Читать книгу Сицилієць - Маріо П’юзо - Страница 4

Монтелепре було містечко із сімома тисячами жителів, занурене в долину Каммаратських гір так само глибоко, як і в бідність.

2 вересня 1943 року його мешканці готувалися до Фести, що мала розпочатися наступного дня й тривати ще три дні.

Феста була найважливіша подія року для кожного міста, більша за Великдень, чи Різдво, чи Новий рік, бучніша за святкування кінця великої війни чи дня народження великого місцевого героя. Феста присвячувалася найулюбленішому в містечку святому. То був один зі звичаїв, до яких фашистський уряд Муссоліні не наважився втрутитися і які навіть не намагався заборонити.

Щороку для організації Фести створювався «Комітет трьох» – з трійці найповажніших чоловіків міста. Вони призначали собі заступників, які збирали гроші й приносини. Кожна родина робила свій внесок згідно з тим, що мала. На додачу до цього заступники рушали на вулиці просити милостиню.

З наближенням великого дня комітет починав витрачати гроші зі спеціального фонду, зібрані за весь минулий рік. Вони наймали музикантів і клоуна. Установлювали щедрі грошові призи для кінських перегонів, які мали відбутись у наступні три дні. Наймали спеціалістів, які прикрашали церкву й міські вулички так, що похмуре, злиденне Монтелепре раптом починало скидатися на якусь середньовічну цитадель серед Поля золотої парчі4. Запрошувався ляльковий театр, торгівці їжею ставили свої лотки.

Родини Монтелепре використовували Фесту як нагоду продемонструвати своїх дочок, що сягнули шлюбного віку: купували новий одяг, дівчатам виділяли компаньйонок. Зграя повій із Палермо ставила відразу за містом свого величезного тента; полотняні стіни в червоні, білі й зелені смуги прикрашали їхні ліцензії та медичні довідки. Для проведення урочистої служби наймали знаменитого святого брата, у якого чимало років тому з’явилися стигмати. І нарешті, на третій день, вулицями міста проносили труну святого, за якою йшли всі містяни зі своїми стадами мулів, коней, свиней та віслюків; зверху на труні їхала статуя-образ святого, закидана грошима, квітами, різноманітними солодощами й великими пляшками вина в бамбукових плетінках.

То були дні слави. Байдуже, що решту року вони голодували й що на тій же площі, на якій вшановували свого святого, решту днів вони продавали власний піт землевласникам за сотню лір на день.

У перший день Фести Монтелепре Турі Ґільяно призначили до участі в ритуалі відкриття – паруванні «диво-мулиці з Монтелепре» з найбільшим і найсильнішим віслюком міста. Самиці мулів рідко народжують, ці плоди союзу кобил та віслюків вважають неплідними тваринами. Але в Монтелепре була справжня дивовижна мулиця, що два роки тому народила віслюча. Її власник погодився надати послуги тварини як внесок своєї родини в міську Фесту. А якщо знову станеться диво, то й віддати її потомство Фесті нáрік. Уся ця церемонія скидалася на сардонічну пародію.

Однак ритуальне парування було пародією лише частково. Сицилійський селянин подібний до свого мула й віслюка. Це працьовиті тварини з такою ж непохитною, похмурою вдачею, як і сам селянин. Вони так само можуть довго працювати, не ламаючись, на відміну від шляхетнішого коня, якого треба доглядати. Вони твердо стоять на ногах, можуть пробиратися гірськими терасами, не падаючи й не ламаючи ніг – не те що полум’яні жеребці чи полохливі кобили шляхетної крові. Селянин, віслюк і мул так само живуть на харчах, що можуть убити інших людей та тварин. Але найбільша подібність у тому, що до селянина, віслюка й мула треба ставитися з приязню та повагою, інакше вони стають упертими й жорстокими.

Католицькі релігійні фестивалі беруть свій початок від давніх язичницьких ритуалів, під час яких у богів просили дива. Того фатального дня у вересні 1943 року протягом Фести в містечку Монтелепре сталося диво, що змінило долю семи тисяч його мешканців.

У свої двадцять років Турі Ґільяно вважався найвідважнішим, найчеснішим, найсильнішим юнаком, якого дуже поважали. Він був людина честі, тобто людина, що ставилася до інших із ретельною чесністю і яку не можна було безкарно образити.

Під час останнього врожаю він відзначився тим, що відмовився найматися на роботу за ту ганебну платню, яку пропонували наглядачі місцевих маєтків, і звернувся до товаришів із полум’яною промовою, закликаючи їх не працювати, хоч би врожай і згнив. Карабінери заарештували його за звинуваченням, висунутим бароном, а інші таки пішли працювати. Ґільяно не тримав зла ані на них, ані на поліцаїв. Коли його звільнили з в’язниці завдяки втручанню Гектора Адоніса, у ньому не було ніякої озлобленості. Він обстоював свої принципи – цього було достатньо.

Іншого разу Турі зупинив бійку на ножах між Аспану Пішоттою та іншим юнаком, кинувшись між ними без зброї й упоравшись із їхнім гнівом своєю добродушністю.

Незвичайним тут було те, що, якби це зробив будь-хто інший, у цьому угледіли б ознаки боягузливості, що маскується під людяність, але було в Ґільяно щось таке, що не давало так про нього думати.

У другий день вересня Сальваторе Ґільяно, якого друзі та рідні кликали Турі, розмірковував над тим, що вважав нищівним ударом, завданим по його чоловічій гідності.

То була дрібниця. У містечку Монтелепре не було ані кінотеатру, ані клубу, однак було невеличке кафе з більярдним столом. За вечір до того Турі Ґільяно, його кузен Ґаспаре «Аспану» Пішотта та ще кілька юнаків грали в більярд. Кілька старших містян спостерігали за ними, п’ючи вино склянка за склянкою. Один із них, Ґвідо Кінтана, уже був нетверезий. То був поважний чоловік, який за часів Муссоліні опинився за ґратами через підозри у зв’язках із мафією. Після завоювання острова американцями його звільнили як жертву фашизму, і подейкували навіть, що він стане мером Монтелепре.

Турі Ґільяно, як будь-який сицилієць, знав про легендарну силу мафії. У ці кілька місяців вільного життя її зміїна голова вже почала звиватися над землею, що її немовби удобрив новий демократичний уряд. У місті вже перешіптувалися про те, що ті, хто тримає крамниці, платять «страхові внески» певним «поважним людям». Звісно ж, Турі знав історію, знав про численні вбивства селян, які намагалися забрати гроші за роботу в могутніх аристократів і землевласників, про те, у яких лещатах мафія тримала острів, перш ніж Муссоліні прорідив її з властивою йому зневагою до законів – наче смертельна змія, що кусає слабшу рептилію отруйними іклами. Тож Турі Ґільяно відчував, що попереду чекає терор.

Кінтана дивився на нього та його товаришів дещо зневажливо. Може, його дратував їхній хороший настрій. Зрештою, він був серйозний чоловік на порозі вирішального етапу свого життя: після вигнання урядом Муссоліні на безлюдний острів він повернувся в місто, у якому народився. Метою Кінтани в наступні кілька місяців було завоювати повагу в очах містян.

Хоч може бути й так, що його сердила краса Ґільяно, бо сам Ґвідо Кінтана був надзвичайно негарний. Його зовнішність була лячна не через якусь відразливу рису, а тому, що він звик усе життя показувати світові грізний фасад. Чи, можливо, то було природне протистояння природженого лиходія з природженим героєм.

У будь-якому разі Кінтана різко підвівся так, щоб зачепити Ґільяно, коли той обходив стіл для більярду. Турі, що завжди ставився до старших шанобливо, вибачився щиро й скромно. Ґвідо Кінтана з презирством оглянув його з голови до ніг.

– Чого ти не вдома? Краще спав би, відпочивав перед тим, як заробити собі на хліб завтра, – мовив він. – Мої друзі вже годину чекають, щоб пограти в більярд.

Він простягнув руку, забрав кий із руки Ґільяно й махнув йому, злегка посміхаючись, щоб той ішов геть.

Усі на них дивилися. Образа була не смертельна. Якби чоловік був молодший або діяв образливіше, Ґільяно був би змушений битися, захищати свою чоловічу гідність. Аспану Пішотта завжди носив із собою ножа, і тепер він став так, щоб перехопити друзів Кінтани, якщо ті раптом вирішать втрутитися. Пішотта не мав особливої поваги до старших і чекав, що його друг та брат закінчить сварку.

Та Ґільяно тієї миті почувався на диво незручно. Чоловік мав страшний вигляд, був готовий до найсерйозніших наслідків будь-якої суперечки. Його товариші, також старші чоловіки, утішено посміхалися, не маючи жодного сумніву щодо того, чим усе це закінчиться. Один із них був вбраний як мисливець і мав із собою рушницю. Сам Турі зброї не мав. І тоді, на одну сороміцьку мить, він відчув страх. Він не боявся того, що йому зроблять боляче, не боявся дістати удар чи дізнатися, що з них двох цей чоловік сильніший. То був страх того, що ці двоє знають, що вони роблять, що вони контролюють ситуацію. А він – ні. Вони можуть підловити його зі зброєю на темних вулицях Монтелепре, коли він ітиме додому. Наступного дня він може виявитися мертвим телепнем. Саме вроджене тактичне чуття партизана змусило його відступити.

Тож Турі Ґільяно взяв друга під руку й вивів із кафе. Пішотта вийшов без боротьби, здивований тим, що його друг так просто здався, але навіть не думаючи про те, що це через страх. Він знав добросердечність Турі й припустив, що той не хоче сваритися й робити іншому боляче через таку дрібницю. Виходячи на Віа Белла, щоб іти додому, вони чули за спиною клацання більярдних куль.

Тієї ночі Турі не міг заснути. Чи він справді злякався того чоловіка зі злим обличчям і загрозливою поставою? Чи він справді тремтів, мов дівчисько? Чи сміялися з нього інші? Що тепер його найкращий друг, його кузен Аспану про нього думає? Що він боягуз? Що він, Турі Ґільяно, лідер молоді Монтелепре, найповажніший із них, визнаний найсильнішим і найбезстрашнішим, так легко зламався за першої ж погрози від справжнього чоловіка? І все одно навіщо ризикувати вендетою, що може стати смертельною, через таку нісенітницю, як гра в більярд, як груба дратівливість старшого чоловіка? Це не те саме, що сварка з таким же юнаком. Він знав, що ця суперечка може виявитися серйозною. Він знав, що ці чоловіки – з «друзями друзів», саме це його злякало.

Ґільяно спав погано й прокинувся в похмурому настрої, такому небезпечному для юнаків. Він самому собі здавався смішним. Він завжди хотів бути героєм, як і більшість молодиків. Якби він жив в іншому куточку Італії, то давно вже став би солдатом, але, як справжній сицилієць, добровольцем в армію не пішов, а його хрещений Гектор Адоніс владнав усе так, що його й не призвали. Зрештою, хоч Італія й керувала Сицилією, жоден істинний сицилієць не вважав себе італійцем. І, якщо вже говорити правду, італійський уряд теж не надто палко прагнув брати в армію сицилійців, особливо в останній рік війни. Сицилійці мали забагато родичів в Америці, вони були природжені злочинці й ренегати, надто тупі, щоб навчати їх сучасної військової справи, і хоч би куди вони йшли, усюди створювали проблеми.

На вулиці Турі Ґільяно відчув, що його поганий настрій не встоїть перед красою дня. Золоте сонце було розкішне, повітря повне пахощів лимонів та олив. Він любив Монтелепре, його покручені вулиці, кам’яні будинки з балконами, повними квітів викличних кольорів, що росли на Сицилії без найменшого догляду. Він любив червону черепицю дахів, що простягалися аж до кінця містечка, захованого в цій глибокій долині, на яку сонце лилося, немов рідке золото.

Витончені прикраси Фести (над вулицями нависав лабіринт із кольорових фігур святих, зроблених із пап’є-маше, будинки були прикрашені квітами на бамбукових підставках) приховували неодмінну бідність типового сицилійського містечка. Будинки, що піднялися так високо, але ховались у складках гір, що оточували місто, повнилися чоловіками, жінками, дітьми й тваринами, які займали всі три-чотири кімнати. У багатьох будинках не було водопроводу, і навіть тисячі квітів та холодне гірське повітря не могли подолати смороду нечистот, що здіймався разом із сонцем.

У хорошу погоду люди практично жили поза будинками. Жінки сиділи в дерев’яних кріслах на брукованих терасах, готували їжу для столів, також виставлених за двері. Вулиці були повні дітей, які ганялися за курми, індиками, козами; старші діти плели бамбукові кошики. У кінці Віа Белла, перш ніж вона увіллється до площі, стояв величезний фонтан з обличчям демона, що звели греки за дві тисячі років до того, і вода досі лилася з його рота, повного кам’яних зубів. На терасах уздовж гір ненадійно росли зелені садки. На рівнинах унизу виднілися містечки Партініко та Кастелламаре; за видноколом, немов убивця, ховалося Корлеоне, зведене з кривавого темного каменю.

На другому краю Віа Белла, тому, що вів до дороги на рівнину Кастелламаре, Турі побачив Аспану Пішотту, який вів за собою віслюка. На мить він розхвилювався: як поведеться з ним Аспану після вчорашнього приниження? Його товариш був широковідомий своїм гострим розумом. Чи відпускатиме він дотепні коментарі? Ґільяно знову відчув приплив безплідної люті й присягнувся, що більше ніщо не заскочить його не готовим. Байдуже щодо наслідків, він усім покаже, що не боягуз. І все одно десь на краю свідомості він ясно бачив усю сцену. Друзі Кінтани вичікували за ним, один із них мав рушницю. Вони були «друзі друзів» і помстилися б за себе. Він не боявся їх, боявся тільки того, що вони його переможуть – це здавалося неодмінним не тому, що вони були сильніші, а через їхню жорстокість.

Аспану Пішотта радісно й хижо вишкірився до нього: – Турі, цей віслючок сам не впорається. Маємо допомогти.

Ґільяно не відповів; йому стало легше від того, що друг забув про минулий вечір. Його серце завжди тішило те, що Аспану, такий в’їдливий і гострий щодо недоліків інших, завжди ставився до нього з безмежною приязню та повагою. Вони разом пішли до міської площі, віслюк плентався за ними. Навколо юнаків, мов дрібні рибки, метушилися діти. Вони знали, що буде з віслюком, тож були схвильовані й збуджені. Для них то була справжня втіха, яскрава подія серед зазвичай нудного літнього дня.

На площі містечка поставили невелику платформу чотири фути заввишки, складену з важких камінних блоків, вирізаних із навколишніх гір. Турі Ґільяно й Аспану Пішотта заштовхали віслюка вгору брудним трапом, прив’язали його голову мотузкою до вертикальної залізної планки. Віслюк присів. Над його очима та писком був клапоть білої шкіри, через що він скидався на клоуна. Навколо платформи зібралися діти, вони сміялися й свистіли. Один із хлопців вигукнув:

– І хто з них віслюк?

Усі розреготалися.

Турі Ґільяно, не знаючи, що то був останній день його життя невідомого сільського хлопця, споглядав цю сцену із солодким вдоволенням людини, яка перебуває саме там, де має бути. Він був на тому клаптику землі, де народився й де прожив усе своє життя. Зовнішній світ не міг завдати йому шкоди. Навіть приниження попереднього вечора зникло. Він знав вапнякові гори, що височіли над ним, так само добре, як малюк знає свою пісочницю. Ці гори ростили кам’яні брили з тою ж легкістю, з якою могли ростити траву; з брил складалися печери й схованки, що могли прихистити цілу армію. Турі Ґільяно знав кожен будинок, кожну ферму, кожного трударя, усі руїни замків, залишених тут норманами й маврами, усі кістяки вишукано розвалених грецьких храмів.

З іншого боку на площі з’явився фермер із диво-мулицею. Це він найняв їх на ранкову роботу. Його звали Папера, і жителі Монтелепре поважали його за успішну вендету проти сусіда – вони сварилися за шмат землі між їхніми ділянками, на якому ріс гай олив. Суперечка тривала десять років – насправді довше, ніж усі ті разом узяті війни, що їх Муссоліні нав’язав Італії. Тоді якось уночі, невдовзі після того, як союзники звільнили Сицилію й встановили демократичний режим, сусіда знайшли мертвим – майже розірваним навпіл пострілом лупари, такої популярної на Сицилії в подібних справах. Підозра негайно впала на Паперу, але за ніч до того він дуже зручно дозволив себе заарештувати в сутичці з карабінерами й ніч убивства затишно провів у камері в’язниці в бараках Беллампо. Подейкували, що то була перша ознака того, що мафія повертається, що Папера, який через шлюб породичався з Ґвідо Кінтаною, залучив «друзів друзів» до розв’язання суперечки.

Поки Папера вів мулицю до платформи, навколо юрмилися діти, яких доводилося відганяти незлою лайкою та помахами батога. Діти легко виверталися з-під нього, бо ж власник мулиці клацав у них над головами, добродушно всміхаючись.

Відчувши запах самиці, білопикий віслюк натягнув мотузку, що тримала його на платформі. Турі й Аспану підняли його під вигуки малих. Папера тим часом, маневруючи, підводив мулицю задом до краю платформи.

Саме тоді зі своєї крамниці вийшов Фрізелла, перукар, щоб долучитися до веселощів. За ним, потираючи гладеньке червоне обличчя, ішов маресьяло5, серйозний і пихатий. Він єдиний у Монтелепре ходив голитися щодня. Навіть стоячи на платформі, Ґільяно відчував запах одеколону, яким його полив перукар.

Марешалло Роккофіно окинув професійним оком юрбу, що зібралася на площі. Як командир місцевого загону національної поліції, що складався з дванадцяти чоловіків, він відповідав за порядок у місті. Феста завжди була неспокійним часом, і він уже призначив патрулювання на площі, утім перша четвірка патрульних іще не прийшла. Поліцай спостерігав за міським благодійником Паперою та його мулицею. Він був упевнений у тому, що Папера замовив убивство свого сусіда. Ці сицилійські дикуни прагнули якнайшвидше скористатися своїми священними свободами. Марешалло похмуро подумав, що вони ще сумуватимуть за Муссоліні. Коли порівняти з «друзями друзів», то диктатора згадуватимуть як другого доброго Франциска Ассізького.

Перукар Фрізелла був місцевим блазнем. Ті, хто не міг знайти собі роботи, збиралися в перукарні, щоб послухати його жарти та останні плітки. Він був один із тих перукарів, хто себе обслуговує краще за клієнтів. Його вуса були вишукано підстрижені, волосся напомажене й зачесане, але з лиця він скидався на клоуна з лялькової вистави. Ніс картоплиною, широкий рот, що розтулявся, немов ворота, і нижня щелепа без підборіддя.

– Турі! – гукнув він. – Веди своїх звірів у мою перукарню, я їх напарфумлю. Твій віслюк думатиме, що кохається з герцогинею!

Турі не звертав на нього уваги. Фрізелла колись підстригав його в дитинстві, так погано, що довелося матері перебрати це на себе. Але його батько досі ходив до Фрізелли, щоб попліткувати й порозповідати свої власні історії про Америку враженим слухачам. Турі Ґільяно перукар не подобався, бо Фрізелла був переконаний фашист, до того ж ходили чутки, що він довірена особа «друзів друзів».

Марешалло підкурив сигарету й пішов далі по Віа Белла, навіть не помітивши Ґільяно – то була помилка, про яку він пошкодує в наступні тижні.

Віслюк намагався зістрибнути з платформи. Ґільяно ослабив його мотузку так, щоб Пішотта міг підвести тварину до краю й розташувати над диво-мулицею. Зад самиці саме здіймався над краєм платформи. Ґільяно ще трохи ослабив мотузку. Самиця голосно пирхнула й смикнулася саме тоді, коли віслюк опускався на неї. Передніми ногами він охопив її круп, кілька разів конвульсивно здригнувся й зависнув із комічним виразом блаженства на білоплямистому писку. Папера та Пішотта реготали, поки Турі оскаженіло тягнув за мотузку, щоб повернути розслабленого віслюка назад до прив’язі. Юрба раділа й вигукувала благословення. Діти вже розсипалися вулицями, шукаючи інших розваг.

Досі сміючись, Папера мовив:

– От якби ми всі могли жити, як віслюки. Що за життя!

– Синьйоре Папера, – зухвало звернувся до нього Пішотта. – Давайте я навантажу вам на спину бамбука й кошиків з оливками й битиму по вісім годин щодня, поки ви плентатимесь угору гірськими стежками. От воно, віслюче життя.

Фермер насупився. Він відчув у цих словах легкий докір за те, що він надто мало платив їм за роботу. Пішотта йому ніколи не подобався, насправді цю роботу він дав Ґільяно. У Монтелепре всі любили Турі, але з Пішоттою було інакше. Він мав надто гострий язик і був надто вже млосний. Лінивий. Слабкі легені його не виправдовували. Він усе одно курив сигарети, залицявся до доступних дівчат із Палермо й франтувато вдягався. І ці його маленькі французькі вусики… «Нехай уже закашляється до смерті й іде до біса зі своїми слабкими легенями», – так думав Папера. Він дав їм двісті лір, за які Ґільяно йому ґречно подякував, і пішов разом із мулицею назад, на свою ферму. Юнаки відв’язали віслюка й повели його назад до дому Ґільяно. День віслюка тільки почався – на нього чекала значно менш приємна робота.

Мати Ґільяно накрила юнакам ранній обід. Дві сестри Турі, Маріанніна та Джузеппіна, допомагали матері готувати пасту на вечір. Борошно змішувалося з яйцями, височіло горою на квадратній лакованій дерев’яній дошці, а тоді вимішувалося натвердо. Щоб благословити готове тісто, у ньому ножем вирізали хреста. Далі Маріанніна та Джузеппіна нарізали з тіста смужки, навертали їх на стебла сизалю й витягали траву, роблячи з тіста трубки. Кімнату прикрашали великі миски з оливками та виноградом.

Батько Турі працював у полі, звільнявся сьогодні раніше, щоб увечері приєднатися до святкування. Наступного дня Маріанніна мала заручини, і в домі Ґільяно готували особливе свято.

Турі завжди був найулюбленішою дитиною Марії Ломбардо. Сестри пам’ятали, як мати щодня купала його: вода в жерстяному тазу нагрівалася біля плити, мати перевіряла її температуру ліктем, брала особливе мило, привезене з Палермо. Спочатку сестри ревнували, потім зачаровано дивилися, як ніжно мати купає малюка. Немовлям Турі ніколи не плакав, завжди сміявся, поки мати туркотіла над ним, розповідаючи, який він досконалий. Наймолодший у сім’ї, він виріс найсильнішим. І завжди здавався іншим трохи дивним. Він читав книжки, говорив про політику і, звісно ж, завжди відзначав, що його зріст і прекрасна зовнішність пов’язані з тим часом, що він провів в Америці в материному лоні. Утім за доброту та безкорисливість його дуже любили.

Того ранку жінки родини переживали за Турі, з любов’ю та занепокоєнням дивилися, як він їсть хліб із козячим сиром та оливки, п’є свою каву з цикорію. Одразу після обіду вони з Аспану мали відвести віслюка аж у Корлеоне й нелегально привезти звідти величезну головку сиру, трохи шинки й ковбаси. Він пропустить цілий день Фести, щоб потішити матір і щоб вдало відсвяткувати заручини сестри. Частину з того, що привезуть, вони продадуть на чорному ринку, щоб відкласти трохи грошей для родини.

Мати й сестри Ґільяно любили, коли ці двоє юнаків були разом. Вони дружили із самого дитинства й були ближчі за братів, хоч і зовсім різні. Аспану Пішотта – смаглявий, з вусиками кінозірки, живим, рухливим обличчям, блискучими темними очима й смоляним волоссям на акуратній голові, розумний і дотепний – завжди зачаровував жінок. І все одно якимось чином уся ця барвистість поступалася тихій грецькій красі Турі Ґільяно. Він мав масивне тіло, точно таке, як у давніх грецьких статуй, розкиданих по всій Сицилії. Усе в ньому було світло-брунатним – волосся, засмагла шкіра. Хлопець завжди був дуже спокійний, однак рухи його несподівано меткі. Та найбільшу увагу привертали його очі. Мрійливі, золотаво-карі, вони здавалися звичайними, коли він дивився вбік. Та коли він зводив очі на вас, повіки опускалися, немов вирізьблені на статуї, і все його обличчя набувало безтурботного виразу маски.

Поки Пішотта розважав Марію Ломбардо, Турі піднявся до своєї кімнати, щоб підготуватися до подорожі. А саме – дістати пістолета, який там ховав. Пам’ятаючи приниження минулого вечора, він вирішив узятися до роботи, яка на нього чекала, при зброї. Стріляти він умів: батько часто брав його на полювання.

Мати чекала його на кухні сама, щоб попрощатися. Вона обійняла його й відчула за поясом пістолет.

– Турі, будь обережний, – з тривогою мовила вона. – Не сварися з карабінерами. Якщо зупинять, віддай їм усе, що треба.

Ґільяно заспокоїв її.

– Їжу нехай беруть, – сказав він. – Та я не дозволю їм побити мене або забрати до в’язниці.

Марія це розуміла. І по-своєму, з палкою сицилійською гордістю, пишалася ним. Багато років тому її гордість і гнів на власну бідність штовхнули її переконати чоловіка шукати щастя в Америці. Вона була мрійницею, вірила в справедливість і те, що їй по праву належить певне місце у світі. В Америці жінка змогла відкласти чималу суму, і та ж сама гордість змусила її повернутися до Сицилії, щоб жити по-королівському. Тоді все перетворилося на пил. Під час війни ліра зовсім знецінилася, і вона знову стала бідна. Марія скорилася долі, але сподівалася на краще для своїх дітей. І була щаслива, коли в Турі проявився саме той дух, яким сама була одержима. Однак мати боялася того дня, коли він зіштовхнеться з тяжкою реальністю життя на Сицилії.

Вона дивилася, як він виходить на бруківку Віа Белла до Аспану Пішотти. Її син Турі рухався, як великий кіт, у нього були такі широкі груди, такі м’язисті руки й ноги, що Аспану поряд із ним здавався тонким, мов стеблина. Однак у ньому була та хитрість, якої бракувало її синові, позначена жорстокістю хоробрість. Аспану оберігатиме Турі в зрадливому світі, у якому їм доводиться жити. До того ж їй подобалася його оливкова привабливість, хоча вона й вважала сина красивішим.

Марія дивилася, як вони йдуть по Віа Белла туди, де та виходить із містечка на рівнину Кастелламаре. Її син Турі Ґільяно та син її сестри Ґаспаре Пішотта. Двоє молодих людей, ледве за двадцять, ще молодші на вигляд. Вона любила їх обох і за обох боялася.

Нарешті юнаки з віслюком зникли за узвозом вулиці, але вона дивилася далі й нарешті знову побачила їх високо над Монтелепре, де вони йшли в гори, що оточували містечко. Марія Ломбардо Ґільяно все дивилася й дивилася так, наче ніколи більше їх не побачить, поки вони остаточно не зникли в тумані пізнього ранку, що піднімався над горами. Зникли на початку своєї легенди.