Читать книгу Обережно, діти! - Марія Ткачівська - Страница 9

Якось мій дід Роман потрапив до лікарні. Я не знаю, що таке грижа, але лікар сказав, що потрібна операція. Дід зранку підвівся, випив живчик і пішов. Через той живчик його ледь з лікарні не відправили: перед хірургічним втручанням забороняється приймати щось міцне. Хіба дід про це знав? Після операції дід лежав у палаті (так називається кімната, де він тепер оселився).

Я поклав дідусеві руку на його лисину і прошепотів:

– Тебе дуже болить? – мені стало страшно.

– Ні, тільки трохи.

– А трохи – це як?

– Трохи більше, ніж комар кусає.

Я почухав те місце на руці, де мене сьогодні вкусив комар. Мені засвербіло ще більше.

– Значить, тримаємося?

– Тримаємося! – підморгнув мені дід, і я перевів подих.

На цей раз мене знову мав забрати з дитсадка тато. Дідусеві ще тиждень треба лежати в лікарні. У Софійки нема канікул, у мами – лікарняного. Нічого не поробиш, мусиш надіятися на батьків. Дід ще кілька разів повторив, що мені давати на сніданок, у які штани вбирати і не забути картузика. Мама терпеливо хитала головою.

Наступного дня я все-таки забув картузика й одягнувся у штани без паска. Та це було ще півбіди. (Я знайшов у зеленій шафці кашкетика, якого забув тут минулого тижня. Штани притримував руками.) Найважчий був сонний час. І хто його придумав?!

Я лежав на другому поверсі над Павлом і весь час думав про дідуся. Павло, здається, спав. Принаймні очі в нього були заплющені. Я не заснув ні на хвилинку, хоча Настя казала, що я сопів, мов мішок. Сама вона мішок!

Я тихенько зліз драбинкою вниз і навшпиньках вийшов у гардероб. Причому не зачепив жодної іграшки. Ні виховательки, ні няньки в полі зору не було. Певно, дивилися у директорки телевізор. Я стрибнув у свій одяг і висунув голову в коридор. Усе спокійно. З кухні доносилися якісь шкрябання і повівало підгорілим. Мене ніхто не помітив. Я нишком вийшов на вулицю, не зачиняючи за собою двері, і подався до автобусної зупинки. Я добре знав, що мені треба сідати на тридцять перший автобус.

На передньому сидінні мені виявилося зручніше, ніж біля дверей. Автобус рушив. Зупинки полічити я вмів, та от на якій виходити, я добре не знав. Вирішив вийти на п’ятій. Людей навколо було багато. Будинків теж. Я спробував знайти свій сорок четвертий. Ішов уздовж дороги, голосно повторюючи кожен номер, який я бачив. Тридцять п’ятий, тридцять сьомий, тридцять дев’ятий, сорок третій, сорок третій… А сорок четвертого не було. Невже встигли за день знести? Я оглянувся, обійшов кожен будинок з усіх боків. Усе здавалося мені надто чужим. Мені забороняли розмовляти з чужими, і я нікого ні про що не розпитував. Спочатку подивився наліво, потім направо, потім знову наліво. Майже так, як казала вихователька.

Машин було стільки, що я не наважувався перейти вулицю. Таємно приєднався до якоїсь тітоньки й вирішив іти з нею далі. Тітка весь час оглядалася то на мене, то на свою сумку. Можливо, вона хотіла, щоб я їй допоміг. Я тільки наблизився до її руки, як вона рвонула кудись вбік і з фразою «Ходить вас тут усіляких» зникла за рогом будинку. Мабуть, вирішила скористатися допомогою тих, що тут щодня ходять, – подумав я і почимчикував в інший бік.

Виявилося, це була не моя вулиця. Я вирішив знайти свою. По дорозі помив у фонтані ноги, побавився із загубленим кошенятком, з’їв усі цукерки, які місяць носив у наплічнику, сів на лавку і відчув, що мене знову почав боліти живіт. Почало темніти. Людей ставало чимраз менше. На мене ніхто не звертав уваги. Раптом мені стало страшно: що робити, якщо я не знайду свою вулицю і буду змушений ночувати тут. Я сидів на лавці й пригадував дідуся, як він бідолашний буде хвилюватися, коли йому зателефонують і скажуть, що я не повернувся додому. Він обов’язково напише в передачу «Жди меня», яку ми з ним щотижня дивимося, і мене шукатиме по всіх вулицях ведуча програми (не пригадую, як називається тітка з передачі). Як плакатиме мама і як лаятиме виховательку за те, що не встерегла мене. Я витер рукавом носа й почав озиратися. Мудрі ідеї завжди приходять блискавично. Таксі! Я знаю, як виглядає стоянка таксі. У мене був автопарк із стоянками. Бодько казав, що в нього також такий був, де поміщався мільйон «мерседесів». Я знав, що він бреше, але Бодько бився в груди і сто разів казав «Слово пацана».

Мама казала, не можна ніколи сідати з чужими в машину. Таксист – це не чужий. Це просто професія. Вихователька також чужа, і мама не боїться залишати мене з нею. А якщо таксист виявиться шпигуном? Що краще: чекати, спати на лавці, з якої тебе зараз же викинуть бездомні, бо ти для них становиш конкуренцію, чи чекати на якогось гангстера? Чи потрапити в руки таксиста-шпигуна?

Водій відчинив двері і глянув на мене.

– Тобі куди?

Виявляється, все значно простіше, ніж я думав.

Я підтягнув кашкетика і підвів угору очі. Біля мене стояв височенний чоловік з білявим волоссям у темній куртці та шарфику. Певно, шпигун. Я мовчав.

– Ти з ким?

Я мовчав.

– Сам?

Цього разу я похитав головою.

– Свою адресу знаєш?

Я кивнув головою:

– marco@com.ua.

– Я про вулицю. Не бійся, я тебе не з’їм.

– Зовсім я не боюся. Канібали водяться лише в Австралії і Новій Зеландії, – згадав я те, про що читав мені дід. – Мені просто не можна спілкуватися з чужими. А ви шпигун?

– Ні, я таксист. То швидше ти шпигун, бо тиняєшся сам по вулицях.

– Шкода. Мені завжди хотілося познайомитися зі справжнім шпигуном.

– Чому?

– Я б запитав, як краще втікати від поліції, коли велика облава. Я таке завжди програю в гонках. Ви також граєте в комп’ютерні гонки?

– Я? Іноді. Тільки не в комп’ютерні.

– От шкода! Я б вам показав, як у мене класно виходить.

– То ти можеш мені показати?

– Не можу. Я ж казав, мені не можна спілкуватися з чужими.

– А телефон у тебе є?

– Є, тільки вдома.

Я вперше пошкодував, що не попросив у Миколая «Нокію N9» із операційною системою Міґо, таку, як у Богдана. Вона коштує чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто дев’ять гривень. Я в рекламі бачив. Добре мати тата-бухгалтера: він кожен рік міняє телефони, а старі дістаються Богданові у спадок. Він уже має їх аж двадцять. Точно бреше, але «Нокію С3-01» я сам бачив. Хоч напівсенсорна, але крута. Тато за неї півмільйона заплатив, казав Богдан. Я йому, звичайно, не повірив, але від такого телефону я б не відмовився.

– То диктуй, – перебив мою думку таксист.

– А якщо ви занотуєте мій телефон і почнете шантажувати моїх батьків?

Таксист усміхнувся:

– Диктуй, зараз будеш розмовляти сам.

Слухавку взяв тато. Його голос був особливо лагідний. Далі таксист розмовляв з татом сам.

Після розмови з татом у мене трохи перестав боліти живіт. Тато сказав, що таксистові можна довіряти.

– То ти, виявляється, утікач? Тебе розшукує міліція, батьки хвилюються, і вихователька рве на собі волосся.

Я уявив, як вихователька рве на собі волосся. Пучок за пучком падає на підлогу, мов у перукарні. Ще трішки – і вона стає лисою… Мені починає ставати її шкода. Я відразу згадую про перуку, яку я їй подарував. Тоді вона сприйняла мій подарунок без особливого ентузіазму. Казала, що треба віднайти ту жінку, яка залишилася без перуки: дати оголошення на радіо, в газету. Я, звичайно, з нею погоджувався, але не бачив конкретних результативних шляхів розв’язання цієї проблеми. (По телевізору так завжди кажуть.) Тепер мої докори сумління ставали трохи меншими.

Тато чекав під під’їздом. Мами чомусь не було. Тільки Софійка подавала мені з балкона якісь сигнали й прикладала палець до горла. Що вона хотіла цим сказати?

Це був останній день у дитсадку. Саме в цей день у мене народилася сестричка. Тато казав, що мама розхвилювалася і сестричка народилася швидше, ніж планувалося. (Подумаєш, велике діло: плани можна іноді пересувати, подумав я, але зрозумів, що тут ідеться про щось серйозне.) Ще тато казав, що діти не завжди розуміють, що роблять. (Це про мене чи про новонароджену сестричку?)

Я сидів біля порожнього маминого ліжка і мовчав. Не хотілося, щоб мама через мене сумувала. Мені стало її страшенно шкода. Я ще раз витер носа рукавом і дав собі слово, що більше ніколи не буду ні від кого втікати, навіть цілий тиждень не гратиму в гонки. Виявляється, останнє було вирішено без мене: три місяці заборони комп’ютера.

Я розумів, що це жорстоко, але заслужено.