Читать книгу Княгиня Острозька - Марія Ткачівська - Страница 4

5 лютого 1539 року. Краків

Був сонячний зимовий ранок. Сніг нагадував про себе голосним хрускотом, та ринкові було до нього байдуже. Навколо мостили собі денне пристановище вози з глиняними горщиками, гарбузами, яблуками, всіляким начинням. Поруч світили круглими боками в’язанки цибулі, часнику, моркви. Штукарі брали до рук ку´льки і вкотре витончували свій хист та викручували різні фіґлі, готуючись до сьогоднішнього дня. Ґелґотали гуси, рохкали свині, кудкудакали кури. Цю ринкову ідилію розгойдав королівський гонець, чи герольд[12], який, мов сніг на голову, з’явився тут у цю ще не пізню годину. Він гучно сурмив у сурму й повторював уже відому для міста вість:

– Усім! Усім! Усім! Уже сьогодні, п’ятого лютого, на честь заручин принцеси Ізабелли та угорського короля Яноша Запольї і на честь весілля князя Острозького та Беати Косцелецької відбудеться довгоочікуваний турнір. Усім! Усім! Сьогодні – турнір! Не для лихих намірів, а для засвідчення приязні до королівського двору та відданості його величності королю Сиґізмундові І та її величності королеві Боні! Турнір для вірного народу! Для наших прекрасних дам! У турнірі бере участь його величність, коронований принц Сиґізмунд ІІ Авґуст та його світлість князь Ілля Острозький. Усім! Усім! Усім! Сьогодні відбудеться довгоочікуваний турнір! – лунало містом.

Турнір для Кракова – величаве свято! Найбільше на нього чекали лицарі – вічні воїни, спраглі і в мирні часи доблесті й честі, відваги та подвигів. Їх виривала зі сну нестерпна жага перемоги й слави, вина й спокус. Їх манили солодкі серця чарівливих красунь та медові вечори під зорями перемоги.

День починався з кляшторного[13] передзвону. Ліс прапорів оповивав храм: кожен учасник турніру прибував на месу зі своїми побратимами. Спереду в костелі на різьблених стільцях сиділа придворна знать. На обличчях не було й сліду неспокою. Але таємний неспокій проявлявся шелестом вуст мужніх лицарів: кожен вимолював у Всевишнього захисту й перемоги. Та об когось мусять ламатися ланці. Це знали всі.

Після меси і звуків труби учасники турніру поспішили до помешкань, щоб скоро у своїх розкішних лицарських обладунках впасти в палкі очі спраглої видовищ публіки. Зброєносці та юнкери готували коней і кіраси[14]. Люд уже чекав на святковий хід.

Пишна процесія, мов висока вода, пливла містом. Натовп, наче хвиля, ринув на вулиці. Збігалися городяни, щоб глянути на розкішне дійство, відчинялися вікна помешкань, двері крамничок і серця краків’ян. На дужих конях, накритих барвистими попонами з гербами родів, вулицями просувалися мужні лицарі, одягнені в коштовні лискучі обладунки. Вітер бавився пір’ям на їхніх шоломах, голосно клацали сталеві заборола[15], виблискували на сонці дорогі обладунки, гойдалися при боці в інкрустованих сріблом чи вбраних в оксамит піхвах мечі зі стрічками. Навкруги майоріли прапори й герби. Попереду – герольди, судді й трубачі у своїх чорних лискучих нарядах і пишних беретах.

Зброєносці в коротких білих камзолах із вишитими гербами крокували побік своїх коней. Обруч ступали слуги, тримаючи срібні віжки. За ними – шляхетне товариство, чоловіки, жінки, діти в ошатних одежах, купці, ремісники, банкіри, цеховики й просто цікавий люд, який любить такі оказії. Насторожено фиркали коні від хмелю щасливої публіки. Спрага видовищ неслася Краковом і підхоплювала кожного, хто її чув.

Сонце лоскотало вкриту кригою Віслу, яка, мов загублена стрічка, вигиналася під мурами Вавеля. Гойдалося у вітті засніжених дерев, сміялося в шибках кам’яниць та дерев’яних будиночків. Краків в обіймах свята! Навколо гомоніли зіваки, кидаючи оком то на чотирикутне ристалище[16], обнесене дерев’яним бар’єром, то на лавки й лоджії, то на дашки й намети. Збіглося безліч люду: краків’яни, селяни, музиканти, штукарі, акробати, комедіанти, блазні… Неподалік, трохи далі до дороги, – столи та напинала. Звучали лютні й віоли, флейти та шоломії.

Поміж рядами проходжалися повагом пані й панночки, намагаючись перевершити одна одну дорогими сукнями, тісно підперезаними таліями, вишитими рукавами чи спідницями-дзвіночками. Їхні голови прикрашали модні капелюшки з вишуканими крисами чи гостроверхі капелюші із шлейфами зі східних майже прозорих тканин, шовкові та оксамитові чепчики, пишні берети і золоті сіточки, які полюбляла Бона. Неодружені панночки переплітали коси шовковими стрічками. Бо турнір – не тільки радість, а й показ моди.

Уже готувалися до ходзонів[17] святково вбрані танечники. На дерев’яних трибунах навколо ристалища густими рядами сиділи пані та панночки – зорі на небі слави. Заради них мужні лицарі рвуться у бій! Рокотали трибуни під маєвом стягів. На парапеті, прикрашеному килимами, сиділи високоповажні шляхтянки. У найпишнішій королівській лоджії – королева Бона Сфорца з прислугою. Поруч – княгиня Беата Острозька. Біля роздільної смуги стояли стражі порядку та бойові судді з довгими жердками, готові в будь-яку мить розборонити учасників турніру.

Ряхтів на сонці свіжий пісок. Смуга з роздільною стінкою прокладала межу між стукотом дружніх сердець достойних звитяжців. Уже за кілька хвиль по обидва боки лицарі мчатимуть навстріч один одному. Бона гордо окинула оком арену й не видавала хвилювання. У слави немає страху, є тільки впевненість у перемозі. Зате тривожно сплітала руки Беата.

Перед очима княгині Беати пробігали миті, коли вона оглядала спорядження Іллі (коштує цілий маєток!), бачила, як одягали його коня до турніру: клали на шию й зашийок опони зі шкіри та льону, припинали коневі залізну кольчугу з гербом Острозьких, закриваючи очі, щоб, бува, не злякався в бою. Як надихав її «Герб роду Острозьких», до якого тепер належала вже і вона – княгиня Беата Острозька.

– Чи не боїтеся ви, княгине, за свого лицаря? – шепнула на вухо Беаті одна з придворних дам.

– Усі ми обожнюємо наших мужніх лицарів! А страх – то не наш поплічник! – підвела вгору підборіддя Беата.

Світ сколихнули звуки лютні, вишиковувалися ряди танечників. Розпочалися ходзони.

Краєчком ока було видно місцину, де чекали на вихід лицарі. Спробуй упізнай їх в обладунках, коли вже цокнуло забороло! Тепер їх можна впізнати лише за гербами. Герольди давно вже все звірили у книзі гербів. У турнірі все передбачено. Перевірено списи на насічки для зламів, які при зіткненні мають кришитись на друзки. Бо така вже ця гра справжніх лицарів – не скалічити, а стати звитяжцем.

Беата Острозька не переставала сплітати руки. Здається, вона навіть не помітила, як перші три пари звитяжців завершили бій. Щойно слуги встигли чистенько прибрати ристалище від надкришених списів після перших боїв, як трубачі піднесли догори свої сурми й подали сигнал для двох основних гравців турніру.

На арену ступив герольд із жезлом миру. За ним ішли герольд-майстер із маршалами, зброєносцями та пажами. Суддя в одязі лицаря врочисто здійняв догори руку. Публіка стихла.

– «Його світлість князь Ілля Острозький», «Його величність коронований принц Сиґізмунд ІІ Авґуст», – здійнялося, мов крила над Вавелем. Натовп зірвався оплесками.

Першим на ристалищі на могутньому гордому коні блиснув сріблом кіраси та шоломом зі страусиними перами й Беатиною хустинкою князь Ілля Острозький. У руках – ланець, на ногах – чорні рейтузи та чоботи зі срібними шпорами. При боці – шабля у срібній піхві. Кінь у розкішній синій попоні з вишитим золотом родовим гербом Острозьких. За ним – двоє воїнів у кольчугах.

Слідом на міцному коні засяяв золотом Вавеля Сиґізмунд-Авґуст. Міцно тримаючи ланець у руках, він здіймався у високому сідлі й майже стояв у стременах. Сонцем відсвічувала золота кольчуга. При боці шабля й кончар[18] у золотих піхвах. Красувався кінь у дорогих обладунках, на ньому пишніла червона попона із гербом Яґеллонів. На голові у володаря красувався шолом із бурелетом[19] та червоним пір’ям і маленькою хустинкою його матері – королеви Бони. Сьогодні саме вона, королева з роду Сфорца, була його ангелом-охоронцем. За коронованим принцом виїхала на конях королівська свита з гербовими попонами. Навколо крутили свої кола акробати, кидали в небо кільця та кульки меткі штукарі, натовп не вгавав від овацій:

– Хай живе його величність Сиґізмунд-Авґуст!

– Хай живе його світлість князь Острозький!

Вони стояли один проти одного кожен на своїй стезі в цім поштивім і величавім спектаклі, у танці над прірвою, де відвага меди не п’є.

Звук ріжка сколихнув простори над Віслою. Принц міцно тримав у руці ланець. Він цілився в крайчик плеча, у груди, в руки. Ілля готував реванш. Коні не бачили світу, лиш срібло кольчуг. Серце знало, що це не бій ворогів, а битва друзів. Блищала на сонці кіраса, іржав переляканий кінь. Трималися пальців ланці, око карбувало удари, що торкались бездушних кірас, випрямлялися плечі й ноги, коні міцно держали вершників, аж поки Ілля від удару принцового ланця не крутнувсь у сідлі, мов залізна рибина, хапнув за коня, за повітря і, наче підбитий залізний птах, під вагою кіраси скотився додолу.

Беатине серце стиснулось у кулак: «Бона Сфорца і це передбачила». Назирачі стрімголов підхопили князя Острозького і зняли з голови шолом: «Живий, ваша світлосте!»

Хоча герольди й маршали ще збирали голоси присутніх, щоб визначити переможця останнього бою, всі вже знали, що ним є його величність Сиґізмунд-Авґуст. Саме це за кілька хвилин оголосив суддя.

– Хай живе його величність коронований принц Сиґізмунд-Авґуст, – неслося звідусіль! Натовп аплодував і свистів від радості, вітаючи свого повелителя: – Хай живе його величність Сиґізмунд-Авґуст!

Сиґізмунд-Авґуст повагом приступив до королеви й поклонився їй:

– Цей турнір був для вас, сонцесяйна володарко Вавеля!

Бона ступила крок до Сиґізмунда-Авґуста і простягнула йому шовкову шаль як знак визнання:

– Вітаю, ваша величносте! Слава Сиґізмунду-Авґустові!

Принц символічно схилив перед королевою голову:

– Щиро вдячний вам, ваша величносте, за надану мені честь. Хай живе королева Бона!

Королева Бона Сфорца світилася сонцем. Вона – велика режисерка цього спектаклю – не помилилася!

І був домурований ще один камінь до маєстату королівського двору. І зростали та більшали сходи його сили. Бона знала: про цей турнір ще довго рокотатимуть вітри слави! «Хай живе майбутній король Сиґізмунд-Авґуст, її син!» – гордо несли його крила звитяжця, який потопав в оваціях. Бачив би батько король Сиґізмунд І! Та в останні роки в нього змаліла сила, і він уже давно не вчащав на такі дійства.

Бона Сфорца відала, де лежить ключ до перемоги, і знову влучила в яблучко.