Читать книгу Танець білої тополі - Надія Гуменюк - Страница 3

Такого спекотного літа Староліси не пам’ятали. Запилюжене листя на деревах пришерхло, поскручувалося і набуло дивного сіруватого кольору. Садовина ніби спряжилася під палючим сонцем – сливи поопадали, так і не налиті соками, яблука і груші дозрівали, але залишалися дрібними і терпкими, як лісові дички. Городина в’яла, хоч господарі щовечора поливали її – носили і навіть возили воду з обмілілої річки, бо всі калабані на лугах пересохли, а в криницях води аби для себе та для худоби вистачило. Навіть небо вицвіло, вилиняло, втратило свою блакитну барву – здавалося, над селом хтось напнув величезну, добре накрохмалену і ледь-ледь підсинену дрібочкою аквамарину скатертину, краї якої опущені десь аж ген там, за обрієм.

Але течія життя не міліла від тієї спеки. Вона прямувала собі звичним руслом, сповіщаючи село про нові події то голосним переможним криком новонароджених, то мелодіями церковних дзвонів, то затятими сварками сусідів – з прокльонами і погрозами, то їхніми спільними піснями та жартами за святковими столами. Під кінець Петрівки тільки й мови, що про одруження Марини Вишнецької з якимось вельми поважним паном з міста. Чутки вже кількома колами пройшлися селом, щоразу набираючи нових обертів, подробиць і домислів. Не обминали язикаті плетухи[4] і хату Черкасів. Та що там – не обминали? Якраз сюди вони найперше й зліталися, як серпневі мухи на мед.

Черкаси – то по-вуличному. Про прізвище Ярич, що трансформувалося з козацького прізвиська Ярий, у Старолісах давно забули. Як і про те, що предок Сянька – нетутешній. Прибув він сюди ще за Хмельниччини, після якогось запеклого бою, мічений ворожою шаблюкою і поцілений у саме серце синіми очима місцевої красуні, пустив тут коріння і став своїм. Козаків тоді називали черкасами, тож він і став Черкасом. Нащадки його чомусь вибирали собі за жінок світлокосих і світлооких поліщучок, але всі діти їхні дивилися на світ чорнющими із синюватим полиском, як сливки-тернівки, очима. Такий і Сянько Черкас. І хоч смоляний його чуб уже щедро притрушений сивиною та й ґандж[5] у чоловіка є – накульгує він після поранення на війні, з якої повернувся георгіївським кавалером, – сільські молодухи і досі задивляються на нього та зітхають, хто таємно, а хто й неприховано.

Воно й не дивно. «Бабське село наше», – сказала якось Химка Сирена.

Бабським воно стало після великої війни. Викосила вона чи не дві третини чоловіків у Старолісах. Тепер уже підросли хлопці, народжені після тієї страшної світової бійні, але то вже наречені для дівчат-політок[6]. Серед молодої чоловічої парослі чимало тільки мамчиних синів. Іван Катеринин, Василь Василинин, Матвій Парасчин, Андрій Степанчин… Спраглі за чоловічою ласкою вдови раді були хоч краденому на кілька ночей щастю. Обласкані ними чоловіки, кожен з яких почувався, може, й не пупом землі, але, принаймні, пупом села, не вважали за великий гріх скочити у гречку. Заодно й вирішували демографічну проблему підкошених за воєнне лихоліття Старолісів. Тільки Сянько Черкас нікого не бачив, крім своєї Оляни. Навіть після того, як її не стало.

Вчора прибігала Катерина Грабариха. Левко бачив, як вона кілька разів прошпацірувала туди-сюди біля їхніх воріт, скоса поглядаючи на подвір’я. Тільки-но втомлений після спекотного дня батько прийшов з порожніми відрами з городу, хутко обсмикнула спідницю, поправила запаску, підслинила руденькі брови – і шурх через перелаз.

– А ви-те, Сяньку, вже виділи того старого лисого ропуха[7], що до панни Марини посватався? Та що то я питаю? Та як же то ви-те могли його не бачити? Авжеж, бачили. Він же давно в нашому селі ошивається, не один рік до Вишнецьких вудочку закидає. Закине – і жде, закине – і жде. От і діждався, зловив-таки свою золоту рибку. Йому б пані Ольга скорше підійшла, а він до її дочки молодюсінької. Таж тая Марилька коло него, як ружа коло сухого будяка.

Батько – ні пари з вуст, тільки головою хитнув: ні, мовляв, нічого він не чув, нічого не бачив, нічого не знає. А Катерину вже не зупинити.

– Кажуть, у тих гонорових Вишнецьких боргів – як у собаки бліх. Бачите, який маєток собі виладнали, ще й муром обгородили. І все те – за позичені пеньонзи[8]. А як не віддадуть, то скоро не те що без маєтку, а й без сподніх можуть зостатися і будуть своїм гонором срамотне місце прикривати. Вся надія у них на старшу доню. А вона ж така покірниця, така слухняниця, нігди й слова проти не скаже. Та що я вам, Сяню, розказую. Хіба ж ви-те Марильку не знаєте? Вона ж вам уже, щитайте, давно за свою була. Вже, певно, й невісточкою називали. Ні хіба? А чого то ви, Сяню, як води в рот набрали? Роботи, кажете, вельми багато? Ну, то бувайте, бо мою за мене теж ніхто не зробить. Коби був чоловік, то воно б, може, вдвох легше. А то все на мої бідні бабські плечі звалилося.

Не встигла за Грабарихою стежка схолонути, як уже Химка Сирена вискочила з-за садка, як Пилип з конопель, і сагонить[9] на їхнє подвір’я. Голос у неї такий, що Левкові хочеться вуха затулити. От уже справжня сирена!

– А що то вам, Сяньку, тая ропуха про Вишнецьких сабанила[10]? Ябедина[11] то про борги, їй’бо, ябедина. Не вірте отим плетухам, отим тарабанькам[12] язикатим. Ніц нікому Вишнецькі не винні. Ви-те й самі добре знаєте. Землю панові Міхалові дали тоді, як осадники селилися. Маєток він за свої кревні звів. Немолодий уже був, як почав тутечки обживатися, мав часу пеньонзів на господарку зібрати. А тоді й молоденьку Ольку з Ружища привіз і шляхтянкою зробив. З неї така шляхтянка, як з мене генерал! Дуже вже вони уподобали оцю місцину під горою, за річкою. Ніхто на неї не зазіхав, бо ж по цей бік річки, на рівнині, і земля краща, і вітри так не дують, бо гора їх зупиняє. А пани взяли та й купили.

Левко сидить за кущем жовтої акації, слухає і дивується. Чого ж це й справді раніш ніхто не зазіхав на це місце? Йому воно здається найкращим. Особливо гора, така загадкова, таємнича… Вона так і називається – гора. Мабуть, через те, що єдина на цій рівнині посеред лісів та боліт і тому іншого назвиська й не потребує. Власне, це й не гора, а пагорб, що простягся вздовж усієї річки Ласкавиці, захищаючи село від східних вітрів. Колись через річку до гори навіть моста не було. Хто хотів потрапити до лісу за горою чи набрати глини під горою, мусив переправлятися на другий берег човном. Потім збудували греблю. Відтоді з правого боку річка широка, повновода і лінива, її синє плесо підступає до самих поручнів мосту, з другого – вона вузька і стрімка, а вода, що падає з висоти греблі, розбивається об величезні сірі валуни, що лежать тут, мабуть, іще з допотопних часів. Левко дуже любить милуватися білими бризками, які фонтаном піднімаються догори під час того падіння.

А ще у його пам’яті закарбувалася розповідь покійного дідуся Микити про древній замок, що стояв на горі. Він, казав дідусь, був невеликий, але дуже міцний і неприступний. Не раз налітала на нього орда, але взяти не могла. Та настала чорна година. Тьма-тьмуща ординців присунула до села, спалила його і все ж узяла приступом замок. Та в ньому нікого не застала. Оборонці твердині нібито вийшли з неї через таємний підземний хід і заховалися у Старому лісі, за непрохідними болотами. Ординці посунули за ними, та половина їх тільки булькнула у драговину, а друга кинулася навтікача. А люди повернулися і заново збудували село.

Химка каже, що ніхто з місцевих селян не хотів селитися за річкою, нікому й на думку не спадало там землі шмат купити і господарку завести. А може, якраз через те й не селилися, що моста не було? Чи звикли здавен триматися кучно, на одному березі, то й не намагався ніхто відриватися від гурту. Хоча не всі так уже й люблять кучність. Біля Старолісів є кілька хуторів, але вони розкидані з іншого боку села, ближче до тракту, що веде аж до Бугу.

– А Марину віддають за городського пана, бо хочуть зі знатними породичатися, – пронизливий Химчин голос обриває Левкові міркування. – Гроші притягують гроші, коли вони є, хочеться ще більше. Думають, буде їхня паннуся сидіти у того пузатого капшука з пеньонзами, як у самого Бога за плечима. А захочеться любові… Хм… Хіба ж на старому чоловікові світ клином зійшовся?.. Та Марилька ж така сама, як її мамуся. Тіко моргне своїм відьомським очком, тіко поманить пальчиком – молодий чорнобровий і прибіжить. Може, й не такий, як ваш Тиміш. Авжеж, таких, як Тиміш, вельми мало, але й серед багатих теж є свої зухи. То ж природа, Сяньку. Жінка хоче чоловіка, чоловікові треба жінку. Сам Бог велів паруватися і любитися. Хіба ні, Сяньку? Щось ви-те, сусідоньку, ниньки вельми мовчаників переїли. Мовчите та й мовчите.

Химчин голос стишується, стає муркотливим, як у щойно нагодованої кицьки. Тато вдає, що не розуміє її натяків.

Вранці зайшла ще одна тарабанька.

– Ой, Сяньку! Що то з вашим Тимошем діється? Вчора Зінька Дем’янова бачила його в лісі, у Бузьковому урочищі. Каже, бігав як оглашенний між кущами і кричав, як на пуп, а потім аж вовком завив. Їй-бо, от перехрещуся – як справдешній вовк. Вона так злякалася, що й козуба з трускавками[13] у траві забула. Оце вдосвіта пішла за згубою, а трускавки вже мурашня лісова доїдає. Витрусила їх з козуба та й прийшла впорожні додому. Така лиха, така лиха, що хоч запалки[14] об неї три і друбняк[15] запалюй. А як же не сердитися? Ціліський день вчорашній пішов коту під хвіст. А все через Тимоша. Мо’, пороблено йому? Ви-те до знахарки пішли б. Бо щоб отак через дівку… Ой робіть щось, Сяньку, спасайте сина. Бо та любовна болєзнь може погано скінчитися. Ще, не приведи Господи, хлопака розумом схибнеться чи й руки на себе накладе. Хіба ж то годиться так побиватися? Скіко кругом жінок та дівок гарних! Тіко голову поверни, тіко одним своїм чорним оком підморгни. Але в кого ж йому вчитися ту голову повертати? Який батько, такий син.

А ввечері знов Грабариха біля перелазу.

– Ви-те чули новину? Не буде весілля у Вишнецьких. От не буде – і квит! Вчора панна як відрізала – лучче з мосту та й у воду, каже. Там такий рейвах! Таке ойкання та охкання! Жених уже й палац підготував, гостей позапрошував, гостинців дорогих накупляв. А золота рибка плюсь-плюсь хвостиком – і з гачка зірвалася.

Тато мовчав. Його вже до печінок дістали ті балачки. Та й добре він вловлював натяки самотніх сільських плетух, помічав бісики в їхніх уже трохи припорошених роками і самотністю очах. Бачив, як згасали ті бісики, коли жінки йшли з подвір’я, так і не дочекавшись від нього якогось знаку уваги.

– Проклятий Черкас! – ледь не заплакала якось Химка Сирена. – У селі стіко самотніх жінок, а він досі на свою Оляну молиться, на мертву давно. А хіба це правильно? Живий про живе гадати має.

Левко знав: тато переживає за Тимоша. Він давно казав, щоб той спустився з неба на землю і пошукав собі пару на ній, бо нічого путнього з того його неземного кохання не буде. А їм у хаті добра пара молодих жіночих рук потрібна. Бо скільки ж він сам буде і прати, і варити, і жати, і косити, і в господарці лад давати. Тиміш затято відмовчувався. Тож татові залишалося тільки терпляче очікувати, коли вся ота веремія з весіллям у Вишнецьких перешумить, перемелеться, перевіється і затихне. Але батьківське серце не камінь. Левко бачив, як він потай зітхає, як вечорами довго сидить на лежаку і щось думає, як аж за чуба себе смикає (така в нього звичка, коли сердиться) і вдаряє кулаками об коліна.

Левкові також шкода брата, дуже шкода. Коли почув останню звістку, про те, що весілля не буде, щодуху помчав розказати Тимошеві. Тиміш стояв у клуні з рушницею в руках. Та мисливська рушниця, яку ніхто не чіпав з дня маминої смерті, бо татові стало не до полювання, налякала Левка. Він аж заціпенів у дверях. А чого це брат так заглядає у чорну цівку дула, як сорока в кістку? Що він там не бачив? Чи не надумав дурного? Новина, якою тільки-но збирався потішити, враз випурхнула з голови, як зляканий горобець із проса. Тиміш глянув на брата і повісив рушницю.

– Не бійся, малий!

І вийшов із клуні.

Може, й добре, що Левко не сказав тоді братові те, з чим прийшов. Бо вийшло б, що передав чергову ябедину. Хай і ненавмисне, але ж збрехав би. Бо весілля таки було.

* * *

Тієї неділі Левкові з самого ранку боліла голова. Дивно якось боліла. Здавалося, що сухе повітря наповнене невидимими тонюсінькими колючками і вони потріскують, раз по раз впинаються в голову і спричиняють болюче пульсування у правій скроні. Але хлопчаки бігли дивитися на весілля, і Левко не втримався – перескочив через перелаз і гайнув за ними. Дітвора обліпила маєток з усіх боків, як зграйка горобців, – хто виліз на мур, хто всівся на дерево під муром, а хто й на подвір’я пробрався. Цікаво ж, як то вбрана молода, яка в неї сукня, який вельон[16], як Вишнецькі весілля справляють – чи так, як заведено у селі, чи якось по-своєму, по-панськи.

Весілля – з піснями, танцями і жартами, викраденням молодої й викупом за неї, з перепоєм і короваєм, тобто з усім тим, що заведено у селі, – не було. У глибині саду, в дерев’яній альтанці з різьбленим дашком, музики грали мелодії обереків[17], незвичні для сільського вуха, на подвір’ї, перед великим цегляним будинком з вітражними вікнами, стояли дві фурманки, криті білим полотном і тому схожі на циганські фургони (мабуть, їх облаштували для паній, щоб сонце дорогою не спекло). Трохи поодаль заховалися у затінку три тарантаси, бричка і розмальований золотом ридван, спеціально доставлений на замовлення нареченого. Гості збиралися їхати до міста – спочатку в костел, а тоді в маєток нареченого, де, власне, й мало відбутися головне весільне дійство.

Молода з будинку не з’являлася. Та вона не вельми й цікавила Левка. Він прийшов подивитися на її молодшу сестру. Меншу Вишнецьку звали Вишеславою, але Тиміш називав її Вишнею – чи то так скоротив ім’я малої, чи придумав його з натяком на прізвище. Левкові ця варіація імені дуже припала до душі. А ще більше подобалася йому сама Вишенька. Вони познайомилися минулого літа. Була неділя, Тиміш катав їх на човні. Запливли далеко, аж за село, де Ласкавиця робить крутий вигин. Якраз цвіли білі водяні лілеї, і брат нарвав їх цілий оберемок. Марина сплела віночок і поклала його на голову Вишеньки.

Білосніжні лілеї на розпущеному волоссі кольору медового бурштину, що, здавалося, випромінює сонячне тепло, продовгуваті сірувато-зелені очі – наче дві ягоди аґрусу, маленькі золотаві цяточки ластовиння на ніжному білому личку… Щось дивне сталося тоді з Левком. Ніби одна з тих лілей із Вишеньчиного віночка упала йому в груди і так там і залишилася квітнути. Він не міг відірвати погляду від дівчинки. А вночі так і не заснув, чекав ранку, щоб знову побачити її, почути її голос. Кілька наступних днів пропадав біля греблі, крутився перед маєтком, але Вишеньку так і не зустрів. Та й згодом бачив її дуже рідко.

Тепер Вишенька, вбрана у довгу тонку напівпрозору білу сукенку з великим бантом на поясі й маленькими бантиками на подолі, з розпущеним волоссям, що аж сяяло на сонці, нагадувала яскравого метелика, який перелітав з місця на місце. То заглядала до альтанки, де вигравали скрипалі і сопілкарі та час від часу озивався бубон, то кружляла під музику на алеях, то гладила коней і заплітала в їхні різнокольорові гриви нові стрічки. Вона здавалася Левкові якоюсь неземною істотою, котра дивом дивним завітала сюди з іншої планети. Бо хіба на землі бувають такі?

Сонце вже добряче припікало, коли гості повсідалися у свої екіпажі й весільний кортеж вирушив у дорогу. Попереду трійка коней – білий, вороний і гнідий – тягла позолочений ридван з двома великими колесами ззаду і двома меншими спереду, з фігурними вікнами без скла, але з тонкими мереживними фіранками. За ридваном їхали фурманки з полотняними шатрами, з-під яких визирали жіночі голівки в легких літніх капелюшках.

Завершували весільну кавалькаду відкриті тарантаси, у яких сиділи чоловіки в світлих костюмах і таких самих капелюхах. Тарантаси тільки-но виїжджали з брами, а ридван уже наближався до мосту. Біля греблі зібрався величезний натовп, прийшло мало не все село – від малого до старого. Левко разом з хлопцями біг за ридваном і вдивлявся в односельців – чи немає часом серед людей тата. Не сумнівався, що отримає від нього добрячого прочухана за те, що не послухався його і гайнув за хлопцями. А якщо тато дуже розізлиться, то й солдатською попругою по спині може пройтися. Але що має бути, те й буде. Тільки хай би це сталося пізніше, вже вдома, ввечері, а не зараз і привселюдно. Зітхнув полегшено, не вгледівши ні тата, ні Тимоша.

Як він міг не помітити брата? Як?! Той з’явився біля мосту так несподівано, ніби з неба впав. Став посеред дороги – міцний, жилавий, з палаючими терновими із синім полиском очима, на які спадав смоляний чуб, розкинув засмаглі, аж бронзові руки і всім виглядом давав зрозуміти, що не пропустить весілля. Нізащо не пропустить! Натовп голосно охнув – трійка із заквітчаними гривами могла й не зупинитися так раптово, підім’яти зухвальця, кинути під копита і розтоптати. Але коні ще не набрали розгону, тож крутонули довгими мордами перед Тимошевим обличчям, голосно фиркнули і зупинилися. Він схопив білого, крайнього праворуч, за повід і завмер. Стояв і чекав. Тільки кругла ямочка на підборідді тремтіла.

Люди з того боку моста, що вів до села, сторопіло дивилися, що буде далі – вийде чи не вийде Марина Вишнецька, підійде чи не підійде до Тимоша Черкаса, обійме чи не обійме свого відчайдушного гарячого любчика, втече з ним чи не втече… Стало дуже тихо і неймовірно спекотно. Ніхто не почув дивного приглушеного гулу, що долинув з-за гори, не помітив, як враз потемніло, як украй пересушене, наелектризоване повітря пронизали тонкі розряди блискавиць. А з-за обрію вже вирвалася і з неймовірною швидкістю наближалася велетенська чорна лійка, наповнена піском, глиною, водою, сіном, пташиними гніздами і ще хтозна-чим.

Смерч із шаленою швидкістю пронісся над селом, покружляв над річкою, промайнув чорним привидом біля мосту і зник, наче його й не було. Тільки вгорі літали зірвані і розшматовані ним солом’яні покрівлі, уламки дерев, довгі мотузки з випраними рушниками, сорочками і підштаниками, підхоплені зненацька на подвір’ях кури й гуси безладно тріпотіли крильми поряд із блискучими рибами, що падали з неба на дорогу, як град.

Перелякані люди кинулися до своїх обійсть, дивитися, якої шкоди заподіяла стихія. З другого боку мосту ніхто не рухався. Наче прибиті громом, весільні гості дивилися на міст, де ще мить тому стояв ридван з молодою. Ніхто потім так і не зміг згадати, чи його скинув смерч, чи перелякані стихією коні самі перескочили через поручні і потягли за собою і ридван з Мариною, і Тимоша, який тримав коня за упряж. Внизу, під греблею, серед кам’яних валунів, іще якийсь час чулося моторошне іржання, що перейшло у хрипіння і стихло.

– От вам і «лучче з мосту та й у воду», – почув Левко у себе за спиною.

І тієї ж миті на мосту з’явилася маленька біла постать. Як вона опинилася там – сама випала з ридвана чи Марина виштовхнула її? Як вижила серед цього пекла? Дівчинка підвелася, рушила до розтрощених поручнів, дивилася на них широко розплющеними очима і повільно-повільно, як сновида, підступала до краю. Ще крок і…

«Чого це всі стоять, як остовпіли? Чого вони бояться? Чого не рятують Вишеньку?» – голосно зойкнуло у Левковій голові. І враз його самого наче вихор підхопив. Він скочив на міст, підбіг до розтрощених поручнів, незграбно обняв дівчинку і почав відводити її від прірви.

– Не плач, Вишенько…

Не пам’ятав, скільки вони так простояли, обійнявшись, міцно-міцно притулившись одне до одного. Чув, як вона дихає йому в груди, як дрібно-дрібно тремтять її плеченята, як злякано б’ється серце під білою сукенкою, вдихав дивовижний запах її теплого сяючого волосся. Попри страх десь у мозку майнуло: мабуть, так пахнуть квіти у райському саду. Запаморочилося в голові – чи від пережитого, чи від того неземного аромату.

– Не плач, дитино! – Хтось нарешті підбіг, відірвав від нього Вишеньку. – Іди до мамусі, їй дуже зле. Там і тато. Хай вони побачать, що хоч ти жива.

Але вона й не плакала. Навіть на похороні не зронила й сльози. Була у тій самій, що й на весіллі, напівпрозорій білій сукенці з бантами, несла оберемок квітів, які кидала перед сестрою, поки труну виносили з подвір’я до фурманки. І мовчала. Те мовчання чомусь найбільше усіх лякало.

Тато наказав не йти на похорон до Вишнецьких. Аж зубами скреготнув:

– Левку, ще раз попхаєшся туди… – Він не сказав куди, тільки рукою на річку показав і знову зубами заскреготав. – Уб’ю! Чуєш? Уб’ю!!! То теперка найбільші вороги наші. Все через них. Якби вони не забороняли дітям побратися, якби не це весілля, якби не кляті гроші…

«Якби не смерч», – хотів сказати Левко, але промовчав – краще тата не дратувати. Кивнув головою на знак згоди. Але… Мучився, що порушує батьків наказ, картав себе, боявся аж до спазмів у животі. Але все одно пішов. Не тому, що хотів побачити мертву Марину, а щоб хоч глянути на Вишеньку. Побачив її лише звіддаля, до неї підступитися не зміг. Тіло Марини повезли із села, казали, до сімейного склепу Вишнецьких, а він десь аж за Бугом.

А потім був іще один похорон. Тимоша поховали на сільському цвинтарі. Тато, як із каменю витесаний і враз зовсім посивілий, мовчки кульгав за домовиною. І тільки коли закінчився жалобний обід і люди розійшлися, упав головою на стіл, заридав і сказав якимсь чужим і ніби також посивілим голосом:

– Забрав у мене Всевишній кохану жінку, Олянку мою дорогу. Забрав сина із золотими руками. А каліку неприкаяного зоставив. У чому ж твій промисел, Господи? І що я з цим бідакою буду робити? На кого опертися на старості, як віку дожити?

Як окропом ошпарили Левка ті батькові слова. Ще ніколи не відчував він себе таким нещасним, таким самотнім і нікому-нікому на всьому білому світі не потрібним. Вискочив з хати, зачинився у клуні, вткнувся обличчям у сіно і так пролежав аж до вечора. Підводився, з відчаєм і відразою дивився на свої потворні руки з вузькими перетинками між негнучкими короткими пальцями – і плакав.

Хіба він винен, що Бог забрав у тата Тимоша, а не його? Хіба Бог питав Левка, чи згоден він померти замість брата свого, щоб татові було при кому дожити? Чи, може, це він сам, Левко Ярич, по-вуличному Черкас, перш ніж народитися на білий світ, утнув такий жорстокий жарт зі своїми руками?

Плакав від образи, від несправедливості. Плакав, бо вперше відчув: тато не любить його так, як колись любила мама. І Тимоша, свого первістка, народженого ще до війни, тато завжди любив більше, ніж його, Левка. Бо навіщо б так казав? А найгіркіше, що Вишенька ніколи не покохає його. Татові слова нагадали йому про його каліцтво і прозвучали як вирок. А він ніколи-ніколи не розлюбить її, свою Вишеньку. Бо такі вже вони, Черкаси, – як припадуть до когось серцем, то до смерті. Про це всі у селі знають. Тільки ж від його кохання ніякого пуття не буде. Якщо вже у Тимоша так закінчилося, то на що може сподіватися він?