Читать книгу Княгиня Острозька - Марія Ткачівська - Страница 2

Краків. Вавель. 1518 рік

У високому срібному канделябрі горіли свічки. Їхнє хитке полум’я вигиналося біля прочиненого вікна й кидало світло на пишне королівське ложе. Воно м’яко освітлювало два силуети, які лежали один біля одного, немов чужі. Погляд короля міцно тримався якоїсь плямки на стелі, що ніяк не відпускала його. Король мовчав. Катажина поклала Сиґізмундові І голову на плече і заплющила очі. «Чому він сьогодні увесь час мовчить?» Їй хотілося перепинити це дивне мовчання, що друзками надщербленого щастя впиналося їй у серце! Хіба вона, досі горда і непоступлива, не почне першою розмову і не скаже володареві те, що розпинає її груди вже котрий місяць?

«Тік-так», – голосно поцокував годинник.

Катажина розплющила очі, поправила рукою пурпурову габу й зупинилася поглядом на тій самісінькій плямці на стелі. Золото її довгого волосся тонкими змійками розповзлося по оголеному тілі, шовкових ясиках, оксамитових ладанках та раменах її володаря. По тих дужих раменах, які мали тримати не тільки Вавель та Краків, а й усе Польське королівство та Литовське князівство. Катажина закинула волосся назад, схилила голову на свій тендітний лікоть і торкнулася пальчиком розпашілої щоки короля. Підданки теж роблять підданцями своїх володарів.

Які дивні крила неспокою витали сьогодні в королівській ложниці[1]! Яка вперта тривога скувала вуста! Ця ніч була іншою, ніж ті, що досі. Катажина Косцелецька знала, що фаворитка короля – це змінна карта. Рано чи пізно це мало трапитися. Невже сьогодні? Невже вона більше не полетить зоряним шляхом в обійми володаря, не зігріє його палким янтарем своїх очей, не впаде у прірву едемських гріхів? «Хочу, щоб усе було по-старому», – шепотіла вона до зір у вікні. Катажина погладила пальцями шовкову габу: на ній ти солодила повелителеві п’ятнадцять літ, тут він задихався в шовковім похміллі твоїх ласк і цілунків. А що тепер? Невже це та завіса, якої ти боялася всі ці роки, прокидаючись щоранку?

Хіба важко було передбачити, що це остання ніч у ложниці короля? Катажина лагідно погладила посивілі пасма володаря, що спадали на шовкові подушечки, і малювала навколо себе марево мрій, які ніколи не стануть реальністю. Сиґізмунд І здогадувався, про що думає Катажина, але не зводив очей із тієї невидимої цятки на стелі, яка викрадала його думки. Він почув, як Катажина зітхнула.

«Тік-так», – задихався час.

Навіть перед королевим весіллям із першою дружиною Барбарою Запольською в неї так не калатало серце. А тут – вистрибує з грудей, наче відчуває, що хтось зводить перед нею височенні мури. Катажина поклала голову на подушку і заплющила очі. Світ утікав з-під її ніг. Ось і дочекалася, Катажино! «Невже все закінчилося?» Ти ще ніколи так не задихалася від цього запаху жасмину, ніколи так не ховала очей від короля, як у цю дивну ніч. Ти завжди розуміла, що він – один із наймогутніших володарів Європи, з Божої ласки король Польський і Великий князь Литовський, Великий князь Руський з династії Яґеллонів, переможець Тевтонського ордену Сиґізмунд І! Саме в такому порядку перелічують його титули. І серед сотень тисяч красунь він обрав для себе тебе! Ти, Катажина Косцелецька – фаворитка, метреска, улюблена жінка короля, його вірна подруга впродовж п’ятнадцяти літ. Хіба цього мало?

Ти народила йому четверо дітей. Жодна інша жінка не має стільки привілеїв. Окрім королеви, звісно. Та після смерті королеви Барбари Запольської Сиґізмунда наче підмінив хто. Значить, любив її. Дурненька, ну як король може проміняти законну дружину на фаворитку? Ти ж сама бачила, як він люб’язно ставився до неї. Він писав їй із походів листи, і вона, як і ти, чекала його з далеких доріг, позираючи на шлях до Вавеля. Та коли повелитель вертався додому, то вже за три дні присилав по тебе карету, і ви цілі ночі купалися в жасминних пахощах кохання.

Згадка про Барбару Запольську навіяла на Катажину ще більше суму: королева була м’якою й доброю. Скільки часу вона провела на самоті у Вільні[2], поки король був на війні з Великим московським князівством! Кажуть, її молитви вберегли Сиґізмунда І та принесли перемогу під Оршею. Катажина ставала сентиментальною, коли згадувала про королеву: сердешна таки не перебула пологів. Вона на двадцять три роки молодша від короля і лише на три роки старша від Катажининого сина Януша, а вже відійшла в засвіти. І треба ж, щоб це сталося саме того року, коли Катажина народила їхню з королем Беату.

Вона присунулася ближче. Їй здавалося, що знала кожен сивий волосок, який з’являвся на голові повелителя за ці п’ятнадцять літ, кожну складку його губ. Човником своїх думок вона пливла кожнісінькою зморшкою, яка щороку чимраз глибше розкреслювала чоло короля. Невже вона більше не зможе зціловувати з них утому? Невже… Катажина поклала голову йому на груди й міцно пригорнулася.

– Ти мудра, Катажино, і все розумієш! – нарешті промовив король, наче до цятки на стелі.

– Ви лестите мені, ваша величносте? Гадаєте, я хочу все розуміти? – зібралася з думками Катажина, обернувшись на спину.

– Не гарячкуй, люба, – король не відводив очей від стелі. – Нічого не зміниш. – Він обернуся до Катажини й усміхнувся. – А ти досі вродлива, Катажино. Такою завжди залишишся в моїй уяві.

Сяйво свічок освітлювало широке обличчя короля, його коротко підстрижену густу бороду, тоненькі вуса та прозірливий погляд. Катажина підвела очі на повелителя:

– Чи пригадуєте, ваша королівська величносте, ту ніч, коли ви вперше прислали по мене карету? Ця ніч потопала в зорях… – Катажина рятувалася усмішкою. – Пам’ятаю, коні мчали, наче скажені, хитаючи каретою. Я дивилася у вікно крізь накинену вуаль і уявляла, якою буде наша перша зустріч наодинці, – її погляд губився десь на стелі, на оксамитових портьєрах. – Ви пам’ятаєте цю зустріч?

– Пам’ятаю. Тоді я ступив у ложницю і побачив тебе край вікна. Ти ще не встигла зняти капелюшка і дивилася на мене крізь золоту вуаль. Твоє волосся розсипалося поверх рожевої сукні. Тоді ще більше приворожила мене твоя врода, Катажино.

– Ви, ваша величносте, досі пам’ятає такі дрібниці?

– Не всі. Але ці пам’ятаю. І запах жасмину пам’ятаю, і твої жарти. Ніхто так не вмів ущипнути, як ти. Тонко, мов лезом.

– Ви, володарю, подарували мені багато приємних хвилин і чотирьох дітей.

– Я турбуюся про них, Катажино, – відповів сухо, змінивши тон. – Януш уже три роки вивчає римське та канонічне право в університеті Болоньї. І про єпархію для нього теж потурбуюся. Реґіна й Катажина зростають при королівському дворі. Беаті я теж ні в чому не відмовлю. Хіба я тобі обіцяв щось більше?

– Я вдячна вам, повелителю.

– І про мужа для тебе подбав. Тебе взяв за жону великий скарбник Корони, знана людина королівства.

«Знана людина!» Та хіба Катажина не відала, що її покійний чоловік Анджей Косцелецький був великим птахом при дворі? Був старостою Іновроцлава, Бидґощі, Освенцима, Кракова, а ще соляними копальнями у Велічці й Бохні керував. Там досі згадували, як під час однієї з пожеж у копальні він разом зі своїм радником Віфманом опустився в шахту, щоб погасити вогонь. Косцелецький не боявся мозолити руки і до чужого ласим не був. Здається, і до Катажини мав серце. Та що їй тепер із усього цього?

– За те, що умів подбати про королівські фінанси й збільшити доходи Корони, я винагороджував його достойно і завжди був щедрим до нього, – продовжив король. – Пам’ятаєш відлуння при дворі після вашого одруження? Попри все, я і в думці не мав когось слухати. Далі брав Косцелецького з собою у світи: він був талановитим дипломатом.

– Був, – спускалася на землю Катажина.

– Шкода, люба, що він несподівано відійшов у кращі світи.

– Час невблаганний, володарю. Тепер мене найбільше турбує Беатина доля, – дивилася правді в вічі метреса.

– Чому? Вона зростатиме при дворі разом із королівною й отримає добре виховання, як і інші твої діти.

– Вона ще зовсім мала. Ви, ваша величносте, офіційно визнали трьох наших дітей, а от Беату…

– Беату не можу. Вона народилася в шлюбі з Косцелецьким, пані. І вона офіційно – Беата Косцелецька.

– Вона ваша дочка, повелителю, хоча й народилася в шлюбі з іншим. І ви це знаєте. Ви могли б її визнати зараз, коли ви вільний…

– Не смій! Король не буває вільний! – він поквапом сів на крайчик ложа. – Я досі сумую за Барбарою.

– Пробачте, найясніший пане! Знаю про ваш сум, – поклала руки на його плечі й прихилила до них голову.

Після короткої мовчанки, яка видавалася вічністю, Катажина наважилася заговорити про те, що виїдало її зсередини:

– Знаю, що скоро до Кракова прибуде герцогиня Міланська, принцеса неаполітанська Бона Сфорца д’Араґоні з роду Медічі – майбутня королева, – не підводячи очей на короля, мовила Катажина. – Коли вона прибуде, ви не покинете мене, правда?

Метреса не почула відповіді.

Думка про майбутню дружину короля вже кілька місяців гарцювала в Катажининій душі й розбурхувала неспокій. «Кажуть, на гербі Сфорци – дракон. І Бона теж – дракон у людській подобі», – шепталися про неаполітанку при дворі. На тридцять літ молодша від свого володаря. Волосся – золоте руно, вуста – пелюстки троянд, очі – лава Везувію. Чи зможе тепер вона, Катажина Косцелецька, втримати серце й ложе короля, коли всі козирі на боці молодої запальної італійки? Попередня дружина була для Сиґізмунда тишею. Катажині це грало на руку. Стільки років ніщо не було на заваді метресі чекати у ложниці на короля, щоб піднести йому на таці принадних рук яблуко спокус. Тоді вона знала, що шлях до серця володаря ще довго вестиме його в сади її принад.

Досі для Катажини були відчинені всі двері Вавеля. А тепер? Невже їй, вірній фаворитці короля, жінці, якій заздрили і яку ненавиділи придворні дами, тепер доведеться покидати цей двір? Він був їй не тільки раєм спокус, а й прихистком: король турбувався про неї. А як тепер буде з новою повелителькою Боною?

Катажині здавалося, що вже відтепер вона бачить цей примарний для неї день – прибуття Бони до Кракова. До нього вже кілька місяців готувалися при дворі: планували церемоніал, обговорювали окрасу вулиць, складали меню, списки запрошених, готували бали, турніри… Скоро прибудуть почесні гості з найвпливовіших дворів Європи, князі, воєводи, маршалки литовські та польські, прихильники Корони… Для урочистої зустрічі й організації церемонії шлюбу Сиґізмунд запросив до Вавеля Великого гетьмана Литовського князя Костянтина Острозького: саме під його командуванням чотири роки тому королівство здобуло перемогу в битві з Московією. Гетьман разом з іншими князями, воєводами та вишуканим товариством Корони й Великого Литовського князівства зустрічатиме Бону в Моравиці. 13 квітня його військові загони йтимуть парадним маршем у Кракові, а 18 квітня, у день весілля володаря, для Катажини небо впаде на землю…

Ці дати не давали їй спокою. Вони, наче смальта, вчепилися душі й хапалися за стрілки годинника. Тепер її уява малювала сумні вітражі чужого раю і це фатальне для неї 18 квітня: вулиці в прапорах із драконом Сфорца й гербом Яґеллонів, шляхи в килимах і дорогих гобеленах, як це було шість років тому, коли до Кракова прибула майбутня королева, угорка Барбара Запольська – перша дружина короля Сиґізмунда. Назустріч молодій Боні прямуватиме його величність король у пишних пурпурових шатах. І зникнуть у цю мить усі райські сади й посивіють шовкові ночі, і впаде Катажині на серце правічний туман, що заступить дорогу до її володаря. А тим часом сліпуча й пишна неаполітанська принцеса Бона тріумфально окине оком святковий Краків і ступить у рай королівських обіймів. Кожен помах її руки прорікатиме успіх, кожен позирк і крок палитиме ветхі мости.

«Тік-так», – бігли швидше стрілки годинника.

…Катажині, як пораненій лані, уже вчувалися нові голоси, салюти гармат і кляшторні дзвони, вбачався пурпур м’яких килимів. Ось Бона Сфорца в білих весільних шатах із викотом аж до пишних грудей та звабливим полиском оголених пліч крок за кроком ступає до вівтаря. Вони з королем повільно вклякають на обидва коліна, до них приступає єпископ, хор співає «Киріє елейсон[3]», і королівський янгол запалює над ними небо зір… «Хай живе його величність король Сиґізмунд І! Хай живе королева Бона Сфорца!» Гетьман Костянтин Острозький, маршалок литовський Юрій Іллінич, знані шляхетні родини із різних країв і країн підносять щедрі дари, чути охання й ахання вельможних пань, шелест парчевих та шовкових суконь, очі засліплює блиск дорогих діадем, коштовних брошок, каблучок, кольє… Перед вівтарем очікує ложе для першої шлюбної ночі, звучить клавесин, у світлі свічок полискує глянцем шовків балдахін, що охоплює два фіолетові трони, як це було з королевою Барбарою. І знову величання, вітання, дари… Які незмінні в королів ритуали, навіть якщо в таких «спальнях» нічого не діється…

Грюкіт дверей вихопив Катажину Косцелецьку з її марева. Вона розплющила очі й збагнула, що король щойно покинув ложницю. Катажина підвелася, вдягнула шовкову накидку, підійшла до вікна й глянула в небо. У цю мить вона ясно бачила, як облітають не на щастя її зорі, як вони сипляться під ноги сумними янтарями мрій і як безборонно, неначе осінній лист, опускаються додолу її крила.