Читать книгу Княгиня Острозька - Марія Ткачівська - Страница 5

10 серпня, 1539 рік. Острог

– Як ти, Ільку, – Беата поклала руку на чоловікове чоло. – Вже краще?

– Краще, Беатко, – прошепотів Ілля.

– Лікар казав, що ти скоро одужаєш, – погладила його щоку.

– Лікар краще знає, – погладив її руку Ілля. – А що робить наш спадкоємець? – спробував посміхнутися кутиками вуст.

– Чекає, щоб татко одужав, – взяла руку Іллі і поклала собі на живіт. – Чуєш? Спить і чекає.

– Мусиш про нього дбати, Беатко. І про себе теж, – промовив слабким голосом. – А за мене не хвилюйся: Острозькі живучі.

– Ось – випий ці пігулки. Лікар казав, щоб я стежила, як приймаєш ліки. Тоді швидше одужаєш.

Беата поклала Іллі на язик дві маленькі пігулки і піднесла до його губ склянку з водою.

– Дякую, люба, – ковтнув Ілля і зайшовся кашлем. Беата знову подала води.

– Зараз прийде лікар.

Був спекотний серпневий день, наче літо ще й не збиралося передавати свої віжки осені, хоча небо вже було синішим і глибшим, ніж кілька днів тому. Покої літнього палацу досі тримали ранкову прохолоду. Князь Ілля Острозький лежав на високих подушках і важко дихав. Біля нього сиділа служниця Матильда, щоразу змінюючи на чолі мокрі компреси.

Ось уже котрий місяць Ілля ніяк не міг відійти від турніру. Не ланець Сиґізмунда-Авґуста, а важкі кіраси поранили князеве тіло, коли впав із коня, казав лікар. Тепер надія на Бога.

Лікар присів біля хворого. Він обстежив його очі та горло, промацав живіт, зміряв гарячку, відтак довго призирався до пляшечки з уриною. Опісля приклав вухо до його грудей і пильно вслухався в княже тіло. Далі склав свої медичні інструменти в шкіряний напівкруглий куферок[20] і глянув на хворого.

– Ну як? – не зводив очей із лікаря Ілля.

Той наче не почув запитання, тільки покволом потер бороду:

– Чи ретельно приймаєте ліки, ваша світлосте?

– Так. Княгиня сама щодня приносить їх, – важко дихав князь.

– Добре, – витер чоло лікар.

– У мене є шанси на одужання? – зашелестіли тривожні вуста.

– Аякже! – затнувся лікар. – Шанси завжди є.

Княгиня Беата чекала біля дверей. На її серце насувалася негода. Щойно лікар покинув князеві покої, княгиня стурбовано глипнула йому в очі й побачила в них дно смутку. Вона оторопіла.

– Як почувається князь, лікарю? – шукала п’ятого кута Беата. В її голосі не було нічого, крім розпачу.

– Мені шкода, княгине, – краяв серце лікар. – Не знаю, чим вас потішити, – наче міряв лозиною.

Княгиня тліла душею.

– Ще тиждень тому мені здавалося, що князеві легшає, – різав по живому лікар. – Чи ретельно князь приймає пігулки і краплі?

– Так, – стенула плечима Беата. – Чи ви маєте, пане лікарю, якість поради? Чи ліки? – вже не знала, яким ліктем світ міряти. У неї надірвалося щось усередині й здригнулася під ногами земля.

– Його світлості потрібний спокій, надія на одужання й пильне приймання ліків. Ще спробуйте дати цю мікстуру й бальзам. Усе в Божих руках. Якщо буде гірше, присилайте карету. Відразу приїду, – залишав Беату Острозьку саму з її тягарем лікар.

І падали зорі в криницю суму. І виходили з берегів води Вілії. У цю мить княгиня була ладна переміряти світ п’ятами, лиш би знайти порятунок для Іллі. Та чим зарадиш?!

Після того як камеристка Софія зачинила за лікарем двері, княгиня Беата ступила до чоловікових покоїв. Матильда все ще сиділа біля князя. Його очі були заплющені, важке дихання було чути аж до дверей. «Заснув», – промовила княгиня про себе й тихо зачинила двері.

Беата вже звикла до Острога. Правда, бувало, досі розглядалася довкола, чи не потрапить на очі щось таке, до чого ще не торкалася поглядом. Вона твердо почувалася тут господинею й правителькою, повелителькою й можновладцею.

Вона навчилася любити це давнє руське місто – колиску її чоловіка, яке колись належало онукові Ярослава Мудрого – Давидові. Острог був оточений височенними мурами з вежами, ровом і валом, що ніхто чужий носа не встромить. Поблизу Острога – оборонні городища – перша, друга й третя лінії, які проходили через різні села. Вони стримували небезпеку зі сходу, хоча тепер було невеличке затишшя від нападів татар.

Саме завдяки цим укріпленням тридцять літ тому батько Іллі, Великий гетьман литовський князь Костянтин Острозький, розбив величезне татарське військо. Він узяв у полон багацько воїнів і оселив їх у передмісті, де ті вже завели сім’ї, мали власне правління й мечеть. Серед них були й такі, що заходилися брати русинські ймення, щоб бути ближчими до русинів[21] і до Острога: Яско, Миса, Богдан.

Центром міста був Ринок, де завжди гамірно. Щодня тут примощувалися вози та мандрівні халабудки, біля них розкладали кошелі й козубки, діжі та кадібки. Невидимими хмарками перепліталися запахи масла і меду, вина та квасу, яблук і сливок, вплетених у тугі коси цибулі й часнику, витали аромати духмяного зілля, тютюну й маку. Тут проходжалися й пробігали панянки з тендітними парасольками, служниці з набеханими кошівками, пани з запихканими файками, старенькі з ковіньками, матусі з маленятами, бідаки з вітром у кишенях.

Від Ринку відходило декілька вулиць: Низька, Гнила, Старожидовська, які простягалися до Новожидовської, Заріцької й вели у бік Луцької брами. Від Луцької вулиці у два боки розходилася Красна гора, вгору за якою підіймалася вулиця Пречниця. З іншого боку до Ринку прилягала вулиця Зарванська, що впиралася у Татарську браму.

Від Татарської брами до Плескачевого моста й річки Старої Вілії розкинулося Зарванське передмістя. Саме тут, на Зарванах, де стояла татарська мечеть, звели свої помешкання татари та хизники – бійці татарської кінноти, елітна придворна корогва Острозьких, яка була ескортом князя. При повному параді воїни були вдягнені в сталеві сегментовані панцирі. На ногах – міцні чоботи зі шпорами. Шаблі й кончарі – у чорних піхвах. У руках прапори з гербом дому Острозьких. Вони сиділи в сідлах із довгими попонами. Попереду прямували барабанники й трубачі. Такі дійства ще більше возвеличували високість князя в очах короля, а також в очах його підданих та «дружелюбців».

Неподалік Татарської вулиці була глибоченна криниця із магічною водою: хто її пив, того не вражали ворожі стріли. Тягнувся люд до рятівної води, щоб уберегтися від напасті. І княже військо з тих вод пило: Божа десниця – і в землі, і в небі. Неподалік від неї була аптека єзуїтів. Розповідали, що ліки готували саме на цій воді, тому й були помічними. Інші ж казали, що саме єзуїти поблагословили воду, і з того часу вона отримала небачену досі силу.

Відразу за Зарванською брамою примістилися найбільш заселені передмістя Заріччя і Залужжя за монастирем. З іншого боку замку розляглося велике передмістя Острога – Загроддя, яке починалось від долини, що сягала Луцької брами. Воно розтяглося аж до Загродських воріт, Бельмажу, Хорнощі й до Межиріча. Тут стікала весняна вода із назвою Невістка, що неслася аж до ставів. У цьому місці проживали важливі слуги князя – садівник, кухмістер, пекарі, рибалки, гармаш, два замкові воротні, машталір[22] і священники. Перед замком на Загродді були стайні, конюшні та пекарня. Багато містян мешкало вздовж міської стіни і на Заваллі.

Князі дбали і про віру своїх підданих, будували для них церкви. Тут була Микільська церква, закладена ще князем Данилом Острозьким, а також Преображенська та Воскресенська, монастир Чесного Хреста, Божі храми Іоанна Богослова та Параскеви-П’ятниці, Бориса і Гліба та Онуфрія. Слуги Острозьких найбільше полюбляли Успенську церкву, що стояла біля єпископського двору в нижньому замку.

Коли в Острозі дзвеніли дзвони, завмирало серце. Бо серед них був один, що плакав і співав. Острожани розповідали, що ливарник додав у нього срібла, щоб звук був найдзвінкішим у князівстві. Інші подейкували, що він ще й кинув у дзвін свою дочку, яка мала чудовий голос. Відтоді дзвін не переставав ні плакати, ні співати.

Беата вже об’їздила каретою всі вулиці Острога, відвідала всі церкви, знала портрет кожного князя із родинної галереї Острозьких. Тепер і вона стала частиною їхнього роду.

Острозькі – славний княжий рід полководців, дипломатів та зодчих. Надійним підмур’ям їхнього роду став правнук Данила Галицького – Данило Острозький, перший Острозький князь – князь на Турові, Холмі та Острозі. Саме він дві сотні літ тому розбив на землях Волині війська короля Казимира Великого.

Острог став їхнім родинним гніздом ще за князя Федора Острозького, намісника Луцького князівства, який отримав місто у спадкове володіння від короля Владислава Яґайла та князя Вітовта. Згодом Федір постригся в ченці і вже як Феодосій спочив у печерах Києво-Печерського монастиря. За ним пішла в черниці і його дружина Агафія.

Їхній син Василь Красний розбудовував навколо Острога оборонні стіни, звів кілька православних монастирів. На Замковій горі князь розпочав спорудження Богоявленської церкви, та не встиг довести справу до кінця: через татар мусив дбати про оборонні укріплення.

Дбав про Острог і син його Іван Острозький – переможець у битвах із татарами, який заклав монастир і храм Святої Трійці. Та найбільшої слави Острозьких нажив батько Іллі Костянтин Іванович, знаний гетьман Великого князівства Литовського, який прославився у шести десятках битв із татарами. Йому належав тріумф у борні з московитами під Оршею, після якого він і добудував Богоявленську церкву, звів інші церкви, добродіяв для бідних і немічних, почитав освіту, навіть став надійним плечем у зачині Франциском Скориною друкарні у Вільні. Острог як родинне гніздо батько залишив у спадок старшому синові Іллі. Йому і перейшли батькові намісництва. Шануючи заслуги гетьмана, король визнав право Іллі стати старостою вінницьким і брацлавським.

Острог завжди був гордістю дому Острозьких. За розмахом крил він стояв відразу після Львова, Києва, Білої Церкви та Кам’янця, а за красою був перлиною в мушлі Волині. Його мешканці були вірні князям і уповали на них, бо жили в непевні часи воєн і наскоків татар.

Тут мешкали волелюбні, горді, співочі, меланхолійні, лагідні, мрійливі, іноді до краю вперті та завжди до безтями вродливі, що аж збивало з пантелику, русинки й русини, гордовиті, зарозумілі, недоступні, непокірні, вабливі, граційні й шляхетні польки та поляки, поціловані сонцем у лик чорноокі турки, запальні, голосні, енергійні темночубі волохи, закутані в пишні тюрбани незламні та вільнолюбні чорноволосі вірмени, причіпливі й надокучливі, але вродливі та вогнисті цигани, легкокрилі й мов з каменю тесані греки, звитяжні й неподатливі московити та серби… Яке розкішне розмаїття народів, яка неповторна мозаїка відчуттів!

Та який Острог без здібних до рахунку та вмілих до гендлю євреїв, що мешкали на Старожидовській і Новожидовській вулицях і навіть мали свою школу Талмуду та синагогу. Подейкували, що ту синагогу не брали ні вогонь, ні кулі. До Острога їх люб’язно запросила князівська родина ще двісті років тому, поклавши в їхні долоні ремесла й торгівлю. Вони варили мед, горілку та пиво, майстерно витинали ножицями нові фасони суконь та кафтанів, вправно вистукували молотками, підлатуючи сап’янові чобітки, вважалися ладними римарями і сагайдачниками, кушнірами та шаповалами, згодом орендували млини та шинки, були спритними лихварями і збирачами мита. Завзяті й тямкі, укупі зі своїми підмайстрами, вони знали шану кожному мідякові і вміли успішно провадити всі свої справи. І для дому Острозьких це була добра вигода.

До Острозького замку вів єдиний шлях через Луцьку браму, яка надійно зачинялася на ніч. Їхали дорогою попри Ринкову площу, неподалік від якої розкинулися домівки війта, лікаря, аптекаря, золотаря, дзиґарника, майстерні та помешкання заможних містян. Відтак повертали на Першу перед замком острозьку вулицю (Беата любила цю назву за слово «Перша»), перегодя прямували попри будинки острозьких багатіїв, купців, торговців аж до замку. Височенний мур, великий рів з водою, підвісний міст, брама до княжого двору – Беата вже із заплющеними очима знала кожен вигин дороги, кожен її клаптик.

Сам замок із товстелезними непідступними стінами прилягав до захисного муру. З його веж та бійниць було видно всі околиці. Біля підніжжя замку було три млини, броварня і винокурня. Відразу ліворуч за брамою красувалася не тільки на ціле місто, а й на всі околиці висока й пишна Богоявленська церква із п’ятьма банями – усипальниця роду Острозьких. Щоразу, коли княжа родина із придворними прямувала на службу Божу, дзвони церкви було чути на всі ліси й доли.

– Славний і міцний наш замок, Беатко! – щоразу повторював Ілля, коли дивився на дужі мури. – Тепер ти його володарка.

На браму замку споглядала могутня оборонна споруда – кам’яна вежа з бійницями і складами зброї й амуніції, лицарських панцирів, одягу, кінської збруї та «скарбницею мінованою», де коштовними нажитками були й книги. У цейхгаузі[23] замку зберігали порох, олово, селітру, сірку, гаківниці та різного калібру й розмірів гармати. Комори тріщали від запасів квасу, меду, борошна, м’яса, різних овочів, фруктів, хмелю, оцту, воску, квашеної капусти. Попри мури тулилися помешкання придворних, челяді, кузня, конюшня, літня кухня із замковою пекарнею, за ними – сад.

До одного з мурів у глибині двору прилягала вежа Мурована у три яруси з глибоченною кам’яною студнею (подейкували, що там крилися від некняжого ока підземні палати і була таємна лазівка, через яку можна втекти аж далеко за Острог). Біля неї – зимова кухня, кімнати для слуг. На верхньому ярусі, куди знадвору вели високі дерев’яні сходи, була врочиста зала для прийомів, важливих розмов, концертів та вишуканих зустрічей із князями, відомими містянами. (У разі нападу ворога сходи завжди можна було зруйнувати. Тоді до вежі вже ніхто не міг доступитися.) Від неї відходили робочий кабінет князя, його покої, канцелярія та гостьові кімнати. На самісінькій горі – княжі покої з терасами. Світлиці, зали, галереї, каміни в білому камені, печі в зелених та голубих кахлях, ліхтарі та канделябри в сріблі й золоті, вікна у венеційському склі. На порозі – гостинність, у кожній дещиці й великості – маєстат княжого роду.

Поруч стояв літній дерев’яний палац. На нижньому ярусі – залець для невеликих прийомів. Тут також збиралися придворні й челядь для обговорення важливих та насущних справ. Поруч улаштовано світлиці для гостей. Нагорі – чоловічі й жіночі князівські покої з виходом у кімнати камеристок (ті завжди мали бути під руками), купальня, відпочивальня і тераса під дахом. З тераси було добре видно ліс, куди князівська родина охоче подавалася на полювання, поле для міських гулянь і місце, де зводилися ристалище для турнірів, а також невисока будівля та поруч із нею – всі оснастки для змагань зі стрільби з лука. Князі жили «на дві руки»: шукали тепло чи прохолоду то у вежі Мурованій, то в дерев’яному палаці. Та все залежало від літ і зим, від часів та обставин. Для того вони й пани, щоб самим вирішувати, як їм будувати свій світ.

Острог. Покої князя

– Князь іще спить? – заглянула Беата крізь двері.

– Спить, ваша світлосте, – промовила служниця.

– Вже не марить? – стурбовано глянула на Матильду.

– Марить. Знову вас кличе, – зітхнула служниця.

Беата прочинила двері, сіла поруч і торкнулася його лоба:

– Горить, – промовила тихо, ковтаючи сльозу.

– Беатко! – почула шепіт. – Беатко, я знав, що він мене скине… – почав крутити головою Ілля.

– Хто скине, Ільку? – злякано билося Беатине серце.

– Бона казала… що він скине… Сиґізмунд-Авґуст… Він не хотів… не винен… Беатко… за що вхопитися, Беатко? – крутив головою князь. Чолом стікав холодний піт.

– Тримайся за мою руку, Ільку. Я сильна. Я тебе втримаю, – міцно стиснула чоловікову руку Беата.

– Беатко, де ти? Беатко… – крутив головою Ілля, стискаючи Беатину руку.

– Я тут, любий. Я тримаю тебе. Ти вже більше не впадеш. І тебе вже ніхто не дістане, ні Бона, ні Сиґізмунд-Авґуст, – пригорнула до себе руку Іллі. – Я поруч, Ільку.

Беата поклала голову на князеві груди:

– Я б неба тобі прихилила, Ільочку, та не знаю як.

– Беатко… Беатко… – не переставав марити Ілля.

Княгиня почула, що князь заснув. Вона накрила його руки ковдрою і вийшла з покоїв.

Служниця Матильда, як і досі, не відходила від постелі князя. Ілля вже кілька місяців лежав у чоловічих покоях літнього дерев’яного палацу. Беатині покої були поруч. Княгиня щодня сиділа біля чоловіка, розмовляла з ним, підбадьорювала, розповідала про справи в князівстві. Та найбільше боялася, коли князь починав марити.

Було чути аж до покоїв, що біля палацу зупинилася карета. Щойно княгиня виглянула з вікна, як на порозі стала камеристка Софія:

– Княжич Василь-Костянтин Острозький приїхав.

– Дякую, Софіє, – промовила Беата, не відводячи очей від карети.

Машталір відчинив дверцята, й Беата побачила тринадцятилітнього княжича Василя-Костянтина Острозького в супроводі двох осіб замкової прислуги та маршалка Дубенського.

– День добрий, челяднику. Чи княгиня Беата вдома? – запитав маршалок, вийшовши з карети.

– Добридень, поважний паничу. Біля його світлості князя Іллі, – відповів челядник.

– Передайте княгині Беаті, що княжич Василь-Костянтин Острозький приїхав відвідати свого брата, князя Іллю.

– Зараз доповім, пане, – кивнув головою челядник і зник за дверима.

За якусь мить служник запросив княжича до палацу.

Коли прочинилися двері, на порозі з’явився Василь-Костянтин. Він був при повному параді: довгий синій атласний кунтуш із золотими застібками та широким шкіряним паском, на голові – чорний берет, на ногах – сап’янові чоботи. Одягом він скидався на свого покійного батька Костянтина Острозького, тільки погляд у сина був гостріший. Молодий ще.

– Князь уже пів року хворіє, а ви, ваша світлосте, аж тепер навідалися? – здивовано похитала головою княгиня.

Василь-Костянтин не сподівався таке почути від княгині.

– Хочу його побачити, – тямив княжич, що Беата має рацію.

– Спершу гляну, чи князь не спить, – глипнула на молоде безвусе обличчя княжича.

– Я сам гляну, княгине, – по-хлопчачому підвів підборіддя княжич.

Василь-Костянтин широким кроком минув камеристку, поспіхом прочинив двері й за мить став у покої Іллі.

– Василю? – здригнувся Ілля і спробував підвести голову.

– Так, я, брате, – промовив рівним тоном.

– Несподіваний гість. Яким вітром, Василю?! Сідай. Радий тебе бачити, – тихим голосом сказав Ілля.

– Хотів провідати й запитати, як ти? Бачу, досі лежнем лежиш і кутки підпираєш, – спробував пожартувати Василь-Костянтин. – Час на ноги зводитися.

– Спасибі на доброму слові. Сам бачиш, підупав я на силах трохи. Щось довгенько на перинах вилежуюся й ворон лічу. Тільки з вікна визираю, як сич із дупла. Та, бач, тисну шальки на свій бік і от-от на ноги зведуся, – говорив крізь силу Ілля.

– Бачу, Сиґізмунд таки в тебе добряче трафив, – із хлопчачою простотою промовив княжич.

– Та ні. Це був дружній турнір. Не з лихого наміру, а на знак любові й приязні, – спробував усміхнутися Ілля.

– Така вона, приязнь, яка зі світу зводить, – зморщив носа Василь-Костянтин.

– Не кажи так, Василю, – закашлявся Ілля. – На все Божа воля.

– Авжеж, Ілле. На все Божа воля. Бог людини не питає, чого вона хоче. У нього свої плани. Мусимо уповати на його милість, – підійшов ближче, взяв склянку з водою і подав Іллі.

– Я уповаю, – закашлявся Ілля і зробив ковток. – У мене скоро спадкоємець народиться. Мушу про нього й про княгиню думати.

– За спадкоємця не гризися, Ілле. Якщо треба буде, я потурбуюся.

Ілля не міг збагнути, чи Василь-Костянтин жартує, чи справді підносить його на дусі?

– Ти? Ти ж молодий ще і досі не можеш мені простити землі матері Олександри. Чи щиро кажеш про турботу? – кашель та глибоке дихання не давали говорити.

– Щиро, брате! Хоча ми й рідні по батькові, та не зріднилися духом. Усе ж я хотів попросити прощення, якщо колись зобидив тебе, – Василь-Костянтин змінив тон.

– Не зобидив ти мене, Василю. А якщо я скривдив тебе чим, то теж прости. І за ворожнечу з княгинею Олександрою прости, – останні слова Іллі були тихими, мов на сповіді. – Я не міг стерпіти несправедливості.

До нього з Василем доля була немилосердною. В обох був спільний батько, але різні матері. Так уже веліла доля, що Василь ріс без батька, а Ілля – без матері.

Їхній батько, Великий гетьман Костянтин Острозький, не мав часу на одруження: весь був у державних справах, битвах, звитягах. Аж у 49 літ надумався розбагатіти родиною. Він пошлюбив княжну Тетяну Гольшанську, дочку луцького старости та маршалка Волинської землі, гетьмана Семена Гольшанського. І народився в них син, якого назвали Іллею. Усе своє серце гетьман віддавав дружині й синові, аж поки не спіткало їх горе: Тетяна померла, коли Іллі було дванадцять літ. Батько вболівав за майбутнє сина, який залишився єдиною його розрадою і надією. Відразу й уклав угоду про його шлюб із донькою першого польного гетьмана литовського Юрія Радзивілла Анною Радзивілл.

За рік, коли добіг кінця час жалоби за Тетяною, батько одружився з княжною Олександрою Слуцькою, Василевою матір’ю. Василь-Костянтин народився, коли батькові вже за шістдесят було. Знав гетьман, що скоро зайде його сонце, і просив дружину Олександру, коли він піде до Бога, щоб і за Іллею приглянула, бо той круглою сиротою лишиться. І щоб майно порівну між синами поділили, як у заповіті записано. Хай нікому кривди не буде.

Нелегко було княгині Олександрі зостатися з трилітнім сином і пасинком, хоча гетьман залишив по собі такі статки, що й король би позаздрив. Крім багатьох міст і сіл, Іллі дісталося родинне гніздо в Острозі, Василеві-Костянтинові – Дубно, а княгині – княжий Турів. Та Ілля не хотів, щоб Турів залишився в руках княгині. І пішов проти мачухи. Ще батькові останні почесті не віддали, а він уже скакав до Турівського замку, щоб забрати звідти клейноди та родинне майно. Саме так про нього розповідала княгиня Олександра на суді.

Не міг Ілля змиритися з кривдою мачухи, бо не кривди жадав княгині Олександрі, а хотів забрати батьків заповіт: заздалегідь передбачив, що мачуха зможе підробити його на своє. Тому не по її маєтки надіслав своїх слуг до Турова, а по справедливість. Так і пояснив у суді.

Як тоді перейшла чорна кішка дорогу між мачухою й пасинком, так і не блиснуло світло в їхніх взаєминах. Незлюбив Іллю за образу матері Василь-Костянтин, а Іллі не раз судомило під серцем, що через несправедливість і статки збувся ласки в родині.

– Хай старе залишається в минулому, Ілле. Хай Бог тебе береже, брате! – Василь-Костянтин вийшов із покою.

Сум сипав зорі у пригорщі часу, та слово «прости» змивало з вікон пил минулого, який заступав душi вільний позирк на сонце.

Беата ще стояла під дверима. Василь-Костянтин вийшов із покоїв і глипнув на неї, мов яструб, що ладен вчепитися в горло:

– Ви отруїли його, княгине!

– Що ви кажете, княжичу! Як ви смієте! – схопилася за серце Беата.

– Ви добре знаєтеся на отруті. Підібрали таку, що діє довго й непомітно. Вас у Вавелі всього навчили! І не треба хапатися за серце: це тільки дешева гра.

Він говорив так, наче явно бачив перед собою дивний вечір: у покоях Іллі напівтемно. На столі самотньо тремтить каганець. Беата лежить біля Іллі, поклавши голову йому на груди: «Тобі скоро буде легше, Ілле. Тебе вже нічого не болітиме». «Було б добре, Беатко», – шепоче Ілля. «Я знаю, як тобі допомогти», – відповідає Беата. Вона підводиться, підходить до столу, бере карафу з вином, наливає його в срібний келих, вправними пальцями непомітно розщіпає дужку персня – і пил повільного вічного сну невидимо торкається трунку: «Випий, любий. Тобі стане легше»…

– Вам потрібні були тільки його гроші й титул! – сипав товченим склом Беаті в душу княжич Василь-Костянтин.

– Як ви смієте, негіднику! – зірвалася Беата і, сама того не відаючи, підвела руку й щосили заліпила йому ляпаса. – Негайно забирайтеся звідси!

– Ви ще про це пошкодуєте, княгине! – спіймав її за руку Василь-Костянтин і швидким кроком подався до виходу.

Беата опустилася в крісло й не могла отямитися. «Отруїла? Негідник! Як він посмів! Чого я мала труїти чоловіка? Щоб стати вдовою? Щоб самій ростити наслідника?»

Вона нічого іншого так не благала в Бога, як одужання Іллі.

Який дивний день! Усі наче змовилися. Двері в Іллі не зачинялися від відвідин. Для Беати не було несподіванкою, що Ілля запросив свого друга, князя Федора Санґушка.

– Здоров був, друже! Як почуваєшся? – приклав крісло до постелі Іллі Федір.

– Хто вітрові служить, тому димом платять, – заледве усміхнувся кутиками губ Ілля.

– Час узяти гору над усіма вітрами й до осені готуватися. Ти з тих, у кого все, як в окропі кипить, а тут залежав уже свої боки, Ільку.

– Ох, залежав, Федоре, – прошепотів Ілля, – далеко від мене ця осінь. Для мене кожен день на волоску висить. Мій час, як мак начетверо, друже.

– Ще трішки і поправишся, – розумів, що кривить душею, Федір Санґушко.

– Маю до тебе одне прохання, Федоре. Ось тут, на столі, папір. Візьми. А там перо, каламар. Треба написати.

– Що написати, друже?

– Заповіт. Нездужаю я, Федьку. Чую, сили щодня покидають мене. Недовго мені залишилося. Треба написати заповіт. Поправ мені подушку, щоб міг краще говорити, – майже пошепки промовив Ілля. – Буду диктувати.

– Подушку поправлю, заповіт за тебе напишу, Ільку, а от із недугою не поспішай. Ще будемо мед пити і на весіллі твого спадкоємця гуляти, – кусав себе за язик Федір.

– Далеко мені до одужання, друже. Спадкоємець може народитися завчасно. Хай усе буде за законом. І хай хоч це буде добре. Бо ще багато чого може статися, Василь-Костянтин колись зі своїм словом прийде. У нього своя правда. Та й Беата просила поспішити.

Федір поправив Іллі подушку, взяв папір, сів за стіл і приставив каламар. Ілля поволі вимовляв слова, щоб його було добре чути, щоразу глибоко вдихаючи повітря. Федір писав, час від часу зупиняючись, поки Ілля збереться з думками.

«…І якщо невдовзі Пан Біг прирік мені смерть, не дочекавшись дня, коли народить моя жона сина чи дочку, а станеться це після смерті моєї, то засвідчую й оголошую, що це єсть мій власний плід… Моя жона має посісти маєтки мої й до повноліття спадкоємця мого опікуватися і його маєтками… І хай ніхто не скривдить ні жони моєї, ні плоду мого і не доставить їм труднощів… Крім майнового стану для родини своєї, який я визначаю, заповідаю стати опікунами мого дитяти спадкоємця престолу королевича Сиґізмунда-Авґуста й королеву Бону та друга мого найкращого – Федора Санґушка. Мене поховати в Києво-Печерській лаврі біля батька мого, славного князя Костянтина Острозького, і добрим словом згадувати».

Ілля на мить зупинився:

– Треба ще записати опікуном Василя-Костянтина Острозького, бо він – брат мій по батькові.

Федір написав усе, що диктував Ілля, і ще раз голосно перечитав.

– Тепер візьми заповіт і подай мені, щоб я підписав.

Федір Санґушко поклав аркуш на Біблію, що лежала поруч, і подав перо. Ілля з великим зусиллям вивів свій підпис.

– Там, на столі, є червоний сургуч і печатка. Зроби все, як належить. І передай заповіт королю. Якщо народиться мій спадкоємець, а мене вже не буде, приглянь за ним, друже. Як за рідним, приглянь.

Вечір насипав на серпневе небо зір, наче запалив на ньому сотні свічок. У таку ніч добре ворожити на зорях, загадуючи бажання. У Беати не було багато бажань: вона молилася, щоб Ілля одужав. Тільки міряла кроками кімнату: вперше в житті не знала, як учинити правильно.