Читать книгу Гра на пониження. За кулісами світової фінансової кризи - Майкл Льюїс - Страница 3

Готовність інвестиційних банків Уолл-стрит платити мені сотні тисяч доларів за те, щоб я роздавав рекомендації дорослим людям, і досі залишається для мене загадкою. Мені було двадцять чотири роки, і я не мав жодного досвіду або особливого інтересу до того, які акції та облігації піднімуться в ціні, а які впадуть. Основна функція Уолл-стрит полягала в розподілі капіталу: у визначенні, кому він має дістатися, а кому ні. Можете повірити мені на слово, я про те й гадки не мав. Я ніколи не ходив на бухгалтерські курси, ніколи не керував бізнесом, не мав навіть власних заощаджень, щоб ними порядкувати. Я пристав на роботу до Salomon Brothers у 1985-му й відійшов від них, багатшим, у 1988-му, і попри те, що я написав про свій досвід книжку, той період і досі видається мені напрочуд безглуздим – це одна з причин, з яких я так легко відмовився від цього заробітку. Я вважав становище хитким. Радше рано, аніж пізно, хтось розпізнає в мені (а також у багатьох подібних до мене людях) шахрая. Радше рано, аніж пізно, станеться Велике Впізнання, Уолл-стрит прокинеться, й сотні, як не тисячі, молодих людей, подібних до мене, які не мали жодного права робити величезні ставки чужими грошима чи заохочувати когось до цих ставок, будуть вигнані зі світу фінансів.

Коли я взявся описувати свій досвід (під назвою «Покер брехунів»), то робив це в дусі молодика, який гадає, що вміє вчасно позбутися акцій, перш ніж вони впадуть у ціні. Я просто нашкрябав своє повідомлення й запхав його в пляшку для поколінь, які йтимуть цими стежинами десь у далекому майбутньому. Я вирішив, що коли «своя» людина з Уолл-стрит не викладе все на папері, то в майбутньому ніхто не повірить, що таке насправді відбувалося.

Доти все, що писалося про Уолл-стрит, було присвячено фондовому ринку.

Від самого початку переважна частина Уолл-стрит живилася фондовим ринком. Моя книжка була здебільшого присвячена ринку боргових зобов’язань, оскільки тепер Уолл-стрит заробляла навіть більші гроші, об’єднуючи позики, перепродуючи їх і порпаючись у боргах Америки, що дедалі зростали. Ця ситуація також видавалася мені хиткою. Я гадав, що пишу історичні етюди про Америку 1980-х, коли велика нація втратила здоровий фінансовий глузд. Я очікував, що читачів із майбутнього обурить той факт, що далекого 1986 року гендиректору Salomon Brothers Джонові Ґутфройнду платили 3,1 мільйона (!) доларів, поки він тягнув свій бізнес у могилу. Я очікував, що в них щелепи повідвисають, коли вони читатимуть історію Гоуві Рубіна, який торгував іпотечними облігаціями в Salomon, а потім перейшов у Merrill Lynch й одразу ж утратив $ 250 млн. Я сподівався шокувати читачів тим, що колись давно гендиректори Уолл-стрит мали доволі слабке уявлення про високі ризики, на які йшли їхні торговці облігаціями.

Приблизно так я це й уявляв. Але чого я напевно не чекав, так це того, що читач із майбутнього подивиться на ці історії або на мій власний цікавий досвід і скаже: «Як старомодно!» Як невинно! Я навіть не підозрював, що фінансові 1980-ті розтягнуться ще на цілих два десятиліття, або що розбіжність між рівнями Уолл-стрит і звичайної економіки переросте в класову розбіжність. Що якомусь торговцю облігаціями платитимуть $ 47 млн на рік, а він іще ображатиметься. Що ринок облігацій для фінансування іпотечних кредитів, винайдений у торговій залі Salomon Brothers, який здавався на той час дуже непоганою ідеєю, спричинить першу суто фінансову катастрофу в історії. Що рівно через двадцять років по тому, як Гоуві Рубін заробив собі скандальну репутацію, пустивши на вітер $ 250 млн, інший торговець іпотечними облігаціями на ім’я Гоуві, що працював на Morgan Stanley, втратить 9 мільярдів на одній-єдиній операції з іпотечними облігаціями й залишиться фактично невідомим, бо ніхто за межами невеликого кола людей у Morgan Stanley ніколи й не чув про те, що він зробив і чому.

Коли я сів писати свою першу книжку, у мене не було особливих намірів, окрім як розповісти захопливу, як мені здавалося, історію. Якби ви тоді залили в мене кілька чарчин і спитали, який вплив матиме моя книжка на світ, я б відповів щось на кшталт: «Сподіваюся, студенти в коледжах, які намагаються вирішити, що їм робити зі своїми життями, прочитають її, подумають, що не варто встрягати в цю дурню, облишать свої поривання і втратять будь-який інтерес до професії фінансиста». Я плекав надію, що якийсь розумний хлопак з Університету штату Огайо, який насправді хотів стати океанографом, прочитає мою книжку, знехтує пропозицією від Goldman Sachs і пуститься в море.

Чомусь моя ідея не спрацювала. Через шість місяців після виходу «Покеру брехунів» я по коліна загруз у листах від студентів Університету штату Огайо, які прагнули довідатися, чи не залишилося в мене ще якихось секретів про Уолл-стрит. Вони читали мою книжку як практичні настанови.

Упродовж двох десятиліть після того, як я пішов із фінансового світу, я чекав кінця Уолл-стрит у тому вигляді, у якому її знав. Нечувані премії, нескінченний парад трейдерів-дурисвітів, той скандал, що потопив Дрекселя Бернема, ще один, який знищив Джона Ґутфройнда й покінчив із Salomon Brothers, далі – криза, яка настала після краху мого колишнього боса Джона Мерівезера з Long Term Capital Management, потім – бульбашка доткомів: знову й знову, у той чи інший спосіб, фінансова система дискредитувала сама себе. І все одно великі банки Уолл-стрит продовжували зростати, як і ті суми, що їх вони роздавали двадцятишестирічним молодикам, аби ті виконували завдання без очевидної користі для суспільства. Повстання американської молоді проти грошової культури так і не відбулося. Навіщо руйнувати світ своїх батьків, коли його можна викупити й розпродати по шматках?

У певний момент я припинив чекати. Я вирішив, що скандалу чи зламу, достатньо великого, щоб потопити систему, не буде.

А потім з’явилася Мередіт Вітні з новинами. Вітні була невідомим аналітиком і працювала на невідому фінансову компанію Oppenheimer and Co., яка 31 жовтня 2007 року перестала бути невідомою. Того дня вона прорекла: Citigroup настільки заплуталися у власних справах, що їм доведеться урізати дивіденди або ж оголосити про банкрутство. Завжди непросто зрозуміти, що спричиняє явища на фондовій біржі, але тоді, 31 жовтня, було очевидно, що Мередіт Вітні спричинила крах на ринку фінансових акцій. Під кінець біржового дня жінка, про яку практично ніхто нічого не знав і яку раніше мали за порожнє місце, відкусила 8 % від акцій Citigroup та 390 мільярдів від вартості фондового ринку США. Іще за чотири дні звільнився гендиректор Citigroup Чак Прінс. А ще за два тижні Citigroup урізали дивіденди.

Відтоді Мередіт Вітні перетворилася на такого собі Е. Ф. Гаттона, і, коли вона говорила, люди слухали. Її ідеї були прості: якщо вам кортить дізнатися, чого насправді варті всі ці фірми з Уолл-стрит, треба кинути уважний, розважливий погляд на їхні гидотні інвестиції, зроблені на позичені гроші, й уявити, що вони зможуть виручити у випадку «пожежного» розпродажу. Ціла когорта високооплачуваних працівників Уолл-стрит, на її думку, була нічого не варта. Упродовж 2008 року вона стежила за заявами банкірів і брокерів про те, що їхні проблеми залишилися позаду після цього списання чи того залучення капіталу, і з цього приводу Вітні мала власну думку: «Ви помиляєтесь. Ви й досі не визнаєте, як погано керуєте своїм бізнесом. Досі не хочете розуміти, що втрачаєте мільярди доларів на субстандартних іпотечних облігаціях. Вартість ваших цінних паперів так само ілюзорна, як і вартість ваших працівників». Суперники твердили, що її переоцінюють, блогери говорили, що їй просто пощастило. Та насправді вона просто мала рацію. Утім, правда полягала й у тому, що це були все-таки припущення. Вітні аж ніяк не могла знати напевне, що станеться з тими фірмами на Уолл-стрит, або передбачити розмір їхніх втрат на субстандартному іпотечному ринку. Самі гендиректори цього не знали. «Або так і є, або всі вони брешуть, – сказала вона, – та я припускаю, що вони просто не знають».

Очевидно те, що Мередіт Вітні не потопила Уолл-стрит. Вона лиш дуже чітко й голосно висловила думку, яка збурила суспільство більше, ніж, скажімо, численні кампанії різноманітних генеральних прокурорів Нью-Йорка проти корупції Уолл-стрит. Якби звичайні скандали могли зруйнувати великі банки Уолл-стрит, то ці установи вже давно зникли б. Вітні не стверджувала, що банки Уолл-стрит корумповані. Вона говорила, що вони дурні. Люди, чия робота полягала в тому, щоб правильно вкладати чужі капітали, явно не знали, як упоратися зі своїми власними.

Зізнаюся, тоді в мене виникла думка: «Якби я тільки залишився там, то саме таку катастрофу й міг би спричинити». Особи, замішані в бучі Citigroup, були тими самими людьми, з якими я працював у Salomon Brothers. Дехто навіть відвідував мої тренінги в Salomon Brothers. У якийсь момент я більше не зміг себе стримувати й зателефонував Мередіт Вітні. Це сталося в березні 2008-го, незадовго перед крахом Bear Stearns, коли було ще не відомо, чим усе закінчиться. Я подумав, що коли вона має рацію, то саме зараз випадає чудова нагода повернути фінансовий світ до скрині, з якої він утік на початку 1980-х. Мені було цікаво, наскільки вона на цьому знається, а ще я хотів зрозуміти, звідки з’явилася ця молода жінка, яка кожною своєю заявою нищила фондову біржу.

Вона прийшла на Уолл-стрит 1994 року з факультету англійської мови Браунського університету. «Коли я приїхала до Нью-Йорка, то й гадки не мала, що існують якісь дослідження», – розповідає Мередіт. Зрештою вона опинилася на роботі в Oppenheimer and Co., а потім їй випало нечуване щастя – навчатися в людини, яка не лише допомогла їй зробити кар’єру, а й сформувала її світогляд. Цю людину звали Стів Айсман. «Після мого звернення щодо Citi, – говорила вона, – однією з найкращих речей, які зі мною сталися, був дзвінок від Стіва Айсмана. Він сказав, що дуже мною пишається». Я ніколи не чув про Стіва Айсмана, тож не надав цьому великого значення.

Але потім я прочитав у новинах, що маловідомий нью-йоркський керівник хедж-фонду на ім’я Джон Полсон заробив $ 20 млрд чи близько того для своїх інвесторів і приблизно 4 мільярди для себе. Таких великих грошей за такий короткий час на Уолл-стрит раніше ніхто не заробляв. На додачу він цього досягнув, зробивши ставки проти тих самих субстандартних іпотечних облігацій Citigroup, яка наразі йшла на дно, та всіх інших великих інвестиційних банків Уолл-стрит. Інвестиційні банки Уолл-стрит схожі на казино Лас-Вегаса: вони визначають вірогідність виграшу. Клієнт, що обирає ігри з нульовою сумою, може час від часу вигравати, але аж ніяк не систематично і в жодному разі не вражаюче, аби казино не збанкрутіло. Проте Джон Полсон був клієнтом Уолл-стрит. Він був дзеркальним відображенням тієї некомпетентності, на яку вказувала Мередіт Вітні, зробивши собі тим самим ім’я. Казино помилилося, дуже помилилося, розраховуючи шанси на виграш у власній грі, і принаймні одна людина це помітила. Я знову зателефонував Вітні, щоб поцікавитися в неї (так само, як я цікавився в інших), чи не знає вона хоч когось, хто б передбачив крах субстандартної іпотеки й завчасно приготувався до нього, щоб збити собі капітал. Хто ще помітив, перш ніж про це дізналося казино, що колесо рулетки стало передбачуваним? Хто ще всередині чорної коробки сучасного фінансового світу угледів недоліки механізму?

Тоді був кінець 2008 року. На той час уже з’явився і невпинно поповнювався довгий список експертів, які стверджували, що передбачили катастрофу, але існував і значно коротший список із тих, хто зробив це насправді. І з того нечисленного кола лиш у декількох стало мужності зробити ставку на своє пророцтво. Важко не піддатися масовій істерії – повірити, що переважна частина інформації у фінансових новинах не відповідає дійсності, а найвагоміші фінансисти або брешуть, або хибно мислять, хоч і не божевільні. Вітні видала список із півдюжини імен, загалом інвесторів, яких вона консультувала особисто. Посередині був Джон Полсон. А першим ішов Стів Айсман.