Читать книгу Степан Бандера - Микола Посівнич - Страница 5

Степан Бандера, як і багато його ровесників, пережив гіркоту поразки ЗУНР та становлення польської окупаційної влади. Небажання й надалі терпіти такий стан речей приводило молодь до лав УВО. Основним її завданням було зберегти військові кадри для подальшої визвольної боротьби за українську державність. Цей старт відіграв визначальну роль у формуванні світогляду С. Бадери. Доля поставила перед ним і тисячами інших юнаків і дівчат вибір – бути поневоленими чи боротися за свободу.

У вересні 1919 р. Степан Бандера успішно склав вступні іспити й почав навчання в Стрийській гімназії. До народної (початкової) школи він не ходив, бо школу закрили з початком війни 1914 р., а базові знання здобував від родичів, передусім дідуся, священика ГКЦ Володимира Ґлодзінського. Українські гімназії примусово переводили на польську мову навчання. Класичні гімназії давали знання, виховуючи патріотів польської держави за планом і під контролем польських шкільних властей. Слабке здоров’я малого Стефка та незнання польської мови й латини дуже непокоїли матір Мирославу. У першому семестрі з половини предметів він мав задовільні оцінки й жодної відмінної. Це пояснювалося відсутністю знань ще з початкової школи. Згодом, у другому семестрі, він мав добрі й дуже добрі оцінки.

Сім’я отця Андрія Бандери (зліва направо): 1-ша – Марта-Марія, 4-й – Олександр, 6-й – о. Андрій, 7-й – Степан, 9-та – Володимира. Інших осіб не ідентифіковано

1920 року за намальовані в зошитах і книжках українські тризуби одинадцятирічного Степана побили двоє польських поліцейських у стрийському відділку. Тоді його вперше назвали маленьким бандитом. Хлопцеві було прикро, що він не міг дати відсіч. З поліції його забрав дідусь Михайло, запевнивши поліцейських, що такого більше не буде. Юний революціонер із притаманним йому великим гумором розповідав про свої геройські подвиги і переживання. За спогадами однокласника Ярослава Рудницького: «Такі речі, як кинути огризком у вивішений у класі портрет [керівника Польської держави Йозефа] Пілсудського чи зійтись на таємні сходини… належали до порядку дня».

Бандера був амбітною людиною, ставив перед собою тільки надзавдання та з дитинства готував себе до великої місії. Почувши розповідь про героїзм члена УВО Ольги Басараб, яка загинула під час тортур у польській тюрмі у Львові, 14-річний Степан Бандера почав випробовувати на собі такі самі тортури, які застосовувала польська поліція до жінки. А колись прив’язав себе до дерева догори ногами й так висів кілька годин, доки отець Андрій Бандера не наказав слугам його зняти. Свої вчинки хлопець пояснював бажанням перевірити власні витривалість і силу волі та підготуватися до майбутньої боротьби.

На перших порах його батько о. Андрій не дуже прихильно ставився до таких екзекуцій сина Степана, але той мотивував таку свою поведінку тим, що колись його будуть мучити ще не так і він готується до цього. Надалі він також підготовлявся до майбутніх знущань та катувань: бив себе канчуками, ремінними пасами, зазначаючи, що в майбутньому буде запекла боротьба й застосовуватимуть різні тортури.

Гімназист Степан Бандера

Описуючи гімназію й шкільних товаришів, Ярослав Рак зазначав: «Я вперше стрінув Бандеру в році 1922 по вакаціях, коли я з родиною перенісся до Стрия. Я застав його в клясі 4-ій „Б“, в Українській бурсі, на другому поверсі, остання кляса на полуднє від вулиці Крашевського ‹…›. Стефко Бандера сидів у передостанній лавці при вікні. Він мав таку звичку, що тим людям, яким він не вірив і до яких ставився з погордою, не дивився в очі, лише дивився якраз у вікно. Він був низького росту, шатен, на бік зачесаний, дуже бідно одягнений. Ходив він між іншим у такій, ніби пластовій сорочці, з яскраво зеленими ґудзиками, у рейтузах-райтках[1] попелястого кольору, штруксових, і в „штуцах“[2], без краватки. Все те дуже бідно виглядало. Сам він був низький, непоказний, мав непропорційно довгі ноги і, здається, після якогось запалення колін чи суглобів, якось так ненормально ходив. То не впадало так дуже в очі, але коли ближче було приглянутися, то було видно, що його хід був ненормальний. Бандера був найліпшим учнем, найкраще вчився ‹…›. Але всі [польські] професори були проти Бандери, бо він ворожо до них ставився, нікому не хотів придобрюватися, завжди все знав, як кажуть, усіх мав під зап’ястком, і не любив професорів. Отже вони його війтом [старостою] кляси не вибрали. Хоч засадничо сам Бандера не любив ставати до професора, виступати в обороні всіх чи пискувати ‹…›. Коли професор його запитав, він відважно відповідав, говорив, не ніяковіючи, але ніколи не висувався першим. Але професори Бандеру респектували [поважали], бо він був здібний і мав пошанівок у своїх товаришів ‹…›. Ми не раз мали нагоду бачити цього юнака, як ставав в обороні покривдженого товариша чи друга. У нас родився респект [повага] до нього, а в професорів пошанівок. Кожний крок, що його передумував наш друг, був завершений, на дешеву емоцію він не йшов. Бувало, наприклад, що деякі учителі любили ставляти запитання „хто знає“, щоб учні підносили руки вгору. Він ніколи цього не робив, хоч запитаний, виявляв, що знає те, про що йшло професорові. З-поміж акцій, які треба було вести в клясі, звичайно такі, що не мали апробати [затвердження] нашого друга, могли не вдатися, а зате ті, що їх він передумав, беручи аргументи „за“ і „проти“, вдавалися. Не вважав себе „героєм“ у часі вдачі і других остерігав перед такою назвою, але з невдачі вмів витягнути висновок і бачити, що треба поправити».

1922 року Степан Бандера два місяці перебував у стрийській лікарні з водянкою колінного суглоба. Однак відсутність на заняттях не вплинула на успішність, яка була найкращою за роки навчання. Протягом навчального періоду 1922–1924 рр. він пропустив 172 лекції через хворобу.

На допитах НКВД 1941 р. отець Андрій Бандера писав про цей період так: «Коли почали діти підростати і треба було посилати їх до гімназії, треба було ще більше часу обернути на вишукання нових джерел доходів з господарки, бо доходи станові були дуже малими в порівнянні зі зростаючими з року на рік видатками, зв’язаними з образуванням дітей. До гімназії ходили діти в Стрию, мешкаючи у свого дідуся старенького і бабки, які не в силі були як слід зайнятись вихованням внуків, а здебільшого старались тільки про прохарчування їх, та прохав, щоби пильно вчились предметів і переходили щорік у вищий клас. В польських гімназіях тяжко приходилось видержувати українцям шкільний режим, багато тратило роки, багато проганяно цілком зі шкіл, а то й арештовано. Сини мої, познайомившись з обставинами, старались пізнати рідню історію, висміювану вчителями-поляками, вічно читаючи багато, не тільки книжки з гімназійної бібліотеки, але також з українських місцевих установ чи приватних, а також розвивати і гартувати тіло вступаючи в члени „Пласту“».

Під час навчання в гімназії Бандера мав різні оцінки. Найважче йому давалися польська мова й історія, німецька, грецька мови й латина, а успішні мав оцінки з точних наук, співів, та й поведінка була доброю й дуже доброю. В атестаті зрілості під час закінчення гімназії від 27 травня 1927 р. у результаті іспитів Степан Бандера здобув такі оцінки: «задовільно» – польська мова, історія; «добре» – німецька, латинська й грецька мови, природознавство, тілесні вправи (фізкультура); «дуже добре» – руська (так тоді польська шкільна влада вперто іменувала українську) мова, релігія, математика, фізика, пропедевтика (вступ до) філософії. Під час навчання він мав дуже гострий конфлікт і був постійно переслідуваний професором Больським, за рік був відсутнім на 121 лекції з неоправданих причин, тому заледве зумів скласти випускні іспити з польської мови й історії.

Навчатися в гімназії Степан мав змогу завдяки тому, що помешкання й утримання йому й іншим братам і сестрам забезпечували дідусь Михайло і бабця Розалія, які вели власне господарство у Стрию. Як у батька, так і в діда під час навчального року він працював по домашньому господарстві, переважно на городах, у вільний від навчання час. За споминами його дядька Осипа Бандери: «У 1919 році привезли малого Степана до наших родичів у Стрию, і тут почався його гімназійний період. У перші місяці хлопець почувався зле, бо в хаті, крім діда, бабусі та прислуги, не було з ким розважитися, до того ж тужив за селом і товаришами, з якими зростав в Угринові. У наступних роках приїжджали інші діти, і в хаті було гамірно й весело. Усі вони були пильні та здібні й без труднощів кінчали школу. Степан вступив до „Пласту“ та інших гімназійних гуртків, був товариський і радо помагав товаришам у науці. У вільні хвилини теж радо допомагав бабусі в домашній господарці, й родина любила його, а особливо бабуся. На вакації та рокові свята діти виїжджали до батька на село, помагали йому в господарці, головно в саду та на пасіці, де було 120 пнів[3], а також улаштовували прогулянки в карпатські верхи. Не цуралися також села: читали доповіді, оживили аматорський гурток і були душею читальні „Просвіти“».

За спогадами, у юнацькі роки Степан Бандера добре співав (особливо любив організовувати спів патріотичних пісень та написаних ним коломийок), добре грав на гітарі й мандоліні, у «Пласті» виконував обов’язки барабанщика. У гімназії на перервах Бандера вправлявся в боротьбі зі значно сильнішим противником. Це було прикриттям для сходин таємного гімназійного гуртка, а водночас практичною школою розв’язання проблеми національної справедливості. Друзі-гімназисти самостійно вивчали українську історію та літературу, вели патріотичні дискусії, які забороняла шкільна адміністрація, збирали кошти на Український таємний університет у Львові, поширювали підпільні видання УВО й прагнули здобути військову підготовку, щоб бути готовими до збройної боротьби за українську державність.

Мандрівка учнів і викладачів Стрийської гімназії до Моршина (травень 1925 р.). Степан Бандера 9-й зліва в другому ряді

Мало хто знає, що в 1922–1924 рр. Степан та Олександр Бандери (та майже всі мешканці Старого Угринева) були прихильно налаштовані до соціалістично орієнтованої Української радикальної партії. У пошуках справедливості на початку 1920 років брати Бандери могли стати українськими комуністами. З цього приводу Ярослав Рудницький згадував таке: «Був один із наших „червоних“ товаришів, що старався затягнути нас у ліву таємну ячейку. Після двох чи трьох сходин і дискусій ми побачили, що нам не по дорозі з ними».

Бандера дуже добре грав у баскетбол (був «ліворукий плеймейкер»), відзначався при низькому зрості (159 см) феноменальною стрибучістю. Також він успішно грав у шахи, влаштовуючи симулянтку – гру одночасно на кількох шахівницях. Його улюбленим спортом була гімнастика: він міг на одній руці три рази вижиматися на турніку. Про цей період життя Степана Бандери Володимир Ерденберґер писав: «Вже в тому часі юнацького віку Степан відзначався іншою вдачею від своїх друзів, зокрема своїм завзяттям і дужанням. Він любив боротися з другими і часто виходив побідником, навіть у змаганнях зі старшими. Сил і завзяття було в нього багато, беручи до уваги його невеликий ріст, дрібну будову тіла і хлоп’ячий вік».

Склавши 1927 р. іспит зрілості, Бандера повернувся до батька в Старий Угринів, де займався домашнім господарством. Дослідник Андрій Сова знайшов документ, датований 1 березня 1928 р., яким Степан Бандера звертався до Верховної Пластової Команди з проханням про звільнення від участі в інструкторському таборі: «Низше підписаний, розвідчик ІІ. К[уреня] Ст[арших] Пл[астунів] імені Івана Богуна в Стриї просить Хвальну ВП Команду о звільнення його від вимоги до ІІІ. Пл[ластового] Іспиту відбуття інструкторського табору. Вимоги цеї не міг виповнити тому, що цілі вакації був занятий працею в Читальні і Кооперативі в рідному селі, Угринові Старім коло Калуша. Село це, цілком темне, спало до 1925 р. В Читальні не було жодної діяльности, Кооперативи не було взагалі. Щойно на вакаціях 1925. Підписаний дав 1 аматорську виставу, в 1926. Заложив Театрально-Співацький Гурток, а в 1927 р. Кооперативу. Тепер закладає Т-во „Луг“. В селі немає нікого, щоб занявся цею працею, тому підписаний мусів бодай вакації посвячувати цій справі. В тій самій ціли не запікувався в році 1927/28 на університет, та лишився на рік в селі. З тої причини не може взяти участи в сьогорічному таборі. В таборі міг би бути найвизше 2 тижні, бо колиб лишив розпочату працю на довший час, то опісля годі булоб зібрати все до купи. Тим більше що ново-заложене Т-во „Луг“ вимагає безупинного проводу та піддержування початкової охоти до праці членів. Бо ж колиб з самого початку розвою Т-ва був застій в праці, а що за тим слідує, й знеохочення то в цьому селі на довгий час замкнена б була дорога для всяких спроб освітньої та організаційної праці. Думаю, що причини зовсім оправдані, та що Хвальна ВП Команда узгляднить це прохання».

Із членами товариства «Луг» він проводив заняття з фізкультури й протипожежної безпеки, а також був одним із засновників місцевої кооперативи. За спогадами Осипа Базюка, польська поліція хотіла навіть арештувати Степана та отця Андрія, вважаючи, що під прикриттям «Лугу» проводився військовий вишкіл: «Коли польська поліція прийшла арештувати його, селяни збіглися, били в дзвони, обступили дім і кричали: „Ми вам Стефана не дамо!“»

Односельці з вдячністю згадували культурно-освітню роботу Степана в їхньому селі. Анастасія Іванюк розповідала: «Стефан завжди приїжджав зі студентами, скликав місцевих друзів і влаштовував прекрасні забави. Брав під сідло коні, вбирався в шаровари і шапку-кучму та з ними маширував; справжню Січ заводив. Скликав молодих хлопців й дівчат до резиденції священика та навчав їх хорового співу, співати службу Божу та різні церковні пісні, любив дуже колядувати». А Дмитро Івасютяк згадував таке: «Я любив дивитися на його заняття з іншими… Дивлюся – хтось марширує. А він „Раз-два-три-чотири; раз-два-три-чотири“… Сказав нам дітям відійти далі. Він дуже строгий був… У нас він працював з хлопцями, заснував і вів гуртки. Усе казав: „Учитися, хлопці, треба“».

Під час літніх канікул 1925 р. у Старому Угринові Степан Бандера організував першу аматорську виставу, а наступного року заснував постійний театральний гурток. Про його акторські здібності розповідав Василь Рип’яняк за спогадами свого батька: «При читальні села Новиця був драматичний гурток і ставилась п’єса „Сватання на Гончарівці“». Стецька грав Степан Бандера… П’єса пройшла з великим успіхом, а Степан Бандера так натурально грав, що після вистави один з місцевих… хлопців підходить до мого батька й питає: «А тому хлопцеві, що грає Стецька, справді щось бракує..?»

Через важку хворобу (ревматизм колінних суглобів) його протягом двох років не приймали до «Пласту». Лише завдяки надзвичайним зусиллями, перемагаючи біль, і склав необхідні для вступу фізичні вправи. 1 жовтня 1922 р. Бандеру зарахували до гуртка «Вовк» П’ятого пластового куреня імені князя Ярослава Осьмомисла у Стрию. У 1920-х рр. пластуни самовиховувалися на основі 14 правил Пластового закону:

01. Пластун словний.

02. Пластун сумлінний.

03. Пластун точний.

04. Пластун ощадний.

05. Пластун справедливий.

06. Пластун увічливий.

07. Пластун братерський і доброзичливий.

08. Пластун зрівноважений.

09. Пластун корисний.

10. Пластун слухняний пластовій старшині.

11. Пластун пильний.

12. Пластун дбає про своє здоров’я.

13. Пластун любить красу і дбає про неї.

14. Пластун завжди доброї гадки.

Пластун Степан Бандера

Пластова присяга складалася співанням «Пластового обіту» та підписанням «Карти впису» (на жаль, першу облікову картку С. Бандери за 1922 р. виявити не вдалося), яку пластуни популярно називали «Пластовим словом чести». Завданням «Пласту», за словами С. Бандери, було плекати дух братерства серед своїх членів і виховувати їх за програмою скаутингу. Основним видом діяльності були мандрівки й табори, організовувані в околицях Стрия та в Карпатах. Після піврічної підготовки і виконання вимог першої пластової проби 26 лютого 1923 р. С. Бандера склав свою першу Пластову присягу:

Дуже цікавий спогад про першу пластову мандрівку Степана Бандери 1923 р. до скель і урочищ в околиці села Бубнища в Карпатах (тепер скельно-печерний комплекс «Скелі Довбуша») написав Володимир Ерденберґер (Дуко): «Коли потрібно було вибратись на одну важкодоступну скельну ділянку, спостережливий і найменший ростом Стефко першим спромігся вилізти на неї, а відтак витягував наверх інших друзів. Біля вечірньої ватри він залюбки слухав з уст бойківських вівчарів народні перекази про легендарного опришка Олексу Довбуша та його побратимів. Вони поверталися з цієї мандрівки через гору Ключ, щоб спеціально оглянути місця боїв і могили українських січових стрільців».

12—14 липня 1924 р. С. Бандера взяв участь у першій обласній пластовій зустрічі на Писаному Камені. З 1 липня 1929 р. відбувся тритижневий мандрівний табір загону «Червона калина» за маршрутом крізь табір на гори Сокіл, Високу, Ігровище, Сивулю, Кливу, Попадю, Спіскову, Яворову, Кичеру, Мшану, Яйце, Людвиківку, Маґуру, Либохору, Маківку. У ньому взяли участь Степан Охримович, Володимир Ерденберґер, Степан Бандера, Богдан Чехут, Лев Сенишин, Осип Грицак, Ярослав Падох, Євген Пеленський, Роман Яримович, Ярослав Петріна, Осип Каратницький, Степан Янів, Іван Галій, Степан Ґеник, Михайло Грищишин, Осип Карачевський, Степан Новицький, Остап Верхола, Остап Савчинський, Володимир Дармохвал, Ярослав Спольський, Іван Стефанів.

Степан Бандера (2-й у другому ряді зліва) під час пластових мандрівок

Степан Бандера ходив із пластунами із загону «Червона калина» на панахиди, що відбувалися щороку в першу неділю серпня на могилах січових стрільців на горі Маківці. За спогадами Остапа Савчинського, саме там Степан Бандера дістав пластове псевдо Баба. Упродовж усієї мандрівки він жартував, а коли надходила найбільша тиша, починав співати: «Курінь є створений для нас, не треба нам бабів!» Саму атмосферу мандрівки Остап Савчинський згадував так: «Довкруги пахло холоднавою вологістю та розігрітою живицею, клейкою кров’ю шпилькових дерев. Ішли мовчки і обережно. Як тільки під чиєюсь неуважно поставленою ногою зрадливо тріскала суха гілка, зразу на чолі „гусака“ відвертався горбатий ніс та засмагле обличчя „Мортика“, який таким „шепотом“ нагадував неуважному, що напевно довкруги одного кілометра всі олені втікали… А ген там, на юнці, „Дрібнолиций“, поважно-жартівливий [Степан Бандера]. Пластова кресаня далеко на потилиці з ремінцем на підборідді. Службово. І все, коли була найбільша тиша, починав підтягати своїм басом: „Курінь є створений для нас, не треба нам бабів!“ Усі безжурно усміхалися, тільки „Мортик“ сичав у злості, та знаним „шепотом“ притишував загорілого співака. І знову мовчки мандрували таємничі пластуни. Та не довго, бо ж не пройшло ще кілька запашних хвилин, як несподівано чистим голосом відважно покотилось між кедрові стовбури: „Не треба нам бабів“. Як на команду всі присіли в сміху. Курінний попереду ще дужче почервонів.

Степан Бандера з пластунами (перший справа) у с. Любинці Стрийського району Львівської області

– Чого боїшся, „Мортику“?! Та ж в цьому пралісі навіть лісового чорта не стрінеш, не то поліцая? – сміючись відізвався „Баба“, придержуючись засади, що все краще противника атакувати.

– Та дай же спокій тим бабам! І будь же тихо, ти мала „бабо“! – загукав розсерджений „Мортик“. Зручно „пересадив“ понад старий вивертень – вітрами зломану лежачу ялицю і помандрував. А всі, мов гуси, вже мовчки за ним».

Однак активна пластова діяльність погано впливала на успішність С. Бандери в навчанні, і в навчальному році 1924–1925 рр. він здобув найгірші оцінки за час навчання в гімназії. Винятком була математика, за яку хлопець мав стабільно п’ятірки. З четвертого класу він давав постійні приватні уроки учням із математики, заробляючи на власні потреби, передусім на пластування й туристичні походи.

За даними Юрія Юзича, 16—17-річний С. Бандера у 1926–1927 рр. був виховником юнацького пластового гуртка. Він давав рекомендації для вступу в курінь Теодору Вішці, Осипу Николишину, Богдану Петріні та Володимиру Салдану. Пластовий карний (дисциплінарний) закон пластун Бандера порушував тричі й відповідав за законом. Найсерйознішим для Баби було друге уділення (пересторога), яке він отримав 25 березня 1924 р. Потім було ще два уділення (перше від 14 червня 1926 р.). Що такого поганого зробив юний Бандера, мабуть, так і залишиться для історії таємницею.

До Уладу українських старших пластунів (УУСП) С. Бандера вступив 15 жовтня 1927 р., а 27 квітня наступного року він склав другу Пластову присягу. У свідоцтві про відхід від 3 жовтня 1927 р. вказувалося: «Оден з чільних пластунів V куреня. Брав дуже видну діяльність в курені, як рівно ж в великій мірі причинився до здобуття першости для нашого куреня. Також, яко впорядчик, багато дослужився для куреня». Бандеру одноголосно нагородили III юнацьким відзначенням (похвала від Полкової команди) і II (похвальне визнання й подяка полкових сходин за жваву діяльність для добра куреня).

У травні 1927 р. старші пластуни загону «Червона калина» організували тритижневий стаціонарний наметовий табір. Згодом Бандера постійно ходив із пластунами на панахиди, які відбувалися щороку в першу неділю серпня на могилах січових стрільців на горі Маківці в Карпатах. Остап Савчинський (Медвідь) проводив кінозйомку цікавих епізодів із життя табору. Він згадував, що, коли всі пішли на заняття, 20-літній Степан Бандера (Баба) сидів один у шатрі проводу й готував реферат на вечірню ватру. Він вирішив у цей час відзняти деякі сюжети, запропонувавши Бандері художньо попозувати на кінокамеру. «На таке „Бабу“ не треба було довго намовляти. Він сховався в шатрі і за хвилину повідомив мене бути готовим з апаратом. Безшелесно відчинилась шатрова завіса. В дещо темнішому отворі з’явилась дивна, страшна потвора, з густими шрамами пошматованого лиця… загорнута в біле простирадло, згорблена, з палицею, повільно виступала зі свого шатра. Він цілковито змінився і ані трішки не був подібний на себе. Шнурком поперев’язуване лице, як шинка, глибокими шрамами спотворило його».

Стоять зліва направо: Роман Ерденберґер, Богдан Рак, Степан Бандера, Володимир Дармохвал, Володимир Ерденберґер, Євген-Юліян Пеленський

Складаючи 28 травня 1928 р. пластовий іспит (рільництво, огородництво, годівля дробу, молочарство, щіткарство, переплетництво), у графі навпроти ощадливості юнак зробив запис: «За заощаджені гроші купив собі пластовий однострій та мандоліну». Протягом 29 травня і 1 червня 1928 р. Бандера складав ІІІ пластовий іспит (картографія, рятівництво, знакування, самостійність, плавання, ощадність, служба). Він навчився точно визначати відстані за топографічними мапами й планувати мандрівки. У його свідоцтві зазначено, що похибка в розрахунках становила лише 15 % за допустимих 25 %.

У ступені старшого пластуна до своєї третьої проби він долучив посвідку від 28 травня 1928 року: «Остсим посвідчуємо під словом чести, що Бандера Степан, розвідчик II куреня Старших Пластунів імені Івана Богуна в Стрию за заощаджені гроші купив собі однострій та мандоліну». Документ засвідчили й підписали старші пластуни-розвідники Ярослав Падох та Осип Грицак. Ощадність як риса характеру, сформована в юнацтві, позитивно свідчила про С. Бандеру і в дорослому віці. Це було не тільки вміння накопичувати кошти, а також вміння їх правильно витрачати та ділитися на користь нужденних.

У грудні 1928 р. Степан Бандера був уперше заарештований польською поліцією в с. Старий Угринів за антидержавну діяльність (організовування в м. Калуші листопадових свят-маніфестацій у 10-ту річницю створення ЗУНР 1918 р.) та 20–24 грудня перебував у Станіславівській тюрмі. У державному архіві Івано-Франківської області зберігся унікальний документ, який детально описував ув’язненого: зріст – 159 см; постать щупла; волосся густе, темне, зачесане догори; лице бліде; чоло високе; очі блакитні; брови гладкі, чорні; ніс малий, простий; вуха малі; вуста середні; зуби здорові, але три відсутні; підборіддя вузьке; руки малі з короткими пальцями; ноги малі; постава й хода прості; вимова нормальна; володіє польською, німецькою й руською мовами; грамотність вища; власноручний підпис українською мовою.

19 грудня 1929 р. у Львові в Академічному домі на Другій курінній раді загону «Червона калина» Степана Бандеру обрали генеральним підскарбієм. Як скарбник він виявляв велику ініціативу для здобуття «пластового заробітку» під час різних свят, імпрез і виступів, виготовляючи з іншими невеликі срібні пластові відзнаки, які мали попит та давали прибуток; також пластуни пакували корицю та какао для «Народної торгівлі», розповсюджували газети. Для залучення коштів організовували виступи та концерти, вдалося купити кінопроектор, який демонстрував глядачам за плату короткометражні фільми. Значною мірою завдяки такій бізнесовій діяльності С. Бандери загін «Червона калина» зумів заробити близько тисячі польських злотих для виготовлення досить коштовного прапора з вигаптуваним кличем: «Не принести сорому українській землі!» Його проект розробили Орест Гладкий і Юліан Буцманюк, а посвячення таємно здійснив отець-митрат Йосиф Сліпий.

У липні 1930 р. діяв одномісячний табір за участю Бандери й ще 28 членів загону «Червона калина» біля села Крушельниця нині Сколівського району Львівської області. Він закінчився маршем на гору Маківку, де було відправлено панахиду на могилах полеглих січових стрільців. Комендантом табору був Ярослав Рак, бунчужним – Степан Новицький, писарем і референтом ватр – Ярослав Падох, кухарем – Володимир Ерденберґер, референтом піонерки та таборовим лікарем – Богдан Чехут, військовими референтами – Осип Карачевський і М. Поточняк, диригентом – Ярослав Рудницький. 3 серпня 1930 р. на Маківці Степан Бандера склав третю Пластову присягу на прапорі загону «Червона калина».

Після заборони польською владою «Пласту» 1930 р. Степан Бандера активно долучився до ОУН. Коли після Другої світової війни відновилася діяльність загону «Червона калина», він поновив членство та до смерті постійно підтримував зв’язок із куренем. Згодом його іменем назвали два юнацькі пластові курені: 23-й у Львові та 47-й у Ньюарку (США).

Студент Степан Бандера

У 1928–1934 рр. Степан Бандера навчався на агрономічному відділі Львівської політехніки. Під час допитів польської поліції Бандера так описував своє навчання: «У вересні 1928 р. я записався в Українську господарську академію в Подебрадах у Чехо-Словаччині. Однак на початку шкільного року довідався, що академію ліквідували і записи стали недійсними. Записатися до Львівської політехніки я не міг, бо термін запису вже минув, тож поїхав до Кракова, де запис іще тривав. У Кракові я днів зо п’ять жив у свого шкільного товариша Івана Сондея, тоді студента Ягеллонського університету в Кракові, а зараз магістра права в Калуші. Проте зі Львова мені повідомили, що незважаючи на спізнення ще можна буде записатися до Львівської політехніки. Тому я забрав заяву з університету в Кракові й, повернувшись до Львова, записався на сільськогосподарське відділення Львівської політехніки, оселившись в Укр.[аїнському] акад.[емічному] домі. Під час навчання у Львівській політехніці, тобто у 1928—29 і 1929—30 рр., я мешкав переважно на квартирі, а в Українському академічному домі жив тільки на початку або в кінці періоду перед святами або канікулами. На квартирі жив разом із товаришами Осипом Тюшкою, Юрком Левицьким, братом Олександра, і Вациком Василем. У той час я був членом „Пласту“, „Просвіти“, „Рідної школи“, Товариства прихильників освіти, а також „Основи“, Товариства самопомочі студентів Львівської політехніки. У цьому товаристві я займався суспільною та освітньою роботою і час від часу їздив з доповідями по навколишніх селах; політичною діяльністю не займався. Я ще належав до філії Науково-педагогічного товариства ім. Петра Могили. Під час святкових канікул я перебував у свого батька в Старому Угринові, де займався освітньою і суспільною працею у „Просвіті“ та „Лузі“, а крім того, був членом співочого студентського гуртка при філії „Просвіти“ в Калуші».

За навчання в Політехніці у 1928–1932 рр. Степан Бандера заплатив 641 злотий, а також за кожен семестр 17–30 злотих за медичний огляд. За цей період він прослухав лекції з таких дисциплін: зоології, вступу до рільництва, економічно-рільничої географії, основ економіки, фізики, загальної хімії, петрографії (наука про гірські породи), геології, ентомології (наука про комах), мірництва, основ ветеринарної медицини, рільничої бактеріології, хімії, фізіології рослин, лісництва, рибальства, торгового права, механізації, технології, управління і організації рільництва; організація господарювання, молочарства, агрономії, машинознавства, геометрії, охорони рослин тощо. Їх читали польські і єврейські професори й доценти: Бак, Борковський, Врублевський, Войтан, Гурський, Міщинський, Малярський, Фулінський, Юрський та інші. У залікову книжку лектори записували кількість лекційних, семінарських, практичних годин, складені іспити, колоквіуми, захищені курсові роботи в навчальному році та замість оцінки їх зараховували, ставлячи лише свій підпис. Під час літніх канікул відбувалася обов’язкова виробнича практика та наукові мандрівки з викладачами. Останній запис у заліковій книжці зроблено 29 квітня 1933 р. Отримати диплом Бандері завадив арешт 14 червня 1934 р. під час літньої сесії (11–20 червня) та подальше ув’язнення.

Близький друг Григор Мельник так характеризував Бандеру-студента: «Сам він представлявся звичайно такими словами: „Степан Бандера, син отця-пароха з Угринова Старого, пошта Калуш“. Ніхто не міг тоді втриматися від сміху… Стефанова вдавана серйозність і сердитість завжди впроваджувала з місця веселий настрій і була безпосереднім вступом до обговорювання проблем, якими ми в даний момент займалися. Степан переплітав всякі дискусії доречними дотепами, деякими цитатами зі Святого Письма, висловами народної філософії чи з української літератури, переважно з поезії, і т. п. Любив теж наслідувати спосіб говорення інших друзів, причому наводив їхні висловлювання майже слово в слово, з великою дозою гумору. Це йому все добре вдавалося, бо мав він неабияку пам’ять. Наприклад, наслідував „Янкля“, тобто Володимира Янева, як той давніше читав дещо зі своїх власних творів: „…Мамця ка-а-аже…“ і т. д. Таким був Степан серед товаришів, яких він уважав за характерних, ідейних і, як він це казав, надійних людей. Цілком інакше виглядало його відношення до людей, яких він уважав за безхарактерних, неідейних або просто за звичайних „з’їдачів хліба“. Про таких він висловлювався зневажливо: „Темний нарід! Ні читати, ні писати…“».

Інший одногрупник Юрій Кульчицький відзначав, що Степан Бандера, як і більшість студентів-українців, вчився на «добре» і «задовільно» через постійний брак коштів і діяльність у різних громадсько-політичних організаціях, підпільних УВО та ОУН. Тому він багато пропускав лекції й відповідно отримував гірші оцінки. Лише одного разу професор на практичній роботі з мірництва поставив керівником групи Бандеру. «Любив жарти, мав звичку строїти різні міни і як заходив в кімнату, то казав: „Щось прийшло“. Відповідно й ми любили пожартувати з ним. Раз зателефонував до мене Степан зі Львова, що до нього на пошті є посилка з продуктами, які можуть зіпсуватися. Він просив нас відібрати посилку, зужити ті продукти, які можуть зіпсуватися, а йому залишити, які постоять довше. Приїхати він пообіцяв через 2–3 дні… Печиво ми колективно з’їли. Кури за ноги зв’язали шнурком, перекинули його через гак в стелі і прив’язали до дверей. Вийшло так, що коли рухати дверми, то кури їздили вверх і вниз. З шафи витягли Стефанів костюм і набили його різними лахами, зробивши опудало, а ковбасу причепили у відповідне місце. Степан на другий день мав гарну несподіванку, а ми гарну втіху і причину позбиткуватися над ним».

У 1930–1931 навчальному році С. Бандера проживав у Дублянах, у студентському гуртожитку (тепер гуртожиток № 5 Львівського національного аграрного університету), у кімнаті № 13, однак на вимогу студентів-поляків українців і євреїв насильно звідти виселили. Шовіністично налаштовані поляки також домоглися заборони українцям харчуватися в студентській їдальні, бо, мовляв, із «бидлом (худобою) з одного начиння не будемо їсти». У відповідь українці заявили, що не будуть відвідувати лекції, щоб не сидіти в одному залі з хамами. Адміністрація змусила студентів-поляків вибачитися за цю образу. Однак українці влаштували неподалік від навчального корпусу свою їдальню в одній із кімнат будинку Йосипа Тушницького. Хоч харчувалися почергово, групками за браком місця, але на своєму стояли до кінця. Спочатку Бандера мешкав в одного сільського господаря Івана Шпіка спільно з Романом Руданським, а згодом – у Романа Колодія. За свідченням Ганни Рудницької, Стефан спав на твердому дерев’яному лежаку під тоненьким покривалом, підкладаючи під голову велике каміння.

За спогадом Романа Руданського, який мешкав у гуртожитку разом із Бандерою під час навчання на агрономічному факультеті Львівської політехніки, тодішня його поведінка видавалася дуже дивною: «Пригадую собі, як він кілька разів у моїй присутності бичував свої плечі військовим ремінним поясом із залізною пряжкою, приговорюючи при тому сам до себе: „Якщо не поправишся, будеш знову битий, Степане! Ти собі занадто вже розібрав!“ Немов сьогодні бачу того 22-річного юнака, який затискав до крови свої пальці, вклавши їх між двері й одвірки, або з допомогою гранчастого олівця, що його він всував поміж пальці. Припікаючи свої руки до скла нафтової лямпи, Степан кричав до себе: „Признайся, Степане!“ І тут же давав собі відповідь: „Ні, не признаюся!“ Одного разу бачив я, як він зібрав розлиту на долівці зупу й примусив себе з’їсти її. „Їж, Степане, – заохочував він себе, – бо таку юшку може ще доведеться тобі колись їсти“». Згодом, пересвідчившись у відповідності товариша, Бандера залучив його в ряди ОУН.

За свідченнями очевидців, Бандера вдосконалював себе у фізичному плані. Його постійні заняття спортом дивували оточуючих. Плавання, стрибки у воду, щоденні обливання холодною водою, узимку катання на лижах та влітку гра в баскетбол. Він у прямому значенні слова не давав ногам спокою: ходив усюди пішки, навіть 9 км до центру Львова та по довколишніх селах, бігав на довгі дистанції.

Під час виконання спортивних вправ. Степан Бандера 3-й зліва направо в шерензі. Окремо стоїть Степан Охримович

У Дублянах Степан Бандера був постійним відвідувачем Народного дому «Просвіти», де діяла бібліотека під керівництвом Йосипа Тушницького. Сюди він заходив узяти книги, почитати газету, прослухати цікаву доповідь або ж самому підготувати лекції на теми козаччини та про ведення здорового способу життя. Із такими виступами Бандера відвідував навколишні села: Грибовичі, Малехів, Гряду, Муроване, Дорошів, Підліски та інші.

Йосип Тушницький також був керівником місцевого хору та драматичного гуртка. Там показували вистави «Мартин Боруля», «Мати-наймичка», «Дай серцю волю – заведе в неволю», «На перші гулі», «Клопоти корчмаря», «Святий Миколай». За спогадами Парасковії Пришляк, особливий успіх у публіки, та ще й у малих дітей Степан Бандера мав у різдвяній виставі, де грав роль чорта Антипка. Йому вона випала, бо всі інші вже розібрали, і дехто говорив, як то син священика має грати роль чорта?! Також Стефко розспівувався своїм соковитим басом із місцевими дівчатами й хлопцями, грав на бандурі, мандоліні, гітарі й піаніно. Був у добрих стосунках із диригентом дублянського хору Шевчуком.

Степан Бандера в козацькому одязі

У лютому 1932 р. Степан Бандера разом із Ярославом Стецьком поселився у Львові, на вулиці Львівських дітей (тепер Героїв УПА). У другій половині березня 1932 р. Бандера взяв участь у першому конгресі Союзу українських студентських організацій під Польщею як делегат студентської секції при філії «Просвіти» в м. Калуш. Конгрес відбувся в Академічному домі, що на вулиці Супінського, 21 (нині вулиця Коцюбинського), – студентському гуртожитку, збудованому на кошти Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. Завданням конгресу було сформувати організацію, розробити й затвердити статут Союзу, узгодити структуру організації та подальшу діяльність. Ця організація мала на меті, по-перше, згуртувати студентів у Польщі, по-друге, налагодити роботу як у напрямі фахової підготовки студентів, так і в напрямі систематичної просвітницької діяльності серед українського населення. На початку великодніх канікул 1932 р. він поїхав у краєзнавчо-туристичну подорож до Перемишля, Кракова, Бельско-Бяли та інших місцевостей на лінії Краків – Тєшин. Деякий час Бандера працював у львівському бюрі товариства «Сільський господар», де займався піднесенням агрокультури селян на західноукраїнських землях та був членом українського спортивного товариства «Сокіл».

За словами чільного пластуна й дослідника «Пласту» Юрія Юзича, на початку 1930-х рр. польсько-українські взаємини були надзвичайно напруженими: поляки вдавалися до жорстких репресій, українці – до терору проти окремих окупантів. Академічна вулиця у Львові (сучасний проспект Шевченка) була своєрідним полем бою з членами польських студентських товариств. Поляки здирали з голів українських студентів «мазепинки» (головні убори на взірець тих, які були в січових стрільців), наші ж здирали їм «мацєюфкі» (корпоративні головні убори студентів польських організацій). Одного вечора українці вирішили зробити генеральний наступ на ворога. Степан Баба Бандера мав бути приманкою: малий, худорлявий, скромного вигляду, він мав сам вийти на Академічну вулицю в «мазепинці». А на незначній віддалі за ним – бойовий кулак українців. Хитрість вдалася. Побачивши слабкого «ворога», польські студенти тісним кільцем оточили жертву, щоб врешті кинутися на неї з кулаками, палицями, криком. «Баба» не здавався, захищаючись палицею від ударів, захищав «мазепинку» на голові та саму голову з нею. «Зацєнта бестія – даць му!» («Затятий звір, вмажемо йому!») – заохочували себе поляки. Коли назбиралася велика юрба, щойно тоді студенти-українці пішли в наступ. Бруківка зачервоніла кров’ю. «Бабина» мазепинка була не тільки відбита, у полон було взято декілька «мацєюфок», щоб опісля довго висіти в Академічному домі.

1930 р. в Калуші Степан Бандера організував місцеву молодь для кінної зустрічі-привітання з нагоди приїзду митрополита ГКЦ Кир Андрея Шептицького. Польська поліція, знаючи про такі наміри, стягнула озброєні підрозділи, щоб не допустити до такої привітальної акції. У вирішальний момент протистояння Степан Бандера дав наказ: «Галопом!» – і його кінна група прорвала поліційний заслін та вчасно з’явилася біля трибуни для привітання митрополита. Утім, після служби Божої за це отця Андрія й Стефка заарештувала польська поліція.

Після звільнення зі слідчого арешту польської поліції в червні 1932 р. Бандера повернувся до батька в Старий Угринів, де пробув до жовтня, а тоді переїхав до Львова й разом із Василем Лопатнюком мешкав на вулиці Захаревича, 1 (тепер Архітекторська), у шкільного сторожа Волошина. У Політехніку він записався тільки на другий семестр, бо перший закінчив 1931 р. До початку занять ліквідовував академічні заборгованості попередніх років, а крім того, давав приватні уроки. За рік, у жовтні 1933 р., він знову мешкав у Волошина, готувався тільки до іспитів, відвідуючи деякі лекції та бібліотеку Політехніки, давав приватні уроки учням львівських гімназій, допомагав товаришам у навчанні. У цей період Бандера захопився хімією й ретельно її вивчав. Дуже цікавився виготовлянням спирту з цукрових буряків, перетворюваннями під час спалювання торфу на газ, застосуванням різних сполук для ліквідації на ріллі й полях бур’янів, а також часто відвідував павільйон механізації та сільськогосподарських машин.

Літні канікули 1933 р. він провів у батька в с. Воля Задеревацька, куди восени 1932 р. переїхала родина Бандер. Там, окрім господарства, займався суспільно-освітньою працею із селянами в читальні «Просвіти», у товаристві «Рідна школа». Цікавий спогад наводить про цей період місцева жителька Ганна Іванів: «Довго не був, але багато зробив. Казав: „Хлопці, а в нас не було читальні – таж хіба ви не можете побудувати читальню?“ А вони кажуть: „Поляки нам не дають дерева“. Він каже: „А ніч нащо?“ Узяв свого брата Василя, хлопців і вночі на плечах наносили дерева на читальню. І побудували ту читальню. То дотепер ще та читальня стоїть».

З лютого 1934 р. Бандера перебрався до Академічного дому у кімнату № 56, де мешкав з Іваном Равликом. Про спільне проживання в студентському гуртожитку згадує Григір Мельник: «Зустрічалися ми знову на викладах і на лабораторних вправах, де я не раз виручав його, коли він мусив на той час їхати до Львова. По якомусь часі, коли ми разом верталися з викладів, Степан запропонував мені вступити до його кімнати. Тут він підігрів на машинці (примусі) чай і витягнув дещо закусити, як він казав, „з Угринова Старого“. В часі дальшої розмови він, усміхаючись, запитав мене, чи відома мені така-то й така кличка. Це була кличка, яку я отримав був від мого старшого товариша Євгена-Юліана Пеленського, який у той час жив у Конюхові і був близьким товаришем Степана Охримовича. Коли ж ми тепер обмінялись зі Степаном тими кличками, між нами зник останній бар’єр, який ще до певної міри відокремлював нас. Тепер ми почувалися далеко свобідніше і справді по-братерськи обговорювали всі біжучі справи. Тоді ж ми вирішили, що я переношуся на помешкання до Степанової кімнати. ‹…› Наша кімната зимою була мало опалювана або й зовсім не огріта. В такий час ми спали разом в одному ліжку, бо так було тепліше, і мали подвійне накриття».

Родина Бандер у с. Воля Задеревацька Стрийського району Львівської області (1933 р.). Сидять: о. Андрій, Піщинська Дарія (?), бабця Розалія, у другому ряді стоять: Марта, о. Федір Давидюк, Володимира, Богдан, Степан, Оксана

Навчаючись, Бандера провадив активну громадсько-політичну діяльність, зокрема був членом товариств «Просвіта», «Луг», «Основа», «Сокіл», «Сільський господар» та інших. Про ці роки свого життя Степан Бандера писав: «Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій. ‹…› До моїх спортивних занять належали біги, плавання, лещетарство [лижі], кошиківка [баскетбол] і передусім мандрівництво. У вільний час я залюбки грав у шахи, крім того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не курив і не пив алкоголю».

Навчання у стрийській гімназії та Львівській політехніці, членство в «Пласті» та інших громадських організаціях стали визначальними у формуванні характеру та світогляду майбутнього Провідника ОУН Степана Бандери, сходинками в підготовці до боротьби за державну незалежність.