Читать книгу Танець білої тополі - Надія Гуменюк - Страница 5

Відтоді як загинули Марина і Тиміш, минув майже рік. Тато й досі не усміхався. Він якось враз пригас – постарів, посивів, зігнувся, ніби йому хтось лантуха з картоплею на плечі закинув, а зняти не дає. Здебільшого мовчав, іноді промовляв щось сам до себе і наче й не помічав нікого. Левкові здавалося, що і його він не бачить. Косить сіно, сапає городину, сяк-так готує щось їсти, пере, голову Левкову чорняву чубату миє, але щоб пригорнути, як бувало колись… Ніби серце скам’яніло від горя. А найбільше Левко боявся, коли тато напивався. Раніше він тільки на свята випивав чарку-другу, тепер же все частіше причащався житнівкою. Після того причащання ставав злий, аж лютий, махав руками до образів: «За що?!» А Левкові чорним пальцем з порепаною від роботи пучкою на гору показував: «Щоб отуди… до тих… ні ногою. Бо прокляну. Уб’ю!!!»

Люди ж, згадуючи про трагічно обірване весілля, з острахом говорили про прийдешнє літо. Яким воно буде? Чи не повториться аномальна спека? Адже це вона спричинила смерч, такий рідкісний на цих теренах і наче спеціально насланий якоюсь злою силою саме того недільного дня, саме тієї хвилини. Але червень прийшов зі звичною моквою і помірним теплом, м’який, у сіруватій мантії з прозорого туманцю, яку накидав на себе удосвіта, а скидав аж під обідню пору.

Левко після трагедії на мосту жодного разу не бачив Вишеньку. Восени він пішов до школи і провчився до весни. Писати не міг, зате читав і рахував найкраще в класі і слова вчительки схоплював на льоту. Тож сувора і, як не дивно, співчутлива, аж до сентиментальності, пані Ядвіга як могла заохочувала його до науки. Казала: «Писарем у нашій гміні[18] ти, звісно, ніколи не будеш, але знання за плечима не носять. Хтозна, що тобі вготовано. Такі, як ти, трохи ближче до неба стоять».

Тато міркував по-своєму: «З Івана не буде пана, але в школі хоч між людьми побудеш. А то виростеш відлюдьком-вовкулакою. Та й удома, Левку, від тебе поміч, як з клоччя батіг».

Весною, коли сонце добре пригріло землю, школа спорожніла: учні пішли освоювати іншу науку, а заодно й практику – хліборобську. А Левко – як пташка небесна: ні сіяти, ні жати, ні город копати. З рання до смеркання пропадав біля річки, по кілька разів на день проходив через міст, подовгу стояв біля глинища – спостерігав, як люди набирають глину. Іноді хтось із рибалок брав його на свій човен, і тоді він опинявся далеко від греблі, серед густого очерету або біля кущів верболозу, під якими тепле мілководдя аж кишіло в’юнами. Та хоч би де він був, а очі на маєток під горою скошені – чи не з’явиться нарешті Вишенька, чи не вийде за браму?

Не з’являлася. Хвіртка зазвичай відчинялася тільки для того, щоб впустити або випустити когось із прислуги. А з великої дубової брами зрідка виїжджала бричка – дядько Ілько, фурман Вишнецьких, віз господаря до міста. Ще рідше хтось чужий приїжджав до маєтку. Тітка Мар’яна, двоюрідна мамина сестра, в одній особі і нянька, і покоївка Вишнецьких, казала, що то навідувався якийсь дуже відомий лікар із Варшави. Але його поради і мікстури не допомагали – мала панночка так і продовжувала мовчати. А ще вона відмовлялася виходити з будинку. Коли ж пробували виводити її силоміць – виривалася і з плачем кидалася назад, ховалася у якийсь закуток і до вечора не покидала свою схованку.

Лікар спочатку заспокоював Вишнецьких, упевнено заявляв, що то наслідки нервового зриву і скоро все минеться. А потім його впевненість почала танути, поки й зовсім не пропала. Є така хвороба, сказав, що може зачинити людину в чотирьох стінах надовго, а то й на ціле життя.

На Трійцю Левко знову прийшов на міст, цього разу на його порепаних ногах виблискували щедро наваксовані черевики, а плечі приємно огортала новенька біла сорочка, куплена татом до свята. Якби ж то його таким побачила Вишенька! Але як же вона побачить, якщо не виходить з дому? Під обід із брами виїхала бричка, запряжена гнідком, і покотилася до тракту. На ній сидів тільки фурман.

«Мабуть, за кимось послали Ілька», – подумав Левко. І не помилився. Фурман їздив до Любомля, на станцію, зустрічати потяг, на якому прибув гість Вишнецьких. Надвечір гнідий знову голосно фиркнув біля мосту. Поруч із Ільком сидів чоловік – широкоплечий, кремезний, з лобатою, коротко стриженою головою, з невеликою акуратною каштановою борідкою, у білій сорочці із засуканими до ліктів рукавами та світло-сірій жилетці. Невеличкий і худорлявий Ілько Вовкун поруч зі своїм пасажиром здавався підлітком.

Левко кинувся за бричкою і несподівано для самого себе проскочив у браму маєтку. Навіть нестямився, як це сталося. Озирнувся навколо і заховався у кущах за муром. Намагався не думати про татову погрозу. Може, якось пронесе – нібито ніхто не бачив, як він біг за бричкою. Ну а якщо вже перепаде, то що ж… Якось стерпить. Тільки б Вишеньку побачити! Тільки б хоч упівока на неї глянути!

Тіні від дерев видовжилися, злилися докупи і захопили весь сад. У темряві спалахнули три жовті прямокутники вікон. Левко підкрався до крайнього, став навшпиньки, але дотягнувся тільки маківкою голови до рами. «І навіщо ото такі високі будинки зводити? Тато казав, як стеля нижче, то обігріти хату легше. Але їм тут, мабуть, є чим палити у грубках». Походив у саду, згадав про альтанку, у якій торік сиділи і вигравали музики. Має ж там бути якесь сідало. І справді, в альтанці поруч із лавкою стояв невеликий ослінчик – вочевидь, на нього ставили ноги. Притягнув ослінчика до вікна і боязко зазирнув до кімнати.

Посеред неї – велике ліжко з дерев’яним узголів’ям, на якому вирізьблені два дзьобаті птахи з піднятими крильми. «Ого! – подумав Левко. – Оце так ліжечко! Як ціла наша хата!» На ліжку – Міхал Вишнецький. Кремезний прибулець у білій сорочці та світло-сірій жилетці нагнувся й обмацує його праву ногу, висунуту з-під ковдри, тоді легенько, як ляльку, перевертає пана Міхала на живіт і робить руками паси вздовж його хребта.

«Лікар», – здогадався Левко. Пані Ольга сидить у кріслі з високою спинкою, прикритою білою мереживною серветкою, і спостерігає за маніпуляціями гостя. Вишеньки немає. Вочевидь, вона в іншій кімнаті. Левко зіскочив на землю, обминув друге вікно (воно також зі спальні Міхала й Ольги) і потягнув ослінчика до третього. Але так і не встиг побачити, чи є там Вишенька. Хтось грубо вхопив його за комір новенької сорочки («Тільки б не порвав, бо тато точно вб’є!» – злякався Левко), поставив на землю, щосили струсонув і потягнув у будинок. Це був Данило, сторож Вишнецьких.

– Відпустіть мене! Я ж нічого поганого не зробив! – заскімлив Левко.

– Бо ще не встиг. А якби я тебе не побачив та не зловив, то зробив би. Знаю я вас.

– Та присій’бо! Я й не збирався…

– Не збирався, кажеш? Але чогось же ти попід вікнами швендяв. От зараз і розкажеш чого, – затято стояв на своєму сторож.

Йому, мабуть, дуже кортіло похвалитися перед господарями своєю пильністю. Не кожен же день злодії до маєтку навідуються. Штурхонув Левка у плечі, аж той перелетів через поріг, і майже щасливо сповістив:

– От, прошу панство, крадія привів!

– Крадія?! – Міхал Вишнецький різко перекинувся на спину, підхопився і сів на ліжку. Але побачив Левка, скривився, голосно ойкнув і знову звалився на подушку. – Матка боска! Якої холери, Даниле! Я вже справді подумав, що до нас бандит з великої дороги прокрався. Оце ти такого крадія за комір притягнув?

– Як це – крадія? – Пані Ольга зблідла і зірвалася з крісла. – Що він у нас украв?

– Не хвилюйтеся, пані, – поки що ніц.

– Чого ж ти крадієм його називаєш, якщо він нічого не вкрав?

– Кажу ж, поки що нічого не поцупив. Не встиг, бо я його вислідив і випередив – за карк і от, прошу пані, сюди.

– Але ж іще невідомо…

– Так, пані, достеменно невідомо. Авжеж… Ну, мо’, й не крадій це… Мо’, шпійон чи ще яка холера, – позадкував до дверей сторож. – Але ж під вікном панночки чогось ошивався.

– Під вікном панночки? Висю! – скрикнула пані Вишнецька і схопилася за серце. – Висю! Ти жива? З тобою все добре? Мар’яно, сюди! Ну де ж ти, Мар’яно, ходиш? Ніколи тебе на місці немає, коли треба. Приведи до мене панну Вишеславу! Хутко! Хутко!

– Чого пані так репетує? – Тітка Мар’яна зайшла до кімнати, стенула плечима і зразу вийшла. Вже з-за дверей почулося її спокійнісіньке: – Нічого з нею не сталося. Але якщо так голосно кричати, то й злякати дівчинку можна. Вона ж у нас така аліганцька[19], така візігорна[20]. Зараз приведу вам нашу ясочку.

Вишенька зупинилася біля дверей, обвела сумовитим зеленим поглядом кімнату, нехотя зробила кніксен перед лікарем. І враз стрепенулася, ожила, аж підскочила.

– Це ти?!

Левко й слово промовити не встиг, як вона обвила руками його шию, притулилася. Він знову відчув, як б’ється її серце. Злякано слухав те стукотіння, не знав, що казати, що робити, ніяково озирався навколо та пік раків, аж в очах залоскотало.

– Висю! Що ти собі дозволяєш? Висю! Це непристойно! Кидатися на шию хлопцеві та ще й… такому, – аж простогнала на останньому слові пані Ольга.

– Вишеславо, доцю моя, що все це значить? Як ти поводишся? Ти аж так знаєш цього хлопця?! – Голос пана Міхала спокійний і доброзичливий, але видно, що йому також не вельми до вподоби несподіваний порив доньки, її обійми із сином звичайного сільського рольніка[21].

– Це ж… – Тітка Мар’яна, мабуть, хотіла сказати, що це її небіж, син покійної сестри Оляни, брат того самого Тимоша, але вчасно згадала, що про Тимоша заборонено говорити, і не тільки про нього, а й взагалі про будь-кого з Черкасів. – Це ж… той самий хлопчик, який врятував панночку Вишеславу. Тоді, на мосту… Левком його звуть.

Тітка Мар’яна перехрестилася. Пані Ольга впала у крісло і затулила руками обличчя. Пан Міхал застогнав і знову спробував підвестися. Мертва тиша, що зависла у покоях, здавалося, ось-ось упаде згори, як величезна кам’яна брила, і придушить усіх своєю ваготою. Але її падіння несподівано зупинив гість.

– А підійди-но, хлопче, до мене. Ну-ну, досить обійматися, як закохані молодята! То ваш сторож каже, що це крадій? А чим же він міг красти, прошу панство? Що в тебе з руками, парубче?

– Таке скажете, пане Мандрико, – парубок. Та в нього ще молоко на губах не обсохло. Це меншенький син меї сестри покійної, Оляни Ярич. А руки… Та він і вродився такий. Мо’, за гріхи чиїсь, невідь у якому коліні скоєні, – зітхнула тітка Мар’яна. – Бо сам ще не встиг нагрішити. І не слухайте ви Данила – не той це хлопець, щоб вкрасти чи шкоди якої наробити. Він же такий, що навіть мурахи не зобидить, і не те що чужого не візьме – своє останнє иншому віддасть. Такий уже якийсь удався. Ні урвати, ні схитрувати. Та ви-те ж самі хіба не бачите? У нього ж на лиці написано.

Левко спалахнув і заховав руки за спину. Ох уже ця тітка Мар’яна! Ну навіщо вона про молоко на губах? А цей чоловік про його руки навіщо? І все перед Вишенькою… Ступив до дверей і хотів уже чкурнути. Але Мандрика досить спритно, як на його кремезну статуру, зіскочив з місця і перепинив Левка біля самих дверей. Взяв у свої великі сильні долоні Левкові – круглі, з короткими пальцями, міцно з’єднаними вузькими перетинками, схожі чи то на лапи невідомого звірка, чи на ласти водяної істоти, і почав їх розглядати. Легенько штрикнув своїм твердим сильним пальцем у праву Левкову долоню – чутлива, тонка, аж прозора шкіра на ній вмить стала яскраво-рожевою, взялася брижами, але долоня так і залишилася розпрямленою, пальці не зігнулися, не стиснулися в кулак.

– Хочеш поїхати зі мною? – перевів погляд з Левкових рук на обличчя.

– Я? Поїхати? Куди?

– Ну, спочатку мені треба навідатися до Любомля, тоді до Мацейова, далі до Ковеля, звідти до Олики – є там у мене один дуже серйозний пацієнт, а вже після всього, якщо хтось іще по дорозі не перехопить, – до Холма.

– Аж до Холма? Чого мені туди?..

– За новими руками.

Левко злякано відсахнувся і знову заховав руки за спину.

– Ну-ну, чого ти, як заєць під кущем? – засміявся Мандрика, і його басовитий голос весело прокотився покоями. – Ніхто тобі не збирається відрізувати одні руки і пришивати інші. Залишаться ці самі. Словом, так: довгих і витончених пальців, як у піаніста, не обіцяю, але зробити ті, що є, функціональними – можна. Думаю, все у нас вийде. Вирішуй. Їдемо завтра вранці.

– Ой, пане дохтуре! Фун… фунці… ональними – це як? Вони будуть згинатися і розгинатися? Як у всіх людей будуть? А скіко ж то обійдеться? Він же… самі бачите. – Тітка Мар’яна скрушно зітхнула.

– Хіба я щось казав про гроші? – стенув широкими плечима Мандрика.

– А коли так, то що ви-те питаєте його, пане? Що ви-те його ще питаєте, цього воропаху[22]?! Якщо ще й без грошей… Як то він може не хотіти? Як таке не хотіти? Та це ж сам Бог вас послав ниньки сироті нещасному. Такий знатний дохтур! Такий пан аліганцький і сердечний! Зараз я до Сянька побіжу. Та Черкас не повірить! Їй’бо не повірить. Скаже, ти, Мар’яно, дурною плетухою, тарабанькою стала, геть звар’ювала на старості, бо де то таке може бути.

– Черкас?! – знову схопилася за серце пані Ольга. – То він… то цей… може… брат того самого? Ти ж казала, що це хлопець твоєї сестри Оляни Ярич.

– Авжеж, пані, саме так. Але чоловік неїн, Сянько, Олександр, значить, нетутешній. Ні, що ж це я таке кажу? Сянько вже тутешній, але хтось із його роду давним-давно приїхав з іншого краю. Черкасом його колись назвали по-вуличному. Ото приліпили таке назвисько, і відтоді він Черкас та й Черкас.

Мар’яна злякано глянула на Левка і вискочила з кімнати.

– Ти зоставайся тут, зоставайся, Левку, – обізвалася з-за дверей. – Може, пан дохтур іще щось попитати тебе захоче. Та й пізно вже. Мона з Данилом у сторожці переночувати. Не бійся, він не злецький[23], тіко з виду такий. Ласкава пані дозволить. Правда ж, пані Олю? Ви ж не виженете на ніч бідного сироту з хати? А я скажу, хай тато тобі одежину яку збере. Мо’, курку заріже, кавалок сала та з десяток яєць покладе в сидор. Дорога ж вельми неблизька. Де Любомль, де Олика, де Мацейов, де Ковель, а де аж той Холм – за самим Бугом.

Тітка Мар’яна боялася, щоб Вишнецькі не розповіли Мандриці про Тимоша. Хтозна, що вони наговорять про нього і чи не передумає пан після того допомагати Тимошевому братові. А Левко з жахом думав, як кричатиме тато, як люто буде трощити все у хаті, коли дізнається, що він не послухався і таки пішов до їхніх заклятих ворогів. Та він же прокляне його! Яка вже там курка! Який там кавалок сала в дорогу! Тепер йому взагалі немає вороття додому. Ну що ж… Якось він і без сидора обійдеться. Авжеж, обійдеться.

Хай там що, а він поїде з цим чоловіком.