Читать книгу Гра на пониження. За кулісами світової фінансової кризи - Майкл Льюїс - Страница 5

На початку 2004 року інший інвестор фондового ринку, Майкл Баррі, вперше поринув у ринок облігацій. Він дізнався все можливе про те, як позичалися й віддавалися гроші в Америці. Він нікому не розповідав про свою нову пристрасть, а просто сидів на самоті у себе в офісі, в Сан-Хосе, штат Каліфорнія, й читав книжки, статті та фінансову документацію. І зокрема йому хотілося дізнатися, як улаштовані субстандартні іпотечні облігації. Величезна кількість індивідуальних позик склалася у вежу. Горішні поверхи першими отримували свої гроші, Moody’s та S&P призначали їм найвищий рейтинг і найнижчу процентну ставку. Найнижчі поверхи отримували гроші в останню чергу, першими зазнавали збитків, а Moody’s і S&P призначали їм найнижчий рейтинг. Через усі ці ризики інвестори на нижніх поверхах мали вищу процентну ставку, ніж на горішніх. Інвестори, що купували іпотечні облігації, мали обирати, у який поверх вежі треба вкладати гроші, але ж Майкл Баррі не збирався купувати іпотечні облігації. Він розмірковував про те, у який спосіб зможе взяти коротку позицію із субстандартних іпотечних облігацій.

До кожної облігації додавався окремий, невимовно нудний проспект на 130 сторінок. Якби ви розібрали дрібний шрифт, то дізналися б, що кожна іпотечна облігація – це невеличка окрема корпорація. Баррі провів кінець 2004-го і початок 2005-го, проглядаючи сотні й перечитуючи десятки документів з упевненістю, що їх не бачив ніхто, окрім нього та юристів, які ті тексти писали, – тим паче, що їх усі можна було купити на сайті 10KWizard.com, заплативши 100 доларів за річний абонемент. Як він пояснював це в електронному листі:

Тож візьмемо щось на кшталт NovaStar, яка була субстандартною іпотечною компанією типу «кредитуй та перепродавай», архетипом свого часу. Назви [облігацій] були такі: NHAL 2004-1, NHEL 2004-2, NHEL 2004-3, NHEL 2005-1 тощо. Уявімо, що в NHEL 2004-1 увійшли позики за кілька перших місяців 2004 та кілька останніх 2003 року, у 2004-2 увійшли позики за середину року, а в 2004-3 потрапила решта за 2004 рік. Можна було дістати ті проспекти й швиденько перевірити, що відбувається у сфері субстандартної іпотеки на ринку кредитування й перепродажу. І тоді ви побачили б, що на початку 2004 року іпотечні кредити зі змінною ставкою 2/28 становили 5,85 % пулу, наприкінці 2004-го – 17,48 %, а в другій половині літа 2005-го – 25,34 %. Проте середній скоринґ кредитоспроможності клієнтів у пулі, відношення бездокументних [без підтвердження прибутків] позик до показників вартості та інші чинники – все це залишалося досить статичним… Суть у тому, що ці показники були відносно статичними, але після того, як іпотеки видавали, реструктуризували й продавали, якість пулу знижувалась, оскільки за тих самих середніх скоринґів кредитоспроможності та відношення кількості позик до вартості ви отримували вищу ставку тільки за рахунок іпотечних кредитів.

Якби ви ще в 2004-му поглянули на цифри, то чітко побачили б зниження стандартів кредитування. На думку Баррі, стандарти не просто впали, а сягнули дна. У дна навіть була назва: субстандартна іпотека зі змінною ставкою, негативною амортизацією та виплатою самих відсотків протягом певного періоду. Вам, покупцеві будинку, надавалася можливість нічого не платити, а просто приплюсувати відсотки, які ви були винні банку, до загальної суми боргу. Неважко зрозуміти, кому могли сподобатися подібні позики – тим, у кого не було прибутків. Чого Баррі не міг збагнути, то це чому кредитори взагалі були готові давати подібні позики. «Треба стежити не за позичальниками, а за позикодавцями, – каже він. – Позичальники, звісно, візьмуть усе, що ти їм запропонуєш. Саме позикодавці мають проявляти витримку, і коли її немає – стережися». Уже 2003 року він зрозумів, що позичальники втратили будь-яке відчуття міри. На початок 2005-го він побачив, що кредитори також.

Значна кількість менеджерів хедж-фондів часто розводили теревені зі своїми інвесторами, тому ставилися до квартальних звітів, як до звичайної формальності. Баррі було не до снаги спілкуватися з людьми віч-на-віч, тому він уважав ці звіти єдиною, найважливішою нагодою повідомити своїм інвесторам, що він збирається робити надалі. В одному із щоквартальних листів до інвесторів він ужив фразу, яка передавала його думку щодо поточних подій: «пролонгація кредитування за допомогою фінансових інструментів». Насправді багато людей не могли виплачувати іпотеку старим способом, тож кредитори вигадували нові інструменти, щоб мати змогу позичати їм дедалі більше грошей. «Було очевидно, що кредитори втратили міру, бо постійно понижували власні стандарти, щоб збільшити обсяг позик», – пояснює Баррі. Він розумів, чому вони так роблять: вони не залишали ці позики собі, а продавали їх Goldman Sachs, Morgan Stanley, Wells Fargo та решті, які перетворювали їх на облігації та реалізовували, поки ціна не впала. Зрештою, як гадав Баррі, субстандартну іпотеку купували люди з «дурними грошима». Він також узявся їх вивчати, але згодом.

Тепер Баррі стикнувся з проблемою тактики інвестування. Різні поверхи, чи то пак транші, субстандартних іпотечних облігацій мали одну спільну ознаку: облігації не можна було «коротко» продати. Аби взяти коротку позицію з акцій чи облігацій, треба спочатку їх позичити, а ці транші іпотечних облігацій були дуже маленькими, їх було неможливо відшукати. Можна було їх купувати чи не купувати, але не можна було грати з ними на пониження – на ринку субстандарних іпотечних кредитів просто не було місця людям, які скептично ставилися до цієї системи. Навіть якщо ви були абсолютно певні, що весь ринок субстандартного кредитування приречений, то зробити із цим нічого не могли. Не можна брати коротку позицію щодо житла. Можна «вкоротити» акції житлобудівних компаній, скажімо, Pulte Homes або Toll Brothers, але це було надто дорого, складно й небезпечно. Ціни на акції могли зростати набагато довше, ніж це витримав би гаманець Баррі.

Кілька років по тому він відкрив для себе кредитні дефолтні свопи. Кредитний дефолтний своп був незрозумілим, бо насправді це був зовсім не своп. Це був страховий поліс, зазвичай виданий на корпоративну облігацію, з оплатою страхових внесків раз на півроку й фіксованим строком. Наприклад, щоб купити десятирічний кредитний дефолтний своп на $ 100 млн на облігації General Electric, доведеться щороку виплачувати $ 200 тис. Максимальна сума, яку ви могли б втратити, – два мільйони: по $ 200 тис. щороку упродовж десяти років. Найбільша сума, яку ви могли заробити, становила сто мільйонів доларів, якщо General Electric порушать боргові зобов’язання в будь-який момент протягом цих десяти років і власники облігацій нічого не виправлять. Це була гра з нульовою сумою: якщо ви заробите 100 мільйонів, то людина, яка продала вам ці кредитні дефолтні свопи, втратить 100 мільйонів. Також це була асиметрична гра, подібна до ситуації, коли гроші ставлять на число рулетки. Найбільше, що ви могли втратити, це фішки, які виклали на стіл, але якщо випадало ваше число, ви заробляли на своїх грошах у тридцять, сорок, навіть п’ятдесят разів більше. «Кредитні дефолтні свопи розв’язали мою проблему необмежених ризиків, – каже Баррі. – Якщо я купував кредитний дефолтний своп, то ризики були чіткими й визначеними, а виграш міг перевищувати вкладену суму в багато разів».

Він уже мав досвід операцій з корпоративними кредитними дефолтими свопами. А у 2004-му він почав скуповувати страхові поліси компаній, які, на його думку, могли постраждати від краху ринку нерухомості: будівельні фірми, іпотечні оператори тощо. Але цього було замало. Хоча ці компанії могли зазнати втрат через крах на ринку нерухомості, не було жодної гарантії, що вони збанкрутують. Він хотів знайти надійніший спосіб зіграти проти субстандартного іпотечного кредитування. 19 березня 2005 року Майкл Баррі сидів на самоті у своєму офісі із замкненими дверима й опущеними шторами, читав хитромудру книжку про кредитні деривативи, і раптом йому спало на гадку – кредитні дефолтні свопи на субстандартні іпотечні облігації!

Ця ідея прийшла до Баррі, коли він читав книжку про еволюцію та створення американського ринку облігацій компанією J.P. Morgan у середині 1990-х, про перші корпоративні кредитні дефолтні свопи. Він дійшов до уривку, де пояснювалося, для чого банкам узагалі знадобилися кредитні дефолтні свопи. Причина не була очевидною: зрештою, найкращий спосіб уникнути ситуації, коли General Electric порушать боргові зобов’язання, – взагалі нічого не позичати General Electric. Спершу кредитні дефолтні свопи стали знаряддям для хеджування. Наприклад, деякі банки позичили General Electric більше, ніж планували, бо GE попросили їх про це, а ще банки не хотіли втрачати старих добрих клієнтів. Інші банки ставили під сумнів доцільність надання кредитів GE. Проте вже незабаром ці нові деривативи стали інструментом спекуляції – багато людей робили ставки на вірогідність дефолту GE. Тоді до Баррі дійшло: Уолл-стрит мусить так само вчинити із субстандартними іпотечними облігаціями. З огляду на те, що відбувалося на ринку нерухомості (а також на те, чим займалися субстандартні іпотечні компанії), багато розумних людей захотіли б поставити на субстандартні іпотечні облігації. І єдиний спосіб це зробити – купити кредитний дефолтний своп.

Кредитний дефолтний своп міг розв’язати найбільшу проблему, що заважала втіленню ідеї Майка Баррі, – час. Він розраховував, що якість субстандартних іпотечних кредитів, виданих на початку 2005 року, має неодмінно погіршитися. Але оскільки процентна ставка була штучно занижена й не переглядалася протягом двох років, мало минути щонайменше два роки. Субстандартні іпотеки майже завжди видавалися зі змінною ставкою, хоча перші два роки мали фіксовану ставку як рекламний хід. Іпотека, створена на початку 2005 року з фіксованою ставкою в 6 % протягом перших двох років, у 2007-му підскочить до 11 % і спровокує хвилю дефолтів. Слабке цокання, що чутиметься від цих позик, із часом тільки гучнішатиме, допоки багато людей не запідозрять, як і він, що це бомби. Щойно це станеться, ніхто не захоче продавати страховку на субстандартні іпотечні облігації. Треба було викладати фішки на стіл негайно і чекати, поки казино не прокинеться й не змінить ставку в грі. Кредитний дефолтний своп на субстандартну іпотечну облігацію строком на тридцять років – це, по суті, ставка тривалістю в тридцять років. Але Баррі розрахував, що на її виплату піде тільки три.

Єдина проблема полягала в тому, що такої речі, як кредитний дефолтний своп на субстандартну іпотечну облігацію, не існувало. Принаймні, Баррі такої не знав. Йому доведеться підштовхнути великі фірми Уолл-стрит до створення цього інструмента. Але які фірми? Якщо він матиме рацію і падіння ринку нерухомості таки відбудеться, то ці фірми, на яких тримається сам ринок, неодмінно втратять великі суми. Баррі не бачив сенсу купувати страховку в банків, які вийдуть із гри, щойно прийде час платити за рахунками. Він навіть не став телефонувати Bear Stearns і Lehman Brothers, оскільки вони займали більш уразливу позицію на ринку іпотечних облігацій, ніж інші фірми. Goldman Sachs, Morgan Stanley, Deutsche Bank, Bank of America, UBS, Merrill Lynch та Citigroup мали, на думку Баррі, найбільше шансів пережити фінансовий крах. Він зателефонував до всіх цих компаній. У п’ятьох так і не збагнули, про що він їм розповідав, а дві зв’язалися з ним знову й заявили, що хоча наразі цього ринку не існує, незабаром він може з’явитися. Протягом трьох наступних років кредитні дефолтні свопи на субстандартні іпотечні облігації утворять ринок на трильйони доларів, а великі фірми Уолл-стрит зазнають збитків на сотні мільярдів. Проте коли Майк Баррі задрочував ці фірми на початку 2005-го, тільки Deutsche Bank і Goldman Sachs проявили хоч якийсь інтерес до продовження розмови. Наскільки розумів Баррі, жодна людина на Уолл-стрит не бачила того, що бачив він.

Він почав відчувати, що відрізняється від інших людей, перш ніж зрозумів, чому. Коли Баррі було два роки, у нього розвинулася рідкісна форма раку, і внаслідок операції з видалення пухлини він утратив ліве око. Одноокий хлопчик дивиться на світ інакше, ніж інші, але з часом Майк Баррі почав розглядати цю буквальну особливість з більш символічної точки зору. Дорослі постійно наполягали, щоб він дивився людям у вічі, особливо під час розмови. «Я роблю неймовірне зусилля, щоб подивитися комусь у вічі, – каже він. – Тому знайте – якщо я на вас дивлюся, це означає, що я вас не слухаю». Його ліве око не бажало налаштовуватися на жодного співрозмовника. Коли Баррі опинявся в ситуації спілкування і намагався з кимось поговорити, то людина, до якої він звертався, поступово відсувалася ліворуч. «Я навіть не знаю, як це зупинити, – каже він, – тож люди продовжують сунутися ліворуч, поки не опиняються геть по лівий бік від мене, а я намагаюся не рухати головою. Виходить так, що я повертаюся праворуч, при цьому дивлячись своїм здоровим оком ліворуч, через ніс».

Він вирішив, що скляне око стало причиною, з якої особиста взаємодія з іншими людьми майже завжди закінчувалася для нього погано. Йому було до сказу важко розрізняти невербальні засоби спілкування, а вербальні він часто сприймав більш буквально, ніж малося на увазі. Він щосили намагався бути ввічливим, але виходило тільки гірше. «Компліменти мені ніколи не давалися, – розповідає Баррі. – Я ще змалечку збагнув, що як роблю комусь комплімент, то завжди ображаю людину». («А ви маєте гарний вигляд, як на свою вагу. Яка чудова сукня – ви її самі пошили?») Скляне око Баррі стало його особистим виправданням того факту, що він не міг ужитися в соціумі. Око сльозилося, плакало й вимагало постійної уваги. Й інші діти ніколи не давали йому про це забувати. Вони називали Баррі зизооким, хоча він таким не був. Щороку вони благали його вийняти скляне око з очниці, але коли він виконував прохання, протез викликав огиду, на нього потрапляла інфекція, а Баррі ставав дедалі відлюдькуватішим.

Баррі вважав, що скляне око стало джерелом кількох особливих рис його характеру. Наприклад, він був схиблений на справедливості. Коли він помічав, що зірок баскетболу не так часто викликають на пробіжку, як менш відомих гравців, то він просто горлав до суддів. Зрештою Баррі покинув дивитися баскетбол, бо несправедливість убила в ньому весь інтерес до цього спорту. Попри те, що він був завзятим суперником і гарним спортсменом, з міцною статурою й фізично витривалим, він був байдужий до командних видів спорту. І око допомагало це пояснити, бо ж у більшості командних ігор використовувався м’яч, а хлопчик з поганим просторовим і обмеженим периферійним зором не міг добре вправлятися з м’ячем. Він пробував утвердитись у ролях гравців, які менше взаємодіяли з м’ячем в американському футболі, але око випадало з очниці, коли він надто сильно когось штурхав.

Окрім того, Баррі не дуже чітко розрізняв, де закінчуються його фізичні обмеження і починаються психологічні, але він припускав, що в основі тих і інших лежить скляне око. Він ненавидів несправедливі ситуації, коли тренери обирали собі улюбленців. Судді, що не зважали на порушення, доводили його до сказу. Він обрав плавання, оскільки цей спорт не вимагає практично ніякої соціальної взаємодії. Жодних гравців у команді. Жодних непорозумінь. Ти просто пропливаєш за певний час дистанцію, а там – виграєш або програєш.

Згодом навіть Баррі перестав дивуватися, чому він проводить так багато часу на самоті. Незадовго до тридцятиріччя він почав уважати себе людиною, у якої немає друзів. Він пройшов старші класи в школі «Санта-Тереза» в Сан-Хосе, потім – Університет Каліфорнії та Медичну школу при Університеті Вандербільта, і не зміг створити жодних тривалих стосунків. Усі його дружні стосунки створювалися й підтримувалися письмово, через електронну пошту. З двома людьми, яких Баррі вважав своїми справжніми друзями, він був знайомий протягом двадцяти років, але особисто вони бачилися не більше восьми разів. «Я від природи не потребую друзів, – каже він. – Я щасливий у своїй голові». Якимось чином він зумів двічі одружитися. Його перша жінка мала корейське походження, і все закінчилося тим, що вона переїхала жити в інше місто («Вона часто скаржилася, що мені більше подобається ідея стосунків, аніж самі стосунки»), а з другою жінкою, яка має американське та в’єтнамське коріння і з якою він і досі одружений, Баррі познайомився на сайті Match.com. У своєму профілі на Match.com він чесно описав себе як «одноокого студента-медика з незграбними манерами в спілкуванні та боргами за навчання на 145 тисяч». Він був поведений на відвертості майже так само, як на справедливості.

Одержимість – ось іще одна риса характеру, яку Баррі вважав своєю особливістю. У нього в голові не було «зони помірного клімату». Або ідеї ставали нав’язливими, або він не цікавився темою взагалі. У цієї риси був явний недолік – наприклад, у Баррі виникали проблеми, коли треба було зобразити інтерес до клопотів і поривань інших людей. Але були й переваги. З самого малечку він мав фантастичну здатність зосереджуватися і вчитися, з викладачами чи без них. І коли ця здатність збігалася з його інтересами, навчання давалося дуже легко – так легко, що на останніх курсах в Університеті Каліфорнії Баррі міг приділяти увагу як англійській мові, так і економіці, та ще й набув достатнього досвіду, щоби бути прийнятим до найкращих медичних шкіл країни. Він приписував своє незвичайне вміння зосереджуватися тому факту, що його мало цікавила взаємодія з іншими людьми, а взаємодія з людьми мало цікавила його, позаяк… ну, він був готовий довести, що практично всі події в його житті були спричинені штучним лівим оком.

Завдяки цій здатності зосереджуватися й працювати Баррі виділявся навіть серед студентів-медиків. Якось у 1998-му, коли він проходив стажування у відділенні нейрології Стенфордської лікарні, то обмовився перед начальством, що не спав дві ночі поспіль між чотирнадцятигодинними лікарняними змінами, бо розбирав і наново збирав свій комп’ютер, щоб той швидше працював. Начальство відправило його до психіатра, який діагностував у нього біполярний розлад. Баррі одразу ж збагнув, що діагноз поставлено неправильно. Яким чином це міг бути біполярний розлад, коли він ніколи не почувався пригніченим? Чи радше він почувався пригніченим тільки тоді, коли доводилося робити обходи і вдавати, що його, на відміну від теорії, цікавить медична практика? Баррі став лікарем не тому, що йому подобалася медицина, а тому, що не вважав медичну школу надто складною. Однак сама лікарська практика викликала в нього нудьгу чи огиду. Про його першу зустріч із макроскопічною анатомією: «Від споглядання того, як люди закинули чиїсь ноги собі на плечі й понесли їх до умивальника, щоб змити калові маси, мене мало не вивернуло. З мене було досить». Про його почуття до пацієнтів: «Я хотів допомагати людям, але не дуже».

Баррі по-справжньому цікавився комп’ютерами, проте не самими приладами, а їхньою здатністю сприяти ще одній одержимості завдовжки в життя – дослідженню внутрішніх механізмів фондового ринку. Іще в початковій школі батько показав йому на останній газетній сторінці зведені таблиці цін на акції, а потім сказав, що фондовий ринок – це осередок шахраїв, якому ніколи не можна довіряти, тим паче вкладати туди гроші. Ця тема зачарувала Баррі. Іще з дитинства він хотів укласти цей світ чисел у логічні рамки. На дозвіллі він почав читати книжки про ринок. Дуже швидко він побачив, що немає жодної логіки в усіх цих таблицях, графіках, хвилях і нескінченних теревенях численних ринкових профі, яким доводилося розкручувати самих себе. Потім луснула бульбашка доткомів, і раптом увесь фондовий ринок втратив будь-який сенс. «Наприкінці дев’яностих я мало не почав асоціювати себе з інвестором, що використовує вартісний підхід. Бо вирішив, що, зрештою, коїться справжнє божевілля», – каже Баррі. Ця стратегія фінансового ринку була сформована протягом Великої депресії Бенджаміном Ґремом: «інвестування у вартість» означало безперервний пошук компаній, які були настільки немодними чи недооціненими, що їх можна було придбати за суму, меншу від ліквідної вартості. У своїй найпростішій формі інвестування у вартість відбувалося за конкретною формулою, але згодом воно набуло нових модифікацій – і одну з них використовував для керування своїми грошима Воррен Баффетт, учень Бенджаміна Ґрема та найвідоміший інвестор у вартість.

Баррі вважав, що інвестування не можна звести до формули або ж знайти собі приклад для наслідування. Що більше він вивчав Баффетта, то більше переконувався, що його неможливо скопіювати. І справді, урок, отриманий від Баффетта, був таким: щоб досягти дивовижного успіху, треба бути навдивовижу особливим. «Якщо ви хочете стати великим інвестором, то треба все робити по-своєму, – каже Баррі. – У певний момент я збагнув, що Воррен Баффетт, попри те, що мав перевагу навчатися в Бена Ґрема, не копіював його, а пішов власним шляхом, керував грошима, як йому заманеться, за своїми власними правилами… Я також миттєво засвоїв ідею, що в жодній школі вас не навчать, як стати великим інвестором. Якби така школа існувала, вона була б найпопулярнішою у світі, а плата за навчання сягала б неймовірних розмірів. Тому, напевне, її не існує».

Науку інвестування треба було опановувати самотужки, у свій власний спосіб. У Баррі не було реальних грошей, щоб робити інвестиції, і все одно він проніс свою пристрасть крізь старші класи, коледж і медичну школу. Він дістався до Стенфордської лікарні, не відвідавши жодного курсу з бухгалтерії чи фінансів, не кажучи вже про досвід роботи в якійсь фірмі з Уолл-стрит. Він мав приблизно $ 40 тис. готівкою, на противагу $ 145 тис. боргів за навчання. Попередні чотири роки він вправлявся в лікарняній практиці. І попри все, у нього знайшовся час на те, щоб стати неабияким фінансовим експертом. «Час – нестійка величина», – написав він якось недільного ранку 1999 року в електронному листі до одного зі своїх друзів:

Вечір може пролетіти непомітно, а може розтягнутися на 5 годин. Як, напевно, і ви, я продуктивно заповнюю прогалини, які більшість людей проводять у бездіяльності. Моє прагнення до продуктивності, мабуть, коштувало мені першого шлюбу, а кілька днів тому мало не позбавило мене нареченої. Іще до того, як я пішов у коледж, серед військових побутувала приказка: «До дев’ятої ранку ми встигаємо більше, ніж решта людей за весь день», – і я гадав, що «встигаю більше, ніж військові». Як відомо, деякі обрані особистості беруться до певних справ з таким завзяттям, яке перевершує ВСЕ ІНШЕ.

Баррі не страждав на біполярний розлад. Він просто був ізольованим і відчуженим, хоч насправді не почувався самотнім чи глибоко нещасним. Він не розглядав свою особистість як трагедію, а, навпаки, вважав, що такий особливий характер дає йому змогу зосереджуватись краще, ніж інші люди. І все це, на його думку, сталося завдяки формувальному впливу його штучного ока. «Ось чому я вирішив, що інші люди вважають мене особливим, – пояснює він. – Ось чому я сам уважаю себе особливим». Оскільки Баррі вважав себе особливим, то події, які відбулися з ним після зіткнення з Уолл-стрит, видалися йому далеко не такими химерними, якими були насправді.

Однієї пізньої ночі в листопаді 1996-го, чергуючи в кардіологічному відділенні лікарні Святого Томаса, що в Нешвілі, штат Теннессі, Баррі скористався лікарняним комп’ютером, щоб зайти на форум techstocks.com. Там він створив гілку повідомлень, присвячену інвестуванню у вартість. Прочитавши всю можливу літературу про інвестування, він вирішив дізнатися трохи більше про «інвестування в реальному світі». Ринок охопила манія інтернет-акцій. Десь 1996 року сайт інвестування в Кремнієву долину не вважався вдалим місцем для поміркованого інвестора у вартість. Проте вони туди заходили у великих кількостях, і кожен – зі своєю точкою зору. Дехто бурчав з приводу самого факту, що якийсь лікар доладно розмірковує про інвестиції, але з часом Баррі набув авторитету в дискусіях. Лікар Майк Баррі, як він завжди підписувався, відчував, що відвідувачі його гілки дослухаються до його порад і заробляють на цьому.

Щойно збагнувши, що всього навчився від відвідувачів форуму, він пішов звідти й створив те, що на той час уважалося дивною формою спілкування, а згодом було названо блогом. Він працював на шістнадцятигодинних змінах у лікарні, тому блогом займався переважно між північчю й третьою годиною ночі. У блозі він розповідав про свої операції на фондовому ринку й аргументував свої дії. На нього виходили люди. Як сказав фондовий менеджер великого вартісного фонду у Філадельфії: «Перше, про що я подумав: коли він цим займається? Він же інтерн, медик. Я бачив тільки результати не-медичної діяльності, й вони були просто неймовірні. Він показує свої фінансові операції. А люди стежать за ними в реальному часі. Він займається інвестуванням у вартість – просто під час бульбашки доткомів. Він купує вартісні акції, ми робимо те саме. Але ми втрачаємо гроші. Ми втрачаємо клієнтів. А тоді раптом він іде пробоєм. Його прибутки сягають п’ятдесяти відсотків. Це неймовірно. Він неймовірний. І не тільки ми це бачимо».

Майк Баррі не знав напевне, хто стежить за його фінансовими операціями, але зумів визначити, у якій сфері вони працювали. Його перші читачі прийшли з EarthLink і AOL. Випадкові відвідувачі. Проте незабаром вони перестали бути випадковими. На сайт Баррі заходили люди зі взаємних фондів на кшталт Fidelity та з великих інвестиційних банків Уолл-стрит на кшталт Morgan Stanley. Якось він висвітлив стан індексних фондів Vanguard і практично одразу ж отримав від їхніх адвокатів лист із забороною подальших протиправних дій. Баррі підозрював, що серйозні інвестори можуть навіть діяти за схемами, викладеними в його блозі, але не мав жодного уявлення про те, ким вони були. «Ринок знайшов його, – каже менеджер взаємного фонду з Філадельфії. – Він розпізнавав закономірності, яких більш ніхто не бачив».

На той час, коли Баррі прийшов на стажування до відділу нейрології Стенфордської лікарні, а це було у 1998-му, робота, яку він виконував між північчю й третьою ночі, перетворила його на невеличкий, проте значущий осередок у країні інвестування у вартість. На той час загальне захоплення інтернет-акціями вийшло з-під контролю й докотилося до медичної школи при Стенфордському університеті. «Переважно стажери, а також дехто з викладацького персоналу були зачаровані бульбашкою доткомів, – каже Баррі. – Меншість, хоч не така вже й маленька, займалися купівлею акцій та обговорювали все на світі – Polycom, Corel, Razorfish, Pets.com, TIBCO, Microsoft, Dell, Intel були серед тих, що їх я запам’ятав з розмов, але більшість цих назв мій мозок фільтрував як танесмішітьмене-дот-ком… А я тримав рота на замку, бо не хотів, аби вони дізналися, що я займаюся не лише медициною. Я гадав, що наживу собі багато лиха, коли лікарі побачать, що я не віддаюся медицині на всі сто десять відсотків».

Той, хто піклується про створення видимості достатньої відданості медицині, мабуть, недостатньо відданий медицині. Що далі Баррі просувався сходами медичної кар’єри, то більше відчував, що його сковують проблеми, пов’язані з реальними людьми. Він спробував ненадовго сховатися в патологічній анатомії, де люди люб’язно перебували в мертвому стані, але й це не допомогло. («Мертві люди, мертві органи. А потім іще більше мертвих людей і мертвих органів. Я вирішив, що мені потрібне щось більш інтелектуальне, черепно-мозкове».)

Він повернувся до Сан-Хосе, поховав батька, вдруге одружився й отримав від експертів хибний діагноз «біполярний розлад», а тоді закрив свій сайт і оголосив, що йде з нейрології, щоб стати інвестиційним менеджером. Завідувач кафедри нейрології у Стенфорді вирішив, що Баррі з’їхав з глузду, і порадив йому взяти річну відпустку, щоб ще раз усе обміркувати, але Баррі вже давно все обміркував. «Мені здавалася захопливою й досить певною, – каже він, – ідея, що коли я зможу добре керувати капіталом, то досягну успіху в житті, і що тоді не матиме значення, як мене сприймають інші, хоча я відчував, що десь у глибині я добра людина». Через те, що його активи становили $ 40 тис., а борги за навчання – $145 тис., постало питання, яким саме капіталом він управлятиме. Його батько помер у результаті ще одного хибного діагнозу (лікар не помітив раку на рентгенівському знімку), і після його смерті родина отримала невеличку компенсацію. Батько Баррі засуджував ринок цінних паперів, але саме завдяки виплатам після його смерті Майк зміг туди потрапити. Його мати доклала $ 20 тис. зі своєї частки компенсації, а троє братів – по $ 10 тис. зі своїх. З цим капіталом лікар Майк Баррі відкрив Scion Capital. (У дитинстві він обожнював книжку «Нащадки Шаннари» (The Scions of Shannara.) Він написав претензійну замітку, щоб залучити до справи когось, окрім кровних родичів. «Мінімальна частка капіталу для інвесторів має становити $ 15 млн», – стверджувалося в ній, і це була цікава заява, оскільки в такий спосіб Баррі виключав із цього списку не тільки себе, а й фактично всіх своїх знайомих.

Поки він намагався розгорювати собі приміщення під офіс, купити меблі й відкрити брокерський рахунок, то отримав кілька несподіваних телефонних дзвінків. Перший надійшов від Gotham Capital, великого інвестиційного фонду з Нью-Йорка. Gotham був заснований гуру інвестування у вартість на ім’я Джоел Ґрінблатт. Баррі читав книжку Ґрінблатта «Як стати генієм фондового ринку». («Назва огидна, але книжка мені сподобалася».) Люди Ґрінблатта сказали Баррі, що вже певний час заробляють гроші на його ідеях і хочуть робити це і надалі. Тож чи дозволить Майк Баррі Gotham вкласти інвестиції в його фонд? «Зателефонував Ґрінблатт власною персоною і сказав, що чекав того моменту, коли я покину медицину». Gotham купили Баррі та його дружині квитки до Нью-Йорка (то було вперше, коли Майкл Баррі летів у Нью-Йорк, і вперше – бізнес-класом) і зняли їм номер у готелі Intercontinental.

Готуючись до зустрічі з Ґрінблаттом, Баррі не знаходив собі місця від хвилювання (так з ним траплялося завжди перед особистим знайомством з людьми). Його трохи заспокоював той факт, що робітники Gotham уже читали велику частину його доробку. «Якщо ви спочатку мене читали, а вже потім зі мною зустрічаєтесь, то знайомство проходить нормально, – каже Баррі. – Якщо я зустрічаюся з людьми, які не читали моїх заміток, то знайомство майже ніколи не закінчується нічим добрим. Так було навіть у старших класах, навіть із викладачами». Він скидався на такий собі об’єкт дегустації – ви мали скласти свою думку про нього, перш ніж побачите його на власні очі. А в цьому випадку Баррі взагалі перебував у невигідному становищі, бо не знав навіть, як мають одягатися впливові інвестиційні менеджери. «Він зателефонував мені за день до зустрічі, – розповідає один з його друзів по листуванню, професійний інвестиційний менеджер, – і спитав: „Що мені вдягнути?“ У нього навіть краватки не було. Був один синій піджак, для похорону». Це було чергове дивацтво Майка Баррі. У листах він висловлювався формально, навіть дещо сухо, а вдягався, мов на пляж. Дорогою до офісу Gotham він запанікував і завернув до магазину Tie Rack по краватку.

Він прибув до великої нью-йоркської інвестиційної фірми, вдягнений так офіційно, як ніколи в житті, і побачив, що всі його партнери носять футболки й спортивні штани. Розмова відбувалася так:

– Ми хочемо дати вам мільйон доларів.

– Перепрошую?

– Ми хочемо купити чверть вашого хедж-фонду. За мільйон доларів.

– Невже?

– Так. Ми пропонуємо мільйон.

– Після сплати податків!

Так склалося, що в Баррі була мрія – одного дня він хотів почути, що коштує мільйон доларів, причому після сплати податків. У будь-якому разі, він видав останню фразу, іще до ладу не збагнувши, що саме потрібно цим людям. І вони погодилися! Тієї миті, завдяки тому, що він писав у своєму блозі, Майк Баррі перетворився зі студента-боржника з від’ємним показником капіталу в $ 105 тис. на мільйонера з кількома визначними позиками. Баррі не знав, що то був перший випадок, коли Джоел Ґрінблатт вчинив щось подібне. «Просто він був вочевидь талановитим, а таких людей небагато», – каже Ґрінблатт.

Невдовзі після цієї дивної зустрічі йому зателефонували зі страхової холдингової компанії White Mountains. Нею управляв Джек Бірн, людина з найближчого оточення Воррена Баффетта, і вони вже говорили з Gotham Capital. «Ми не знали, що ви продаєте частку своєї компанії», – сказали вони, а Баррі пояснив, що сам цього не знав, допоки кілька днів тому йому не запропонували мільйон доларів, після сплати податків. Виявилося, що White Mountains також уважно стежили за діяльністю Майкла Баррі. «Найбільше нас заінтригував той факт, що він був ординатором у відділенні нейрології, – розповідає Кіп Обертінґ, який на той час працював у White Mountains. – Коли він, чорт забирай, встигав цим займатися?» За дещо меншу частку Баррі отримав від White Mountains $ 600 тис., а також обіцянку, що вони відправлять йому $ 10 млн для подальшого інвестування. «Так, він був єдиним, кому ми дали гроші, просто знайшовши його в Інтернеті і зателефонувавши».

Протягом першого року в цьому бізнесі лікар Майк Баррі побіжно стикнувся з соціальним аспектом інвестиційного менеджменту. «Зазвичай не виходить отримати якісь гроші, не зустрівшись із людьми, – розповідає він, – і зазвичай мені не подобається перебувати в людському товаристві. І ті, хто зі мною спілкується, зазвичай це відчувають». Він відвідав конференцію, яку влаштував Bank of America з метою представити багатим інвесторам нових фондових менеджерів, і учасники конференції відчули цю особливість Баррі. У своїй промові він заявив, що спосіб, яким вони оцінюють свої ризики, достоту ідіотський. Вони оцінювали ризики через волатильність – діапазон, у якому ціна на акції чи облігації коливалася протягом останніх кількох років. Реальні ризики не залежали від волатильності, вони залежали від нерозумних інвестиційних рішень. «Загалом, – пояснював Баррі згодом, – найбагатші з багатіїв та їхні представники погоджувалися, що більшість менеджерів були посередніми і найкращі з них домагалися середньої прибутковості, а рівень волатильності був нижчим від середнього. Згідно з цією логікою, долар, який сьогодні продається за 50 центів, завтра – за 60, а післязавтра – за 40, якимось чином коштує дешевше, ніж долар, що продається за 50 центів три дні поспіль. Я заявив, що можливість купити його за 40 центів – це гарна нагода, а не ризик, і що долар так само коштує один долар». Його промову зустріли тишею, а ланч він з’їв на самоті. Він сидів за одним із великих круглих столів і спостерігав за людьми, які сиділи за іншими столами й весело плескали язиками.

Коли він спілкувався з людьми особисто, то ніколи не міг збагнути, що ж їх відлякує – його ідеї чи його характер. Він детально вивчив біографію Воррена Баффетта, що якимось чином примудрився зажити шаленої популярності й великого успіху. Замолоду Баффетт також зазнавав проблем у спілкуванні. Він скористався курсом Дейла Карнеґі, щоб навчитися більш плідно взаємодіяти з рештою людства. Майк Баррі досягнув повноліття за іншої культури грошей. Дейла Карнеґі замінив Інтернет. У Баррі не було необхідності зустрічатися з людьми. Він міг оголосити свою позицію онлайн і чекати, поки на нього вийдуть інвестори. Він міг висловлювати свої хитромудрі думки й чекати, поки люди їх прочитають та передадуть йому гроші для інвестицій. «Баффетт був для мене занадто популярним, – каже Баррі. – З мене ніколи не вийде такого собі доброзичливого дідуся».

Майка Баррі влаштовував такий метод залучення інвестицій. Більш того, він був дієвим. Стартовий капітал Scion Capital становив трохи більше мільйона доларів – внески від матері та братів, а також його власний мільйон, після сплати податків. Протягом першого повного року компанії Баррі, 2001-го, S&P 500 впав на 11,88 %, Scion збільшився на 55 %. Наступного року S&P 500 знову впав, на 22,1 %, а Scion продовжував зростати – на 16 %. Наступного року, 2003-го, ситуація на фондовому ринку нарешті поліпшилася, й індекс підвищився на 28,69 %, проте Майк Баррі знов усіх перевершив – його інвестиції зросли на 50 %. Наприкінці 2004-го Майк Баррі керував $ 600 млн і відмовлявся від пропонованих грошей. «Якби він заснував фонд тільки для того, щоб збільшити суму інвестицій, то вже управляв би багатьма мільярдами доларів, – каже менеджер нью-йоркського хедж-фонду, який спостерігав за діями Баррі, що викликали в нього дедалі більший подив. – Він улаштував Scion у такий спосіб, що це було погано для бізнесу, але добре для інвестицій».

«Залучення інвестицій скидається на змагання в популярності, але розумне інвестування – зовсім інша річ», – написав Баррі своїм інвесторам, можливо, натякаючи, що їм зовсім не обов’язково любити свого інвестиційного менеджера чи навіть знати його особисто.

У Воррена Баффетта був саркастичний партнер, Чарлі Манґер, і він набагато менше, ніж Баффетт, переймався тим, що про нього думають люди. Ще 1995-го Манґер завітав до Гарвардської бізнес-школи з промовою під назвою «Психологія неправильних суджень». «Якщо ви хочете передбачити чиюсь поведінку, – казав Манґер, – треба просто звернути увагу на стимули цієї особи». – «Усім про це відомо – скажете ви, – виголошував Манґер. – Я вважаю, що все життя належав до найкращих п’яти відсотків у своїй віковій групі – до когорти людей, які найкраще розуміються на силі мотивації, і все своє життя я її недооцінював. Щороку я неодмінно отримую сюрприз, який дедалі ширше розсуває рамки мого світогляду». Керівництво FedEx ніяк не могло змусити нічну зміну працювати швидше. Вони випробували всі можливі методи, щоб пришвидшити темпи роботи, але нічого не виходило – поки вони не почали платити робітникам за зміну, а не погодинно. Xerox створив нові, кращі апарати, але вони все одно продавалися гірше, ніж старі, менш досконалі, машини – поки в компанії не збагнули, що продавці отримують більші комісійні за продаж старих моделей.

Заяви Манґера багато в чому збігалися з думками Майка Баррі щодо ринків і людей, які їх створювали. «Я прочитав ту промову й сказав, що погоджуюсь із кожним його словом! – додає Баррі. – У Манґера також є штучне око». Баррі дивився на цю тему під власним кутом, який сформувався за часів його медичної практики. Навіть у ситуаціях, де йшлося про життя або смерть, лікарі, медсестри й пацієнти, – усі вони керувалися поганими стимулами. Наприклад, у лікарнях з високою ставкою реімбурсації за апендектомію хірурги видаляли більше апендицитів. Ще один гарний приклад – еволюція офтальмологічної хірургії. Протягом 1990-х офтальмологи будували кар’єри на операціях з видалення катаракти. Вони тривали по півгодини, навіть менше, і все одно Medicare відшкодовувала їм по 1700 доларів за раз. Наприкінці 1990-х Medicare урізали реімбурсацію до 450 доларів за одну процедуру, і прибутки хірургів-офтальмологів упали. Потім офтальмологи по всій Америці почали відкривати для себе незрозумілу й ризиковану операцію під назвою «радіальна кератотомія», і почала швидко розвиватися хірургічна корекція незначних проблем зору. Процедура, яку ще не встигли належним чином вивчити, була представлена як панацея для тих, хто потерпає від контактних лінз. «Насправді, – каже Баррі, – мотивація була проста: зберегти свої прибутки, що могли сягнути одного-двох трильйонів, і вони знайшли для себе виправдання. Зрештою медики погодилися, що треба чимшвидше замінити радіальну кератотомію менш небезпечною процедурою, і так народився Lasik».

Отже, започаткувавши власний бізнес, Майк Баррі пересвідчився, що має правильну мотивацію. Його не влаштовував спосіб, у який вели свої справи типові менеджери хедж-фондів. Вони, як і більшість, брали 2 % від угоди, а це означало, що менеджери хедж-фондів отримували зарплатню просто за рахунок того, що накопичували купу чужих грошей. Scion Capital брала в інвесторів гроші тільки на безпосередні витрати – а це зазвичай становило менше одного відсотка від вкладу. Щоб заробити щось для себе, Баррі мав примножити гроші інвесторів. «Подумайте про виникнення Scion, – каже один із перших інвесторів Баррі. – У чоловіка немає грошей, а він іще й відмовляється від комісійних, які в будь-якому хедж-фонді сприймаються як належне. Це було нечувано».

Від самого початку Scion Capital зазнали шаленого, мало не абсурдного успіху. Влітку 2005-го, коли індекс широкого фондового ринку впав на 6,84 %, інвестиції фонду Баррі зросли на 242 %, і він відмовлявся залучати нових інвесторів. Здавалося, злети й падіння фондового ринку не мали жодного значення для клієнтури Майка Баррі, який вдало знаходив нові місця для інвестицій. Він не використовував принцип важеля, не брав коротку позицію з акцій. Він не займався нічим особливим – просто купував звичайні акції, він не робив нічого складного – тільки сидів у своєму офісі й перечитував фінансову документацію. Десь за 100 доларів на рік він став власником абонементу 10-K Wizard. Увесь відділ з прийняття рішень у Scion Capital складався з одного хлопця, що сидів у кімнаті з опущеними шторами й зачиненими дверима і копирсався в загальнодоступній інформації та даних на 10-K Wizard. Він шукав судові постанови, акти виконання робіт, зміни в державному регулюванні – все, що могло змінити вартість якоїсь компанії.

Частенько Баррі робив, як він сам казав, «фе»-інвестиції. У жовтні 2001 року він пояснив цю концепцію в одному з листів до інвесторів: «Інвестування в стилі „фе“ полягає в тому, щоб виявляти особливу, аналітичну зацікавленість в акціях, першою реакцією на які є вигук „фе!“».

Гарним прикладом була корпорація Avant!. Баррі натрапив на неї, шукаючи в новинах слово «прийнято». Він розумів, що стоїть скраєчку ігрового поля, і йому потрібні нестандартні способи, щоб обернути гру на свою користь, а це зазвичай означало, що треба знайти дивні ситуації, про які світ майже нічого не знає. «Я не шукав у новинах згадки про афери чи шахрайства, – каже він. – Я не хотів пасти задніх, я мав грати на випередження. Я шукав події, що відбувалися в судах і могли призвести до укладення інвестиційної декларації. Що до суду прийнято позов, прийнято скаргу, прийнято ухвалу у справі». Суд прийняв на розгляд заяву від компанії програмного забезпечення під назвою Avant! Corporation. Компанію Avant! звинувачували в тому, що вони вкрали у своїх конкурентів програмний код, на основі якого побудували весь свій бізнес. Компанія мала $ 100 млн на банківських рахунках і досі отримувала 100 мільйонів на рік у вільних грошових потоках – а її ринкова вартість становила лише 250 мільйонів! Майкл Баррі почав копати, і коли він закінчив, то знав про корпорацію Avant! більше, ніж будь-хто інший на планеті Земля. Він зумів побачити, що навіть якщо керівництво сяде у в’язницю (а воно таки сіло), а всі штрафи будуть оплачені, все одно Avant! коштуватиме більше, ніж було заявлено на ринку. Більшість інженерів компанії були китайцями, які сиділи в США на робочих візах, – вони потрапили в пастку, тому не було жодного ризику, що хтось із них утече, коли корабель піде на дно. Проте аби заробити на акціях Avant!, Баррі мав протягом певного періоду зазнавати втрат, бо поганий розголос так налякав інвесторів, що їх почало нудити від акцій компанії.

Баррі придбав перші акції Avant! у червні 2001-го по 12 доларів за штуку. У той самий час керівництво Avant! опинилося на обкладинці випуску Business Week під заголовком «Чи окупиться злочин?». Ціна на акції впала, Баррі прикупив іще. Керівництво Avant! опинилося за ґратами. Акції знов упали. Баррі продовжував їх скуповувати, аж доки ціна не опустилася до 2 доларів за штуку. Він перетворився на найбільшого і єдиного акціонера Avant! і почав тиснути на менеджерів компанії, щоб ті нарешті почали щось змінювати. «Оскільки кримінальна аура [колишніх гендиректорів] більше не заважає керівництву працювати, – писав він новим босам, – Avant! має шанс подбати про власних акціонерів». У серпні він надіслав черговий електронний лист зі словами: «Через Avant! я й досі почуваюся так, неначе сплю із сільською шльондрою. Байдуже, чи вона вдовольняє мої потреби, патякати про це я все одно не збираюся. Фактор „залякування“ – просто розкішний. Я починаю побоюватися, що як натисну на керівництво ще більше, то матиму справу з китайською мафією». За чотири місяці акції Avant! уже продавалися по 22 долари за штуку. «Класичний прийом Майка Баррі, – каже один з його інвесторів. – Ціни на акції злітають удесятеро, тільки спершу вдвічі знижуються».

Більшість інвесторів не в захваті від подібних пасьянсів, але, на думку Баррі, то була основа інвестування у вартість. Така в нього була робота – голосно висловлювати незгоду з громадською думкою. І він не міг би цим займатися, якби діяв на ринку короткострокового капіталу, тож Баррі не залишив своїм інвесторам можливості забирати кошти на першу вимогу, як це відбувалося в більшості хедж-фондів. Якщо ви давали компанії Scion гроші для інвестицій, то мусили чекати щонайменше рік. Окрім того, Баррі сформував свій фонд так, щоб привабити осіб, зацікавлених у «довгій» позиції на фондовому ринку, – тих, хто хотів робити ставки на зростання ціни акцій, а не навпаки. «Я не великий прихильник гри на зниження, – каже Баррі. – Я не вишукую навмисно компанії, щоби взяти коротку позицію з їхніх акцій. Загалом я віддаю перевагу зростанню, а не падінню». Йому також були не до вподоби ризики короткого продажу, оскільки теоретично вони були необмеженими. У кращому випадку ризики дорівнювали нулю, в найгіршому – зростали нескінченно.

Успішність інвестицій залежить від ціни, яку доводиться платити за ризики. А Баррі з часом почав відчувати, що ціна ця геть неправильна. І проблема не обмежувалася окремими акціями. Бульбашка доткомів луснула, а в Сан-Хосе, епіцентрі вибуху, продовжували зростати ціни на житло. Він почав досліджувати акції будівельних компанії, потім – акції компаній, що страхували житлові іпотеки, на кшталт PMI. У травні 2003-го Баррі написав своєму другові, успішному професійному інвестору зі Східного узбережжя, що бульбашка у сфері нерухомості збільшується завдяки ірраціональній поведінці іпотечних операторів, які роздають швидкі та легкі кредити. «Треба просто вичікувати момент, коли навіть найнеймовірніший, найлегший кредит не зможе тягнути на собі ринок [нерухомості], – писав він. – Тепер я починаю мислити, як „ведмідь“, і передчуваю, що падіння ринку житла в США сягатиме близько 50 %… Щойно люди зрозуміють, що ціни не піднімаються, попит [на житло] за теперішніми цінами значно знизиться. І загальні збитки сягнуть таких масштабів, які зараз важко уявити».

Ще тільки збираючись розпочати гру проти ринку субстандартних іпотечних облігацій, на початку 2005-го, Майк Баррі стикнувся з першою великою проблемою – великі інвестиційні банки Уолл-стрит, що могли продати йому кредитні дефолтні свопи, зовсім не квапилися. Він був переконаний, що ставки треба робити негайно, поки американський ринок житла не прийшов до тями. «Я не сподівався, що загальне погіршення іпотечних пулів досягне критичного рівня раніше, ніж через два роки», – говорив він, маючи на увазі час, коли початкові рекламні ставки завершаться, а щомісячні виплати злетять до небес. Але він гадав, що ринок неодмінно побачить те, що бачив він, і почне виправляти ситуацію. Хоч хтось на Уолл-стрит мав помітити фантастичні ризики субстандартної іпотеки і, відповідно, підняти ціну страхування. «Усе зірветься, перш ніж я зумію здійснити свою оборудку», – писав він в електронному листі.

Оскільки Баррі жив електронною поштою, то мимоволі закарбував у листах народження нового ринку з позиції його першого клієнта. Озираючись на минуле, дуже захопливо спостерігати, як швидко перелаштувалися фірми Уолл-стрит: спершу вони не мали жодного уявлення, про що торочить їм Майк Баррі, коли він телефонував і цікавився кредитними дефолтними свопами на субстандартні іпотечні облігації, а потім раптом перелаштували своїй бізнес у такий спосіб, що ця вторинна тенденція опинилася в самому центрі уваги. Початковий ринок іпотечних облігацій утворився схожим чином – він з’явився на світ через бруд і обман, через підвищений інтерес малої купки людей на задвірках великих фінансів. На становлення старого ринку пішли роки, але цей, новий, лише за кілька місяців став на ноги і вже орудував десятками мільярдів доларів.

Якщо Майк Баррі збирався купувати страховку на велику кількість субстандартних іпотечних облігацій, то насамперед йому було треба укласти стандартний, більш-менш узгоджений контракт. Одного дня той, хто продасть йому кредитний дефолтний своп на іпотечну облігацію, буде зобов’язаний виплатити Баррі кругленьку суму. Він підозрював, що дилери намагатимуться відкараскатися від боргу. З контрактом їм буде важче так вчинити, а йому стане легше перепродати одному дилеру те, що він купив у іншого, – і в такий спосіб обрати найвигіднішу ціну. Організація під назвою «Міжнародна асоціація зі свопів і деривативів» (International Swaps and Derivatives Association – ISDA) зобов’язалася формалізувати умови випуску нових цінних паперів[3]. ISDA вже створили низку правил для управління кредитними дефолтним свопами на корпоративні облігації, але страхування корпоративних облігацій було відносно простою справою. Подія під назвою «дефолт» або відбувалася, або не відбувалася. Компанія пропускала виплату відсотків, а розраховуватися доводилося вам. Покупець страхування міг не отримати всі 100 центів з долара (так само й власник облігацій міг не втратити всі 100 центів з долара, бо ж капітал компанії теж чогось вартий), але незалежний суддя мав затвердити справедливу суму відшкодування, яка б усіх влаштовувала. Якщо власник облігацій мав 30 центів з долара й втрачав 70, то покупець кредитного дефолтного свопу ті 70 центів отримував.

Купити страховку на пул житлової іпотеки США було складніше, оскільки цілий пул не може порушити всі боргові зобов’язання, радше збанкрутують окремі власники нерухомості. Дилери на чолі з Deutsche Bank і Goldman Sachs придумали розумний вихід із ситуації: кредитний дефолтний своп з оплатою від поточних надходжень. Той, хто купив своп (власник страховки), отримував виплату не за один раз, як у випадку з дефолтом цілого іпотечного пулу, а поступово, коли банкрутували окремі власники нерухомості.

Угоду ISDA ще кілька місяців крутили юристи й трейдери з великих фірм Уолл-стрит, які мали управляти цим ринком. Юристу Баррі, Стіву Друскіну, дозволялося прослуховувати телефонні перемовини і навіть час від часу втручатися і представляти точку зору клієнта Уолл-стрит. За традицією, компанії Уолл-стрит переймалися платоспроможністю своїх клієнтів, а клієнти вірили на слово, що казино зможе заплатити переможцеві, який зірве джек-пот. Але Майк Баррі не вірив. «Я не роблю ставку проти облігацій, – пояснює він. – Я роблю ставку проти самої системи». Він не хотів купити в Goldman Sachs страховку від повені, а потім, уже під час повені, дивитися, як Goldman Sachs змиває водою разом із шансами на виплату компенсації. Оскільки ціна, вказана в страховому контракті, могла варіюватися (наприклад, коли повінь починала наступати, але ще не зруйнувала будівлю), Баррі хотів, аби Goldman Sachs і Deutsche Bank надали йому забезпечення, яке б відображало збільшення вартості його власності.

19 травня 2005 року, за місяць до остаточного узгодження умов, Майк Баррі почав перші операції з субстандартною іпотекою. Він купив у Deutsche Bank кредитні дефолтні свопи на $ 60 млн, по $ 10 млн за кожну з шести окремих облігацій. «Референсні цінні папери», ось як це називалося. Ви купували страховку не на цілий ринок субстандартних іпотечних облігацій, а на окремі облігації, і Баррі присвятив свій час пошуку саме тих, проти яких варто зіграти. Він перечитав дюжини проспектів і переглянув іще сотні, намагаючись знайти найхиткіші іпотечні пули, і навіть тоді мав серйозну підозру (яка згодом переросла у впевненість), що він був єдиною людиною на планеті, яка читала ці документи, – окрім юристів, які їх складали. Також імовірно, що під час своїх пошуків він став єдиним інвестором, який займався старомодним аналізом банківських житлових кредитів, а цю операцію треба було здійснювати перш ніж їх видавати. Проте водночас він був повною протилежністю старомодного банкіра. Бо він шукав не найкращих кредитів, а найгірших – щоби зробити ставку проти них.

Він аналізував відносне значення співвідношення позики й вартості в житлових кредитах, у вторинних іпотеках, у розташуванні будинків, у відсутній кредитній документації та неіснуючих довідках про прибутки позичальника, і ще серед дюжини чинників, які визначали ймовірність того, що той або інший житловий кредит, виданий у США десь 2005 року, «зіпсується». Потім Баррі почав шукати облігації, забезпечені найгіршими заставами. Він здивувався, що Deutsche Bank було байдуже до облігацій, проти яких він робив ставку. Як він зрозумів, з їхньої точки зору, всі субстандартні іпотечні облігації були однаковими. Ціна страхування визначалася не шляхом незалежного аналізу, а за допомогою рейтингу, який визначали для облігації рейтингові агенції – Moody’s і Standard & Poor’s[4]. Якщо Баррі хотів купити страховку на транші з практично нульовими ризиками, то мав сплатити 20 базисних пунктів (0,20 %); за більш ризикові транші з рейтингом А він мав сплатити 50 базисних пунктів (0,50 %); за найменш надійні транші з рейтингом ВВВ – 200 базисних пунктів (тобто 2 %). (Базисний пункт – 0,01 процентного пункту.) Баррі шукав саме транші ВВВ – оті, що не будуть нічого варті, якщо «зіпсується» хоч 15 % іпотечного пулу. Він уважав, що зробив досить консервативну ставку і що в результаті аналізу його припущення переростуть у впевненість. Будь-хто, навіть побічно поглянувши на ті проспекти, зміг би помітити багато критичних відмінностей між окремими облігаціями з одним і тим самим рейтингом ВВВ – наприклад, різницю в кількості кредитів з виплатою самих відсотків, з яких складався іпотечний пул. Баррі заповзявся обирати найгірші з усіх можливих, і трохи непокоївся, що інвестиційні банки зрештою помітять, що він забагато знає про певні іпотечні облігації, й почнуть змінювати ціни.

І знову поведінка компаній вразила й потішила Баррі: Goldman Sachs надіслали йому електронного листа з довгим переліком лайняних іпотечних облігацій, щоб йому легше було вибирати. «Чесно кажучи, я був просто шокований, – каже він. – Усі вони оцінювалися згідно з найнижчими рейтингами, встановленими трьома великими рейтинговими агенціями». Він міг обирати облігації зі списку без коригування ціни, як йому заманеться. Неначе він купляв страховку на випадок потопу для будинку, що стоїть у долині, за такою самою ціною, що й для будинку, який височіє на вершині гори.

У цьому ринку не було жодного сенсу, але це не спиняло інші фірми з Уолл-стрит, і вони також до нього долучалися – частково з подачі Майка Баррі. Він мало не оселився на кілька тижнів у Bank of America, поки вони не погодилися продати йому кредитні дефолтні свопи на 5 мільйонів. За двадцять хвилин після того, як на електронну пошту Баррі прийшов лист із підтвердженням операції, банк отримав від нього відповідь із запитанням: «То можемо повторити?» Протягом лічених тижнів Майк Баррі придбав у півдюжини банків кредитні дефолтні свопи на кілька сотень мільйонів доларів, шматками по 5 мільйонів кожен. Здавалося, що продавцям було байдуже, на які саме облігації вони виписують страховку. Баррі натрапив на один пул, який повністю складався з іпотеки зі змінною ставкою та негативною амортизацією, – позичальники могли взагалі не сплачувати жодних відсотків, накопичуючи дедалі більший борг, поки зрештою, цілком очікувано, не збанкрутіли б. Goldman Sachs не просто продали Баррі страховку на цей пул, вони навіть надіслали йому коротеньке привітання з приводу того, що він став першою людиною на Уолл-стрит чи будь-де, яка купила страховку на подібний продукт. «Доводиться займатися просвітою експертів», – поглузував Баррі в листі.

Він не марнував свого часу на пошуки причин, з яких ці, на перший погляд, далекоглядні інвестиційні банки так дешево продавали йому страховку. Він непокоївся, що решта фінансистів прокинуться, і нагоду буде втрачено. «Я часто клеїв із себе дурника, – розповідає Баррі, – удавав, наче трохи не тямлю, що роблю. „Поясніть іще раз, як це робиться. Ой, а де можна дістати таку інформацію? Та невже?“ – отака була моя реакція, коли вони говорили якісь очевидні речі». Такі собі додаткові зиски довгих років відірваності від навколишнього світу: Баррі легко було повірити в те, що він мав рацію, а весь світ помиляється.

Що більше фірм Уолл-стрит приставало на цей новий бізнес, то легше йому було робити ставки. Протягом перших кількох місяців Баррі міг робити ставки на пониження максимум на 10 мільйонів за раз. Згодом, наприкінці червня 2005 року, йому зателефонували з Goldman Sachs і поцікавилися, чи не хоче він збільшити обсяги операції до 100 мільйонів за раз. «Тут не треба забувати, – написав він наступного дня після проведення оборудки, – що це сто мільйонів доларів. Це шалені гроші. А ними просто розкидаються, наче це число на три нулі, а не на дев’ять».

Під кінець червня він уже був власником кредитних дефолтних свопів на суму $ 750 млн у субстандартних іпотечних облігаціях, і нишком пишався цим. «Мабуть, жоден інший хедж-фонд на землі не робив подібних інвестицій, і в жодному разі не в таких масштабах, зважаючи на величину пакетів», – написав він одному зі своїх інвесторів, який пронюхав, що менеджер хедж-фонду обрав якусь новомодну стратегію. Тепер Баррі залишалося тільки сушити голову над тим, хто опинився по той бік оборудок – що за божевільний погодився продати йому стільки страховок на облігації «на межі краху», які Баррі сам для себе вибрав? Кредитні дефолтні свопи були грою з нульовою сумою. Якщо Майк Баррі заробить 100 мільйонів, коли обрані ним субстандартні іпотечні облігації зазнають дефолту, хтось інший має втратити 100 мільйонів. Goldman Sachs чітко дали зрозуміти, що кінцевим продавцем були аж ніяк не вони. Ця компанія була просто посередником між продавцем і покупцем страховки й знімала собі комісійні.

Готовність, з якою ця невідома особа продавала величезні обсяги дешевої страховки, наштовхнула Майка Баррі на інший задум – заснувати фонд, який не робив би нічого іншого, окрім скуповування страхових полісів на субстандартні іпотечні облігації. Для теперішнього фонду в $ 600 млн, який займався добором цінних паперів, ставка Баррі була колосальною. Але якщо він зможе залучити капітали виключно з цією новою метою, то заробить на багато мільярдів більше. У серпні він склав пропозицію щодо створення фонду під назвою «Мільтонів опус» і розіслав її своїм інвесторам. («Першим питанням завжди було: „Що то за Мільтонів опус?“». Баррі відповідав: «Втрачений рай», – але зазвичай після цього виникали наступні питання.) Більшість інвесторів навіть гадки не мали, що їхній аналітик-чемпіон так захопився цими таємничими страховими договорами, що називалися кредитними дефолтними свопами. Значна кількість інвесторів не бажали мати справ із тими свопами, і тільки окремі замислилися, чи не почав уже Баррі викидати такі штуки з їхніми грошима.

Замість того, щоб залучати дедалі більші капітали на купівлю кредитних дефолтних свопів на субстандартні іпотечні облігації, Баррі на превелику силу намагався зберегти ті гроші, якими вже порядкував. Інвестори охоче дозволяли йому обирати від свого імені акції, але майже геть усі вони сумнівалися в його здатності розрізняти великі макроекономічні тенденції. І тим паче вони не визнавали, що Баррі наділений особливим, глибинним баченням ринку субстандартних іпотечних облігацій, де крутилися трильйони й трильйони доларів. «Мільтонів опус» помер, не встигнувши народитися.

У жовтні 2005 року Баррі розіслав своїм інвесторам листи, у яких щиро й відверто зізнався, що тепер вони є власниками кредитних дефолтних свопів на субстандартні іпотечні облігації вартістю принаймні в мільярд доларів. «Інколи ринки припускаються великих помилок», – написав він.

Ринки помилилися, коли дали America Online гроші для купівлі Time Warner. Вони помилилися, коли зробили ставку на британський фунт і проти Джорджа Сороса. Вони помиляються й зараз, коли продовжують плисти за течією, наче найбільшої в історії кредитної бульбашки просто не існує. Справжня нагода підзаробити трапляється нечасто, а тим паче така слушна нагода, коли можна задіяти майже необмежений капітал із перспективою неймовірних прибутків. Вибіркові ставки на пониження іпотечних цінних паперів, які псуються швидше, ніж будь-коли досі, і є наразі такою слушною нагодою.

У другому кварталі 2005 року заборгованості за кредитними картками сягнули історичного максимуму – попри те, що ціни на житло залишалися досить високими. Тобто навіть з усією вартістю заставленого майна американці ледве давали раду своїм борговим зобов’язанням. Федеральний резерв підняв процентну ставку, але ставка іпотечного кредиту продовжувала стрімко падати – оскільки на Уолл-стрит розроблялися дедалі хитріші способи спонукати людей продовжувати брати позики. Баррі поставив на кін понад мільярд доларів і не міг примножити цю суму, не залучивши набагато більше капіталу. Тому він виклав своїм інвесторам усе, як є – ринок іпотечних облігацій США був величезним, більшим за ринок скарбницьких векселів США. Уся економіка ґрунтувалася на стабільності цього ринку, а стабільність, у свою чергу, залежала від безперервного зростання цін на житло. «Те, що бульбашку капіталовкладень можна розпізнати тільки після вибуху, – чистий абсурд, – писав Баррі. – Існують специфічні маркери, які цілком можна розпізнати, ще коли бульбашка тільки надимається. Іще одна визначальна ознака манії – швидке зростання кількості та складності шахрайських оборудок… За даними ФБР, з 2000 року число іпотечних махінацій зросло вп’ятеро». Погані манери вибралися із задвірків загалом розумної економіки й перетворилися на її центральну характеристику. «Відмінна ознака сучасного різновиду афери з нерухомістю полягає в тому, що вона нерозривно пов’язана з нашими національними установами», – додав він.

Ці ідеї не надто відрізнялися від того, що він викладав у квартальних звітах, які надсилав своїм інвесторам упродовж останніх двох років. Іще в липні 2003-го він написав для них довжелезне есе про причини та наслідки вірогідного краху ринку нерухомості. «Алан Ґранспан запевняє нас, що ціни на житло не здатні утворювати бульбашки чи взагалі сильно коливатися, принаймні в загальнонаціональних масштабах, – писав Баррі. – Звісно, це нонсенс… Протягом четвертого року Великої депресії, 1933-го, Сполучені Штати опинилися у вирі житлової кризи, внаслідок якої обсяги нового будівництва становили 10 % від рівня 1925 року. Приблизно половина іпотечних кредитів зазнали дефолту. Упродовж 1930-х ціни на житло по всій країні впали приблизно на 80 %». Баррі знову сурмив цю пісню в січні 2004-го, потім іще раз у січні 2005-го: «Хочете позичити мільйон усього за 25 доларів на місяць? „Швидка Позика“ презентує іпотеку зі змінною ставкою та виплатою відсотків без погашення кредиту – шість місяців нульових виплат і процентна ставка 0,03 %. Поза сумнівом, це робиться для того, щоб підтримати порядний прошарок американського населення – покупців нерухомості, яких спіткали короткочасні негаразди з грошима».

Коли інвестори Баррі дізналися, що їхній менеджер з грошових операцій насправді вклав їхні гроші саме туди, куди так давно обіцяв, то вони не дуже зраділи. Як висловився один з інвесторів: «Майк – найкращий фондовий аналітик з усіх, кого я знаю. І він… що він робить?» Деякі люди засмутилися, що хлопець, якого вони найняли обирати акції, натомість узяв і купив зіпсовані іпотечні облігації. Дехто замислився: якщо ці кредитні дефолтні свопи справді відіграють таку велику роль, то чому Goldman Sachs їх продають? Дехто ставив під сумнів розумність оголошення кінця сімдесятирічного циклу на ринку нерухомості. Дехто навіть не мав чіткого уявлення про те, що таке кредитні дефолтні свопи і як вони працюють. «Я з власного досвіду дізнався, що апокаліптичні прогнози щодо фінансових ринків США рідко справджуються в короткий термін, – відписав Баррі один з інвесторів. – Протягом моєї кар’єри виникали реальні можливості вчинити апокаліпсис на фінансових ринках США. Зазвичай прогнози виявляються хибними». Баррі відповів, що хоча він справді пророкує Армагеддон, але ставок на нього не робить. У цьому й полягала вся краса кредитних дефолтних свопів: на них можна збити капітал, навіть якщо зіпсується мізерна частка якогось сумнівного іпотечного пулу.

Мимохіть Баррі розпочав дебати зі своїми інвесторами, а подібні заняття він вважав дуже неприємними. «Я ненавидів обговорювати свої ідеї з інвесторами, – каже він, – бо тоді я ставав Захисником Ідеї, а від цього змінюється процес мислення». Щойно ви починаєте захищати ідею, і вам стає дедалі важче змінити свою думку. Баррі не мав вибору: очевидно, що люди, які давали йому гроші, були вродженими скептиками стосовно того, що зветься мисленням на макрорівні. Вони розуміли, як цей напрочуд розумний чоловік, який постійно копирсався у фінансовій документації, міг натрапити на маленьку компанію, на яку ніхто інший не звертав уваги. Але вони не розуміли, звідки в нього візьметься оте глибинне уявлення про тенденції та рушійні сили, на яких знався кожен пересічний американець, що дивився новини на кабельному. «Я чув, у White Mountain хочуть, щоб я повернувся до своїх баранів, – роздратовано написав він одному з перших інвесторів, – хоча мені не дуже віриться, що White Mountain розуміють, що я з тими баранами робив раніше». Ніхто не міг угледіти того, що було таким очевидним для Баррі: усі ці кредитні дефолтні свопи були частиною його глобальної стратегії з пошуку вартості. «Я ні на мить не припиняю виглядати вартість, – писав він до White Mountain. – Я не відволікаюся на гольф чи інше хобі. Пошук вартості – ось моє єдине заняття».

Коли Баррі заснував Scion, то повідомив своїх потенційних інвесторів, що оскільки він мав справу з непопулярними ставками, то оцінку його діям треба давати в контексті довгого періоду часу – принаймні п’яти років. А наразі його оцінювали мало не щохвилини. «Раніше люди давали мені гроші завдяки моїм листам, – говорив він. – Але якимось чином після того, як вони віддали гроші, вони припинили ці листи читати». Фантастичний успіх Scion приваблював численних інвесторів, але їх набагато менше цікавив сам дух такого підприємства, ніж те, скільки грошей зможе для них заробити Баррі в найкоротший термін. Щокварталу він звітував про те, скільки заробив і скільки втратив на обраних цінних паперах. А тепер йому доводилося пояснювати, що від цієї суми треба віднімати оці… страхові внески за субстандартні іпотечні облігації. Один з його нью-йоркських інвесторів зателефонував і з погрозою заявив: «А знаєте, багато хто вже подейкує про те, щоб забрати з вашого фонду гроші». Утім, оскільки за контрактом їхні капітали мали залишатися в Scion Capital ще протягом певного часу, то єдине, що вони могли зробити, – це надсилати Баррі на електронну пошту занепокоєні листи з проханнями якось виправдати свою нову стратегію. «Люди починають нервувати, якщо за кілька років виникає різниця в плюс-мінус 5 %, – відповів Баррі одному з інвесторів, який опирався новій стратегії. – Коли справжнє питання полягає ось у чому: хто протягом десяти років покращує базисні пункти на 10 % щороку? Я глибоко переконаний, що аби досягати такого росту на щорічній основі, треба вміти дивитися вперед, крізь оті кілька років… Мені треба бути стійким, попри загальне незадоволення, якщо про це говорять основи економіки». За п’ять років від заснування хедж-фонду інша фірма, S&P 500, відносно якої оцінювали Scion, опустилася на 6,84 %. За цей самий період Scion Capital піднялася на 242 %. Баррі вважав, що заробив принаймні на мотузок, щоб повіситися. Але він помилявся. «Я будую неймовірні замки з піску, – писав він, – але ніщо не зможе зупинити приплив, а тоді наступний, і наступний».