Читать книгу Стів Джобс - Марія Сердюк - Страница 5

Перші серйозні гроші Стів і Стів заробили на виробництві «синіх коробочок». У вересні 1971 року, коли Джобс ще навчався у школі, Воз прочитав у журналі про телефонних хуліганів. Ці хулігани навчилися зламувати телефонні коди й безплатно дзвонили по всьому світу.

У статті під назвою «Таємниці синьої коробочки» детально розповідалося про схему, завдяки якій хакери й телефонні шахраї навчилися безплатно дзвонити по міжміському та міжнародному зв’язку. Хлопці просто відтворювали сигнали телефонної мережі – ото і все! Імітуючи сигнал, вони підключалися до телефонної мережі, потім набирали телефонний номер і… Рахунки за телефон, напевно, приходили би космічні!

Цих хуліганів називали фріками, у ті часи існувала ціла субкультура. Фріки спеціалізувалися виключно на зломі телефонних мереж і робили це різними способами.

Наприклад, один із фріків, котрий мав абсолютний слух і голос, міг видавати звук потрібної частоти без усіляких додаткових пристроїв. Інший фрік, якого всі називали Капітан Кранч, випадково дізнався, що свистулька, яку виробники вкладали під обгортку з вівсяними пластівцями Cap’n Crunch, може видавати звук у потрібній тональності. Саме цей сигнал перемикав дзвінки в телефонній мережі.

Публікація про цих фріків дуже зацікавила Возняка. Він одразу зателефонував ліпшому другові Джобсу, і вони вже вдвох уважно вивчили текст. Згодом хлопці довідалися, що під псевдонімом Капітан Кранч переховувався Джон Дрейпер. Це був один із перших в історії комп’ютерних хакерів. Стів і Стів захотіли познайомитися з ним. Певна річ, вони це зробили.

Після знайомства з Джоном обидва Стіви дізналися, що для набору номера він використовував саморобний пристрій під назвою Blue box («Синя коробочка»). Це був кнопковий пристрій синього кольору, за розміром завбільшки з книжечку. Якщо хтось натискав на ці кнопки, то на телефонну лінію посилалися сигнали. Вони відповідали набраним номерам. «Синя коробочка» з’єднувала з якимось абонентом, і можна було безплатно з ним розмовляти.

Возняк і Джобс перейнялися ідеєю виготовити таку саму «коробочку». Воз придбав необхідні деталі й невдовзі диво-пристрій був готовий. «Синя коробочка» від Возняка відтворювала сигнали з необхідною точністю та дозволяла здійснити дзвінок у будь-яку точку світу.

Щоб випробувати свій винахід, друзі спробували додзвонитися до дядька Воза в Лос-Анджелесі. Але хлопці помилилися номером.

«Привіт! Ми телефонуємо вам безплатно! Ми телефонуємо вам безплатно!» – радісно заволав у слухавку Возняк.

Абонент по той бік дроту не поділяв його радості: адже друзі подзвонили йому серед ночі, коли він солодко спав!

«Ми телефонуємо з Каліфорнії! З Каліфорнії! За допомогою «синьої коробочки»!» – кричав разом із Возом радісний Джобс.

Співрозмовник, звісно, нічого не второпав. І накричав на друзів у відповідь. Щоправда, крики ці були не такими радісними. Але то пусте – головне, що прилад працював!

Найцікавіше, що спочатку друзі навіть і не подумали про те, що «коробочки» можуть принести їм гроші. Вони просто розважалися, телефонуючи в різні куточки земної кулі, та влаштовували розіграші.

Наприклад, якось Воз додзвонився навіть у Ватикан. У розмові він представився Генрі Кіссінджером – так тоді звали помічника президента Америки з питань національної безпеки. Воз попросив до телефону Папу Римського – найголовнішого католицького священика.

«Ми з президентом США Ричардом Ніксоном зараз перебуваємо в Москві. І тут у нас термінова справа! Нам необхідно поговорити з Папою Римським! Справа дуже термінова!» – кричав у слухавку Возняк.

Йому на це відповіли, що у Ватикані зараз пів на шосту ранку і Папа ще спить.

Але Воз був упертюхом, тому передзвонив пізніше. Вочевидь, йому страх як кортіло поговорити із самим Папою Римським. Але й тоді поспілкуватися зі священиком йому не вдалося.

«Напевно, вони здогадалися, що ти не Генрі Кіссінджер, – сміявся Джобс. – Адже ми дзвонимо зі звичайного вуличного таксофону! Та й голос у тебе, як у хлопчиська!»

Тоді у Джобса промайнула думка, що ця синя штучка може принести гроші. І вони з Возом організували спочатку виробництво, а потім і успішний продаж «синіх коробочок».

Деталі, обгортка та блок живлення для однієї коробочки обійшлися приятелям близько 40 доларів. Джобс подумав і вирішив, що продавати пристрої треба по 150 доларів. Прибуток друзі ділили порівну.

Хлопці розуміли, що їхній бізнес був незаконним і дуже ризикованим. Тому з метою конспірації вони взяли псевдоніми. Воз став називатися Берклі Блу, а Джобс – Оуфом Тобарком. У кімнатах студентського гуртожитку вони пропонували «коробочки» всім охочим і демонстрували потенційним покупцям їхні можливості. Наприклад, телефонували до шикарного готелю в Лондоні або до якоїсь компанії в Австралії.

Вони зробили й встигли продати близько сотні «синіх коробочок». Цей бізнес приніс їм понад 10 тисяч доларів – дуже добрі гроші на ті часи!

«Без “синіх коробочок” не було б Apple, – згодом згадував Джобс. – Я певен у цьому на сто відсотків. Ми з Возом навчилися працювати разом, переконалися, що здатні вирішувати технічні завдання та зробити щось справді класне».

«Нас дуже надихнули “сині коробочки”, – погодився з ним Воз. – Напевно, не варто було їх продавати, адже це було незаконно. Але саме тоді ми зрозуміли, чого здатні досягти удвох».

Воз мав рацію. Його геніальний розум і ділова хватка Джобса перевернули цей світ догори дриґом!

Запитання:

1. Яким чином двом хуліганам вдавалося здійснювати безплатні дзвінки?

2. Кому Стів і Стів дзвонили за допомогою «синьої коробочки»?

3. Скільки хлопці заробляли з кожного приладу?

4. Скільки загалом грошей вдалося заробити завдяки виробництву «синіх коробочок»?