Читать книгу Обережно, діти! - Марія Ткачівська - Страница 7

Мені дозволили відвідувати садок тільки до обіду. «Хай звикає поволі, – запропонувала мама. – Хоча б іще місяць».

Я б не заперечив, якби мене взагалі забрали із садка. Та що поробиш, батьки!

Дід мав вести мене в садок на восьму годину. Принаймні так він запланував ще звечора. Я звик довго спати. Прокидатися зранку – то не моя стихія. Зуби чистити теж. Прихильником гімнастики я також не був, хоча підкачати біцепси не зашкодило б. Татові гирі я ще ніколи не брав. Він купив їх два тижні тому, після того, як я цілий місяць розповідав йому про шкідливість жирової тканини на животі (от що означає не вимкнути телевізор, коли йдуть дорослі передачі!). Поки дід варив мені какао, я виліз на поличку на балконі й потягнувся до татового залізяччя. Хіба я знав, скільки це «вісім кілограмів»?

Я спробував смикнути ще раз. У мене нічого не виходило. Сталлоне я чи не Сталлоне? Які важкі гирі, я збагнув тільки тоді, коли побачив їх на маминих екзотичних вазонах. Мені відразу перехотілося займатися спортом. Я миттю присипав гирі землею. Зверху посадив квітку. Мала б вижити. Решту зламаних квітів устромив у розбиті горщики. Виглядало досить-таки непогано. «Усе б’ється на щастя», – казала мама. От і добре. Сьогодні в мене буде щасливий день.

Коли я зайшов до ванної кімнати, мені раптом захотілося зробити щось гарне, щоб мене похвалили. Самі розумієте, якщо мамі не сподобаються мої ікебани на балконі, треба запропонувати їй щось на вибір. Помити вмивальник я збирався давно. Мама казала, що у вихідні через кухню її руки до вмивальника не доходять. Я уявив собі, як мамині руки ідуть самі до вмивальника, а мама залишається в кухні… Мені стало їх шкода. Щоб усе виглядало по-дорослому, я взяв мамину зубну пасту (мама в нас користується особливо якісними речами) точнісінько так, як пропонували в рекламі на прикладі курячого яйця, натер пастою всю поверхню вмивальника та одну стіну. На ванну пасти не вистачило. Через дві хвилини я мав би переконатися в неперевершеному відбілювальному ефекті.

Дід ледь не пролив какао на підлогу. Він не сподівався, що я подорослішав. Дід сам вимив умивальник і стіну. Я тішився, що основну роботу зробив таки я. Дід сказав, що зранку купить нову пасту. Наступного разу я спробую її все-таки на яйцях. Єдине, треба буде зателефонувати на телеканал «1+1» і запитати, як виглядає карієс на яйці.

Ми прийшли у дитсадок на дев’яту. Але це вже, як виявилося, була інша група та інший садок. Нові сподівання і нові надії. У гардеробі нас зустріла велика чорна пані в довгій чорні спідниці і в рожевій блузці, як у дикторки з «1+1», і покосила на мене:

– Вам кого?

– Еее… – Дід з переляку знизав плечима.

– Ти – новенький? – звернулася вона до мене.

Я мовчав. Мені здавалося, що новенькі – це тільки ті, які щойно народилися.

– Ти що, не вмієш розмовляти? – розтягнула вона губи.

Я вперто мовчав. За мене все пояснив дід.

– А тепер вибери собі одну із цих трьох вільних шафок, складай свої речі й іди до нас.

Я похитав головою.

– Гаразд, переодягайся, і я тебе чекаю в сусідній кімнаті. – Пані зникла за дверима.

Мої ноги прилипли до паркету. Я двома руками вчепився за діда.

– Я тут не залишуся ні хвилинки. Вона – мулатка, – шепнув я дідові на вухо.

– Хто? – не зрозумів дід, начебто ніколи не чув слова «мулатка». По телевізору тепер їх повно.

– Мулатка. Як співачка Гайтана. У неї чорна шкіра, і я її боюся.

– У неї, напевно, була відпустка і вона повернулася з моря, – погладив мене по голові дід і почав складати речі в зелену шафку, на дверях якої жуйкою було приліплено якусь невизначену наклейку. Зверху було намальовано яблучко. Курточку він повісив на гачок, а взуття поклав на нижню поличку.

– Усе одно не піду! – Я настирливо позадкував до дверей, готовий подарувати зеленій шафці все, що дід щойно в неї поклав.

Дід узяв мене за руку й прошепотів:

– Я за дві години прийду.

– Усе одно не залишуся.

– Через півтори.

– Через п’ятнадцять хвилин! – наполягав я.

– Через годину, – здавав позиції дід.

– Через пів! – Я вперто стискав час.

– Гаразд. – Дід поплескав мене по плечі. – Я трохи тут погуляю й скоро прийду.

Я витер рукавом очі й просунув голову в двері. Досвід попереднього дитячого садка не пройшов безслідно. Я обернувся, махнув дідові «па-па» і зайшов у кімнату. Як виявилося пізніше, сніданок уже закінчився, ранкова зарядка теж. Я вирішив, що в такий час треба приходити щодня.

Пані в чорній спідниці виявилася моєю новою вихователькою. Її звали Іванна Валентинівна. Я також ніяк не міг запам’ятати її ім’я. У кращому разі казав Валентина Іванівна. Щоб легше було запам’ятати, я навіть шукав у голові когось із знайомих чи сусідів із схожим іменем. Але ніяк не знаходив. Коли я виросту, жодну свою дитину не назву Іванною Валентинівною.

Діти сиділи купками по кутах і бавилися іграшками. Я оглянувся. На стінах висіли якісь малюнки, знову тарілки з пап’є-маше, на полицях – книжки і ще якісь незрозумілі речі. Вихователька підвелася з-за столу і підійшла до мене. Вона взяла мене за руку, погладила по голові й сказала:

– Зараз я тобі про все розкажу.

Я швидко забрав з-під її руки голову. Вихователька проводила мені екскурсію, наче я досі ніколи не бачив дитячого садка. Найдовше вона стояла біля кутка для шибеників. Якісь дивні проекти в цих садках. Могли б зробити всі кімнати круглими.

– А де ваш телевізор? – запитав я.

– Телевізор? – виховательчині очі стали схожі на колеса «мерседеса».

– Бабуся казала, що ми цілий день будемо дивитися телевізор.

Вихователька потерла лоба, потім приклала пальці до рота (так робить бабуся мого друга Тараса і ще приказує: «Боже мій, Боже! І що ж я маю з тою дитиною робити!»), далі глянула на стелю, на годинник…

– Телевізор дивляться тільки чемні діти.

– То чому ж ви мені не показали кімнату для чемних, а тільки ту, де є куток?

Я зрозумів, що в них нема ніякого телевізора, що слово «чемний» давно застаріле і що вихователька просто відбріхується. Та я себе не видав.

– Завтра маєш прийти раніше, – сказала вона.

– Я не можу раніше.

– Чому?

– У мене хворий дід. – Я вкусив себе за язик і схрестив пальці.

– А що в нього? – стурбовано глянула вихователька.

– Його ноги починають працювати тільки після дев’ятої.

– Агаа, – зрозуміла вихователька.

– Ви мені не вірите? Ми вчора ходили в поліклініку. Його били молотком по колінах. Таки не вірите! – підвів я голову вище. Досвід поліклініки хоч десь пригодився.

– Ну чому ти так? Звичайно, вірю, – похитала вона головою, погладила мене по маківці й поправила комірчик сорочки. – Тоді приходь на дев’яту.

Я не люблю, коли чужі поправляють мені комірчик.

– А сніданок у вас коли?

– За п’ятнадцять дев’ята.

– Клас! – вигукнув я і навіть усміхнувся.

– Якби у твого дідуся ноги починали працювати на п’ятнадцять хвилин швидше, ти б устиг на сніданок.

– Ні-ні! Це неможливо.

– Перед обідом вони у нього також вимикаються? – дала гарну підказку вихователька.

– Здається, ви кепкуєте. Не вимикаються, а потребують особливого відпочинку. Так казав лікар. І я роблю йому процедури, тому мушу бути вдома.

– А які процедури ти йому робиш?

– Даю йому сироп «Інгаліпт», чорні таблетки й роблю масаж живота.

– А чому живота?

– Ви не лікар і не знаєте, що в організмі все пов’язано. У передачі «Наше здоров’я» завжди про це нагадують і кажуть, щоб запобігти «інфактові мікарда», треба бути багато на свіжому повітрі. А якщо ви захочете сісти на дієту, то краще купіть собі «Автошейпер». Він коштує всього тисячу двадцять гривень, зате за два тижні ви виглядатимете приголомшливо. Я не знаю, як це «приголомшливо», та про всяк випадок телефон запам’ятав. Хочете записати?

– Дякую, якось іншим разом.

– Для чого відтягувати? У них тепер розпродаж. Сезонні знижки. Чули про таке? А вам би не зашкодило!

Я не знаю, про що хотіла поговорити вихователька з дідусем, але за час бабусиної відсутності я не дозволяю йому наодинці спілкуватися зі сторонніми жінками. На пропозицію виховательки «мені треба з вами поговорити», я відразу їй усе розтовкмачив, і вона вирішила капітулювати.

Найбільше мені муляло те, що в дитсадку справді нема телевізора. Хіба що в директорки. Щоб легше їй засиналося в сонний час. Це в мене так дід часто робить. Хіба моя бабуся могла таке передбачити? Вона думала, що в нас, як у Греції. «У нас держава – банкрут», – казав якийсь лисий на якійсь кохеренції. Я не знаю, що таке кохеренція. То тільки мій дід все знає. Я запитував його, що таке банкрут, дід казав, що такий, як ми з ним. І я подумав, що держава в нас класна, як і ми з дідом. От тільки в садочках щось не цілком. Янукович казав по «Інтеру», що треба більше інвестувати в дітей. Я не знаю, що таке «інвестувати», але думаю, що це щось добре. Інакше це б не крутили цілий день по телебаченню. Учора Янукович на Першому каналі вітав усіх з Днем дитини. Один день на рік – для дитини! От би подарував садочкам телевізори! Якби я був президентом, я б подарував у всі дитячі садочки, крім телевізорів, ще приставки «Денді». Тоді б виховательки ходили усміхнені. Добре бути президентом! У тебе ніколи не закінчуються гроші. Усім все даруєш, і всі тебе хвалять. Усі знають, коли в тебе день народження і вітають на кожному каналі. Єдине, що погано, завжди оголошують по радіо, коли і з ким ти розмовляєш по телефону. Мене відразу б викрили, що я надто довго спілкуюся з Богданом.

Найбільше в садку я не люблю їсти. Якби я був президентом, я б відмінив у садку обіди. Діти все одно нічого не їдять, тільки пересувають виделкою з одного місця на інше. Я терпіти не можу каші! Я завжди запиваю її чаєм. Але більше, ніж дві ложки, осилити не можу. Коли на кухні варять гречку, нею пахнуть навіть стіни. Навіть одяг у гардеробі. Коли смажать рибу – ще гірше. Тому я не люблю риби. Я ніколи не можу розжувати гуляш. Зате я люблю горох і бурячки. Діти не люблять, а я люблю. Я їв би горох щодня, та мама його чомусь ніколи не варить. Треба попросити діда, щоб ходити в дитсадок тільки тоді, коли варять горох.

Уроки музики ще витерпіти можна, а от хореографія – то не для мене. Вчителька з хореографії каже, що я ведмідь. Коли я сказав їй, що вона жуйка на дротику, вона образилася, казала, що татові скаже (ніби тато іншої думки). Хіба я винен, що вона така ґумова? Хай стрибає собі з дівчатками, які саме для цього народилися.

А хлопцям треба чогось серйознішого. Наприклад, бокс чи футбол. У садку неможливе ні перше, ні друге. Коли до нас знову прийде мер (у мерів завжди багато грошей і дорогі машини) і ми будемо показувати йому концерт, я запропоную йому подарувати нам стадіон: коли ми граємо в футбол, виховательки не хочуть бігати на проїжджу частину за м’ячем, а нас не пускають.

Якось мій дід поїхав до родичів у село. Правда, тільки на день. Переймати відповідальність за мене довелося батькам. Вони в мене люди зайняті. Дід каже, що вони виховують дітей заочно. Я не знаю, що таке заочно, знаю тільки, що сьогодні мене забирає з дитсадка тато. Я про це вже розповідав виховательці разів зо тридцять. Десь удвічі менше няні. Навіть учительці хореографії та директорці похвалився, коли вона заходила до свого кабінету. Правда, я ледь не збив її з ніг, але сказати встиг.

Свої речі я склав найперший. Перевдягнувся, сходив про всяк випадок у туалет (можливо, тато захоче піти зі мною на спортмайданчик, так, як дід), ще раз глянув на себе в дзеркало й сів біля своєї шафки на лавку.

Почали з’являтися перші батьки.

– А по мене сьогодні мій тато прийде, – продовжував я.

– Ну і що? А по мене тато щодня приходить, – встромив малий Сашко свою білобрису голову мені під самісінькі очі (він у нас найменший, і тому всі мали б його не ображати, казала вихователька). Його рот здався мені щойно ще нахабнішим, а очі – надто синіми. Я не дав йому стусана.

– І по мене! – кричав хтось із-за спини.

– А по мене – мама! – пищала із сусідньої шафки Настя.

– А по мене – сестра, – пробасив Павло.

Мені чомусь стало шкода Павла. Я підійшов до нього, поплескав по плечу й навіть сказав, що він мій справжній друг.

Забрали вже всіх. Навіть Павла. Я не знаю, скільки пройшло часу. Мені ставало трохи холодно. Я човгав черевиками. Вихователька не сварила. Певно, не чула. (Зазвичай вона чує ледь не знадвору.) Я почав човгати ще голосніше. Зрозумів, що роблю неправильно, й перестав. Я відірвав із дверцят жуйку. Почав вивертати свій кашкетик. Вікно було сіре і сумне. Хмарки теж. Почало темніти. Вихователька сиділа в ігровій і щось писала. Я бачив її через прочинені двері. Вона щоразу поглядала на годинника й знову складала книжки в себе на столі.

Рипнули двері.

– Нарешті! – почулося з ігрової, і вихователька вийшла в гардероб.

– Ви ще не йдете? – сказала через напіввідчинені двері прибиральниця.

– Та от. Тато має забрати.

– А телефон маєте?

– Так, але він чомусь не працює.

– А хоч де живе, знає?

– Напевно, зараз доведеться везти додому і чекати біля будинку. Якщо ні, залишу в дверях записку і візьму малого до себе.

Я навіть не обурився, коли вона сказала «малий». Мені раптом чомусь стало погано. Щось стислося у животі. Не те щоб дуже боліло чи млоїло, а просто погано.

Я навіть не міг рухатися.

– Ще мені цього бракувало, – буркнула вихователька і дала чорну таблетку.

Я виплюнув таблетку в кулак, стиснув руками живіт, зціпив зуби і вирішив іти.

Ми пішки піднімалися на сьомий поверх. Вихователька тримала мене за руку. Двері відчинив тато, підперезаний кухонним фартушком. На кухні щось шкварчало. Мама, здається, щойно намалювала нігті, бо виглянула з вітальні з розпрямленими пальцями…

Наступного дня приїхав дід. Я цілий день пролежав у ліжку. Дід обіцяв більше не їхати до родичів. Я не сумував, що не пішов у дитсадок. Шкодував тільки, що не взяв у Павла номер телефону.