Читать книгу Гра на пониження. За кулісами світової фінансової кризи - Майкл Льюїс - Страница 4

Айсман увійшов у фінансовий світ приблизно в той самий час, коли я з нього вийшов. Він виріс у Нью-Йорку, ходив до єшиви, закінчив Пенсільванський університет magna cum laudе[1], а потім, також із відзнакою – Гарвардську школу права. У 1991 році він був тридцятиоднорічним корпоративним юристом і дивувався, як йому взагалі могло спасти на думку, що він полюбить професію юриста. «Я це ненавидів, – каже Стів. – Ненавидів бути юристом. Мої батьки працювали брокерами в Oppenheimer. Вони спромоглися правдами й неправдами вибити мені місце. Не дуже гарна історія, але саме так усе й було».

Oppenheimer була серед останніх архаїчних партнерських компаній на Уолл-стрит і виживала за рахунок недоїдків Goldman Sachs і Morgan Stanley. Вона радше скидалася на сімейний бізнес, аніж на корпорацію. Ліліан та Еліот Айсмани надавали індивідуальним інвесторам фінансові поради від Oppenheimer ще з початку 1960-х (Ліліан створила всередині Oppenheimer власний брокерський бізнес, а Еліот, який починав прокурором у кримінальних справах, з часом приєднався до дружини, коли пересічні клієнти-мафіозі вже достатньо його настрахали). Оскільки їх поважали як клієнти, так і співробітники, подружжя могло наймати на роботу кого заманеться. Перш ніж урятувати сина від кар’єри юриста, вони посадили в торговий зал Oppenheimer його стару няню. Ідучи звітувати перед мамою й татом, Айсман щоразу проходив повз жінку, яка колись міняла йому підгузки. В Oppenheimer кумівство було заборонено, і якщо Ліліан і Еліот хотіли найняти власного сина, вони мали самі платити йому протягом першого року, поки інші працівники вирішуватимуть, чи варто це робити взагалі.

Айсманові батьки, старомодні прихильники вартісного підходу в інвестуванні, завжди казали йому, що найкращий спосіб познайомитися з Уолл-стрит – отримати посаду фондового аналітика. Він розпочав з аналізу акцій, працюючи на людей, які формували публічне уявлення про публічні компанії. Oppenheimer наймали приблизно 25 аналітиків, чиї аналізи решта Уолл-стрит не сприймала. «Отримати зарплатню аналітика в Oppenheimer можна було тільки в один спосіб – не помилятися і зчиняти з цього приводу достатній галас, щоб люди тебе помітили», – розповідає Еліс Шредер, яка опікувалася страховими фірмами в Oppenheimer, потім перейшла до Morgan Stanley і зрештою стала офіційним біографом Воррена Баффетта. «Oppenheimer був притаманний елемент контркультури. Усім тим людям у великих компаніях платили за одностайність», – додає вона.

Як виявилося, Айсман мав особливий талант зчиняти галас і не погоджуватися з одностайною думкою. Він почав з молодшого фондового аналітика, помічника, від якого не чекали висловлювання власної точки зору. Усе змінилося в грудні 1991-го (він не пробув на посаді й року). Субстандартні іпотечні кредитори під назвою Aames Financial стали публічною компанією, і ніхто з працівників Oppenheimer не поспішав виголошувати свою думку з цього приводу. Один із банкірів Oppenheimer, який сподівався отримати роботу в Aames, прибіг до аналітичного відділу, шукаючи людину, яка б зналася на іпотечному бізнесі. «Я тоді був молодшим аналітиком, і просто намагався розібратися, що до чого, – розповідає Айсман, – але я зауважив йому, що коли працював юристом, то мав справу з The Money Store». Хлопця швидко призначили провідним аналітиком Aames Financial. («Я лишень забув сказати йому, що в мої обов’язки входило вичитувати їхні документи, і я ані слова не розумів у тих бісових паперах».)

Aames Financial, як і The Money Store, належали до нової категорії фірм, які видавали позики збіднілим американцям і для годиться називалися «спеціалізованими фінансовими установами». До цієї категорії не входили Goldman Sachs або J.P. Morgan, але до неї належало багато маловідомих компаній, так чи інакше причетних до розквіту субстандартних іпотечних кредитів на початку 1990-х. Aames були першою компанією субстандартного іпотечного кредитування, що стала публічною. Другою компанією, за яку Айсман ніс одноосібну відповідальність, була Lomas Financial Corporation Lomas саме приходила до тями після банкрутства. «Я виставив цю фірму на продаж, бо бачив, що то шматок лайна. Я не знав, що фірмам не можна призначати рейтинг на продаж. Гадав, що існують три опції – продати, утримати чи купити, – і треба вибирати те, що вважаєш за потрібне». Йому наполегливо радили проявити більше оптимізму, але Стів Айсман від природи не був оптимістом. Він міг прикинутися оптимістом, часом так і робив, але загалом навіть не намагався. «Я чув, як він кричить у телефон на протилежному кінці коридору, – згадує колишній колега. – Він завзято й залюбки критикував акціонерні капітали компаній, якими опікувався. Все, що він має на думці, одразу ж зривається з його язика». Айсман не відмовився від призначеного рейтингу на продаж Lomas Financial навіть після того, як Lomas Financial Corporation заявили, що інвесторам не варто хвилюватися про своє фінансове становище, оскільки вони відгородилися від ринкових ризиків. «Я написав найважливіше речення за всю свою кар’єру аналітика, – каже Айсман, – коли Lomas заявили про своє хеджування. „Фінансова установа Lomas Financial Corporation справді відгородилася як ніколи – вони втрачають гроші на всіх можливих процентних ставках“, – цитує він з пам’яті. – Це речення я написав із більшим задоволенням, аніж будь-яке інше». За кілька місяців після публікації цієї заяви Lomas знову збанкрутіли.

Айсман швидко зарекомендував себе як один з небагатьох аналітиків Oppenheimer, чиї думки могли розворушити ринок. «Я неначе повернувся до школи, – розповів він. – Я вивчав тонкощі виробництва, а потім ішов і писав курсові». Люди з Уолл-стрит уважали його за щирого чоловіка. Вдягався Айсман трохи недбало – так, ніби йому з великими труднощами купили гарний новий одяг, але не навчили правильно його носити. Коротке біляве волосся мало такий вигляд, наче він сам його підрізав. Перша риса, що впадала у вічі на його м’якому виразному беззлобному обличчі, був рот – переважно через те, що він завжди був трохи роззявлений, навіть коли Айсман їв. Складалося враження, що він боявся пропустити нагоду висловити першу-ліпшу думку, яка промайне в його голові, – вони змінювали одна одну надто швидко, тому він постійно лишав канал відкритим. Усі інші риси майже слухняно розташовувалися навколо зародків його думок. З таким обличчям у покер не грають.

У відносинах, які він підтримував з навколишнім світом, простежувалась певна закономірність. Переважна більшість людей, з якими працював Стів Айсман, його любили або, принаймні, чудувалися з нього й цінували його бажання і здатність ділитися як своїми грошима, так і знаннями. «Він природжений учитель, – каже одна пані, яка працювала на Айсмана. – А ще він палко захищає жінок». Його сприймали як «маленьку людину», невдаху, хоч насправді він таким не був. З іншого боку, поважні люди, які очікували від Айсмана шанобливості та ввічливості, після знайомства з ним нерідко бували шоковані чи розлючені. «Багато хто не розуміє Стіва, – розповіла мені Мередіт Вітні, – але той, хто розуміє, – любить». Одним із тих, хто не розумів Стіва, був голова великої американської брокерської фірми, який слухав, як Айсман пояснює за ланчем кільком дюжинам інвесторів, чому він, голова фірми, не тямить у власному бізнесі, а потім побачив, як Айсман посеред ланчу вийшов і не повернувся. («Мені треба було до туалету, – каже Айсман. – Я не знаю, чому так і не повернувся».) Після ланчу той чоловік оголосив, що більше ніколи не погодиться перебувати в одній кімнаті з Айсманом.

Другим став президент великої японської фірми з торгівлі нерухомістю. Він надіслав Айсману фінансові звіти компанії, а згодом приїхав разом з перекладачем, щоби заохотити Айсмана до інвестування. «Ви ж навіть не володієте акціями власної компанії», – заявив Айсман після традиційно складних японських привітань. Перекладач перемовився з гендиректором. «В Японії не заведено, щоб керівництво володіло акціями своєї компанії», – врешті сказав він.

Айсман зауважив, що в їхніх фінансових звітах не наведено жодних важливих деталей про компанію. Але замість того, щоб просто сказати це, він жбурнув папери, немов щойно ними підтерся. «Оце… це – туалетний папір, – сказав він. – Переклади».

«Японець знімає окуляри, – згадує свідок цієї дивної зустрічі. – Губи тремтять. Зараз почнеться Третя світова. „Ту-лет папір? Ту-лет папір?..“»

Керівник хедж-фонду, який уважав себе Айсмановим другом, узявся мені його описувати, та за хвилину покинув (розповівши, як Айсман виставив багатьох великих цабе брехунами чи ідіотами) і розсміявся: «Він, типу, стерво, але розумне, чесне й безстрашне».

«Навіть на Уолл-стрит його вважають грубим, нахабним і агресивним», – каже дружина Айсмана, Валері Фейґен, яка працювала на J.P. Morgan, але згодом звільнилася, щоб відкрити бутік жіночого одягу Edit New York і виховувати дітей. «Йому байдуже до якихось там манер. Повірте, я над цим билася, знову й знову». Коли вона вперше привела Стіва до себе додому, її мати сказала: «Ну, користі нам з нього мало, але хоч зможемо виставити на аукціон в ОЄЗ[2]». В Айсмана був своєрідний талант ображати людей. «Він грубий не з тактичних міркувань, – пояснює його дружина. – Він грубий від щирого серця. Він знає, що всі вважають його диваком, але сам так не думає. Він живе у своїй голові».

Якщо заговорити про вервечку образ, яку він залишає після себе, Айсман видається спантеличеним, навіть трохи скривдженим. «Я інколи забуваюся», – каже він, стенаючи плечима.

Ось вам перша з численних теорій щодо Айсмана: він був набагато більше зацікавлений виром думок у своїй голові, аніж людиною, якій випало з ним спілкуватися, тож перше переважало друге. Ця теорія не влаштовує тих, хто вважає Айсмана ненормальним. Його мати, Ліліан, пропонує іншу теорію. «Насправді у Стівені сидить дві особистості», – обережно каже вона. По-перше, він був тим хлопчиком, якому вона подарувала давно омріяний велосипед, і який одразу ж покрутив педалі до Центрального парку, де позичив його хлопцю, якого раніше ніколи не бачив, а потім дивився, як той педалить на його новісінькому велику в блакитну далечінь. По-друге, він був молодиком, який узявся вивчати Талмуд, але не тому, що зацікавився Богом, а для того, щоб знайти в ньому внутрішні розбіжності. Його матір призначили головою Єврейського освітнього комітету Нью-Йорка, а Айсман прочісував Талмуд у пошуках невідповідностей. «Хто ж вивчає Талмуд заради того, щоб знайти помилки?» – питала його мати. Згодом, коли Айсман розбагатів і почав вирішувати, на що робити пожертви, він зупинився на організації під назвою «Кроки» (Footsteps), яка допомагала євреям-хасидам утекти від своєї релігії. Він навіть гроші не міг пожертвувати, не встрягнувши в бійку.

З якого боку не глянь, Айсман був цікавим персонажем. І він прийшов до Уолл-стрит на самому початку цікавого періоду. Створення ринку іпотечних облігації відкрило для Уолл-стрит незвідану територію – борги пересічних американців. Спершу механізми нового ринку облігацій працювали з платоспроможною половиною населення США. Потім, із втручанням ринку іпотечних облігацій у справи менш кредитороможних громадян, він почав живитися боргами біднішої половини.

Іпотечні облігації серйозно відрізнялися від застарілих корпоративних або державних. Заставні облігації – то не одна величезна позика, що видається на чіткий, фіксований термін. Заставні облігації – це право на приймання грошових потоків із пулу, куди входять тисячі індивідуальних іпотечних кредитів. Грошові потоки завжди вважалися проблематичними, оскільки боржник мав право робити виплати, коли йому заманеться. Це була єдина поважна причина, з якої інвестори в облігації неохоче вкладали гроші в іпотечну заставу – іпотечні боржники зазвичай виплачували позики, коли падала кредитна ставка. Таким чином, вони дешево рефінансувалися, а власник іпотечних облігацій залишався з купкою готівки, яку потім вкладав за нижчою кредитною ставкою. Іпотечні інвестори не знали, скільки протримаються їхні вкладення, знали тільки, що грошей повернеться менше, ніж вони очікували. Аби зменшити цю непевність, мої колеги з Salomon Brothers, які створили ринок іпотечних облігацій, прийняли розумне рішення. Вони взяли величезні пули житлових кредитів і розділили виплати від власників будинків на шматки, які назвали траншами. Покупець першого траншу немов ставав власником першого поверху під час повені: його била перша хвиля іпотечних виплат. Навзамін він отримував найвищу кредитну ставку. Власник другого траншу (другого поверху хмарочоса) приймав наступну хвилю виплат, отримуючи за це наступний за найвищим рівень кредитної ставки, і так далі. Інвестор на горішньому поверсі будівлі отримував найнижчу ставку, але мав найбільшу впевненість, що його інвестиції не закінчаться раніше, ніж він розраховував.

Іпотечні інвестори 1980-х найбільше боялися, що гроші повернуться занадто швидко, а не того, що вони не повернуться взагалі. Пули позик, із яких складалися іпотечні зобов’язання, відповідали стандартам згідно з розмірами сум та кредитоспроможністю позичальників, і ці стандарти встановлювалися однією з кількох державних агенцій: Freddie Mac, Fannie Mae або Ginnie Mae. Таким чином, позики забезпечувалися державою – якщо власники нерухомості ставали неплатоспроможними, їхні борги сплачувала держава. Коли Стів Айсман натрапив на цю нову перспективну галузь «спеціалізованого фінансування», перед іпотечними облігаціями саме відкривалася нова сфера використання – кредитування, що не підпадало під державні гарантії. Метою було розширити кредитування на власників нерухомості з дедалі меншою платоспроможністю, але не для того, щоб вони купували собі будинки, а для того, щоб вони переводили в готівку вартість своєї закладеної оселі.

На іпотечні облігації, утворені з субстандартних житлових кредитів, поширювалися правила, винайдені для розв’язання проблеми передчасних виплат, – аби впоратися з ситуацією, коли виплати не надходили взагалі. Інвестор на першому поверсі, чи то пак транші, наражався не на передчасні виплати, а, власне, на втрати. Він приймав на себе перші збитки, поки ті не з’їдали всі його інвестиції, і тоді збитки докочувалися до інвестора на другому поверсі. І так далі.

На початку 1990-х усього пара аналітиків на Уолл-стрит присвятили свої кар’єри осмисленню наслідків розширення кредитування на місцини, куди сонце зазирало нечасто. Першим був Стів Айсман, другим – Сай Джейкобс. Джейкобс пройшов той самий тренінг у Salomon Brother, що і я, а потім прийшов працювати до маленького інвестиційного банку під назвою Alex Brown. «Я висидів весь тренувальний курс у Salomon, і там дізнався, як працюватиме нова модель сек’юритизації, яку тоді розробляв Льюї Раньєрі», – згадує він. (Раньєрі можна вважати засновником ринку іпотечних облігацій.) Наслідки перетворення іпотек на облігації були безмежними – аж памороки забивало. Що для одного пасив, те для іншого – актив, так було завжди, але зараз дедалі більше пасивів перетворювалися на клаптики паперу, які можна продати будь-кому. Незабаром у торговій залі Salomon Brothers зародилися маленькі ринки облігацій, що фінансувалися з цілої низки підозрілих джерел: дебіторські заборгованості за кредитними картками, оренди повітряних суден, позики на автомобілі, рахунки з оздоровчих центрів. Для винайдення нового ринку треба просто знайти нові активи, щоб віддати їх під заставу. І найбільш очевидним незайманим активом в Америці залишалося житло. Коли бралася перша іпотека, велика частина майна та нерухомості заставі не підлягали, то чому б ті неторкані капітали також не сек’юритизувати? «Про субстандартні кредити тоді думали так, – каже Джейкобс, – що разом із другою іпотекою на позичальника лягає ганебне тавро, а так не має бути. Якщо ваша кредитна ставка була трохи гіршою, то доводилося платити більше – набагато більше, ніж належало насправді. Якщо ми виведемо облігації на масовий ринок, то зможемо знизити суми, які виплачують боржники. Заборгованість за кредитною карткою з високою процентною ставкою можна буде замінити на іпотечну заборгованість із низькою ставкою. І пророцтво справдиться саме».

Зростала зона взаємодії між фінансовими олігархами й середнім та нижчим класами американців, і вважалося, що для останніх це добре. Ця нова продуктивність на ринку капіталів мала дозволити середньому й нижчому класу Америки сплачувати свої борги за дедалі нижчою кредитною ставкою. На початку 1990-х перші оператори субстандартної іпотеки (The Money Store, Greentree, Aames) продали свої частки населенню, щоб забезпечити собі швидший розвиток. У середині 1990-х на ринок щороку виходили дюжини маленьких фірм, що надавали кредити споживачам. Галузь субстандартного кредитування була фрагментованою. Оскільки кредитодавці продавали більшість позик (але не всі) іншим інвесторам у формі іпотечних облігацій, ця галузь таїла в собі небезпеку з точки зору моральності. «То були швидкі гроші, – каже Джейкобс. – Будь-який бізнес, у якому можна продавати товар і нормально заробляти, не переймаючись при цьому його якістю, вабитиме слизьких осіб. Отаким було пошрамоване підчерев’я гарної ідеї. Ми з Айсманом обидва вірили у велику ідею й обидва зустріли чимало слизьких персонажів. Така в нас була робота: з’ясувати, які персонажі зможуть здійснити цей великий задум».

Субстандартне іпотечне кредитування й досі залишалося незначною часткою кредитного ринку США – кілька десятків мільярдів позик щороку – але його існування не викликало питань навіть у Стіва Айсмана. «Я гадав, що частково це наслідок нерівності в прибутках, яка тільки зростала, – пояснив він. – У цій країні розподіл прибутків завжди був трохи викривленим, і викривлювався він дедалі сильніше, а в результаті зростала кількість субстандартних клієнтів». Звісно, Айсману платили за те, щоб він тямив у субстандартних кредитах: Oppenheimer швидко стали провідним банком нової галузі, насамперед завдяки Айсману, який був її головним поборником. «З моєю допомогою багато субстандартних компаній стали публічними, – зізнається Айсман. – І всі вони розповідали історію про те, як „ми допомагаємо споживачам. Бо позбавляємо їх заборгованості за кредитною карткою з високою процентною ставкою і даємо їм іпотечну заборгованість із низькою ставкою“. І я вірив у цю історію». А потім дещо змінилося.

Вінсент Деніел виріс у нью-йоркському районі Квінз, без жодних переваг, які Стів Айсман сприймав як належне. Проте коли б ви з ними познайомилися, то вирішили б, що саме Вінні виріс у розкоші на Парк-авеню, а Айсмана виховали в маленькому будиночку на дві родини на Вісімдесят другій. Айсман був безсоромним, величним і полював на велику здобич. Вінні був обережним, недовірливим і цікавився деталями. Це був спортивний молодик із темним, густим волоссям і гарним обличчям, але його врода залишалася непомітною через стурбований вираз: рот завжди готовий скривитися, брови – поповзти вгору. Йому майже нічого було втрачати, і все одно скидалося на те, неначе він постійно непокоївся, що зараз його позбавлять якоїсь дуже важливої речі. Його батька вбили, ще коли Вінні був маленьким (хоча ніхто й ніколи про це не говорив), і його мати пішла працювати бухгалтером у фірму, що торгувала біржовими товарами. Вона самотужки виростила Вінні та його брата. Може, справа була у Квінзі, може – в тому, що сталося з його батьком, а може, Вінсент Деніел просто був так улаштований, але він ставився до всіх, хто його оточував, з дуже великою підозрою. З благоговінням, з яким один чемпіон говорить про іншого, більш визначного чемпіона, Стів Айсман зауважив: «Вінні загадковий».

Айсман був дитиною з верхніх верств середнього класу, і навіть трохи здивувався, коли опинився в Пенсільванському університеті замість Єльського. Вінні був дитиною з нижніх прошарків середнього класу, чия мати пишалася, що він узагалі вступив до коледжу, і пишалася ще більше, коли 1994 року Вінні закінчив Бінгемтонський університет і потім зумів улаштуватися в Мангеттені до Arthur Andersen, бухгалтерської фірми, яка за кілька років розвалилася через скандал із Enron. «Коли зростаєш у Квінзі, то дуже швидко усвідомлюєш, де лежать усі гроші, – каже Вінні. – У Мангеттені». Його першим завданням у Мангеттені, на посаді молодшого бухгалтера, було провести аудит Salomon Brothers. І одразу ж його вразила непрозорість у рахункових книгах інвестиційного банку. Жоден з його колег не міг пояснити, чому трейдери чинили так, як чинили. «Я не розумів, що робив, – розповідає Вінні. – Але весь жах полягав у тому, що мої менеджери також не розуміли. Я ставив елементарні питання, як-от чому вони придбали ці іпотечні облігації. Вони аж настільки впевнені в цих паперах, чи це етап якоїсь більшої схеми? Мені здавалося, що я мушу це знати. Справді, дуже важко здійснювати аудит компанії, коли не тямиш, що до чого».

Він дійшов висновку, що жоден бухгалтер не здатен провести аудит для якоїсь велетенської фірми з Уолл-стрит і чітко визначити, приносить вона прибутки чи збитки. То були здоровенні «чорні скрині», у яких постійно рухалися невидимі коліщатка. Аудиторська перевірка тривала кілька місяців, доки менеджер Вінні втомився від його запитань. «Він нічого не міг мені пояснити. Він сказав: „Вінні, то не твій клопіт. Тебе найняли виконати пункти А, Б та В, тож займайся цими АБВ і стули пельку“. Я вийшов з його офісу і сказав, що треба звідти вшиватися».

Вінні почав шукати іншу роботу. Один з його старих шкільних приятелів працював у конторі під назвою Oppenheimer and Co. й заробляв чималі гроші. Він передав резюме Вінні у відділ кадрів, і воно дійшло до Стіва Айсмана, який саме шукав людину, яка б допомогла йому з чимдалі загадковішим бухгалтерським обліком, що його впроваджували винахідники субстандартної іпотеки. «Я не вмію рахувати, – каже Айсман. – Я мислю образами. В обрахунках мені потрібна допомога». Вінні чув, що з Айсманом буває важко, і здивувався, коли під час їхньої зустрічі Айсман цікавився тільки тим, чи зможуть вони порозумітися. «Здавалося, він шукає свою другу половинку», – згадує Вінні. Після двох зустрічей Айсман раптом зателефонував. Вінні вирішив, що зараз йому запропонують роботу, але невдовзі після початку розмови Айсман отримав терміновий дзвінок на іншу лінію й попросив Вінні зачекати. Вінні прочекав п’ятнадцять хвилин у повній тиші, але Айсман так і не повернувся до нього.

За два місяці Айсман зателефонував знову. Коли Вінні зможе стати до роботи?

Айсман не пояснив, чому він попросив Вінні зачекати на лінії й не повернувся до розмови – так само, як не вдавався в подробиці, чому вийшов до туалету посеред ланчу з бундючним гендиректором і не повернувся. Невдовзі Вінні знайшов пояснення: переключившись на іншу лінію, Айсман дізнався, що його перша дитина, новонароджений син Макс, помер. Валері тоді хворіла на грип, і її розбудила нічна няня, повідомивши, що вона (няня) навалилася уві сні на дитину й задушила її. Через десять років люди з найближчого оточення Айсмана говорили, що ця подія змінила його стосунки з навколишнім світом. «Стівен завжди думав, що в нього на плечі сидить янгол, – пояснює Валері. – Зі Стівеном нічого поганого статися не могло. Його захищали, він був у безпеці. А після Макса янгол на плечі зник. Тепер будь з ким і будь-коли могло трапитися що завгодно». Відтоді вона почала помічати у своєму чоловікові зміни, малі й великі, і Айсман з нею погоджувався. «З точки зору історії всесвіту смерть Макса нічого не важить, – каже він. – Просто вона багато важить для мене».

У будь-якому разі, Вінні та Айсман ніколи не говорили про те, що сталося. Усе, що було відомо Вінні, це те, що Айсман, на якого він пішов працювати, геть відрізнявся від Айсмана, з яким він познайомився кілька місяців тому. Айсман, що проводив співбесіду з Вінні, був чесним, якщо судити за критеріями аналітика з Уолл-стрит. І не те щоб він був непоступливим. Oppenheimer вважалися однією з провідних банкових установ у галузі субстандартної іпотеки. Їм ніколи б не довірили банківську справу, якби Айсман, їхній найбільш галасливий аналітик, не наговорив про них усіляких гарних речей. Як би він не тішився, розпікаючи менш успішні компанії, Айсман погоджувався, що галузь субстандартного кредитування була корисним доповненням до економіки США. Його готовність лаяти деяких заставодавців субстандартного ринку була в певному сенсі корисна. Вона викликала довіру до його рекомендацій щодо інших компаній.

Але на той час уже було помітно, що ставлення Айсмана починало змінюватися на негативне, і, на думку його роботодавців, це шкодило фінансам. «Здавалося, наче він щось занюхав, – каже Вінні, – і йому була потрібна моя допомога, щоб зрозуміти, що то за запах». Айсман збирався написати звіт, який тією чи іншою мірою призведе до загибелі цілої галузі, але він мав діяти обережніше, ніж зазвичай. «Працюючи у сфері продажу, можна бути оптимістом і помилятися, – пояснює Вінні. – Але якщо ви песиміст і помиляєтесь, вас звільнять». Привід зчинити бучу з’явився всього кілька місяців тому, з подачі Moody’s – це рейтингове агентство заволоділо новими різноманітними даними про позики субстандартної іпотеки, а тепер виставило їх на продаж. Хоча база даних Moody’s не дозволяла переглядати індивідуальні позики, вона надавала загальну картину пулів, що складалися з кредитів, які лягли в основу кожної окремої іпотечної облігації: скільки з них мали змінну процентну ставку, у скількох заставлених будинках і досі жили їхні власники. І, що найважливіше, скільки кредитів було прострочено. «Ось база даних, – просто сказав Айсман. – Іди в ту кімнату. І не виходь звідти, поки не вирахуєш, що це все означає». У Вінні склалося враження, що Айсман уже знає, що це все означає.

Поза цим, Вінні залишився на самоті. «Мені було двадцять шість років, – згадує він, – і я не мав чіткого уявлення про те, що таке облігації з іпотечним покриттям». Айсман також нічого про них не знав – він був людиною фондового ринку, а Oppenheimer навіть не мали свого відділу облігацій. Вінні довелося вчитися самотужки. А коли він з усім розібрався, то знайшов пояснення тому неприємному запаху, яким віяло від галузі субстандартних іпотечних кредитів і який відчув Айсман. Ті компанії не приховували своїх прибутків, що постійно зростали, але на тому й усе. Одним із пунктів, які вони не хотіли розкривати, була кількість їхніх кредитів на житло з простроченими платежами. Коли Айсман дорікнув їм цим, вони вдали, що цей факт їх не обходить, оскільки вони продали всі позики людям, які створили з них іпотечні облігації, – таким чином, компанії позбулися всіх ризиків. Але це була неправда. Усі ці компанії залишили собі частину виданих кредитів, і тепер зараховували очікувану майбутню вартість цих позик як прибуток. Правила бухгалтерського обліку давали їм змогу припускати, що ці позики будуть погашені, й навіть не передчасно. Це припущення стало початком їхнього кінця.

Перше, що впало Вінні в око, були високі дострокові виплати в секторі, що називався «фабричне будівництво житла» («Звучить краще, ніж „будинки на колесах“»). Мобільні будинки відрізнялися від стаціонарних: їхня вартість падала, щойно їх вивозили з магазину (так само, як вартість автомобілів). Покупець будинку на колесах, на відміну від покупця звичайного будинку, не міг сподіватися, що за два роки його борг рефінансують, у результаті чого він отримає надлишкові кошти. «Чому ж вони виплачували кредити достроково? – питав себе Вінні. – Я ніяк не міг збагнути. А потім побачив: причина такої кількості дострокових виплат полягала в тому, що вони були примусовими». «Примусові дострокові виплати» звучить краще, ніж «порушення боргових зобов’язань». Власники мобільних будинків прострочували виплати за кредитами, ці будинки відбирали за борги, а люди, що позичили їм гроші, отримували частину початкової позики. «Зрештою я збагнув, що всі субстандартні кредити або виплачувалися достроково, або з неймовірною швидкістю перетворювалися на безнадійні, – каже Вінні. – Я був просто вражений кількістю прострочених кредитів у цих пулах». Відсоткова ставка таких позик була недостатньо високою, щоби виправдати ризик кредитування цієї частини американського населення. Скидалося на те, що звичні правила фінансового світу тимчасово скасували задля подолання соціальних проблем. Тоді Вінні спало на думку: як змусити бідних почуватися багатими, коли зарплати не підвищуються? Видати їм кредити під низький відсоток!

Вінні витратив шість місяців на те, щоб просіяти кожен пул субстандартних іпотечних позик, і коли закінчив, вийшов зі своєї кімнати й переповів Айсману новини. Усі ті компанії, що займалися субстандартним кредитуванням, зростали так швидко й використовували таку безглузду бухгалтерію, що змогли приховати один факт – насправді вони не отримували жодних справжніх прибутків, тільки ілюзорні, відображені в їхніх бухгалтерських звітах. Їм була притаманна головна ознака схеми Понці: щоб зберегти подобу прибуткових компаній, вони вимагали дедалі більше капіталу, щоб створювати дедалі більше субстандартних позик. «Власне, я не був на сто відсотків упевнений, – розповідає Вінні, – але я пішов до Стіва й сказав, що справи кепські. Це було все, що він хотів почути. Мабуть, йому були потрібні докази, щоб знизити рейтинг акцій цих компаній».

Звіт, який написав Айсман, розгромив ущент усіх ініціаторів субстандартної іпотеки. Один за одним він розкрив способи шахрайства дюжини компаній. «Ось вам відмінність, – зауважив він, – між картиною, яку вони вам представляють, і реальними цифрами». Компанії субстандартного кредитування не оцінили його зусиль. «Тоді закрутилася веремія, – переповідає Вінні. – Усі ті субстандартні фірми почали надзвонювати й горлати йому в слухавку: „Ви помиляєтесь. Ваші дані помилкові!“ А він горлав їм у відповідь: „То це ж, чорт забирай, ВАШІ дані!“» Одна з причин, з якої Айсманів звіт так дошкулив багатьом компаніям, полягала в тому, що він не захотів їх чесно попередити, а натомість образив. Він порушив етикет Уолл-стрит. «Стів знав, що почнеться заворушка, – каже Вінні. – Але ж він хотів здійняти бучу. Він не хотів, щоб його від цього відмовили. А якби він їм усе розповів, вони неодмінно почали б його відмовляти».

«Доти ми ніяк не могли оцінити позики, бо в нас не було даних, – розповідав згодом Айсман. – Моє ім’я було нерозривно пов’язане з цією галуззю. Уся моя репутація будувалася на аналізі цих цінних паперів. Якщо я помилявся, то кар’єра Стіва Айсмана мала на цьому скінчитися».

Айсман опублікував свій звіт у вересні 1997 року, коли здавалося, що в економіці США відбувається найбільший за всю історію розквіт. Менш ніж за рік по тому в Росії стався дефолт, і хедж-фонд під назвою Long Term Capital Management збанкрутував. Щоб запобігти збиткам у майбутньому, субстандартним кредиторам було відмовлено у фінансуванні, і вони також масово й швидко збанкрутіли. Їхні невдачі розцінили як розплату за хибну бухгалтерську практику зарахування ще не отриманих прибутків. Ніхто, окрім Вінні (як здавалося самому Вінні), так і не збагнув, яким лайном були самі позики. «Я тішився, що ринок такий неефективний, – каже він. – Бо якби ринок встигав за всім стежити, я залишився б без роботи. Неможливо нічого збагнути, дивлячись на ці химерні розрахунки, то чого перейматися? Я був єдиною відомою мені людиною, яка аналізувала компанії, що мали зазнати краху під час найбільшого за моє життя економічного розквіту. Я, так би мовити, підгледів процес виробництва ковбаси в економічному світі, і він виявився не на жарт жаским».

Саме тоді вперше стало зрозуміло, що Айсман не просто злегка цинічний. Картина фінансового світу в його голові була радикально іншою і набагато менш привабливою, ніж той образ, який фінансовий світ створив сам собі. За кілька років Айсман звільнився з роботи і перейшов до гігантського хедж-фонду під назвою Chilton Investment. Йому стало нецікаво розповідати іншим людям, куди вкладати гроші. Він вирішив, що збереже інтерес, якщо сам керуватиме грішми, покладаючись лише на власні судження. Найнявши Айсмана, Chilton Investment почали сумніватися. «А справа була ось у чому, – розповідає його колега з Chilton. – Вони міркували так: „Авжеж, він розумний хлопець. Але чи зможе він правильно обирати цінні папери?“» У Chilton вирішили, що не зможе, і доручили йому старе завдання – аналізувати компанії для людини, яка, власне, і приймала рішення щодо інвестицій. Айсман терпіти не міг цю роботу, але все одно її виконував, а під час виконання дізнався дещо таке, що в унікальний спосіб підготувало його до кризи, яка мала незабаром вибухнути. Він дізнався, що насправді відбувалося всередині ринку кредитування населення.

Настав 2002 рік. В Америці не залишилося публічних компаній субстандартного кредитування. Проте залишився древній гігант споживчих кредитів під назвою Household Finance Corporation. Фірма була заснована в 1870-х і вважалася лідером у цій сфері. Айсман гадав, що добре розуміє цю компанію, поки не збагнув, що геть її не розуміє. На початку 2002 року він отримав доступ до нових торгових документів Household, у яких пропонували кредити під заставу виплаченої частини іпотеки. Гендиректор компанії Білл Алдінґер збільшував статки Household, поки його суперники банкрутували. Здавалося, що американці, які й досі переживали наслідки бульбашки доткомів, не мали змоги заганятися в нові борги, та все одно Household роздавала позики такими швидкими темпами, як ніколи раніше. Основним джерелом розвитку компанії стала друга іпотека. У документах ішлося про позику на п’ятнадцять років із фіксованою процентною ставкою, що її якимось химерним чином видавали за позику на тридцять років. Вони брали низку платежів, які власники будинків перерахують Household упродовж п’ятнадцяти років, гіпотетично розтягували її на тридцять, а потім питали: «Якби ви протягом тридцяти років здійснювали ті самі платежі в доларах, які насправді робите впродовж п’ятнадцяти, то якою була б ваша реальна ставка?» Це був дивний, нечесний маркетинговий трюк. Позичальнику казали, що його «реальна процентна ставка становить 7 %», але насправді він платив близько 12,5 %. «То було відверте шахрайство, – каже Айсман. – Вони ошукували своїх клієнтів».

Айсману не довелося довго шукати скарги від позичальників, які встигли збагнути, як з ними вчинили. Він перешерстив маленькі газети по всій країні. У містечку Беллінґем, штат Вашингтон, останньому місті пристойних розмірів на шляху до Канади, він знайшов репортера на ім’я Джон Старк, який писав у Bellingham News. Перш ніж йому зненацька зателефонував Айсман, Старк надрукував маленьку замітку про чотирьох місцевих жителів, які вважали, що Household їх ошукали, і найняли адвоката, щоб той засудив компанію та анулював іпотечні контракти. «Спершу я був налаштований скептично, – згадує Старк. – Я подумав, що ось іще один випадок, коли хтось позичив забагато грошей, а тепер винаймає адвоката. Я таким не дуже співчуваю». Стаття спричинила резонанс – сотні людей з Беллінґема й околиць купили газету і з’ясували, що їхні «7 %» іпотечного кредиту насправді дорівнювали 12,5 %. «Звідусіль почали з’являтися люди, – каже Старк. – І вони були розлючені. Більшість із них іще не розуміли, що сталося».

Усі інші завдання по роботі Айсман відсунув на безрік. Його головною метою стала одноосібна хресна хода проти Household Finance Corporation. Він привертав увагу газетних репортерів, телефонував колумністам, потоваришував з Асоціацією громадських організацій за негайні реформи (ACORN), і, мабуть, то було вперше, коли хлопець з уолл-стритівського хедж-фонду виявляв стільки цікавості до установи, що захищала інтереси бідних. Він невтомно «діставав» генерального прокурора штату Вашингтон. І не міг повірити, коли дізнався, що генеральний прокурор уже розслідував справу Household, але суддя штату заборонив йому публікувати результати розслідування. Айсман дістав копію рішення, зміст якого підтвердив його найгірші підозри. «Я кажу тому хлопцеві в кабінеті генпрокурора: „То чому ви нікого не заарештовуєте?“ А він мені: „Це дуже впливова компанія. Якщо вона розвалиться, хто видаватиме субстандартні позики у штаті Вашингтон?“ Я йому: „Повірте, людей, готових роздавати позики, знайдеться цілий вагон“».

Справді, це була біда на федеральному рівні. Household поширили цю оманливу іпотеку по всій країні. І все одно федеральна влада не вживала жодних заходів. Натомість наприкінці 2002 року Household вдалося задовольнити колективний позов поза судом, погодившись виплатити $ 484 млн штрафу, розділивши їх між дванадцятьма штатами. Наступного року компанію разом з гігантським пакетом субстандартних позик продали британському фінансовому конгломерату HSBC Group за 15,5 мільярдів.

Айсман був вражений до глибини душі. «Мені навіть на думку ніколи не спадало, що таке може статися, – розповідає він. – То була не звичайна компанія – то була найбільша на той час компанія субстандартного кредитування. І вона вдавалася до чистої води шахрайства. Треба було взяти того гендиректора і повісити його, вилупка, за яйця. А натомість вони продали компанію, і гендиректор заробив сто мільйонів доларів. Я тоді подумав: „Ого! А все мало закінчитись не так“». Його песимізм щодо світу фінансів почав набувати присмаку політики. «Саме тоді я звернув увагу на соціальні наслідки, – каже Айсман. – Якщо створювати схему нормативного регулювання з нуля, то перш за все треба захищати людей із середнім і нижчим за середній достатком, бо ж існує стільки можливостей облупити їх живцем. А замість того ми маємо регулювання, за якого саме ці прошарки суспільства захищені найменше».

Щосереди опівдні Айсман ішов з роботи, щоб встигнути на новий завіз коміксів у магазині Midtown Comics. Він знав про життя численних супергероїв більше, ніж годилося дорослому чоловікові. Скажімо, він знав напам’ять присягу Зеленого Ліхтаря і розумівся на особистому житті Бетмена краще, ніж сам Чорний Месник. До смерті сина Айсман читав дорослі версії коміксів, з якими познайомився ще в дитинстві, – «Спайдермен» був його улюбленим. Тепер він читав тільки найпохмуріші комікси для дорослих і віддавав перевагу відомим казкам, які були перероблені, але без перекручення фактів. Таким чином оповідка ставала не такою знайомою, перетворювалася на щось більше, аніж казка. «Нові історії повністю узгоджувалися зі старим сюжетом, – пояснює Айсман. – Але самі вони були вже геть інші. Це давало змогу поглянути на старі казки під іншим кутом». Йому більше подобалося, коли стосунки між Білосніжкою й гномами були напруженими. А тепер просто на його очах переписувалася казка фінансових ринків. «Я почав придивлятися до суті субстандартної іпотеки, – каже Айсман. – Певною мірою субстандартний кредит на автомобіль чесніший, бо має фіксовану процентну ставку. Звісно, вам призначать високі виплати, останню сорочку знімуть, але, принаймні, ви про це знатимете від початку. А субстандартна іпотека була шахрайством. По суті, вас туди заманювали словами: „Ви зможете сплатити всі інші кредити – за кредитною карткою, за автомобіль, – якщо візьмете оцю єдину позику. І погляньте, яка низька процентна ставка!..“ Але ті низькі показники – не реальна ставка. Це низька початкова ставка».

Полюючи на Household, Айсман відвідав ланч, організований великою фірмою з Уолл-стрит. Герба Сендлера, гендиректора позиково-ощадного монстра під назвою Golden West Financial Corporation, запросили виголосити промову. «Хтось запитав у Сендлера, чи вірить він у безкоштовні чекові рахунки, – згадує Айсман. – А той каже: „Вимкніть диктофони“. Усі вимкнули. І він пояснив, що вони уникають безкоштовних чекових рахунків, бо насправді це податок з бідних – у вигляді штрафів за овердрафт. І що банки, які використовують цю систему, наживаються на обдиранні бідняків, бо плата за обробку чеків приносить менший прибуток».

– А контролюючі органи цим не цікавились? – спитав Айсман.

– Ні, – відповів Сендлер.

«Тоді я збагнув, як насправді звучить гасло системи – „Вжар бідняка“».

Замолоду Айсман був завзятим республіканцем. Він вступив до правих організацій, двічі голосував за Рейгана, навіть симпатизував Роберту Борку. Як не дивно, він мав прийти на Уолл-стрит, аби його політичні погляди почали лівішати. Він уважав, що його перші несміливі кроки до середини політичного спектра спричинено кінцем «холодної війни»: «Я вже не так дотримувався правих поглядів, бо праві погляди тоді були ні до чого». На той час, коли гендиректор Household Білл Алдінґер отримав свої сто мільйонів доларів, Айсман уже почав перетворюватися на першого соціаліста фінансового ринку. «Якщо ти консервативний республіканець, то навіть уявити не можеш, що люди можуть заробляти гроші, обдираючи інших», – каже він. Його розум був готовий до нових перспектив. «Я тоді зрозумів, що фактично ціла галузь під назвою „споживче кредитування“ існувала лише для того, аби оббирати людей».

Оскільки роботодавець із хедж-фонду не давав Айсману можливості керувати грошима, Стів звільнився й спробував заснувати власний хедж-фонд. Установа, що називалася Front-Point Partners і яку незабаром повністю викупили Morgan Stanley, об’єднувала цілу колекцію хедж-фондів. На початку 2004 року Morgan Stanley погодилися, щоб Айсман заснував фонд, який спеціалізуватиметься виключно на фінансових компаніях: банках Уолл-стрит, житлово-будівельних та іпотечних фірмах, корпораціях з великими відділами фінансових послуг (наприклад, General Electric) та інших закладах, які хоч якимсь боком торкалися фінансів Америки. За певний відсоток від прибутку Morgan Stanley надали Айсману офіс, меблі та обслуговуючий персонал. Чого вони йому не дали, то це грошей. Очікувалося, що Айсман має збити власний капітал. Він облетів увесь світ і зустрівся із сотнями крупних інвесторів. «Власне, ми намагалися знайти кошти, але в нас нічого не виходило, – розповідає він. – Усі говорили: „Дуже приємно з вами познайомитися. Побачимо, як у вас підуть справи“».

Навесні 2004 року Айсман перебував у скруті. Він не знайшов коштів, не знав, чи знайде їх колись, навіть не знав, чи взагалі зможе. Але в нього не залишилося жодних сумнівів у тому, що світ несправедливий, що ситуації не завжди розвиваються на краще і що в нього немає ніякого особливого захисту від негараздів життя. Він прокидався о четвертій ранку, мокрий від поту. Записався на курс терапії. Проте Айсману не підходила звичайна терапія. «Робоча група», ось як це називалося. Купка професіоналів зустрічалася з досвідченим психотерапевтом, щоб поділитися своїми проблемами в безпечному середовищі. Айсман запізнювався на ці зустрічі, вривався до кімнати, розповідав про те, що його найбільше хвилювало, а тоді мчав далі у справах, не даючи іншим жодного шансу розповісти йому про свої проблеми. Айсман утнув такий номер кілька разів, і терапевт зробила йому зауваження, але він ніби не почув її. Тоді вона зателефонувала Айсмановій дружині, з якою була знайома, і попросила її поговорити з чоловіком. Це також не спрацювало. «Я завжди знала, коли він відвідував зустріч, – розповідає Валері, – бо мені телефонувала терапевт і казала: „Він знов утнув те саме!“»

Валері явно втомилася від цих «щурячих перегонів». Вона сказала Айсману, що коли його остання затія на Уолл-стрит провалиться, то вони переїдуть із Нью-Йорка в Род-Айленд і відкриють невеличкий готель, у якому подаватимуть сніданки. Валері почала підшукувати місце й часто говорила, що Стів має більше часу проводити з близнюками, яких вона народила після Макса, і навіть розводити курей. Айсман не уявляв себе за розведенням курей (жоден його знайомий не уявляв), але погодився. «Сама ця ідея була настільки для нього неприйнятною, – згадує дружина Стіва, – що він почав наполегливіше працювати». Айсман об’їздив усю Європу й Сполучені Штати в пошуках людей, які могли б у нього інвестувати, і знайшов їх – знайшов страхову компанію, яка виділила йому $ 50 млн. Замало, щоб створити повноцінний фонд акціонерного капіталу, але початок був непоганий.

Брак грошей Айсман компенсував залученням людей, чиє світобачення було влаштовано у такий самий спосіб, що й його власне. Одразу ж приєднався Вінні, який щойно написав у співавторстві похмурий звіт під назвою «Оселя, не забезпечена капіталом, – це орендоване на позичені гроші житло». Потім підтягнувся Портер Коллінз, дворазовий олімпійський чемпіон з веслування, який працював з Айсманом у Chilton Investment і ніколи не міг збагнути, чому хлопцеві з такими гарними ідеями не надають більше повноважень. Третім прийшов Денні Мозес, який став чільним трейдером Айсмана. Денні працював у відділі продажу Oppenheimer and Co. і зберіг яскраві спогади про Айсмана, що говорив і робив купу всіляких речей, яких інші аналітики майже не робили і не говорили. Наприклад, посеред біржового дня Айсман міг вийти на подіум у центрі торгової зали Oppenheimer, попросити загальної уваги й оголосити: «Акції наступних восьми компаній опускаються до нуля», – а потім перерахувати всі вісім компаній, які справді банкрутували. Денні, син професора-фінансиста з Джорджії, був налаштований не так фаталістично, як Вінні чи Стів, однак він поділяв думку, що погані речі можуть відбуватися і відбуваються, особливо на Уолл-стрит. Коли компанія з Уолл-стрит запросила його до операції з цінними паперами, яка здавалася абсолютно ідеальною, він звернувся до продавця зі словами: «Дуже вам вдячний, але я мушу дізнатися ще дещо – як ви мене вжарите?»

«Хе-хе-хе… Та годі! Ми б ніколи цього не зробили…» – почав трейдер, але Денні, так само чемно, стояв на своєму.

«Ми обидва знаємо, що подібні досконалі операції ніколи не відбуваються між маленькими хедж-фондами й великими фірмами з Уолл-стрит. Я погоджуся на неї, якщо ви поясните, як збираєтеся мене вжарити».

І трейдер пояснив Денні, як він збирався його вжарити. І Денні погодився на оборудку.

Усі вони надзвичайно тішилися з нагоди заробити гроші зі Стівом Айсманом. Працюючи на Айсмана, ви ніколи не відчували, що працюєте на Айсмана. Він був учителем, а не керівником. Айсман також полюбляв тонко натякати на абсурдність, що облягла їх зусібіч. «Така забава – брати Стіва на всілякі заходи Уолл-стрит, – розповідає Вінні. – Бо він разів із тридцять скаже: „Поясніть це мені“. Або: „А не могли б ви пояснити якось по-людськи?“ Бо якщо так зробити, можна дещо дізнатися. Наприклад, чи розуміють взагалі ті люди, про що говорять. І переважно – ні, не розуміють!»

На початку 2005 року маленька команда Айсмана трималася спільної думки про те, що величезна кількість тих, хто працював на Уолл-стрит, геть не розумілися на тому, що роблять. Механізм субстандартної іпотеки знов увімкнули й запустили в роботу, наче він ніколи не ламався. Якщо перший запуск субстандартного кредитування викликав острах, то другий наводив справжній жах. У середині 1990-х рік уважався вдалим, якщо видавали субстандартні кредити на суму $ 30 млрд. На 2000 рік вартість субстандартної іпотеки становила 130 мільярдів, а позики на $ 55 млрд реструктуризували в іпотечні облігації. На 2005-й субстандартні кредити вже становили 625 мільярдів, з яких 507 мільярдів перетворилися на іпотечні облігації. Півтрильйона доларів у субстандартних іпотечних облігаціях за рік! Субстандартне кредитування продовжувало розвиватися, навіть коли піднімалася процентна ставка, – і в цьому не було жодного сенсу. Ще більше вражав той факт, що умови позик змінювалися, і змінювалися в такий спосіб, що нічим добрим це скінчитися не могло. У далекому 1996-му 65 % субстандартних кредитів мали фіксовану ставку, тобто типові субстандартні позичальники могли нажити собі великі проблеми, але вони хоча б знали, скільки повинні сплачувати щомісяця до погашення кредиту. А вже 2005 року 75 % субстандартних кредитів мали певний різновид змінної ставки, а фіксована припадала тільки на перші два роки.

Перша когорта субстандартних фінансистів пішла на дно, бо утримала на своїх рахунках невеличку частку виданих кредитів. Ринок міг би засвоїти один простий урок: не позичай людям, які не зможуть повернути борг. Натомість був засвоєний урок складішний: можна й надалі видавати кредити, тільки не слід тримати їх у себе на рахунках. Нароби позик, а потім продай їх у відділ цінних паперів із фіксованою ставкою, який належить якомусь великому інвестиційному банку на Уолл-стрит, а він, у свою чергу, перетворить їх на облігації та перепродасть інвесторам. Long Beach Savings був першим в історії банком, який почав працювати за схемою «Кредитуй і перепродавай». Ця схема набула такої популярності (Уолл-стрит купить ваші позики, навіть якщо ви самі їх не купили б!), що з’явилася нова іпотечна компанія під назвою B&C mortgage, яка не мала жодних інших функцій, окрім як кредитувати й перепродувати. Lehman Brothers так сподобалася ця ідея, що вони купили B&C mortgage. На початку 2005-го усі великі інвестиційні банки на Уолл-стрит були по вуха замішані в цій субстандартній грі. Bear Stearns, Merrill Lynch, Goldman Sachs і Morgan Stanley – всі вони наготували такі собі «полички» для субстандартної продукції, давши їм дивні назви на кшталт HEAT, SAIL чи GSAMP, тому широкому загалу було трохи важче зрозуміти, що ці субстандартні облігації були підписані найгучнішими іменами Уолл-стрит.

Айсман і його команда мали глибинне уявлення як про американський ринок житла, так і про Уолл-стрит. Вони були знайомі з більшістю субстандартних кредиторів – з людьми, які безпосередньо видавали населенню позики. І серед них було повно персонажів, які спричинили колапс наприкінці 1990-х. Звісно, Айсман не мав жодних ілюзій стосовно того, які оборудки провертає Goldman Sachs з боргами американців з нижнього прошарку середнього класу. «Ви маєте розуміти, – каже він, – що я був одним з перших, хто займався субстандартними кредитами. Я бачив саме дно. Ці люди здатні брехати нескінченно. Той досвід навчив мене, що Уолл-стрит байдуже до того, чим вони торгують». Але дечого він не міг збагнути: хто купує облігації другої хвилі субстандартної іпотеки? «Ми ще першого дня постановили: „Настане час, коли ми заробимо величезні гроші, зігравши на пониження цієї дурні. Ця бульбашка лусне. Тільки ми не знаємо, як і коли“».

Під «цією дурнею» Айсман мав на увазі акції компаній, що долучилися до субстандартного кредитування. З цінами на акції можуть відбуватися божевільні речі, тож він не збирався грати на пониження, поки ситуація з кредитами не почне погіршуватися. Тому Вінні невтомно спостерігав за поведінкою американців, які взяли субстандартні іпотечні кредити. Щомісяця, 25-го числа, на його комп’ютерному екрані з’являлися звіти про перекази коштів, і він переглядав їх на предмет сплесків кількості прострочених платежів. «Згідно з інформацією, за якою ми стежили, – каже Вінні, – ситуація з кредитами була не вкрай кепською. Принаймні, так було до другої половини 2005 року».

І от крізь туман, який згустився за перші півтора роки управління власним бізнесом, на Айсмана зійшло осяяння, настав «момент істини», коли він збагнув, що випустив з уваги дещо очевидне. Він сидів собі на роботі, намагаючись правильно вибрати акції, але ж доля всіх цих акцій дедалі більше залежала від облігацій. Ринок субстандартної іпотеки розвивався, і кожна фінансова установа так чи інакше стикнулася з цим фактом. «Боргові зобов’язання затьмарили звичайні акції, – пояснює Айсман. – Ринок фондових паперів – це бісів прищик порівняно з ринком облігацій». Фактично всіма крупними інвестиційними банками на Уолл-стрит керували їхні відділи облігацій. Більшість гендиректорів (Дік Фалд із Lehman Brothers, Джон Мак із Morgan Stanley, Джим Кейн із Bear Stearns) починали кар’єри на ринку облігацій. Іще у 1980-х, коли провідна інвестиційна фірма Salomon Brothers заробляла стільки грошей, що здавалося, ніби вона працює геть в іншій галузі, ринок облігацій був тим самим місцем, де заживали великих статків. «Золоте правило, – каже Айсман, – хто має золото, той і диктує правила».

Більшість не могла взяти втямки, як розквіт ринку облігацій, що затягнувся на два десятиліття, зміг затьмарити все інше. Раніше Айсман теж не розумів. А тепер збагнув. І йому треба було детально розібратися у світі боргових зобов’язань. У нього були плани на ринок облігацій. Але дечого він іще не знав – у ринку облігацій також були плани на нього. Він збирався стерти Айсмана на макуху.