Читать книгу Обережно, діти! - Марія Ткачівська - Страница 8

До дитсадка ми з дідом щодня їздили автобусом. Бабуся Оля хотіла, щоб це був особливо престижний дитсадок, навіть якщо до нього треба добиратися автобусом. Мені все одно, який дитсадок, лиш би Павло був у моїй групі. І щоб нянька не кричала: «Поскладайте всі іграшки на своє місце». Я досі не знаю, чому вона сердиться, коли я складаю їх на своє, а не на її місце.

Я люблю, коли падає дощ. У мене є гарна зелена парасоля. Вона була колись Софійчина, а тепер – моя. Та про це – нікому! Я не люблю Софійчиних речей: колготок, светрів, курток та босоніжок. Але парасоля мені подобається, бо має замість костура хутряну кицьку. Вона – хлопчача, бо зелена. Якби була дівчача, була б червона або рожева.

Ми зайшли в автобус через передні двері. Людей було багато. Мені вже давно ніхто не поступається місцем. Іноді я навіть сам поступаюся. Вихователька казала, треба подавати іншим приклад.

Дідусь тримав мене за руку. Я не люблю, коли мене тримають за руку. Тоді всі думають, що я – малий. Другою рукою я тримався за ручку. Мені це навіть сподобалося. Рука трохи боліла, і я взявся за іншу ручку, ту, що збоку. Людей в автобусі не меншало. На зупинках було багато кольорових парасольок, а зеленої не мав ніхто. Автобус знову зупинився. Це ще не наша зупинка. Так сказав дідусь. Автобус рушив. Якась чудна жінка із сіткою на голові, як від волейбольного м’яча, почала лупити кулаками по шибці. Вона довго доганяла автобус, але він виявився швидшим. Мені це подобалося. Я навіть почав стрибати з радості й показувати жінці язика. Вона сердилася на мене і ще дужче тормосила кулаками. Я ще раз показав їй язика і скорчив таку міну, від якої всі дівчата у дворі лякаються. Жінка зупинилася, і мені раптом стало її шкода. У неї навіть не було парасолі, і густий холодний дощ струмками стікав із її чола. Мені стало сумно і соромно за себе. Я навіть хотів закричати до водія, щоб той зупинився. Та було вже пізно. Автобус зупинився аж біля дитячого садка. Перший вийшов мій дід. Я вистрибнув за ним і заховався під парасольку. Мені досі здавалося, що я відчуваю на своєму чолі холодні струмки, які текли по чолі жінки.

Якийсь малий хлопчик спіймав мене за курточку:

– Гей! Ти кота задушив?

– Сам ти задушив! – поглумився я йому.

Я сіпнув рукою і виявив, що в ній щось волохате.

– Скальп! – заверещав я з переляку, бо думав, що то якісь червоношкірі хотіли замести сліди свого злочину. Недавно дід читав мені про індіанців і про такі всілякі їхні штучки.

Я, певно, таки довго кричав, бо отямився тільки тоді, коли сидів у діда на колінах. На автобусній назбиралося чимало людей.

– Це блідолиці чи червоношкірі? – запитав я пошепки. – Ми в прерії? А де скальп?

– Це не скальп, а перука, – заспокоїв мене дід. – І ми не в прерії, а йдемо в дитячий садок.

Я зітхнув. Мені навіть стало трохи шкода, що я не індіанець Чингачгук. Аж тепер я збагнув, що випадково зачепив своєю парасолькою чужу перуку. Саме тому та тітка доганяла наш автобус.

Мене таки мучили докори сумління. Та на якусь мить я навіть трохи втішився і хотів подарувати перуку дідові: він у мене лисий.

Уявляю собі діда з чорним волоссям, схожим на Чингачгука: я віддам йому свій лук і стріли, і жодна вихователька у дитячому садку не наважиться поставити мене в куток. А може, він у перуці стане схожим на нашу чорноволосу виховательку? Ту, що мулатка. А ще до нього можуть чіплятися чужі бабусі. До лисого вже ніхто не вчепиться. Тільки тепер я оцінив вартість дідової лисої голови!

Я таки вирішив подарувати перуку виховательці. Про всяк випадок. Вона весь час повторює, що скоро з нами посивіє і полисіє. Сподіваюся, вона втішиться.