Читать книгу Степан Бандера - Микола Посівнич - Страница 6

Світогляд Степана Бандери, як і всіх представників західноукраїнської молоді, переважно формувався під впливом націоналістичних ідей, які пропагував заснований ще Іваном Франком і Михайлом Грушевським громадсько-політичний часопис «Літературно-науковий вісник», що 1922–1932 рр. виходив під редакцією Дмитра Донцова. Як спротив польській окупаційній політиці на Західній Україні масово виникають молодіжні організації – Група української державницької молоді на чолі зі Степаном Охримовичем, Юліаном Вассияном, Іваном Ґабрусевичем, Богданом Кравцівим та Організація вищих класів українських гімназій. У Стрию її очолювали Степан Бандера, Олекса Гасин, Степан Новицький та Осип Карачевський. 1926 р. вони об’єдналися в Союз української націоналістичної молоді. 1927 р. Бандеру прийняли до лав УВО, до розвідувального відділу, а згодом перевели в реферантуру пропаганди. Юний Бандера займався розповсюдженням підпільних видань, проводив організаційно-вишкільну роботу, бойкотування польських товариств тощо. С. Бандера зазначав: «Від 1928 року я без перерви (хіба як сидів коротко в тюрмі) працював в Організації (УВО й ОУН) з повним віданням, підпорядковуючи своє особисте життя вимогам підпільної праці». У 1928–1930 рр. С. Бандера був одним із дописувачів щомісячного гумористичного журналу «Гордість нації», який редагував Данило Чайковський («Мормон»). Свої сатиричні статті Бандера підписував псевдонімом Матвій Пардон.

За спогадами Михайла Гікавого, управителя відпочинкової оселі «Стахова Воля» в с. Гребеневі на Сколівщині, у липні 1927 р. до канцелярії прийшли троє юнаків у пластових одностроях та назвалися йому Степаном Бандерою, Зеноном Коссаком та Степаном Охримовичем. Степан Бандера дістав із наплічника декілька примірників підпільної газети УВО «Сурма», журналів для юнацтва й бюлетень для Союзу української націоналістичної молоді й передав їх для прочитання й розповсюдження. У розмові виявилося, що журнали й бюлетені вони самі редагували, друкували на циклостилі й розповсюджували. На запитання, чи вони не бояться розповсюджувати нелегальну літературу, Бандера посміхнувся й відповів, що не бояться, бо вже мають у тому досвід. М. Гікавий запросив юнаків на вечерю й нічліг. Під час вечері вони провадили жваві розмови з гістьми оселі. Дискутувати дійсно було з ким, бо в «Стаховій Волі» перебували на відпочинку відомі українські письменники, посли до польського сейму, політичні й громадські діячі та інші. Виявилося, що Бандера, Коссак і Охримович, попри молодість, добре ознайомлені з політичними й громадськими справами. Опісля вони попрощалися й подалися по найближчих селах Бойківщини та відвідали гору Маківку.

Розростання націоналістичного руху та його неорганізованість спонукали розрізнені структури до об’єднання. Тому цілком логічним і закономірним стало виникнення 3 лютого 1929 р. Організації українських націоналістів (ОУН). Своєї головної мети – незалежності України – ОУН планувала досягти за допомогою національної революції, тобто шляхом збройного повстання проти польських і радянських окупантів. ОУН відкидала легальні еволюційні методи боротьби з Польщею, бо за допомогою цієї тактики українським політичним партіям і громадським організаціям не вдалося добитися навіть автономії, не кажучи вже про незалежність України. Тому було вирішено застосовувати радикальніші методи.

Степан Бандера

В ОУН Бандеру рекомендував його товариш Степан Охримович. Ось як характеризує Бандеру цього періоду історик Лев Шанковський: «Незабутнього друга Степана я знав від найменших літ. Я пам’ятаю добре Степана з його гімназійних літ, а потім як студента й завзятого націоналіста. Зустрічав його в сл.[авної] пам.[’яті] Степана Охримовича, мого кузена, сусіда й приятеля, який часто мені говорив: „З цього Степанка будуть ще люди!“ Зустрічав його в сл. пам. Олекси Гасина в Конюхові і пам’ятаю добре дискусії з цим повним внутрішнього горіння українським націоналістом молодшої генерації, який уже на заранні своїх молодих літ, свого юнацтва, яке посвятив всеціло справі, проявив оці риси характеру, що видвигнули його на пост Провідника українського націоналізму. Так наші дороги дуже часто сходилися із славної пам’яті Степаном Бандерою, сином незабутнього о. Андрія – оцього революціонера в рясі, який своєму Синові передав всю свою палку любов до українського народу та до справи його визволення».

1929 р. Степан Бандера був учасником першої конференції ОУН Стрийської округи. Спочатку Бандеру призначили відповідальним за загальноорганізаційний стан ОУН у Калуському повіті та роботу студентських осередків. Одночасно він був задіяний у реферантурі (підрозділі) пропаганди. 1930 р. очолював технічно-видавничий відділ, згодом був відповідальним за розповсюдження підпільних видань на західноукраїнських землях. У спогадах його колега Петро Мірчук вказував: «„Як референт кольпортажу (розповсюдження) я відповідаю не тільки за літературу і її правильний кольпортаж, але й за долю кольпортерів, – пояснив нам Бандера. – А тому я мушу особисто провірити, чи запропонована нова сітка безпечна і буде працювати справно“. Така солідність у перевірюванні роботи і таке глибоке відчуття відповідальності за підвладних членів Організації заімпонувала Гасинові, Данчевському і мені і зродила безмежну пошану до Степана Бендери».

За спогадами Остапа Савчинського, у липні 1929 р. десятеро пластунів транспортували націоналістичну літературу, отриману від закарпатських пластунів: «Останнім йшов С. Бандера… Всі йшли надзвичайно напруженими, бо мали тяжкі наплічники, а їхній вантаж „світив“ на кілька років польської в’язниці. В якийсь момент „Баба“ крикнув чоловому: „Чекай! Де гониш!.. Я далі не піду!.. Бо зараз їхатиму!“ Виявилось, що в кущах лише Степан зауважив замасковану вузькоколійну чотириколісну залізничну платформу („льорку“) лісорубів. Хлопці спільно і легко перенесли її на колію, поскидали на неї свої наплічники і, притиснувши їх пластовими палицями, під спів „Бабиних“ коломийок поїхали-помчали весело далі».

Зліва направо: Павло Клим, Богдан Чехут, Степан Бандера (01.02.1931 р.)

1931 року у відання Бандери передали відділ постачання підпільних видань з-за кордону. Того ж року Бандера був призначений референтом пропаганди у крайовій екзекутиві (виконавчому органі) ОУН, яку на той час очолював С. Охримович, а в 1932 р. – заступником крайового провідника (далі – КП) ОУН. За цей період Бандеру арештовували багато разів: 14 листопада 1930 р. – за антипольську пропаганду; 16 червня 1931 р. – у зв’язку з убивством агента польської поліції Євгена Бережницького; улітку 1931 р. – затриманий на декілька днів у с. Войнилів біля Калуша за спробу переходу польсько-чеського кордону; 22 березня 1932 р. – у помешканні Івана Ґабрусевича у зв’язку із замахом на комісара бригади політичної поліції Еміліана Чеховського (просидів у карно-слідчому ізоляторі у Львові до середини червня 1932 р.); 10 вересня 1932 р. – затриманий у м. Тешин; 1–2 грудня 1932 р. – у Львові у зв’язку з нападом на пошту у м. Городок; 19–20 березня 1933 р. – за напад на директора Академічної гімназії І. Бабія; 2 червня 1933 р. – у м. Тчев під час поїздки зі Львова до Данцига; літом 1933 р. – разом із братом Богданом затриманий на два дні за розповсюдження листівок у с. Лісновичі Стрийського повіту.

Як референт пропаганди КП ОУН мешкав в околиці верхнього Личакова у Львові, де винаймав квартиру в будинку посеред саду. Там він багато писав: статті, інструкції, різного роду доручення. Агітаційно-пропагандистська діяльність ОУН була зосереджена на поширенні організаційних впливів на найширші кола українського народу і на представників інших націй. Окрім того, мала виховувати дух непримиренності та активізму щодо окупантів, передусім Польщі й СССР. Її головне завдання – опановувати молоде покоління, будити бажання, настрої й спонукати на вчинки в середовищі українського суспільства.

Основними формами в пропагандистській роботі й діяльності ОУН були організація мітингів, демонстрацій, бойкотів, зборів, відчитів, курсів і вишколів, видавничої справи тощо. Застосовували у своїй діяльності такі методи: бесіду (без певної мети), розмови (з конкретною метою), промови агітаторів, дискусії з опонентами, мистецькі заходи (пісні, вистави). Для переконання використовували перестороги, погрози й фізичні дії (побиття чи замахи).

Основними засобами в агітаційно-пропагандистській роботі ОУН були:

а) живе слово – в основному сільські збори, на яких виголошували промови; співання пісень, які знає народ. Доволі широко використовувалася «шептана пропаганда», яка мала на меті мобілізовувати населення й деморалізовувати супротивника. Вона була грізною зброєю організації щодо польської влади й служила певним елементом застереження для її занадто активних чиновників. Інструктори ОУН рекомендували виголошувати промови в індивідуальних, групових та масових формах;

б) друковане слово – найважливішими засобами були преса, брошури, листівки, відозви, хроніки, військові та революційні посібники, різні інструкції для населення;

в) мистецькі – літературні твори, поезії, оповідання, сатира й карикатура;

г) живі засоби – в основному наголошували на особистих прикладах провідників та рядових членів-підпільників ОУН та спрямовували на організаційні кадри та українську громадську думку.

Найширше використовували листівки та поширення написів гасел – «кличів» – по всій території проведення акції.

У загальних рисах агітаційно-пропагандистська діяльність поділялася на внутрішню та зовнішню. До першої належали агітація національно-державницької ідеології; плекання народної моралі й дисципліни та поширення гасла «опертя на власні сили»; популяризування переваги інтересів нації над усіма іншими; бажання свободи, спраги й посвяти за національну справу, національну ідею й плекання віри в перемогу над ворогами; агітування за «дрібну справу» – розв’язання питань побудови суспільного життя у всіх ділянках у національно-визвольному русі.

Зовнішня пропаганда мала на меті:

1) агітувати за необхідність творення союзу поневолених народів;

2) здобувати добру репутацію й враження про українську націю та її національно-визвольну боротьбу через пресу, спеціальну літературу та проведення різного роду міжнародних конференцій;

3) ширити деморалізацію серед ворожих держав (Польщі і СССР) усякими способами та виробляти неприхильну думку про ворогів України, щоб тим самим паралізувати їхню контрпропаганду.

Зміст внутрішньої пропаганди ОУН, веденої поміж українським народом на усіх його етнічних землях, визначався так:

1. Поширювати націоналістичну ідеологію з одночасним поборюванням ворожих ідеологій.

2. Поширювати загальні напрями програми організації на різні прояви національного життя. Зокрема, поширювати відповідні кличі, що різко відмежовують націоналізм від інших політичних ідеологій і концепцій та вказують на реальні завдання українського народу, за реалізацію яких бореться ОУН. Передусім поширювати кличі й гасла української революції як єдиного шляху національного визволення й створення держави, що й є найближчою метою, із ціллю підготовки настроїв і революційного наставляння українських мас.

3. Підготовляти настрої до кожної акції, яку ініціює та проводить ОУН, спрямовувати волю й енергію мас до тих акцій та капіталізувати їхній моральний ефект.

Акції мають:

а) втягнути маси до безпосередньої боротьби з окупантами та їхньою діяльністю на різних відтинках громадського життя й замінити народні маси зі стороннього глядача чи пасивного об’єкта на творчий, войовничий підмет;

б) ослабити позиції окупантів;

в) підтримувати й підсилювати на українських землях стан боротьби, що побіч виховного моменту має також першочергове значення для зовнішньої пропаганди.

Основною засадою для пропаганди ОУН мало бути не поборювання ворожих ідеологій, політичних концепцій чи організаційної діяльності інших політичних партій або груп, а тільки поширення націоналістичної ідеології, свого впливу, згуртування під своїми гаслами та підготовка активних елементів до проведення національно-визвольної революції.

Пропагандистська праця між симпатиками й рештою українського суспільства була однакова. Для цього слугували, крім загальних ідеологічних видань, журнали для молоді (середньошкільної, селянської та ремісничої), а крім того, велася відповідна діяльність у різних доступних формах по легальних товариствах та організаціях молоді, які теж поширювали націоналістичну ідеологію.

Розроблення та поширення програми й гасел було для ОУН основним завданням у боротьбі за творення й розвиток нації в дусі своєї ідеології. Саме вона мала підсилювати негативне ставлення до наявного становища й поширювати його на все суспільно-політичне життя; поглиблювати в очах народу конечність визволення шляхом революції як найбільш реального та переконливого способу визволення; підготовляти добрий ґрунт для реалізації програми й пристосовувати до цього всю теперішню організаційну роботу; популяризувати програму розвитку й організації національного життя на майбутнє.

Популяризацію своєї програми ОУН вела шляхом:

а) окремого видання програми;

б) ширшого розроблювання поодиноких точок програми в усіх виданнях, журналах і часописах (нелегальних і легальних);

в) вироблювання відповідних гасел (кличів), де в популярній формі подано зміст найважливіших пунктів програми та їх протиставлення наявному стану речей;

г) масового поширювання таких гасел на тлі різних актів та акцій ОУН, ворожих (польських, радянських) чи інших українських угруповань.

Щодо підготовки акцій визначали три причини, для яких ОУН їх ініціює та проводить, а саме: 1) виховання; 2) посилення боротьби та ослаблення позицій ворога; 3) зовнішня пропаганда. Для внутрішньої пропаганди застосовували тільки виховний момент: масові акції мали бути звернені безпосередньо до народу, щоб революціонізувати та гартувати його в боротьбі.

Поборювання ідеологій противників, політичних угруповань, їхніх концепцій та акцій – це тільки частина видів внутрішньої пропаганди, які застосовувала ОУН. Боротьба передусім велася проти найбільш крайніх противників. Загальна пропаганда мала однакове застосування у всіх сферах та між усіма верствами суспільства, охоплюючи цілість ідеології й програми та основні її практичні положення. Кличі цієї пропаганди мали дуже загальний характер.

Спеціальна пропаганда була призначена тільки для певної території, групи чи верстви населення. Поодинокі частини програми й питань у певних випадках вимагали окремих гасел. Наприклад, розроблення й постановка земельного питання передусім цікавить селян і є для них нагальною потребою; подібно соціальне питання найбільшу вагу має для робітників. Методи пропаганди, спосіб редагування літератури та формулювання гасел – усе це мало відрізнятися від способів пристосування до наявних у вказаних місцевості та середовищі обставин і відносин.

Спеціальну пропаганду вели Провід ОУН (ПУН), крайова екзекутива (КЕ), окружні й повітові екзекутиви ОУН.

Провід визначав зміст та організаційно розподіляв загальну пропаганду ідеології, програми й тактики, зокрема ідеї національної революції, капіталізував усі акції та приклади революційності мас як показник для зовнішніх чинників виявів поширення визвольного руху.

КЕ ОУН мала завдання: а) технічно налагоджувати на своєму терені загальну пропаганду Проводу; б) спеціально розробляти частини ідеології, програми й тактики, зокрема гасла національної революції, та відповідно до «терену й середовищ» пропагувати їх у «вирізках» на тлі й на противагу до дійсності; в) поборювати в дусі націоналізму та згідно з планом діяльності ідеології і впливи на інші політичні групи; г) вести підготовчу пропаганду до акцій на своєму терені.

Окружні й повітові екзекутиви технічно проводили пропаганду КЕ ОУН в обсязі своєї діяльності та вели за дорученнями КЕ ОУН підготовчу пропаганду до акцій на своєму терені дій.

У березні – квітні 1932 р. КЕ ОУН також визначала акції:

1) за типом: а) акції з метою безпосереднього фізичного ефекту, які творять окрему замкнену цілісність; б) акції задля досягнення морального ефекту; в) акції, які мають політичний характер і пропагандистські наслідки;

2) за «тереном поширення»: а) локальні (на рівні повіту); б) ширші (діє ОЕ ОУН); в) загальнокрайові; г) екстериторіальні – поза межами України (контролювалися Проводом);

3) за часом: а) одноразові (екси, роздача листівок); б) одноразові довші; в) затяжні (хронічні);

4) за засобами: а) демонстрації; б) страйки; в) бойкоти; г) революційний терор і саботаж;

5) за конструктивізмом: а) боротьба з опортуністами, угодовцями та радянофілами; б) боротьба за опанування «органічного сектора» (легального); в) створення своїх осередків серед легальних товариств і організацій.

Кличі та гасла визначалися знанням умов, психології населення, його мови та особливостей краю чи країни. Гасла мали бути такого типу: «1) позитивні – право нації на самовизначення; 2) нейтральні – робітники, селяни; 3) негативні – мілітаризм, імперіалізм; 4) спів та музика – „Не пора, не пора…“; 5) релігійні – вказувалося звертати увагу на обряди й звичаї; 6) пропаганда ідей мучеництва – приклад Ольги Басараб, Василя Біласа та інших; 7) карикатури, памфлети, жарти; 8) пропаганда – пресова, радійна».

За способами проведення розрізняли агітаційно-пропагандистські акції:

а) позитивні – мали створювати певний погляд і думку, настрої в населення;

б) негативні – мали вплинути на когось чи на щось за певних обставин;

в) випереджальні – витлумачення певних подій чи акцій із суспільного життя;

г) дезінформація – поширення неправдивих і неперевірених чуток;

д) «пропаганда розкладова» – акції, які створюють анархію та безлад у лавах супротивника;

е) економічні – «свій до свого по своє»;

є) культурні.

Аналіз ефективності діяльності агітаційно-пропагандистських акції ОУН мали проводити за такими пунктами: 1) розміри охоплення певної території; 2) дослідження впливів пропаганди на власний народ, іноземців та окупантів, її позитивні та негативні риси; 3) правильність вибору заходів та термінів їх проведення; 4) вивчення своїх і чужих помилок під час кожної акції.

Робота агітаційно-пропагандистського апарату в КЕ ОУН поділялася на три блоки:

1) за теоретичну частину відповідала ідеологічно-політична реферантура;

2) за її практичне втілення – організаційна реферантура;

3) за поширення серед населення – реферантура пропаганди.

Працівники займалися теоретичним обґрунтуванням національно-визвольної боротьби, питаннями націоналістичної ідеології, політичним вихованням членів організації й українського населення, виробленням чітких гасел проти ворожих ОУН ідеологій та партій (груп). Кадрові поповнення реферантур встановлювати дуже важко через конспірацію, знищення та втрату документів, смерті й мовчання учасників та очевидців підпільної боротьби.

Після нарад КЕ ОУН 1930 р. було вирішено влаштовувати при великих відділах організаційні бібліотеки, які мали б слугувати для кращого ідеологічно-політичного вишколу членів та для політичної освіти. Бібліотеки мав створювати інструктор із реферантури пропаганди. Вони мали розташовуватися в кількох різних місцях при легальних установах, мати точний реєстр усіх членів і виданих книг, налічувати щонайменше 70 примірників за п’ятьма напрямами:

1) політична публіцистика;

2) історія та практика революційних рухів іноземних держав;

3) українські визвольні змагання 1917–1921 рр.;

4) технічні підручники;

5) пропагандистська белетристика.

Фондами мали право користуватися лише перевірені члени. Серед книг обов’язково мали бути всі організаційні видання, 11 робіт Дмитра Донцова, 3 праці В’ячеслава Липинського, а також праці Михайла Драгоманова, Степана Рудницького, Володимира Старосольського, Осипа Назарука, Лева Бачинського, Дмитра Дорошенка, Олександра Лотоцького та інших. Після прочитання книг члени ОУН мали відчитувати реферати та вести подальшу дискусію на ці теми. Зокрема, у переліку тем робіт для націоналістичної освіти зазначалося, що нову культуру не потрібно творити лиш на негативі та відокремленні всього старого. В інструкції до написання праць також вказувалося, що під час викладу ворожих позицій вони повинні бути об’єктивними, зауваги та критику подавати окремим розділом і без емоційного заангажування, а в кінці праці обов’язково подавати список використаної літератури. Найкращі праці рецензувала комісія при реферантурі пропаганди, і надалі їх друкували в організаційних виданнях.