетських викладачів, яких відвідував дон Кроче. Адоніс помітив, що вони окинули його низьку постать, досконалий костюм, портфель під пахвою спочатку здивованими, а тоді насмішкуватими поглядами. Він холодно глянув на них, налякавши цим. Невже такий коротун може бути «другом друзів»?

Кабінет ректора був схожий швидше на бібліотеку, аніж на ділове приміщення: він сам був більше науковець, аніж адміністратор. Уздовж стін виструнчилися книжки, меблі були масивні, але зручні. Дон Кроче сидів у величезному кріслі з горнятком еспресо. Його обличчя нагадувало Гекторові Адонісу ніс корабля з «Іліади», роз’їдений роками битв і ворожими морями. Дон вдав, що вони ніколи раніше не зустрічалися, і Адоніс дозволив себе представити. Звісно ж, ректор знав, що то був фарс, але молодий доктор Натторе повірив.

Ректор був найвищий в університеті, Гектор Адоніс – найнижчий. Тож, перш ніж заговорити, ректор із ввічливості сів і згорбився.

– У нас виникла невелика суперечка, – мовив він. Доктор Натторе роздратовано пирхнув, але дон Кроче злегка нахилив голову, погоджуючись. – Дон Кроче має небожа, який прагне стати лікарем. Професор Натторе каже, що його оцінок недостатньо для отримання диплома. Це трагедія. Дон Кроче був такий добрий, що приїхав до нас поговорити про справу свого небожа, і відколи наш університет так йому зобов’язаний, я подумав, що ми маємо зробити все можливе, щоб якось його втішити.

Дон Кроче приязно, без жодної тіні сарказму мовив: – Сам я неписьменний, та ніхто не скаже, що я не мав успіху на діловій ниві.

«Авжеж, – подумав Гектор Адоніс, – тому, хто може підкупати міністрів, замовляти вбивства, тероризувати власників крамниць і фабрик, не обов’язково вміти читати й писати». А дон Кроче вів далі:

– Свій шлях я знайшов власним досвідом. Чому мій небіж не може зробити так само? Моїй бідолашній сестрі серце розіб’ється, якщо її син не матиме приставки «лікар» перед своїм іменем. Вона щира вірянка, прагне допомагати світові.

Доктор Натторе відповів із черствістю, звичною для тих, хто має рацію:

– Я не зійду зі своєї позиції.

Дон Кроче зітхнув.

– Чим може зашкодити мій небіж? – улесливо мовив він. – Я влаштую його до армії або ж до католицького шпиталю для літніх. Він триматиме їх за руку, вислуховуватиме їхні скарги. Він надзвичайно приємна людина й зачаровуватиме тих старих шкап. Чого я прошу? Підправити трохи в тих паперах, які ви тут перекладаєте.

Він озирнув кімнату зі зневагою до книжок біля стін. Гектор Адоніс, украй стурбований такою м’якістю дона – небезпечним знаком від такої людини, розлючено подумав, що йому легко казати. За найменшого поколювання в печінці його люди доправляли ватажка мафії до Швейцарії. Але Адоніс знав, що саме він може вийти з цього глухого кута.

– Дорогий мій докторе Натторе, – сказав він. – Звісно ж, ми можемо щось зробити. Трохи приватних занять, додаткової практики в благочинній лікарні?

Натторе не був схожий на сицилійця, попри те, що народився в Палермо. Волосся в нього було світле й рідкувате, і він дозволяв собі виказувати свій гнів – справжній сицилієць у такій делікатній ситуації ніколи б цього не зробив. Це, безсумнівно, через якісь дефективні гени, успадковані ним від давніх норманських завойовників.

– Ви не розумієте, професоре Адонісе. Той молодий йолоп хоче бути хірургом.

«Ісус, Марія, Йосип і всі святі, – подумав Гектор Адоніс. – Оце вже справжня біда».

Користаючись із мовчання ошелешеного колеги, доктор Натторе продовжив:

– Ваш небіж нічого не знає про анатомію. Він розрубав труп на шматки, наче то була вівця для рожна. Він пропускає більшість занять, не готується до контрольних, входить в операційну так, наче прийшов на танці. Визнаю, він дуже приємний, симпатичнішого парубка годі й шукати. Але ми, урешті-решт, говоримо про чоловіка, якому колись доведеться розтинати тіло людини гострим ножем.

Професор Адоніс точно знав, що саме думає дон Кроче. Яка різниця, що за хірург вийде з хлопця? Це питання престижу родини, втрати поваги, якщо він провалить навчання. Байдуже, яким поганим хірургом він стане – йому все одно ніколи не вбити стількох, як зайнятішим працівникам дона Кроче. До того ж цей молодий доктор Натторе не схилився перед ним, не зрозумів натяку: донові Кроче байдуже до хірургії, він лише хоче, аби його небіж став лікарем.

Тож час був Гекторові Адонісу все владнати.

– Дорогий доне Кроче, – сказав він. – Я впевнений, що доктор Натторе підкориться вашим побажанням, якщо ми продовжимо його переконувати. Але звідки у вашого небожа ця романтична ідея стати хірургом? Ви сказали, що він дуже милий хлопець, але ж хірурги – вроджені садисти. Хто в Сицилії добровільно ляже під ножа? – Він зачекав трохи, тоді продовжив: – До того ж він муситиме практикуватись у Римі, якщо отримає наш диплом, а римляни скористаються з будь-якої нагоди, щоб розтрощити сицилійця. Наполягаючи, ви робите своєму небожеві погану послугу. Дозвольте запропонувати вам компроміс.

Доктор Натторе пробуркотів, що компроміси тут неможливі. Уперше за цю розмову очі дона Кроче, схожі на очі ящера, спалахнули вогнем. Доктор замовк, і Гектор Адоніс провадив далі:

– Ваш небіж отримає оцінки, яких буде достатньо для того, щоб стати лікарем, але не хірургом. Ми скажемо, що він надто добрий, щоб різати людей.

Дон Кроче широко розвів руки, його вуста розійшлись у холодну посмішку.

– Ви вразили мене своєю розсудливістю та здоровим глуздом, – сказав він Адонісові. – Так тому й бути. Мій небіж стане лікарем, не хірургом. Сестра має бути задоволена.

Він поспішно покинув товариство, досягнувши своєї справжньої мети – на більше дон Кроче й не сподівався. Ректор університету провів його до автомобіля. Але всі присутні в кімнаті помітили, як дон Кроче востаннє зиркнув на доктора Натторе, перш ніж піти. Це був надзвичайно уважний погляд, наче він запам’ятовував обличчя викладача, щоб ніколи не забути, як виглядає той, хто намагався протистояти його волі.

Коли вони з ректором вийшли, Гектор Адоніс розвернувся до доктора Натторе й сказав:

– Вам, мій дорогий колего, доведеться піти у відставку й поїхати практикувати до Рима.

– Ви збожеволіли?! – вибухнув доктор Натторе.

– Не так, як ви, – відповів Адоніс. – Наполягаю, повечеряйте сьогодні зі мною, і я поясню вам, чому Сицилія не схожа на Едем.

– Чому я мушу поїхати? – протестував доктор.

– Ви сказали «ні» донові Кроче Мало. Сицилія не вмістить вас обох.

– Але все вийшло, як він хотів! – з відчаєм вигукнув Натторе. – Його небіж стане лікарем, ви з ректором це ухвалили.

– Але ви – ні, – мовив Адоніс. – Ми ухвалили це, щоб урятувати ваше життя. І все одно ви тепер позначений.

Того вечора Гектор Адоніс влаштовував в одному з найкращих ресторанів Палермо вечерю для шістьох професорів, разом із доктором Натторе. До кожного з викладачів того дня навідувався «почесний гість», і кожен із них погодився змінити оцінки одному зі студентів. Доктор Натторе з жахом слухав їхні розповіді й зрештою сказав:

– З медичною школою такого бути не може, не з лікарями.

Решта втратили терпіння. Професор філософії захотів знати, чому медична практика для людства важливіша за витончений процес мислення й безсмертну святість душі. Коли вечеря закінчувалася, доктор Натторе погодився кинути Палермський університет і переїхати до Бразилії, де, як його запевняли колеги, хороший хірург міг заробити цілий статок на операціях жовчного міхура.

Тієї ночі Гектор Адоніс спав сном праведника. Однак наступного ранку йому був невідкладний дзвінок із Монтелепре. Його хрещеник Турі Ґільяно, чий розум він так плекав, чию м’якість глибоко цінив, чиє майбутнє так ретельно планував, убив поліцая.