Читать книгу Сицилієць - Маріо П’юзо - Страница 6

Абат робив вечірній обхід францисканського монастиря, спонукаючи лінивих, ні до чого не здатних ченців заробляти на хліб насущний. Перевірив скриньки в майстерні, де виготовляли святі реліквії, відвідав пекарню, з якої до сусідніх містечок возили великі хрусткі буханці хліба. Оглянув город і бамбукові кошики, по вінця повні оливок, томатів та винограду: чи не зім’ята їхня атласна шкірка. Ченці працювали, як ті казкові ельфи, хоча були далеко не такі веселіНасправді то була доволі похмура команда, адже служіння Богу радості не вимагає. Абат дістав з-під своєї ряси довгу чорну сигару й заходився прогулюватися територією монастиря, нагулюючи собі апетит перед вечірньою трапезою.

Саме тоді він побачив Аспану Пішотту, що затягував у ворота монастиря Турі Ґільяно. Воротар спробував їх завернути, але Пішотта приставив пістолета йому до тонзури, і той упав на коліна в останній молитві. Скривавлене, майже позбавлене життя тіло Ґільяно Аспану поклав до ніг абата.

Абат був високий і сухорлявий, його витончене обличчя дрібними рисами, кирпатим носом та допитливими карими ґудзиками очей скидалося на мавпячу морду. Попри свої сімдесят років, він був доволі жвавий і мав такий самий гострий і дотепний розум, як у давні дні, ще до Муссоліні, коли писав вишукані листи з вимогою викупу для мафії, яка наймала його для цього.

Хоча всі, від селян до влади, знали, що його монастир – штаб-квартира контрабандистів та діячів чорного ринку, абатові не перешкоджали в цій незаконній діяльності з поваги до його святого покликання й з відчуття того, що він заслуговує на матеріальну винагороду за духовне кермування товариством.

Тож абат Манфреді не впав у відчай, дізнавшись про те, що двоє закривавлених селян-розбишак увірвалися до священного дому святого Франциска. Насправді він добре знав Пішотту – кілька разів використовував юнака у своїх махінаціях із контрабандою та чорним ринком. Вони мали дещо спільне, що тішило їх обох, – хитрість і лукавство; один був здивований побачити ці риси в такому старому святенникові, другий – у наївному юнакові.

Абат заспокоїв воротаря, тоді мовив до Пішотти:

– Що ж, любий мій Аспану, яку біду ти накликав на себе цього разу?

Пішотта саме зав’язував сорочку на рані Ґільяно. Абата здивував згорьований вираз його обличчя: він не думав, що цей юнак здатний на подібні почуття.

А той, знову побачивши велетенську рану, упевнився в тому, що його друг помре. Як йому розповісти все це матері й батькові Турі? Горе Марії Ломбардо жахало його. Та зараз треба було розіграти важливішу сцену: переконати Манфреді прихистити Ґільяно в монастирі.

Пішотта подивився абатові просто в очі. Він не хотів прямо погрожувати, однак мав пояснити священикові, що в разі відмови той наживе собі смертельного ворога.

– Це мій кузен та найкращий друг Сальваторе Ґільяно, – сказав Пішотта. – Як бачите, йому не пощастило, і дуже скоро Національна поліція шукатиме його по всіх довколишніх горах. І мене з ним. Ви наша єдина надія. Благаю, сховайте нас і покличте лікаря. Зробіть це для мене – і я довіку буду вашим другом.

На слові «друг» він зробив окремий наголос. Абат це помітив і все зрозумів. Він чув про юного Ґільяно – хороброго хлопця, якого так поважали в Монтелепре, вправного стрільця й мисливця, мужнього над свої літа. Навіть «друзі друзів» спостерігали за ним як за потенційним рекрутом. Сам великий дон Кроче під час свого ділового й світського візиту до монастиря згадував його в розмові з абатом як того, хто може принести неабиякий прибуток.

Та розглядаючи непритомного Ґільяно, абат був майже переконаний у тому, що цей чоловік потребує могили, а не прихистку й священика для останніх ритуалів, а не лікаря. Він мало чим ризикував, виконуючи прохання Пішотти, бо навіть на Сицилії не було нічого злочинного в тому, щоб дати притулок мертвому тілу. Однак абатові не хотілося, щоб цей юнак знав, яка мала ціна послуги, яку він збирається йому зробити, тож спитав:

– І чому ж вони вас шукають?

Пішотта завагався. Якщо абат дізнається про смерть поліцая, то може відмовити йому. Але якщо він не буде готовий до обшуків, які безперечно чекають на нього, то може зрадити їх. Він вирішив сказати правду й не барився.

Абат опустив очі зі скорботою за чергову душу, що потрапила до пекла, а також щоб уважніше роздивитися непритомне тіло. Через сорочку, якою Ґільяно був перев’язаний, сочилася кров. Можливо, бідолашний помре зараз, поки вони розмовляють, і розв’яже всі їхні проблеми.

Як чернець-францисканець, абат був повен християнської доброчесності, але в ці страшні часи мав зважати на практичні та матеріальні наслідки своїх добрих справ. Якщо він прихистить хлопця й той помре, абат матиме з цього самий зиск: влада буде задоволена отримати мерця, родина довіку буде в нього в боргу. Якщо Ґільяно опритомніє, його вдячність може бути ще суттєвіша. Чоловік із таким страшним пораненням зміг вистрелити й убити поліцая – корисно мати такого боржника.

Звісно ж, він може передати обох шельм Національній поліції, там із ними розберуться. Але що сам абат матиме з того? Влада неспроможна робити для нього більше, ніж уже робить. Там, де керують вони, у нього все гаразд, друзі йому потрібні по той бік паркану. Зрадивши цих юнаків, він хіба що заведе ворогів серед селян і викличе невмирущу ненависть обох їхніх родин. Абат не був дурний: він розумів, що ряса не порятує його від вендети, яка неодмінно ітиме за зрадою. До того ж він розумів Пішотту: юнак далеко зайде, перш ніж стане на стежку до пекла. Ні, не можна несерйозно ставитися до ненависті селянина-сицилійця. Вони справжні християни й ніколи не спаплюжать образу Діви Марії, однак у запалі вендети можуть застрелити й самого папу за порушення омерти – старовинного кодексу мовчання перед будь-якою владою. У цьому краю з його незчисленними о`бразами Ісуса не вірили в підставляння другої щоки. У цій сповитій мороком землі «прощення» було притулком боягузів. Сицилійський селянин не знав, що таке милосердя.

В одному абат був переконаний: Пішотта ніколи його не зрадить. В одній зі своїх невеличких афер священик організував для юнака арешт і допит. Допит вів поліцай із таємної поліції Палермо, не один із телепнів-карабінерів. Він спочатку поводився м’яко, потім різко вдавався до грубості. Але ані обман, ані жорстокість не подіяли на Пішотту. Він мовчав. Тоді допитувач відпустив його й запевнив абата, що цьому юнакові можна доручити й важливіші справи. Відтоді Манфреді лишив у своєму серці особливе місце для Аспану Пішотти й часто молився за його душу.

Абат приклав два пальці до кістлявого зморщеного рота й свиснув. Прибігли ченці, і він розпорядився віднести Ґільяно до дальнього крила монастиря, особистих кімнат Манфреді, де він ховав синів багатих фермерів, що дезертували з італійської армії в часи війни. Тоді одного з ченців відправив по лікаря до Сан-Джузеппе-Ято, за п’ять миль від монастиря.

Пішотта сів на ліжко й узяв друга за руку. Рана вже не кровила, і очі Турі Ґільяно були розплющені, однак дивився він кудись поверх них. Його друг не наважувався заговорити, він мало не плакав і тільки витирав Турі спітніле чоло. Шкіра була синювата.

За годину прибув лікар. Він бачив цілу орду карабінерів, що прочісували гори, і не здивувався, зрозумівши, що його приятель абат ховає пораненого. Це його не обходило: кого хвилюють уряд і поліція? Абат був друг-сицилієць, що потребував допомоги. І він постійно надсилав йому в неділі кошик яєць, на Різдво – бочку вина, а на Великдень – молоде ягня.

Лікар оглянув Ґільяно, перев’язав йому рану. Куля пройшла через живіт і, певно, розірвала важливі органи, принаймні в печінку точно влучила. Юнак втратив чимало крові, був блідий, немов привид: уся шкіра по тілу була синювато-біла. Лікар знав, що білина навколо вуст – одна з перших ознак скорої смерті. Він зітхнув і мовив до абата:

– Я зробив усе, що міг. Кровотеча зупинилася, але він уже втратив більше третини крові, це зазвичай смертельно. Тримайте його в теплі, напоїть молоком. Я лишу вам трохи морфію.

Він із жалем подивився на сильне тіло Ґільяно. Пішотта прошепотів:

– Що мені сказати його батькові й матері? Чи є якась надія?

Лікар знову зітхнув.

– Кажи, що хочеш. Але рана смертельна. Він, схоже, сильний юнак, то, може, ще кілька днів і проживе, але сподіватися нерозумно.

Він помітив відчай в очах Пішотти й мимовільне полегшення на обличчі абата та з іронією додав:

– Звісно ж, у цьому святому місці завжди може статися диво.

Абат та лікар вийшли. Пішотта нахилився до друга витерти піт з його чола й з подивом помітив тінь насмішкуватості в його очах. Ці очі були темно-карі, зі сріблястим кільцем навколо. Юнак нахилився ближче. Турі Ґільяно шепотів, бо говорити йому було важко:

– Скажи матері, що я повернуся додому.

А тоді Турі зробив те, що Аспану в прийдешні роки ніколи не забуде. Руки пораненого раптово злетіли в повітря й схопили Пішотту за волосся. То були сильні руки, умирущий не може мати такі. Вони притягнули його голову ще нижче.

– Слухайся мене, – сказав Ґільяно.

Наступного ж ранку, після того як йому зателефонували батьки Ґільяно, Гектор Адоніс приїхав до Монтелепре. Він нечасто бував у своєму тамтешньому будинку, бо в молодості ненавидів містечко, у якому народився, і особливо уникав його в період Фести. Його завжди бентежили прикраси: ця пишна яскравість здавалася йому підлою маскою на міській бідності. Та й під час Фести йому завжди доводилося терпіти приниження: п’яні чоловіки збиткувалися з його низького зросту, жінки презирливо посміхалися.

Не допомагало й те, що Адоніс був значно освіченіший за них. Наприклад, вони так пишалися тим, що кожна родина фарбувала будинок саме в той колір, що і їхні батьки. Вони не знали, що колір будинків видавав походження їхніх мешканців, кров, успадковану від предків разом із житлом. Кілька століть тому нормани фарбували будинки в білий колір, греки завжди брали блакитну фарбу, араби – різні відтінки рожевого й червоного. А євреї використовували жовту. Тепер усі вони вважали себе італійцями, сицилійцями. Кров за тисячу років так змішалася, що визначити, ким був домовласник, не вдавалося навіть за рисами його обличчя, і коли сказати тому, хто жив у жовтому будинку, що він має предків-євреїв, то можна було дістати ножа в живіт.

Аспану Пішотта жив у білому будинку, хоча більше скидався на араба. У домі Ґільяно переважав грецький блакитний колір, та й обличчя Турі теж було істинно грецьке, хоча тіло він успадкував швидше у квітучих ширококістних норманів. Однак уся ця кров стопилася в дещо дивне й небезпечне, утворивши справжнього сицилійця, і саме це сьогодні привело Адоніса до Монтелепре.

На кожному розі Віа Белла стояла пара карабінерів: суворі обличчя, гвинтівки й автоматичні пістолети готові до бою. Починався другий день Фести, але ця частина міста була безлюдна, на вулицях не було навіть дітей. Гектор Адоніс поставив автомобіля перед домом Ґільяно, на тротуарі. Патрульні з підозрою спостерігали за ним, аж поки він не вийшов з авто: тоді коротка фігура професора викликала на їхніх обличчях посмішки.

Двері йому відчинив Пішотта, він і провів усередину. Батьки Ґільяно чекали на кухні, на столі стояв сніданок із холодної ковбаси, хліба й кави. Марія Ломбардо була спокійна, адже її любий Аспану запевнив: син одужає. Злості в жінці було більше, ніж страху. Батько Ґільяно виглядав швидше гордим, аніж сумним: його син довів, що він чоловік, він вижив, тоді як його ворог помер.

Пішотта знову розповів усе, цього разу – з доброзичливим гумором. Про рану Ґільяно говорив як про дрібницю, зовсім побіжно згадав про те, як героїчно ніс Турі вниз до монастиря. Але Гектор Адоніс розумів, що худорлявому Пішотті мало бути дуже важко подолати три милі складного маршруту з пораненим. Ще йому спало на думку, що він надто швидко зіскочив з описання рани. Тепер Адоніс боявся найгіршого.

– Як карабінери дізналися, що йти треба сюди? – запитав він. Пішотта розповів про те, як Ґільяно віддав свої документи.

Мати Турі заголосила:

– Чому він не віддав їм сир? Чому поліз у бійку?

Батько різко перервав дружину:

– А що він мав робити? Донести на того бідолашного фермера? Так він назавжди зганьбив би своє прізвище.

Гектора Адоніса вразила суперечність цих зауваг. Він знав, що мати Ґільяно значно сильніша й пристрасніша за батька. І все одно в її словах було смирення, а от у словах її чоловіка – виклик. А Пішотта, цей хлопець, Аспану – хто міг би подумати, що він буде такий відважний, урятує товариша, доправить його до безпечного місця? А тепер так холоднокровно брехатиме батькам про рану, якої зазнав їхній син.

– Якби ж він не віддав своїх документів, – сказав батько Ґільяно. – Наші друзі присягнулися б, що він був тут, на вулицях.

– Його все одно заарештували б, – відповіла мати й заридала. – А тепер йому доведеться жити в горах.

– Треба переконатися, що абат не видасть його поліції, – мовив Гектор Адоніс.

– Не наважиться, – нетерпляче відповів йому Пішотта. – Знає, що я повішу його на його ж рясі.

Адоніс змірив хлопця довгим поглядом. У цьому юнакові чаїлася смертельна загроза. Йому подумалося, що нерозумно було так ранити его молодого чоловіка. Поліція ніколи не зрозуміє, що можна доволі безкарно образити старшого чоловіка, якого вже принизило саме життя, і він не братиме близько до серця зневагу іншого представника роду людського. Але для молоді такі образи смертельні.

Вони шукали розради в Гектора Адоніса, який уже допомагав їхньому синові раніше. Гектор мовив:

– Якщо поліція дізнається, де він, абат не матиме вибору. Він і так під підозрою в певних питаннях. Гадаю, краще буде з вашого дозволу попросити мого друга дона Кроче Мало поговорити з абатом.

Родина була здивована тим, що він знає великого дона, крім Пішотти, який обізнано посміхнувся.

– А ти що тут робиш? – різко спитав його Адоніс. – Тебе впізнають, заарештують. Вони мають твій опис.

Пішотта зневажливо відповів:

– Ті двоє вояків у штани зі страху наклали. Вони й матінок своїх не впізнали б. Та й у мене є з десяток свідків, які присягнуться, що я вчора був у Монтелепре.

Адоніс набув найповажнішого свого професорського вигляду й авторитетно сказав батькам:

– Не намагайтеся відвідати сина чи комусь розповісти, де він, навіть найближчим друзям. Поліція всюди має шпигунів та інформаторів. Аспану ходитиме до Турі вночі. Щойно той зможе рухатися, я влаштую його переселення до іншого міста, аж поки все не заспокоїться. Тоді все можна буде владнати, потрібні лише гроші, і Турі зможе повернутися додому. Не хвилюйтеся за нього, Маріє, бережіть здоров’я. А ти, Аспану, тримай мене в курсі.

Він обійняв батьків Турі. Марія Ломбардо ще плакала, коли він ішов.

Професор мав чимало всього зробити. Найважливіше – поговорити з доном Кроче й переконатися, що Турі буде в безпеці у своєму сховку. Дякувати Богу, уряд у Римі не пропонував винагороди за інформацію про вбивство поліцая, бо тоді абат продав би Турі так швидко, як одну зі своїх святих реліквій.

Турі Ґільяно непорушно лежав на ліжку. Він чув, як лікар оголосив його рану смертельною, але повірити не міг, що справді помирає. Йому здавалося, що тіло висить у повітрі без болю, без страху. Він не помре, ніколи. Турі не знав, що втрата великої кількості крові викликає ейфорію.

Удень про нього піклувався один із ченців, поїв його молоком. Увечері приходили абат та лікар. Пішотта відвідував його вночі, тримав за руку, оберігав протягом довгих страшних годин темряви. Так минуло два тижні, і лікар сказав, що сталося диво.

Турі Ґільяно забажав, щоб його тіло загоїлося, щоб повернулася втрачена кров, щоб зрослися важливі органи, які розірвала куля в сталевій оболонці. В ейфорії, викликаній відтоком крові з його тіла, він мріяв про майбутню славу. Турі відчував у собі нову свободу – наче він більше не відповідає за те, що чинитиме від цієї миті. Закони суспільства й ще сильніші закони сицилійської родини більше не зв’язують його. Він вільний робити все що завгодно; кривава рана повернула йому невинність. І все це тому, що дурний карабінер підстрелив його через головку сиру.

Одужуючи, Турі знову й знову подумки повертався до тих днів, коли разом з іншими селянами збирався на площі містечка в очікуванні gabelotti – наглядачів великих маєтків, які наймали їх на поденну роботу, пропонуючи злиденну платню з презирливістю тих, хто тримає в руках усю владу. Згадував нечесний поділ врожаю, який лишав людей бідними після року важкої праці. Владну руку закону, що карав бідних і відпускав багатіїв.

Ґільяно присягнувся: якщо він одужає від своєї рани, то подбає про справедливість. Ніколи більше він не буде безсилим хлопчиком, що віддається на милість долі. Він озброїться духовно й фізично. Турі був певен в одному: він ніколи більше не стоятиме перед світом безпорадно, як стояв перед Ґвідо Кінтаною та поліцаєм, який підстрелив його. Того юнака, яким був Турі Ґільяно, більше немає.

У кінці місяця лікар порадив йому відпочити ще чотири тижні, удаючись до невеликих фізичних навантажень, тож Ґільяно вдягав вбрання ченця й гуляв територією монастиря. Абат полюбив юнака й часто складав йому компанію, розповідаючи про те, як замолоду подорожував до далеких країв. Прихильності абата сприяло й те, що Гектор Адоніс пожертвував йому чималу суму грошей на молитви за бідних, та й сам дон Кроче радив абатові поцікавитися юнаком.

Ґільяно ж був вражений тим, як жили ченці. У сільській місцевості, де люди мало не голодували, де робітники працювали в поті чола за п’ятдесят центів на день, ченці святого Франциска жили по-королівськи. Монастир насправді був велетенським, заможним маєтком.

У них був сад лимонів, гайок кремезних олив, не молодших за Христа. Невелика плантація бамбука, бійня, на яку вони зганяли стада своїх овець і поросят. Вільно паслися кури та індички – цілими зграями. Монахи щодня їли м’ясо зі спагеті, пили домашнє вино з власних підвалів та вимінювали на чорному ринку тютюн, бо курили, як демони.

Але й працювали вони тяжко. Удень гарували босоніж, підібгавши ряси до колін, і піт рясно лився з чіл. Щоб захистити від сонця голови з тонзурами, вони надягали чорні й коричневі американські капелюхи дивної форми, що їх абат обміняв на бочку вина в якогось офіцера, який займався постачанням війська. Ченці носили ці капелюхи по-різному: хтось по-гангстерськи загинав криси вниз, інші, навпаки, закручували догори так, щоб утворилися жолобки, де можна було тримати сигарети. Манфреді зрештою зненавидів ці капелюхи й заборонив носити, крім як під час роботи в полі.

У наступні чотири тижні Ґільяно став таким же ченцем. На превеликий подив абата, він тяжко працював у полях і допомагав старим ченцям носити важкі кошики з фруктами та оливками до комори, де вони зберігалися. Ґільяно почувався дедалі краще й діставав від роботи задоволення, тішився можливістю показати свою силу. Його кошики наповнювалися з гіркою, але коліна в ньогоніколи не тремтіли. Абат пишався ним, казав, що Турі може лишатися в монастирі скільки захоче, бо має всі якості істинно Божої людини.

У ті чотири тижні Турі Ґільяно був щасливий. Зрештою, фізично він повернувся з мерців, а в його голові плекалися мрії та дива. Йому подобалося товариство старого абата, який повністю довіряв йому, відкривши деякі таємниці монастиря. Старий вихвалявся, що все, що виробляє монастир, продається безпосередньо на чорному ринку, не проходячи урядові склади. Окрім вина: його поглинають самі ченці. Ночами тут чимало пиячать і грають в азартні ігри, навіть жінок сюди приводять, але абат заплющує на це очі.

– Часи важкі, – казав він Ґільяно. – Обіцяна небесна винагорода надто далеко, людям потрібно розважитися зараз. Господь їм пробачить.

Одного дощового дня абат показав Турі інше крило монастиря, що використовували як склад. Там було повно святих реліквій, що виготовили старі ченці. Як і всі торгівці, абат оплакував тяжкі часи.

– До війни наші справи йшли чудово, – зітхав він. – Склад ніколи не стояв і наполовину повним. Ти тільки поглянь на святі скарби, які в нас тут лежать. Кістка рибини з тих, які помножив Христос. Посох Мойсея, з яким він шукав Землю Обіцяну.

Він замовк, із задоволенням вдивляючись в ошелешене обличчя Ґільяно. Тоді кістляве обличчя старого розпливлося хитрою посмішкою. Кóпнувши величезну купу дерев’яних паличок, він весело мовив:

– Ось це був наш найкращий товар. Сотні шматків хреста, на якому розіп’яли Господа нашого. А в цій скриньці лежать мощі будь-якого святого, який спаде тобі на думку. На Сицилії немає господи, у якій не було б кістки святого. В окремій коморі в нас лежать тринадцять рук святого Андрія, три голови Івана Хрестителя та сім обладунків Жанни д’Арк. Узимку наші ченці їздять по різних містах і продають ці скарби.

Турі Ґільяно розреготався, священик посміхнувся йому. Та юнак міркував про те, як бідноту завжди обманюють, навіть ті, хто вказує людям шлях до спасіння – це ще одна важлива річ, яку варто було пам’ятати.

Абат показав йому великий чан, повний медальйонів, благословенних кардиналом Палермо, тридцять плащаниць, які були на Ісусі, коли той помер, і двох чорних Пречистих Дів. Це спинило сміх Турі. Він розповів Манфреді про статуетку чорної Діви, яку його мати так шанувала із самого дитинства: вона передавалася в її родині від покоління до покоління. Чи може й вона бути підробкою? Абат поплескав його по плечу й сказав, що цей монастир більше сотні років робить копії з якісного оливкового дерева. Та він запевнив Ґільяно, що навіть копії мають свою цінність, адже їх робиться дуже мало.

Абат Манфреді не бачив нічого поганого в тому, щоб розповісти вбивці про такі незначні грішки святої людини. Та несхвальне мовчання Турі стривожило його. Захищаючись, він мовив:

– Пам’ятай, що ми, люди, які присвятили свої життя Богу, теж мусимо виживати в цьому жорстокому світі тих, хто не вірить в очікування небесної винагороди. У нас теж є рідні, ми мусимо допомагати їм, захищати їх. Чимало наших ченців бідні, походять із бідних родин, що, як ми знаємо, є сіль землі. Ми не можемо дозволити нашим братам і сестрам, небожам і двоюрідним, голодувати в ці складні часи. Сама Свята Церква нині потребує нашої допомоги, бо мусить захищатися від могутніх ворогів. З комуністами й соціалістами, з цими збоченими лібералами треба боротися, а на це потрібні гроші. Ті, хто вірують, так тішать нашу матір-церкву! Їхня потреба в наших святих реліквіях дає нам гроші на боротьбу з невірними й задовольняє потребу їхніх душ. Без нас вони витрачали б гроші марно на ігри, вино й безчесних жінок. Чи ти не згоден?

Ґільяно кивнув, але з посмішкою. Такого юного хлопця сильно вразила зустріч із цим майстром лицемірства. Ця посмішка роздратувала абата: він очікував більшої вдячності від убивці, якому дав притулок, якого повернув від воріт смерті. Вдячність диктувала належно лицемірну відповідь, і надзвичайно щиру. Цей контрабандист, цей убивця, цей селянин Турі Ґільяно мав би показати більше розуміння, християнського розуміння.

– Пам’ятай, що наша щира віра спирається на віру в дива, – суворо сказав він.

– Так, – відповів Ґільяно. – Я всім серцем вірю в те, що ваш обов’язок – допомогти нам віднайти їх.

Він мовив це без зла, весело, щиро прагнучи потішити свого благодійника. Але це все, що він міг зробити, щоб відверто не розсміятися.

Абат був задоволений і знову став приязний. Хлопець хороший, він насолоджувався його компанією в останні місяці, і приємно було знати, що він у глибокому боргу перед ним. І невдячним не буде, бо вже показав шляхетність свого серця. І словами, і справами він щодня демонстрував свою повагу до абата й вдячність йому. У його грудях билосяне жорстке серце злочинця. Що станеться з такою людиною в нинішній Сицилії, повній шпигунів, злиднів, бандитів та різноманітних грішників? «Що ж, – думав Манфреді, – якщо чоловік убив одного разу, він може зробити це знову, як буде необхідно». Тож він вирішив, що дон Кроче має настановити Турі Ґільяно на істинний шлях у житті.

Одного дня, коли Турі Ґільяно відпочивав у своєму ліжку, до нього прийшов незнайомий відвідувач. Абат представив його як отця Бенджаміно Мало, дорогого друга, а тоді лишив їх самих.

Отець Бенджаміно турботливо мовив:

– Дорогий мій юначе, сподіваюся, ви одужали від своїх ран. Святий абат розповів мені, що це було справжнє диво.

– Милість Божа, – ввічливо відповів Ґільяно.

Отець Бенджаміно схилив голову, наче й сам дістав благословення.

Ґільяно вивчав його. Цей священик ніколи не гарував у полях. Край його ряси був надто чистий, руки – надто м’які, обличчя – надто пухке й біле. Однак вираз його був цілком святенницький – покірний, повний християнського смирення. Голос теж був м’який та лагідний, коли отець Бенджаміно мовив:

– Сину мій, я вислухаю твою сповідь і дам тобі святе причастя. Очищений від гріхів, ти зможеш вийти у світ із чистим серцем.

Турі Ґільяно пильно подивився на священика, що володів такою силою.

– Пробачте мені, святий отче, – сказав він. – Я ще не дійшов до каяття, а сповідатися до цього було б нещиро. Але дякую вам за благословення.

Священик кинув і відповів:

– Так, це лише обтяжило б твої гріхи. Але я маю іншу пропозицію, можливо, практичнішу як для цього світу. Мій брат, дон Кроче, відправив мене до тебе, щоб запитати, чи не хочеш ти приєднатися до нього у Віллабі. Тобі добре платитимуть, і, звісно, як ти маєш знати, влада ніколи не наважиться зачепити тебе, поки ти під його захистом.

Ґільяно був ошелешений тим, що слава про його вчинок дійшла до такого, як дон Кроче. Він знав, що має бути обачним, бо зневажав мафію й не хотів пійматися в її тенета.

– Це велика честь, – сказав він. – Я вдячний вам і вашому братові. Але мушу порадитися зі своєю родиною, вшанувати бажання своїх батьків. Дозвольте поки що відмовитися від вашої щедрої пропозиції.

Він побачив, що священик здивований. Хто на Сицилії відмовляється від захисту великого дона? Тож Турі додав:

– Може, за кілька тижнів я зміню думку й навідаюся до вас у Віллабу.

Отець Бенджаміно опанував себе й підняв руки на знак благословення.

– Іди з Богом, сину мій, – мовив він. – Тобі завжди будуть раді в домі мого брата.

Він перехрестив Турі й пішов.

Турі Ґільяно знав, що час іти звідти. Коли того вечора до нього навідався Аспану Пішотта, Ґільяно розповів йому, що слід підготувати до його повернення в зовнішній світ. Він бачив, що друг змінився так же, як і він сам. Пішотта ані здригнувся, ані заперечив жодного наказу від того, кого знав усе життя. Зрештою Турі сказав йому:

– Аспану, ти можеш піти зі мною чи лишитися зі своєю родиною. Роби те, що вважаєш за потрібне.

Пішотта всміхнувся.

– Думаєш, я дозволю тобі забрати собі всю славу та веселощі? Відпущу тебе бавитись у гори, поки сам тягатиму на роботу віслюків та збиратиму оливки? А що ж наша дружба? Чи я маю відпустити тебе в гори самого, коли ми змалечку гралися й працювали разом? Я повернуся до Монтелепре тільки тоді, коли туди вільним повернешся ти. Тож годі дурних балачок. Я прийду по тебе за чотири дні. На те, чого ти від мене хочеш, потрібен час.

Ці чотири дні Пішотта був зайнятий. Він уже відстежив того вершника-контрабандиста, що запропонував знайти пораненого Ґільяно. Його звали Маркуцці, він займався серйозною контрабандою під захистом дона Кроче та Ґвідо Кінтани й викликав у людей острах. Його дядько мав таке ж ім’я і був одним із ватажків мафії.

Пішотта дізнався, що Маркуцці регулярно їздив із Монтелепре до Кастелламаре. Аспану знав фермера, що тримав мулів контрабандиста, і коли побачив, що тварин забирають із поля й ведуть до сараю під містом, то зрозумів, що Маркуцці наступного дня рушить у дорогу. На світанку Пішотта влаштувався на тій дорозі, якою мав їхати Маркуцці, і чекав на нього з лупарою, яку чимало сицилійських родин тримали в господарстві. Воістину, смертельна сицилійська рушниця була така поширена й так часто використовувалася для вбивства, що, коли Муссоліні зачищав мафію, він наказав знести всі кам’яні стіни щонайбільше до трьох футів, щоб убивці не могли влаштовувати за ними засідки.

Пішотта вирішив убити Маркуцці не лише тому, що контрабандист пропонував допомогти поліції вбити пораненого Турі, а й тому, що він вихвалявся цим перед своїми друзями. Убивши контрабандиста, він застереже всіх тих, хто може зрадити Ґільяно. І йому потрібна зброя, що, як він знав, у Маркуцці є.

Довго чекати не довелося. Контрабандист вів порожніх мулів до Кастелламаре, де мав забрати товар, тож поки був недбалий. Він вів головного мула гірською стежиною, перекинувши рушницю через плече, замість того щоб тримати її напоготові. Побачивши Пішотту на стежці перед собою, він не стривожився. Перед ним був усього лише невисокий худий хлопець із вузенькими франтуватими вусами й дратівливою посмішкою. Тільки коли Пішотта дістав лупару з-під куртки, Маркуцці зосередив увагу на ньому.

Він грубо сказав:

– Ти помилився дорогою. Я ще не забрав свої товари. І цих мулів захищають «друзі друзів». Будь розумником і знайди собі іншого клієнта.

– Я хочу тільки забрати твоє життя, – м’яко відповів Пішотта й усміхнувся. – Був день, коли ти хотів побути героєм перед поліцією. Кілька місяців тому. Пригадуєш?

Маркуцці пригадав. Він розвернув мула начебто випадково, щоб прикрити руку від Пішотти, дістав пістолета з-за ременя й водночас смикнув повід мула, щоб вийти на зручну позицію. Останнім, що він побачив, була усмішка Пішотти, коли лупара вирвала його тіло із сідла й кинула в порох на дорозі.

Пішотта з похмурою радістю встав над тілом і зробив іще один постріл йому в голову, тоді забрав пістолета з руки Маркуцці та рушницю, яка висіла на ремені на його грудях. Переклав до своїх кишень усі кулі для рушниці з кишень покійного. Тоді швидко й ретельно розстріляв усіх чотирьох мулів – попередження для тих, хто може допомагати ворогам Ґільяно, хоч і не прямо. Він стояв на дорозі, тримаючи в руках лупару, повісивши рушницю мерця через плече, з пістолетом за поясом. Він не відчував жалю, власна жорстокість тільки тішила його. Бо, попри любов до друга, він завжди певним чином протистояв йому. І хоча Пішотта визнав Турі своїм ватажком, та завжди відчував, що мусить доводити своє право на їхню дружбу й бути таким же відважним і таким же розумним. Тепер він теж вийшов із чарівного кола дитинства, кола суспільства, і приєднався до Турі за його межами. Цим він навіки прив’язав себе до Турі Ґільяно.

За два дні, перед вечірньою трапезою, Ґільяно покинув монастир. Він обійняв кожного з ченців, коли вони зібралися в трапезній, подякував їм за доброту. Ченцям було прикро його відпускати. Так, він ніколи не виконував із ними релігійних ритуалів, не сповідався й не покаявся за скоєне вбивство, але деякі з цих ченців почали своє доросле життя з подібних злочинів і не судили його.

Абат провів Ґільяно до воріт монастиря, де на нього чекав Пішотта. Турі отримав від нього подарунок на прощання – статуетку чорної Діви Марії, копію тієї, що була в Марії Ломбардо, матері Ґільяно. Пішотта мав американський брезентовий наплічник, і Ґільяно поклав чорну Діву туди.

Пішотта скептично споглядав, як прощаються абат і Ґільяно. Він знав, що Манфреді – контрабандист, таємний член «друзів друзів» і справжній рабовласник для своїх бідолашних ченців. Тож він не міг зрозуміти сентиментальності їхнього прощання. Юнакові не спадало на думку, що любов, приязнь і повагу, які викликав у нього Турі, він міг викликати й у таких старих і владних чоловіках, як абат.

Хоча прихильність абата була щира, вона забарвилася корисливістю. Він знав, що цей хлопець одного дня може стати на Сицилії силою, на яку варто зважати. Це заплямовувало його шлях побожності. Турі Ґільяно ж був щиро йому вдячний. Абат урятував його життя, але на додачу до того ще й настановив його щодо багатьох речей і склав йому чудову компанію, навіть дозволив користуватися власною бібліотекою. Дивовижно, але він тішився і з софістики абата, вона видавалася йому хорошою рівновагою в житті: робити хороше, не завдаючи великої шкоди, врівноважити свою владу, щоб життя йшло гладко.

Абат та Турі Ґільяно обійнялися. Турі мовив:

– Я в боргу перед вами. Згадайте про мене, коли вам знадобиться допомога, будь-яка. Зроблю все, що ви попросите.

Абат поплескав його по плечу.

– Християнське добро не вимагає відплати, – мовив він. – Повертайся на Господній шлях, сину мій, і віддавай йому належне.

Однак то були завчені слова, бо він добре знав таку юнацьку невинність. З неї може повстати в полум’ї диявол, щоб зробити все, що захоче. Він не забуде обіцянки Ґільяно.

Попри протести Пішотти, Турі вдягнув брезентового наплічника, і вони разом вийшли за ворота монастиря. Не озираючись.