Читать книгу Княгиня Острозька - Марія Ткачівська - Страница 3

Краків. Вавель. 3 лютого 1539 року. 21 рік по тому

– Алоїзо! Ти ще досі не затягла мій корсет. Скільки можна чекати?

– Я поралася біля ваших спідниць, пані.

– Ти довго пораєшся. Давай спершу корсет.

– Ви завжди робили навпаки, пані.

– Сьогодні – не «завжди», Алоїзо. Неси швидше панчішки.

Поки Алоїза виймала зі скрині панчішки, Беата визирнула з вікна. Був ясний зимовий день, коли не тільки сонце, але й сніг, мов потовчене дзеркало, разив очі. Дахи Вавеля вигравали сліпучими блискітками, наче світ одягнувся у срібну весільну парчу. «Нарешті цей день настав! Сьогодні, третього лютого, вона, Беата Косцелецька, стане княгинею Беатою Острозькою!»

Беата вкотре підбігла до дзеркала, припоряджуючи пишні спідні юпки. Камеристки[5] ледь устигали за нею. Від самісінького ранку все крутилося навколо її причепурювання. Навіть королева Бона Сфорца приставила свою камеристку, щоб та глянула, чи в Беати все гаразд. Та мовчки споглядала всю цю катавасію й чекала, щоб нарешті додати красунечці-нареченій фінальний королівський шліф.

Беата покладалася на свою камеристку Алоїзу.

– Ну ж бо, швидше, – наказувала Алоїза помічницям Павлині та Аделії, беручись до найважливішого етапу прибирання нареченої.

Молоденькі помічниці вже тримали сукню напоготові. Нарешті Беата, мов білий ангел, стояла посередині покоїв.

Вона вкотре покрутилася перед дзеркалом і похитала головою:

– Ось тут ще трохи недобре, Алоїзо. Тут також підбери, а тут – потягни! І тісніше зашнуруй корсет. Ще тісніше, – повторювала Беата, набираючи повні груди повітря і втягуючи мало не до хребта живіт.

Алоїза взялася сильніше смикати за тоненькі білі шнурівки корсетки:

– Уже більше не йде, пані. Ви можете знепритомніти.

Беата закопилила губу й незадоволено глянула на Алоїзу.

– Придворна модистка все виміряла до рубчика. Може, у пані перед весіллям трохи додалося до талії? – почула за плечима голос камеристки королеви Бони, якій теж палець у рот не клади.

– Додалося? – фиркнула Беата. – Тут усім до моєї талії, як сім верст до небес! – просичала крізь зуби.

Нарешті сукня лягла, мов вилита! Залишилося припудрити носик, вибрати парфуми, вдягнути намисто, золоту діадему, каблучку, зав’язати на атласних черевичках срібні стрічки. Потім іще десять разів перев’язати їх, щоб було так, як цього хоче Беата. Далі двадцять разів поправити діадему, підтягнути панчішки, підправити шпильки.

Королівський цирульник пан Боніфацій досі стояв напоготові, щоб укотре перевірити свій витвір мистецтва.

Беата зиркнула на себе в дзеркало: Ілля буде на сьомому небі. Ради неї, Беати Косцелецької, він відмовився від шлюбу з красунечкою Барбарою Радзивілл. «Подейкують, буцімто Барбара – найвродливіша у Великім князівстві Литовськім. Вони ще не бачили, що таке справжня врода!» – гордо глянула на себе Беата й високо задерла носа.

Давненько на Вавелі не святкували весіль, тільки бали. А тут дві події відразу: заручини королівни Ізабелли з угорським королем Яношем Запольєю та весілля Беати і князя Іллі.

Про весілля Беати Косцелецької та князя Іллі Острозького вже три місяці говорили у Вавелі. Беата – золота намистина у скарбничці королівського двору, стигле яблуко для князівських рук. «Слід негайно видавати її заміж, – не раз нагадувала королева Бона своєму чоловікові Сиґізмундові Першому. – Щось довгенько засиджується ця ваша красуня. Їй уже двадцять чотири минуло».

Беата Косцелецька звикла до блиску й розкоші. Вона виростала при королівському дворі разом із королівнами і змалечку вбирала манери монархів та осягала їхні правила гри й інтриги. Ніхто, крім народжених у шлюбі королівських дітей, не міг претендувати на спадок повелителя. Беата теж. Та для позашлюбних дітей короля навчання, прислуга, турбота про одруження були законом. У них були власні вчителі, вихователі, слуги, кухарі, навіть блазні й пажі.

Королева Бона Сфорца не раз брала Беату Косцелецьку з собою в подорожі, відчиняючи перед нею таємні двері монаршого життя. Після кожного приїзду вона засвідчувала його величності свою приязнь до Беати й очікувала від нього достойного захоплення і вдячності.

Королева сама підібрала для Беати нареченого. Її карта випала саме на Іллю Острозького. Усе скидалося на випадкову зустріч і кохання, хоча кохання при дворі – не фаворит.

Не одна шляхтянка мріяла стати під вінець із князем Іллею Острозьким! Він мав чим пишатися: що родом, що успіхами, що вродою. І за свої молоді літа вже встиг чимало перемог нажити, і з татарами та московитами шаблями зітнутися. І батькові намісництво й маєтки у спадок отримав.

Коли Ілля прибув до Кракова, коронований принц Сиґізмунд-Авґуст із радістю прийняв князя. Вони разом ходили на вечірки, полювання, турніри. Повнили молодечі груди новими вітрами. Молодий князь хотів увібрати в себе цей барвистий світ королівського двору. Він одразу заходився вивчати латину та польську мову, читав, слухав, осягав, веселився і ступав у нові сліди.

Якби не королева Бона Сфорца, хтозна, чи було б при дворі стільки забав та балів. Любителька шику й розкоші, вона вдихала у Краків і Вавель італійський дух, додавала йому свіжого глянцю й пишності, щоб не поступався наймогутнішим королівствам Європи. Королівському дворові відразу припали до душі придворні свята й масковані бали, що відбувалися не тільки в часи карнавалів. Фантазії Бони не було меж: то «День і Ніч», то «Діана й Венера», то «Купідон і Геркулес»… Які тільки назви балів не спадали на думку повелительці Вавеля.

Бона Сфорца не довго роздумувала, як поєднати Іллю з Беатою. Вона влаштувала бал на честь богині полювання Діани. «Тут Ілля вполює свою лань», – передбачила королева. Зрозуміло, що богинею могла бути тільки вона – королева Бона, яка «вкотре мала охопити Краків свіжим вітром, зійти зорею над Вавелем і осліпити двір своїм італійським глянцем». Вона так і сказала своїм придворним: «То тільки на полотні Тиціана Діана – рахманна й безжурна. Це не про мене!» Бона Сфорца кипіла лавою нових ідей: на цьому балі будуть танці морських німф і бій маскованих левів та тигрів. Та апогей свята королева тримала в таємниці: вона любила сюрпризи.

Коли панство веселилося, враз розчахнулися двері – й до зали ступив величезний драконисько, що сторіччями жив у печерах Вавеля. В очах – лискучі скельця, на спині – страхітливі крила, на плечах – король Крак – той, що сотні літ тому порятував Краків від цього страховиська.

Дракон хитав жаским головищем, грізно блискав очима. Враз він розчахнув скажену пащеку – і всі завмерли: чекали, що спалахне вогонь. Та, на диво ошелешеній публіці, він не метав полум’я, а поважним кроком ступив до її величності Бони Сфорци й ґречно схилив перед нею голову.

Король Крак погладив по спині свого «скакуна» і, мов ангел, змахнув у повітрі крилами. Він злетів високим сальто до ніг володарки і простягнув їй білу троянду:

– Це для вас, повелителько Вавеля.

Не вгавали овації, горіли від оплесків долоні, аж поки меткі акробати не скинули з себе плахти дракона й не вийшли з поклоном на середину зали.

Беата щоразу крутилася за крок від Бони, щоб бути в сяйві королевиного блиску. Її личко прикривала елегантна мережана маска зі срібним совиним пір’ям, яку королева сама вибрала для своєї підопічної. Коли Бона Сфорца поплескала в долоні, всі затихли. Вона підійшла ближче до Беати.

– Пані й панове. Богиня полювання має сьогодні обрати королеву птахів. Я обираю сову – символ мудрості й пізнання! – оголосила Бона.

Зала вибухнула оплесками. Цього разу вони належали королеві птахів – Беаті Косцелецькій. Бона Сфорца щось нашептала своїй вихованці, киваючи на князя Іллю. Звісно, що Беата вже знала, хто ховався за маскою яструба.

– А ви сьогодні – справжня королева! – приступив ближче князь Ілля. – Браво!

– Ви весь вечір наставляєте на мене свій лук, вельможний пане, – промовила Беата, обернувшись до Острозького.

– Я краще володію шаблею та ланцем, вельможна пані, – ховав свою усмішку за машкару яструба Ілля. – Та заради вашого серця я готовий навчитися гострити стріли, – загравав він із незнайомкою, заглядаючи у глянець очей під маскою.

– Ви легко розкидаєтеся такими словами, пане. А якщо я повірю? – підвела голову Беата, помахуючи віялом.

– Бачу, в яструба й сови багато спільного. То, може, час податися кудись на спільне полювання, – фліртував молодий князь.

– Ви впевнені, що саме хижу птаху шукаєте, вельможний пане?

– Здається, я той, кого шукаєте ви, – метнув першу стрілу князь Острозький.

– Ви надто сміливий, пане. А якщо за совиною маскою старе і страшне відьмисько?

– Це саме те, що мені треба, – він узяв руку маскованої пані й підніс до губ. – У неділю чекаю вас на королівському полюванні.

– Бачу, ви нетерплячий. Гадаєте, що впізнаєте мене без машкари?

– У вас на капелюшку буде пір’я сови, а в мене – яструба. Ось і домовилися, – тиснув князь.

– А ви наполегливий, пане. Я ще не сказала «так», а ви вже відповіли за мене.

– Хто надто довго чекає на пташку, той бачить, як вона втікає у клітку до іншого, – усміхнувся Ілля.

Князь Ілля Острозький любив королівський і князівський привілей – полювання. Ця пристрасть у нього ще з Острога. Правда, все давно вже було не так, як у добрі давні часи, коли князь чи король мав засвідчити народові захист від лютого звіра. Тепер це було ловецтвом трофеїв.

У неділю Беата нікуди не поїхала. Вона знала, чим ущипнути свого ловеласа.

«Лань ніколи сама не йде в руки єгера. Він має вдень і вночі відчувати неспокій, аж поки не збагне, що не може без неї», – навчала Бона Сфорца.

Беата поглядала з вікна, коли король зі своєю свитою виїжджав із двору. Князь Ілля щоразу озирався, але дами з пір’ям сови на капелюшку так і не знайшов.

Свою незнайомку він побачив аж за місяць на наступному полюванні в колі королівен. Саме в однієї з них на капелюшку було перо яструба. «Чому не сови? Можливо, це не вона?»

Ілля наздогнав її, коли почав даленіти в глибині лісу гавкіт гончих псів, які гнали диких кабанів чи косуль.

– То чому вельможна панна минулого разу злегковажила моє запрошення? Я чекав на вас, – почав Ілля Острозький.

– Злегковажила? А якщо я не та, кого ви шукаєте? – покрутила головою Беата.

– Чи міг би я сплутати з кимсь іншим таку шляхетну панну? Ваш голос, наче пучок стріл, уже місяць поколює мої груди. То чому ви не прийшли минулого разу?

– Хіба пташка так легко летить у руки єгера?!

– Ви бачите в мені тільки єгера? – загравав князь.

– Світ оманливий, пане. Іноді краще триматися від яструба на відстані.

Вони повільно їхали широкою стежкою, не поспішаючи наздогнати інших. Беата добре знала ці місця для полювань. Тут було доволі затишних місцин, де можна пройтися пішки, вдихаючи фіміам соснового лісу. Здалеку доносилися гавкіт собак та вигуки щасливих ловців, а зовсім поруч зав’язувалася брунька нових відчуттів, на які вже чекала маківка сьомого неба.

Коні зупинилися біля стежки. Ілля перший зістрибнув з коня. Князь підійшов до Беати й галантно торкнувся її граційної руки. Дівчина нахилилася, і змійки її золотого волосся обвили його голову. Він уперше відчув її подих. Так близько, що Ілля незчувся, як своїми вустами торкнувся її вуст.

Десь неподалік королівська свита стала до обідньої трапези. Дзвеніли гучні голоси, здіймалися срібні кухлі. Обік обгризали кості гончі пси. Невтомний вітер погойдував ветхі крони дерев, колихав високі нетоптані трави. А десь поруч хрускотів під ногами хмиз і шелестів крильми здивований ангел: він бачив, як тендітна жіноча правиця граційно зривала яблуко в едемському саду.

Після приємного перепочинку королівська свита рушила в дорогу. Кожен повертався з полювання зі своїми трофеями. Ілля та Беата наздогнали свиту при виході з лісу. Вони теж не вертали з порожніми руками. Та чи це був трофей Іллі, чи Беатин – знала тільки Бона.

Беата досі до дрібниць пам’ятала цей бал, і полювання, і Бонину настирливість. Вона добре знала: королева завжди була у всьому обізнана, скрізь мала своїх людей і любила тримати все під контролем. Бона Сфорца турбувалася про всіх позашлюбних дітей короля. Особливо про Беатиного старшого брата Януша, якому батько присвоїв титул «литовського князя» і який отримав Віленське, а згодом і Познанське єпископство. Реґіну видали заміж за старосту Хенцин Єроніма Шафранца, відгулявши на Вавелі пишне весілля, Катажина стала графинею Монфорт. Залишилася тільки Беата Косцелецька.

Королева пообіцяла Беаті, що поговорить з королем про князя Іллю. І не тільки тому, що весілля Беати Косцелецької – обов’язок королеви перед дітьми короля від його фаворитки. Вона сама вже нарешті хотіла прилаштувати Беату.

Бона Сфорца була завбачливою та незворушною, освіченою та мудрою. Вона вміла прораховувати кожен свій крок та можливі кроки короля, придворних, навіть володарів інших держав. Нерідко сам король Сиґізмунд І не міг їй заперечити.

– Князь Ілля Острозький – добра партія, – промовила королева до короля. – Син Великого гетьмана Литовського Костянтина Острозького. Ілля вже встиг заявити про себе як доблесний воїн. Він продовжив батькові звитяги, воював проти татар та проти Московії. У нього ще все попереду. Він забере Беату до Острога і буде їй опорою.

– Добра партія, кажете? Ви вже все і без мене продумали, люба, – усміхнувся король. – Згоден, що Ілля Острозький – маєтний князь, перейняв усі статки матері, добрячий спадок батька та посади намісника брацлавського і вінницького. Кому така партія не підійде!

– Крім того, що багатий, володарю, він ще й уміє постояти за своє. Ви добре пам’ятаєте, як після смерті батька Ілля забрав від своєї мачухи Олександри Слуцької клейноди та коштовності й посягнув на замок у Турові. Ви, ваша величносте, тоді стали на захист княгині Олександри і змусили князя Іллю все повернути.

– Ви любите інтриги, люба!

– У мене добра пам’ять, володарю.

– Ілля має добре серце, – перевів розмову король. – Коли я просив його взяти під опіку його хворого дядька князя Андрія Заславського, він залюбки це зробив і отримав третину князевих багатств.

– Чи залюбки, це вже невідомо. Та користь із того мав. Ви, ваша величносте, часто даєте мудрі поради, – підвела підборіддя й усміхнулася королева. – Жартую, володарю! Ви завжди даєте мудрі поради. – Бона зумисне наголосила на слові «завжди». – Ця, наприклад, принесла Іллі немалі статки.

– Ви вмієте ущипнути, люба.

– Тепер, за правління князя Іллі Острозького, і далі зростають латифундії Острожчини, – наче не чула короля Бона. – Якщо ви підтримаєте цей шлюб, Ілля пообіцяв у день заручин переписати Беаті її посаг – понад 33 тисячі золотих і третину своїх маєтків. І це ще до одруження, – з натяком глянула на короля Бона.

– Якщо береться за справу Бона Сфорца, немає сумнівів, що виграш завжди буде. Правда, невідомо, на чию користь, – усміхнувся король.

– Цього разу на вашу користь, володарю, – усміхнулася у відповідь Бона Сфорца. – Усе залишається під нашим контролем. Правда, тут є ще одна дрібничка, – замешкалася володарка Вавеля.

– Невже ви щось недогледіли, люба? Із вашим хистом! – усміхнувся у вус король.

– Пам’ятаєте, ще за життя батько Іллі уклав угоду з гетьманом литовським Юрієм Радзивіллом про шлюб сина з його п’ятилітньою дочкою Анною-Єлизаветою. Оскільки Ілля – православний, а Анна – католичка, Радзивілл навіть клопотався перед папою Климентієм ІІ про цей шлюб. Папа, звісно, дозволив. Та при умові, якщо дівчина досягне повноліття й обоє дорослих молодят дадуть на шлюб згоду.

– То як ми можемо одружити князя Іллю з Беатою, якщо в нього є шлюбна угода?

– Анну видали заміж за маршалка Волинської землі Петра Кішку. Тепер гетьман Юрій Радзивілл наполягає, щоб князь Ілля одружився з його молодшою дочкою Барбарою Радзивілл.

– Хіба ми можемо заперечити, люба? Угода є угода.

– Князь Ілля хоче розірвати цю угоду і просити вашої підтримки, – улесливо глянула на короля Бона Сфорца, погладивши його по плечі.

– Розірвання шлюбної угоди плямить князя, – розвів руками король.

– Якщо ви, володарю, підпишете розірвання угоди, то князь Ілля Острозький одружиться з Беатою Косцелецькою. Князь – чудова партія для Беати, ваша величносте.

– Бона Сфорца все продумала. Хіба я можу вам заперечити? Відгуляємо весілля відразу після заручин королівни Ізабелли з королем Угорщини Яношем Запольї.

Сьогодні у Вавелі не тільки сонце золотило двір, а й блиск пишних суконь, намист, каблучок засліплював очі. Хай і не так, як це було два дні тому на церемонії з нагоди заручин найстаршої дочки Сиґізмунда та Бони – королівни Ізабелли з королем Угорщини Яношем Запольї. Бона Сфорца тішилася майбутньому Ізабеллиному шлюбові: її серце належало угорцям.

Ще 15 січня з Угорщини до Кракова прибули на конях аж п’ятсот вершників. Для Кракова це було бучне видовище. Всі містяни висипали на вулиці. Люди штовхалися ліктями, щоб глянути на лицарів і вельмож, котрі з повагом скакали містом, убрані у свої обладунки, на яких розвівалися на вітрі великі й розкішні крила з кольорового пір’я; інші їхали в барвистих турецьких шатах, що засліплювали вулиці. Королі вміють приголомшувати не тільки одні одних, а й увесь люд. А після промови підканцлера пана Марциєвського відбувся святковий бенкет. Після заручин королівна мусила терміново відбути до Угорщини, бо саме там планувалося весілля. Сиґізмунд І пообіцяв на честь майбутнього шлюбу своєї дочки Ізабелли та на честь пошлюблення Іллі Острозького й Беати лицарський турнір, на який ще треба було чекати до післязавтра.

А сьогодні двір наповнився сотнями цікавих очей, які не могли прогледіти цієї миті. Морозець добряче скубав за щічки, що додавало Беаті рум’янцю і вперше в житті таїло її неспокій. Молодята повільним кроком ступали до катедрального Вавельського собору – базиліки святих Станіслава і Вацлава. Наречена Беата, наче справжня королева, повагом кивала гостям і не приховувала своєї гордості за цей шлюб. Вона ловила кожну усмішку й твердо наступала своїми делікатними атласними черевичками зі срібними бантами мало не на кожну трояндову пелюстку, кинуту їй під ноги з кошиків святково прибраних вавельських панночок, які мріяли бути на місці нареченої.

Її парчева сукня тісно облягала тоненьку талію, пишні рукави додавали ошатності. На шиї виблискувало кілька низок перлів із алмазами, на пальці – великий перстень, на плечах – накидка з білого футерка[6].

Біля неї її наречений – князь Ілля Острозький. На ньому біла, шита золотом сорочка, комір-наплічник із коштовностей, розшита сріблом, перлами та дорогим камінням сукмана[7], підперезана широким поясом зі срібляною пряжкою, зверху гранатова мантія, на боці срібна шабля. «Яка гарна пара!» – було чутно звідусіль.

Беата й Ілля повільно проходили крізь величну арку собору і підіймалися високими сходами до відчинених навстіж дверей базиліки. Скільки разів Беата стояла в цьому храмі! Сьогодні тут по обидва боки шерегувалися гості. Сьогодні на неї, Беату Косцелецьку, та на її князя Іллю Острозького дивилися своїми величними саркофагами Владислав Яґайло і Казимир Яґеллончик, Ян Ольбрахт і королева Ядвіґа, на них споглядали з ікон і вітражів усі святі базиліки. Десь там, на небі, раділа її мати, Катажина Косцелецька, яка не дочекалася цього дня.

За якусь мить мало розпочатися вінчання.

Королівська родина сиділа на своєму найпочеснішому місці катедри. Ніхто і ніколи не міг бути поважнішим і бажанішим гостем на таких церемоніях, ніж королі. Бона Сфорца сяяла. Вона любила засліплювати: личко – біла лілея, губи – крильця метелика, очі – бездонна й незворушна таємничість. На відкритій шиї – плетений золотий ланцюг, на золотому волоссі – чорний берет із низкою коштовних брошок, у вухах – розкішні довгі сережки. Обшита золотом сукня з пишними рукавами кольору індиго та глибоким декольте підкреслювала її бюст і засвідчувала вишуканий смак і статус. Бона глянула на єпископа й кивнула. Урочистості розпочалися.

Це був їхній час – час наречених!

Беата Косцелецька та князь Ілля Острозький повільно вклякали на червоні подушечки. Беата чула кожнісіньке єпископове слово, та її думки витали десь у хмарах, над хмарами, над небом. Слова, захоплення, визнання, пієтет – це все видавалося їй таким швидкоплинним, що вона не встигла насолодитися цими важливими для неї митями. Усі, кого знала Беата, нарікали, що ледь витримували довгі весільні ритуали. А їй хотілося стримати їх, спинити за віжки час, щоб іще побути в цій пишності, у цій увазі. Її отямило слово Іллі «Обіцяю!». «Обіцяю», – повторила Беата.

Хвиля радості підхопила її душу. Разом із переливами славетного дзвона Сиґізмунда[8], який звучав на Вавелі тільки на найбільші свята, Беата відстукувала в собі відгомін щастя, наче мчала думками по східцях вежі, розправляла крила й злітала над катедральним храмом, над Вавелем, над Краковом. Наречена чула, як хор співає «Киріє елейсон», як лунають радісні вигуки і шелестять дорогі парчеві сукні, розшиті перлами та золотом, бачила, як гості кладуть перед молодими дари, як засліплює очі блиск коштовних діадем, кольє…

Пишна королівська зала світилася гостинністю. На стінах – розкішні гобелени, під стелею – коштовні люстри, посередині – пишні столи, накриті дорогими обрусами. Гості сиділи на строго визначених місцях відповідно до рангу й зручності для спілкування. Поруч – танцювальна зала. Звуки клавесина, віоли, флейти, лютні, шоломії[9] додавали душі легкості та відчуття щастя.

Обслуга не переставала носити таці з запеченими фазанами, перепілками, голубами та всілякою дичиною. Пахощі перцю, мускату, імбиру приємно лоскотали ніс та повівали духом екзотики, а полиск шафрану і куркуми вабив око гурманів. Хай це і не на кожен смак, зате князь Ілля Острозький щедро трусив калиткою. Зрештою, сьогодні його весілля!

Лилися рікою заморські вина, переповнював чаші мед. Світилися гранатовими відлисками високі карафи, було чути дзвін срібних фіалів, ахання молоденьких панночок та поради досвідчених пань, які вже давно осягнули, як бездумно не канути в Лету любові та розсотати клубки Аріадн.

– Хай живе його величність король Сиґізмунд І та її величність королева Бона!

– Слава його величності коронованому принцу Сиґізмундові-Авґусту!

– Хай живе його світлість князь Ілля Острозький і її світлість княгиня Беата Острозька!

«Нарешті я – княгиня Беата Острозька!» – завмирало Беатине серце.

– Сто літ! Гірко!

Повнилися вином золото-срібні кубки, пахкотіли на пишних тацях лебеді й перепілки.

Придворні музики вкотре торкнулися лютень і флейт, сплітаючи зі звуків орелю легкості, наче грали для неба. Та коли на подіум ступив хор італійських хлопчиків, гості не переставали кричати «біс». Королева Бона і тут блиснула своїми розкриленими фантазіями. Це був її подарунок для Беати та Іллі. Незабаром мали розпочатися танці. Усі вже знали, що, крім полонезу та мазурки, фаворитом сьогоднішнього свята будуть ще й італійські танці. Королеві Боні Сфорці досі не припадали до серця мазурка і краков’як: вона обожнювала гальярду і тарантелу.

Веселощі мали тривати цілий тиждень. Основне – перебути неділю: процесії, шлюб, молитви, промови, бали… У такий день ні Беата, ні Ілля не думали про ложе любові: той, хто приймає святе причастя, не має права на «гріх».

Час крутився прудким млиночком. Наступний день знову почався із храму та меси. Був святковий обід і бал. Беата збентежено зиркала на годинник. Рожевий лиск на лиці видавав її трем: вона думала про сьогоднішній вечір і ніч.

До першої шлюбної ночі – рукою подати. Та втома від танців, застіль і ходінь проймала кожну кісточку. Беата валилася з ніг. «Ще трохи», – підбадьорював Ілля: весілля – не тільки веселощі, а й узус, якого конче мусиш дотриматися.

Настав час ложниці[10]. Двері було прочинено. Посередині пишніло ложе, вкрите гаптованою сріблом габою. Навколо – крісла, хмарки п’янких ароматів, наче в едемськім саду. Вигравали флейти й флояри, розсипаючи звуки мелодій. Беата й Ілля у своїм святковім убранні опустились на ложе. Служниці поклали їм під плечі м’які подушки й накрили до половини габою, поправляючи кожну фалду, наче цієї миті мав зайти з пензлем та фарбами сам Тиціан.

Ложе, мов вавельський трон, чекало на вельможних гостей, які за домірним реєстром мали заходити до ложниці та вітати Беату й Іллю. У розшитих кармінних шатах першим ступив єпископ Краківський Пйотр Гармат. Його молитви лились, мов небесні хорали. Після них витали напутні слова «про вірність і довг, і про вічний келих любові». Відтак єпископ скропив ложе свяченою водою, благословляючи сьогоднішню ніч, наче двері до едему молодої княжої родини.

Тепер уже очі обох – Беати й Іллі втомлено поглядали на годинник, та свято в ложниці ще далеко не знало кінця. Служниці носили карафи й бокали, марципани й лукум. Наближався весільний шарварок: на молодят іще чекали сороміцькі жартунки та вірші, присипані гострим перцем. Сьогодні тут було дозволено все, на що язик мав охоту.

Коли місяць золотим дукатом блиснув над Вавелем і зорі, мов поле золотих хризантем, зацвіли на намітці небес, гості нарешті покинули ложницю. Настав час молодих. …І ніч накрила їх крилом любові. І потопало серце в серці, рука в руці, щастя в щасті. Беата знала, що завтра морґенґабе[11] буде!

Коли вранці новоспечена княгиня Беата Острозька відчинила скриньку й побачила перстень із великим червоним гранатом – винагороду за подаровану першу ніч, її очі засяяли. Вона вдячно схилила голову й натягла на палець новий перстень. Її ноги й серце вели до собору. Там на неї чекав «обряд очищення» від духовних слідів першої справжньої шлюбної ночі.