Читать книгу Сицилієць - Маріо П’юзо - Страница 5

У вересні 1943 року на Сицилії можна було вижити тільки завдяки чорному ринку. З часів війни продукти видавали за картками, а фермери мали здавати вирощене на центральні державні склади за твердими цінами. Платили їм паперовими грішми, які майже нічого не були варті. Уряд, своєю чергою, мав продавати й розподіляти ці продукти поміж людей задешево. За таких умов усі мусили б отримати достатньо, щоб не вмерти з голоду. Насправді ж фермери ховали все, що могли, бо те, що здавали на державні склади, прибирали до рук дон Кроче Мало та його поплічники для продажу на чорному ринку. Щоб вижити, людям доводилося купувати на чорному ринку й порушувати закони про контрабанду. Якщо їх ловили на цьому, то судили й садили за ґрати. Що з того, що в Римі сформувався демократичний уряд? Люди могли голосувати, але вони голодували.

Турі Ґільяно й Аспану Пішотта саме порушували ці закони з легким серцем. Пішотта мав зв’язки на чорному ринку й усе влаштував. Він підписався провезти велику головку сиру від одного сільського фермера до перекупника з чорного ринку в Монтелепре й мав отримати за це чотири копчені окости й кошик ковбаси. Це зробило б вечірку з приводу заручин сестри Турі бучним святом. Юнаки порушували два закони: один забороняв операції на чорному ринку, другий – контрабанду з однієї італійської провінції до іншої. Влада мало що могла зробити для підтримки законів проти чорного ринку, бо довелося б посадити за ґрати кожного сицилійця. А от контрабанда – то інша річ. Патрулі національної поліції, карабінери, блукали провінцією, встановлювали пропускні пункти, платили інформаторам. Звісно ж, втручатися в справи караванів дона Кроче Мало, що користувався ваговозами американської армії та особливими урядово-військовими пропусками, вони не могли. Але перехоплювати багатьох дрібних фермерів та зголоджених селян – цілком.

Ґільяно та Пішотта йшли до ферми чотири години. Забрали величезну головку зернистого білого сиру та інші товари, прив’язали віслюкові на спину. Замаскували товари стеблами сизалю та бамбука, щоб здавалося, що вони просто везуть корм для худоби, яку розводили багато селян. Молоді люди мали безтурботність і впевненість юності або ж навіть дитинства – так малюки ховають скарби від батьків, наче для цього достатньо самого лише наміру їх обдурити. Ця впевненість частково походила й від того, що вони знали потайні гірські стежини.

Рушаючи в довгу дорогу додому, Ґільяно відправив Пішотту вперед розвідати, чи немає попереду карабінерів. Щоб мати змогу попередити один одного про небезпеку, домовилися подавати сигнали свистом. Віслюк легко віз на спині продукти, поводився добре – перед роботою він отримав свою винагороду. Дві години вони повільно й спокійно спускалися без жодної ознаки негараздів. Тоді Ґільяно побачив, що милі за три позаду них іде караван із шести мулів і вершника. Якщо про цю стежину знали на чорному ринку, тоді поліція цілком могла встановити тут свій контрольний пункт. Він вирішив перестерегтися й відправити Пішотту далеко вперед на розвідку.

За годину Турі наздогнав Аспану: той сидів на величезній камінній брилі, курив і кашляв. Він був блідий, не варто йому було курити. Турі Ґільяно сів поряд із другом перепочити. З самого дитинства чи не найтісніше їх пов’язувало те, що вони ніколи не намагалися командувати один одним, тож і зараз він не сказав нічого. Нарешті Аспану загасив недопалок і поклав його до кишені. Вони знову рушили: Ґільяно тримав повід, Аспану йшов за віслюком.

Друзі йшли гірською стежиною, що проходила повз дороги та селища, але час від часу оминали чи старовинний грецький басейн, вода до якого лилася через рот перекошеної статуї, чи руїни норманського замку, який багато століть тому не пускав цим шляхом загарбників. Турі задумався про минуле й майбутнє Сицилії. Він думав про свого хрещеного Гектора Адоніса, що пообіцяв приїхати до них після Фести й підготувати з ним заяву для вступу в Палермський університет. Від думки про хрещеного йому стало сумно. Гектор Адоніс ніколи не приїздив на Фесту: п’яні чоловіки сміялися б із його низького зросту, а діти – деякі вищі за нього – збиткувалися б. Турі думав, як Бог міг зупинити ріст тіла чоловіка, однак вкласти стільки знань до його голови, бо ж юнак вважав Гектора Адоніса найрозумнішою у світі людиною й любив за ту доброту, яку той виказував йому та його батькам.

Думав він і про батька, що так гарував на їхньому клаптику землі, і про сестер у поношених сукнях. Добре, що Маріанніна – така красуня, що змогла знайти чоловіка, попри свою бідність та бентежні часи. Але понад усе його мучили думки про матір Марію Ломбардо. Ще в дитинстві він відчував, яка гірка, яка нещаслива вона була. Скуштувавши соковиті плоди Америки, вона вже не могла бути щасливою в знедолених містечках Сицилії. Коли батько розповідав історії про ті славетні часи, мати починала ридати.

Але він змінить долю своєї родини – так думав Турі Ґільяно. Він важко працюватиме, вчитиметься й стане такою ж великою людиною, як його хрещений батько.

Раптом молоді люди опинилися біля невеликого ліска, одного з небагатьох, що лишилися в цій частині Сицилії, де нині, здавалося, росли лише великі білі брили й кар’єри мармуру. З другого боку гори вони мали спуститись у Монтелепре, остерігаючись патрулів Національної поліції, карабінерів, але зараз саме підходили до місцини Кватро Моліне, – «Чотирьох перехресть», – і тут обачність теж не завадила б. Ґільяно потягнув віслюка за повід і дав Аспану знак спинитися. Друзі стояли мовчки. Не було чутно нічого дивного, лише рівне дзижчання величезної кількості комах, що кишіли над землею: їхні крильця та лапки гуділи, наче пилка десь вдалині. Хлопці перетнули перехрестя й безпечно зникли з очей у ще одному ліску. Турі Ґільяно знову заглибився у свої мрії.

Дерева раптом розійшлися, наче хтось відштовхнув їх, і йти доводилося вже по просіці, укритій камінцями, бамбуковими стеблами й лисуватою, негустою травою. Світло під кінець дня падало далеко від них, понад гранітними горами, і здавалося блідим і холодним. За просікою стежка мала спускатися довгою звивистою спіраллю до Монтелепре. Ґільяно отямився від мрій: його ліве око різанув спалах світла, наче хтось перед ним підпалив сірника. Він смикнув віслюка, зупиняючи його, підняв руку, попереджаючи Аспану.

З-за хащів за тридцять ярдів від них вийшли незнайомці. Їх було троє: Турі Ґільяно бачив жорсткі військові кептарі, чорний однострій із білим кантом. Його охопило дурне й болюче відчуття відчаю й сорому через те, що його схопили. Наступаючи, трійця розійшлася, тримаючи зброю напоготові. Двоє були доволі молоді, з блискучими рум’яними щоками, їхні кептарі доволі кумедно збилися кудись до потилиць. Свої автоматичні пістолети вони наставляли на хлопців із серйозним, але радісним виглядом.

Карабінер у центрі був старший і тримав гвинтівку. Обличчя було вкрите слідами від віспин і шрамами, кептар тісно натягнутий на самі очі. На рукаві виднілися нашивки сержанта. Той спалах світла, який помітив Ґільяно, був сонячним зайчиком, відбитим від сталевого дула гвинтівки. Чоловік похмуро посміхався, зброя незворушно націлена в груди Ґільяно. Від цієї посмішки відчай Турі перетворився на гнів.

Сержант із гвинтівкою підійшов ближче, з обох боків прикритий товаришами. Тепер Турі Ґільяно пильнував. Двох молодих карабінерів із пістолетами можна було не боятися: вони легковажно рушили до віслюка, несерйозно ставлячись до полонених. Махнули Ґільяно та Пішотті, щоб ті відійшли від тварини, тоді один поліцай, закинувши пістолета за спину, зняв бамбуковий камуфляж з її спини. Побачивши продукти, він присвиснув із жадібним захватом, не помітивши, що Аспану бокує до нього. Але це помітив сержант із гвинтівкою й гукнув:

– Ти, вусатий, відійди!

Аспану повернувся на крок назад, до Турі.

Сержант підійшов іще ближче. Укрите віспинами обличчя здавалося втомленим, але очі чоловіка блищали, коли він мовив:

– Що ж, юнаки, тут у вас непоганий шмат сиру. Зайвим у бараках не буде, до макаронів згодиться. Скажіть ім’я фермера, від якого ви це везете, і ми відпустимо вас із віслюком додому.

Друзі не відповіли. Сержант чекав. Вони все одно мовчали.

Зрештою Ґільяно тихо сказав:

– У мене є тисяча лір – подарунок вам, якщо пропустите нас.

– Можеш собі зад лірами підтерти, – відповів сержант. – Ваші документи. Якщо вони не в порядку, змушу вас просто тут накласти й ще й ними підтертися.

Зухвалість його слів, зухвалість цих чорних одностроїв із білим кантом підняла всередині Ґільяно заметіль крижаної люті. Тієї ж миті він зрозумів, що ніколи не дозволить себе заарештувати, не дозволить цим людям забрати в нього їжу, що призначалася його родині.

Турі Ґільяно дістав посвідчення особи й рушив до сержанта. Він сподівався забратися з-під прицілу гвинтівки, бо знав: координація в нього краща, ніж у більшості людей, і був готовий поставити саме на це. Однак гвинтівка відігнала його назад.

– Кидай на землю, – сказав поліцай. Турі послухався. Пішотта, який стояв ліворуч від Ґільяно, за п’ять кроків від нього, збагнув, що його друг має на меті, та знав про зброю під його сорочкою, тож спробував відволікти сержанта. Подавшись тілом уперед так, щоб рука на стегні торкалася ножа, який він носив у піхвах на ремені через спину, він із навмисною пихатістю мовив:

– Сержанте, якщо ми скажемо вам ім’я, то нащо вам наші документи? Угода є угода. – Він замовк на мить, а тоді саркастично додав: – Ми ж знаємо, що карабінер завжди дотримується слова.

Слово «карабінер» він виплюнув із ненавистю.

Поліцай із гвинтівкою зробив кілька лінивих кроків до Пішотти. Зупинився. Посміхнувся й підняв зброю.

– Ти, малий франте, твої документи. Чи в тебе їх немає, як-от у твого віслюка, у якого й вуса кращі за твої?

Двоє молодших розреготалися. Очі Пішотти заблищали. Він на крок підступив до сержанта.

– Ні, документів я не маю. І ніякого фермера не знаю. Ми знайшли все це на дорозі.

Сама зухвалість цього заперечення унеможливила те, заради чого воно промовлялося. Пішотта хотів, щоб поліцай підійшов ближче, на відстань удару, але тепер сержант трохи відступив і знову посміхнувся.

– Bastinado виб’є з вас сицилійську пиху, – мовив він. Тоді помовчав трохи й додав: – На землю обидва.

Словом bastinado зазвичай позначали побиття батогами й палками. Ґільяно знав кількох жителів Монтелепре, яких саме так карали в бараках Беллампо. Додому вони повернулися з переламаними колінами, набряклими головами розміром із кавун, із нутрощами, відбитими так, що працювати вони більше не могли. Карабінери ніколи не вчинять так із ним. Турі опустився на одне коліно, наче збирався лягти, одну руку поклав на землю, а другу – на свій пояс, щоб мати змогу дістати пістолет з-під сорочки. Просіка купалася в м’якому туманному світлі ранніх сутінок, сонце далеко за деревами опустилося за гору. Він побачив, як гордо випростався Пішотта, відмовляючись виконувати команду. Звісно ж, вони не застрелять його за шматок контрабандного сиру. Він бачив, як тремтять пістолети в руках молодих вояків.

Тоді заревли мули, ззаду зачувся стукіт копит і на просіку вийшов караван тих мулів, яких Ґільяно помітив сьогодні на дорозі. Через плече чоловіка, що їхав верхи, була перекинута лупара; він був вбраний у важку шкіряну куртку й здавався дуже кремезним. Вершник зістрибнув із коня, дістав із кишені товсту пачку лір і заговорив до карабінера з гвинтівкою:

– То цього разу ти спіймав кілька дрібних сардин.

Вони вочевидь були знайомі. Сержант уперше послабив увагу, беручи запропоновані гроші. Чоловіки всміхалися один до одного, і було схоже, що про полонених усі забули.

Турі Ґільяно повільно рушив до найближчого солдата. Пішотта бокував до заростів бамбука. Поліцаї цього не помічали. Ґільяно вдарив вояка передпліччям, збив його з ніг і закричав до Аспану:

– Тікай!

Той пірнув у зарості, а Ґільяно побіг до дерев. Останній поліцай був надто ошелешений чи надто невправний, щоб вчасно скористатися зброєю. Уже майже під захистом лісу Турі відчув швидкий укол радості. Він здійнявся в повітря, щоб пірнути поміж двох кремезних дерев, які мали б прикрити його, і одночасно дістав свого пістолета з-під сорочки.

Але він мав рацію щодо того, що з цих трьох поліцаїв найнебезпечнішим був носій рушниці. Сержант кинув гроші на землю, крутнув гвинтівку вперед і холоднокровно вистрелив. Він влучив безпомилково; тіло Ґільяно впало долі, неначе мертвий птах.

Турі почув постріл тієї ж миті, коли відчув, як його тіло пронизав біль, наче його вдарили велетенською палицею. Він упав на землю поміж двох дерев, спробував підвестися, але не зміг. Ноги заніміли, він не міг ними поворухнути. Не випускаючи з рук пістолета, Ґільяно перекрутився й побачив, як сержант, тріумфуючи, трусонув гвинтівкою в повітрі. Тоді він відчув, як кров наповнює його штани – ця тепла й липка рідина.

За мить до того, як натиснути на спусковий гачок, Турі відчував тільки подив. Його застрелили за шмат сиру. Саму тканину його родини розірвали з такою недбалістю тільки тому, що він утікав від такого дрібного порушення закону, що його порушували всі. Мати плакатиме за ним до кінця своїх днів. Він ніколи нікому не чинив зла, і от тепер його тіло омивається кров’ю.

Ґільяно натиснув на спусковий гачок і побачив, як падаєгвинтівка, як чорний із білою облямівкою кептар сержанта злітає в повітря, поки тіло зі смертельною раною в голові, скрутившись, пливе до кам’янистої землі. Неможливо було поцілити з пістолета з такої відстані, але Ґільяно здалося, що його власна рука полетіла разом із кулею, щоб встромити її, неначе кинджал, сержантові в око.

Почали стрекотати автоматичні пістолети, однак кулі злітали вгору безпечними дугами, цвірінькаючи, немов пташва. А тоді все зупинилося. Вщухло навіть безупинне дзижчання комах.

Турі Ґільяно перекотився в кущі. Він бачив, як обличчя ворога перетворилося на криваву маску, і це дало йому надію. Він не був безпорадний. Хлопець знову спробував підвестися, і цього разу ноги послухалися. Він почав бігти, але вперед вдавалося викинути тільки одну ногу, друга тягнулася по землі, і це його здивувало. У паху було тепло й липко, штани просочувала рідина, в очах тьмарилося. Коли Турі перетнув неочікувану пляму світла, йому стало страшно, що це він зробив коло назад до просіки, тож спробував розвернутися. Його тіло почало падати – не на землю, а в безкінечну червонувато-чорну порожнечу, і він знав, що падатиме довіку.

Молодий поліцай на просіці відняв руку від спускового гачка свого автоматичного пістолета, тріскіт припинився. Контрабандист підвівся із землі з товстою пачкою грошей у долоні й простягнув її іншому поліцаєві. Той тицьнув автоматичним пістолетом йому в груди й сказав:

– Тебе заарештовано.

– Тепер можете на двох розділити, – відповів той. – Пропускайте мене.

Солдати опустили очі на тіло сержанта. Сумнівів не було: він був мертвий. Куля розтрощила око й очницю, у рані пінилася жовта рідина – у неї вже занурив свого язика гекон.

Контрабандист мовив:

– Я піду за ним у зарості, він поранений. Принесу його тіло, і ви обидва станете героями. Тільки відпустіть мене.

Другий вояк підняв посвідчення особи, яке Турі кинув на землю по команді сержанта. Прочитав уголос:

– Сальваторе Ґільяно, місто Монтелепре.

– Не варто шукати зараз, – сказав його товариш. – Треба доповісти в штабі, це важливіше.

– Боягузи, – сказав контрабандист.

Йому спало на думку взятися за лупару, але побачив, з якою ненавистю дивляться на нього карабінери. То була образа. За це вони змусили його покласти тіло сержанта на свого коня й вести до бараків пішки. А перед тим забрали в нього зброю й були такі полохливі, що контрабандистові лишалося сподіватися, що його помилково не пристрелять через самі лише нерви. Усе інше його не надто турбувало. Він добре знав маресьяло Роккофіно з Монтелепре: вони раніше вели справи й вестимуть знову.

За весь цей час ніхто й не згадав про Пішотту. А той чув кожне сказане ними слово, поки лежав у глибокій, порослій травою балці з ножем у руці. Аспану чекав, коли вони підуть полювати на Турі Ґільяно, щоб влаштувати засідку й забрати в одного з них зброю, попередньо перерізавши йому горлянку. У душі цього юнака жила жорстокість, що не лишала місця страху смерті, і коли він почув, як контрабандист запропонував піти по тіло Турі, його обличчя навіки закарбувалося в пам’яті Пішотти. Йому було майже прикро, що вони відступають, лишаючи його на схилі самого. Коли ж його віслюка прив’язали до каравану мулів, він відчув укол гострого болю.

Утім Пішотта знав, що Турі сильно поранений і потребує допомоги. Він зробив коло навколо просіки, поміж дерев, щоб дістатися до того місця, де зник його товариш. У підліску не було жодного сліду тіла, тож він побіг тією стежкою, якою вони прийшли.

Хлопець не бачив нічого, аж поки не заліз на велетенську гранітну брилу, на верхівці якої утворилася неглибока виїмка. У цьому кам’яному басейні зібралася маленька калюжа майже чорної крові, а з іншого боку камінь був вимазаний довгими яскраво-червоними смугами. Пішотта побіг далі й був заскочений, побачивши тіло Ґільяно, що лежало поперек стежини, досі стискаючи в руці смертоносного пістолета.

Опустившись на коліна, Аспану забрав пістолет і застромив собі за пояс. Цієї миті очі Турі Ґільяно розплющилися. У цих очах палала страшна ненависть, але дивилися вони повз Аспану Пішотту. Той мало не розплакався від полегшення, спробував підняти друга на ноги, однак виявився заслабким.

– Турі, спробуй підвестися, я допоможу, – сказав Пішотта.

Ґільяно сперся обома руками на землю й відштовхнувся від неї. Пішотта обійняв його за талію – рука відразу ж стала тепла й волога. Він відсмикнув її, підняв сорочку Турі і з жахом побачив у нього в боці величезну розвернену рану. Сперши друга на дерево, Аспану розірвав свою сорочку, запхав її в діру, щоб зупинити кров, і зав’язав рукавами на поясі. Однією рукою він охопив пораненого посередині, а другою, вільною, узяв ліву руку Ґільяно й підняв її в повітря. Це врівноважило їх обох, поки Пішотта вів Турі далі стежкою обережними, дрібними кроками. З відстані здавалося, наче вони разом ідуть у танок униз схилом гори.

Так Турі Ґільяно пропустив Фесту святої Розалії, яка, на сподівання жителів Монтелепре, мала б принести їм диво.

Він пропустив змагання стрільців, у яких безперечно переміг би. Пропустив кінські перегони, у яких жокеї били супротивників по голові палицями й батогами. Пропустив пурпурові, жовті й зелені ракети, що розцвітили своїми вибухами повне зірок небо.

Він так і не скуштував чарівних солодощів із мигдалевої пасти у формі морквин, пагонів бамбука та червоних томатів – таких солодких, що все тіло від них аж німіло; або ж цукрових фігурок міфічних лялькових лицарів Роланда, Олів’є та Карла Великого – їхні цукрові мечі були інкрустовані рубіновими льодяниками й смарагдовими шматочками фруктів, і діти забирали їх додому, вкладалися разом із ними спати й мріяли перед сном. Заручини сестри теж пройшли без нього.

Злягання диво-мулиці з віслюком теж нічого не дало. Вона не понесла. Жителі Монтелепре були розчаровані. Лише за кілька років вони дізнаються, що Феста явила їм своє диво в особі юнака, який того віслюка тримав.