Читать книгу Танець білої тополі - Надія Гуменюк - Страница 4

Ніка прислухалася. Десь над нею хлюпоче вода – ніби водоспад з розгону розбивається об каміння. Ні, це, мабуть, злива, бо ж не може кімната бути під річкою. Пошукала очима вікно, але не знайшла. Півкругле склепіння стелі плавно переходить у стіни, на стінах, принаймні на тій, що праворуч, – жодного отвору. У кутку – два стільці з гнутими ніжками і столик, на столику – горнятко з чайною ложечкою. Отже, хтось приносив їй чай, і вона його, вочевидь, пила, бо спрага вже так не мучить. За горнятком – гасова лампа з ледь жевріючим ґнотом, опуклим і трохи закіптюженим склом-колбою та зеленим грибом-абажуром. Вона й не знала, що такі лампи досі є, – бачила їх тільки на малюнках і в кіно. За гасовою лампою – фото у темній дерев’яній рамочці: дівчинка років шести-семи у солом’яному капелюшку, насунутому аж до брів, тулить до себе чорного песика з білою плямкою на шиї й радісно усміхається в об’єктив.

Ніка відчула, як поза шкірою поповзли мурашки: песик – той самий, якого вона врятувала, а дівчинка… Дівчинка – вона сама? Вона?! Але звідки тут, у цій дивній тьмяній кімнаті без вікон, взялася її фотографія? Звідки?! Треба б запитати Бога. Чи хто він там, отой чоловік у старих шкарбанах? Поводила очима, але тепер його не було. Може, він стоїть з іншого боку, ліворуч від ліжка? Спробувала повернути голову. Біль пронизав шию і змусив заплющити очі. Отже, голова поки що повертається тільки в один бік – до столика і стільців. А може, їй просто наснилося – і той дивний чоловік із аскетичним обличчям та сивим волоссям до пліч, і м’які доторки до тіла, від яких зменшувався біль? Але ж вона лежала долілиць, а тепер бачить стелю з дивною допотопною люстрою у вигляді колеса, на якому розміщено дванадцять срібних підсвічників із незапаленими свічками. Хтось же перевернув її, поклав із живота на спину, напоїв чаєм.

Поглянула знову на фото. «Такою я була, коли вже пішла з дитбудинку. І песик був точнісінько такий – чорний, волохатий, з круглими, як ґудзики, очима і білим бантиком на шиї. Але я ніколи з ним не фотографувалася».

* * *

Маму Регіну вона вперше побачила за тиждень до Нового року. Але тоді Регіна ще не була її мамою.

У вікно тонкими кігтиками шкрябався дощ. Він уже кілька разів намагався перейти у сніг, але щось йому заважало, біла крупа танула, і по склу знову й знову стікали сірі потічки. Кімнату заповнили сутінки, тож посеред дня довелося ввімкнути світло, хоч за наказом директорки у дитбудинку дотримувалися режиму суворої економії. Але на сьогодні ощадний припис Світлани Василівни щодо електрики відмінили – на носі свято, а в них іще зала не оформлена. Діти робили іграшки з вати, фольги і кольорового паперу – найкращі з них обіцяли повісити на ялинку й вікна. Ніка якраз цяткувала білою фарбою червоного капелюшка мухомора, коли поруч пролунало:

– До тебе прийшли!

Ніка навіть не підвела голову, щоб глянути, хто ж той щасливчик, до якого звертається вихователька. Прийшли, то й прийшли. І хай собі приходять. Хай! Її це не стосується. До неї ніхто ніколи не приходив. Ретельно припасовувала білі крапочки на червоному папері. Ну от, надто вмокнула пензлика, з нього – хляп! – і вже не крапочка скотилася, а калюжка розлилася і враз почала розповзатися, розтікатися, захоплювати інші цяточки. Довелося хутко витирати зайве пальцем.

– Вероніко, ти чуєш, що я тобі кажу? – Ольга Дмитрівна шарпнула її за рукав.

Ніка хутко злизала фарбу з пальця (ой перепаде на горіхи за неохайність!) і недовірливо подивилася на виховательку: розігрує вона її чи знову щось переплутала? Ольга Дмитрівна прийшла до них недавно і досі ніяк не могла запам’ятати ні імен, ні облич вихованців.

– Хутко мий руки – і бігом до актової зали!

Ніка зітхнула, але про всяк випадок відклала мухоморчика і пішла до душової. Ретельно намилювала долоні, довго змивала фарбу, трохи побаблялася у холодній воді. В години пік, коли біля умивальників вишнуровуються довгі черги й за спиною постійно хтось нетерпеливиться і підганяє, не дуже й умиєшся – сяк-так плюснеш на очі, проведеш щіточкою по зубах і щодуху до їдальні. А тут – сама-самісінька, і вся вода її.

Раптом щось тенькнуло у грудях – ніби весняна пташка цінькнула. Ніка зірвала з гачка рушника, але навіть витиратися не стала – повісила назад, хутко-хутко пригладила скуйовдженого чубчика (знову клятий гребінець десь посіявся!) і вискочила у коридор. Бігла і думала: а що, як Ольга Дмитрівна не помилилася, нічого не переплутала? Що, як прийшли справді до неї, Ніки? Ну трапляються ж на білому світі чудеса, особливо перед Новим роком та Різдвом…

Посеред актової зали стояла ялинка, висока, верхівкою аж до стелі, огорнута по спіралі кількома сріблястими гірляндами. Завтра поміж гірляндами з’являться іграшки, виготовлені руками дітей. Директорка каже, що це дуже важливий виховний момент. Та й заощадити трохи грошей не завадить – за них можна буде купити фрукти до святкового столу. А он і вона сама, Світлана Василівна, – стоїть біля дверей свого кабінету і розмовляє з якоюсь жінкою в бежевих джинсах і білосніжному вовняному светрі. Ніка зупинилася і затамувала подих. Хто вона, ця загадкова незнайомка? Може, артистка, яка буде Снігуркою на новорічному святі?

Авжеж, Ніка вже не маленька, вона добре знає, що справжньої Снігурки немає, як немає і Діда Мороза. Колись Дмитрик смикнув за Дідову бороду, вона відпала, бо була на тонкій гумці, а під нею виявилося обличчя медсестри Люби. Дехто з дітей голосно засміявся, а Дмитрик розплакався – він ніяк не хотів вірити, що Дід Мороз несправжній. Ніка довго заспокоювала його: ну хіба ж він не впізнавав досі голос медсестри? Хіба він не здогадувався? Це ж просто гра така, просто вистава. Відтоді на новорічні ранки у дитбудинок запрошують акторів з лялькового театру.

– Це дуже шляхетно з вашого боку. Але я ж вам уже сказала: виберіть собі когось іншого! Тут, знаєте, така нестандартна ситуація…

Мабуть, директорка справді не раз уже щось пояснювала гості, бо в її голосі почулося неприховане роздратування. Жінка також відчула його.

– Але ж можна якось по-іншому… Скажімо, без усиновлення, просто взяти додому… – чи то просила, чи виправдовувалася вона.

– Що це ви таке говорите?! Як це – просто взяти? Це ж не котеня чи морська свинка. Сьогодні взяли, побавилися, потішилися, а завтра повернули або обміняли? І взагалі… Зазвичай люди довго придивляються, знайомляться, розмовляють, перш ніж вибрати дитину. А ви її навіть не бачили. Не шукають же дітей тільки за іменами. Чи ви шукали? Я не така наївна, щоб повірити у випадковість. Професійний досвід, знаєте, жіноча інтуїція і таке інше… Щось ви, пані хороша, приховуєте. Думаю… – Світлана Василівна вгледіла Ніку й не доказала. – Ти чого там ховаєшся, Величко? Іди-но сюди. Це Регіна Сергіївна, вона прийшла до тебе. До тебе, розумієш? О-со-бис-то!

– До мене?! О-со-бис-то?!

Ніка раптом згадала, що не витерла рушником руки. А що, як цій жінці в такому пухнастому, такому білому-білому светрі не сподобається, що в неї мокрі пальці? Вона хутко сховала долоні за спину і почала витирати об штани.

– До тебе! – ствердно кивнула гостя й усміхнулася.

Якусь мить вони уважно розглядали одна одну. Худенька, бліда, аж зелена після недавньої хвороби, дівчинка зі скуйовдженим коротким чубчиком над великими очима, у яких змішалися і здивування, і цікавість, і страх, і надія. А навпроти неї струнка вродлива жінка з розпущеним каштановим волоссям, що розсипалося по білосніжному светрі.

– Привіт! Я пані Регіна… Регіна Сергіївна… Просто Регіна, – сказала нарешті жінка.

Ніка вловила в її голосі якусь невпевненість і аж похолола: ось зараз гостя вибачиться, даруйте, мовляв, помилочка трапилася, це не та дівчинка, яку сподівалася побачити, зовсім не та. Але жінка підійшла і рвучко притиснула її до себе.

– То от ти, значить, яка, Невеличко!

Невеличка… Так її називала тільки няня Натуля. Звідки про це могла дізнатися чужа жінка, яка так пахне парфумами, так гарно і так лоскітно, що аж у голові паморочиться? Чи, може, вона просто назвала Ніку невеличкою через її зріст? Але ж усі діти невеличкі порівняно з дорослими. Хіба не так?

Директорка залишила їх у залі, а сама пішла до кабінету – сказала, що в неї дуже важлива телефонна розмова.

Вони присіли на маленьких стільчиках, розставлених по периметру зали. Регіна смикнула «блискавку» на чималенькій дорожній сумці і поклала перед Нікою кілька пакетів із солодощами – мандаринами, бананами, цукерками, печивом. А тоді з іншої, чорної, лакованої, з витисненим золотом візерунком (Ніка ще ніколи не бачила такої гарної), дістала книжку з яскравою обкладинкою.

– Знаю, що ти книжки любиш більше, ніж іграшки, – сказала.

Звідки вона могла знати, якщо вони ніколи не зустрічалися? Але Ніка не стала нічого запитувати. Ці дорослі такі дивні, такі непередбачувані: не знаєш, як вони можуть сприйняти звичайнісіньке запитання. Головне, що тепер і до неї хтось навідався. А можливо, і ще навідається. В усякому разі, Регіна пообіцяла.

Їхні недільні зустрічі тривали до червня. Ніка так чекала їх, що вже у суботу, напередодні побачення, не могла нічого їсти – від хвилювання їй скручувало живіт і нудило й вона мусила постійно бігати до туалету. А що, як Регіна не прийде? А що, як узагалі передумала зустрічатися? Зате в неділю зголодніла Ніка просила добавку і надолужувала згаяне.

Першого червня у притулку святкували Міжнародний день захисту дітей. Гостей прибуло як ніколи – і шефи з гімназії, що неподалік дитбудинку, і спонсори, і якісь поважні тітка з текою в руці та дядько з великим пакунком під пахвою, і артисти з театру. Показували лялькову виставу. Ніка дивилася, але зосередитися не могла. Нетерпляче чекала Регіну. Що ж це вона так довго не йде? І що, цікаво, принесе до свята?

Регіна прийшла тільки з чорною сумочкою, перечепленою через плече. Взяла Ніку за руку і повела до кабінету Світлани Василівни.

– Вітаю, Вероніко! Ти сьогодні отримала найкращий подарунок! – Директорка аж сяяла, ніби цей найкращий подарунок було призначено їй самій. – Регіна Сергіївна давно хотіла забрати тебе. І ось ця мить настала, всі папери оформлено, тепер у тебе буде свій дім.

Вони вже втрьох пішли до актової зали, де якраз закінчилася вистава. Поважний дядько виявився начальником якогось там управління, а тітка – головою дитячого фонду. Вони розповіли про те, як це добре – рости у сім’ї, хоча і в дитбудинку дітям дуже навіть щасливо живеться, побажали Вероніці Величко, щоб вона не забувала свій перший рідний дім, і вручили Світлані Василівні величезний пакунок – для ігрової кімнати. Ніка так і не побачила, що ж там було запаковано у яскравий кольоровий папір.

Регіна викликала таксі. Дорогою додому сказала, що в неї розпочинається відпустка, за три дні вони поїдуть до моря, трохи відпочинуть, а тоді візьмуться готуватися до школи. А поки що хай Ніка звикає до своєї домівки.

* * *

Домівка виявилася двокімнатною квартирою на сьомому поверсі, не вельми розкішною, з трохи потертими шпалерами, але дуже затишною. В кімнаті, де тепер мала жити Ніка, стояла велика шафа з книжками. Збоку біля неї висів солом’яний капелюшок з широкими крисами і блакитною стрічкою, на полицях, перед рядами книжок, стояли глиняні дзвіночки різних кольорів і розмірів. Поряд на стіні – світлина жінки у золотистій рамці. Сумовиті сірі очі з мереживом зморщок навколо, гладенько зачесане назад сиве волосся з русявими пасемками, ледь вловима усмішка на губах із характерним вигином.

– Натуля! – радісно вигукнула Ніка. – Це ж моя няня Натуля! То ти її знаєш?

– Знаю. До речі, ця квартира… Це квартира Нати Улянівни.

– То ми тепер будемо жити всі разом? Ти будеш моєю мамою Регіною, а Натуля – бабусею?

Ніка аж нетямилася з радості. Подумати тільки: досі в неї нікого не було, а тепер зразу і мама, й бабуся.

– Ні, дівчинко. Ми будемо жити вдвох. Це твоя кімната, а он та, більша, – моя.

– А де буде жити Натуля? Я не хочу, щоб кімната була тільки моєю! Не хочу! – запротестувала Ніка.

– Ната Улянівна буде жити ось тут. – Регіна взяла долоньку Ніки і приклала до серця. – А тепер ідемо на кухню, Невеличко! Сьогодні у нас із тобою святковий обід.

Такого сонячного і безтурботного літа у Ніки більше ніколи не було. Вона вперше мала свою кімнату і вперше побачила море. В Євпаторії, куди повезла її мама Регіна, вони жили у маленькому будиночку під старезною акацією. Акація тільки-но перецвіла, але в повітрі ще стояв густий запах її прив’ялого цвіту. Під деревом Ніка знайшла чималу нору, з якої одна за одною шугали ящірки. Вона безстрашно кидалася за ними і навіть здобула трофей – ящірчин хвіст, покинутий рептилією під час втечі. Море викидало на піщаний берег морських коників і різнокольорові мушлі, яких вони з мамою Регіною назбирали аж три торбинки. Вдома вона часто перебирала ті свої перші безцінні скарби і згадувала про море.

У липні мама Регіна водила її по крамницях – вибирали шкільну форму, взуття, наплічник, зошити, олівці. Вдома взялися за абетку, але хутко покинули заняття: мама Регіна переконалася, що Ніка вже добре читає, і сказала, що краще хай до вересня відпочине – ще начитається в школі.

А потім мама Регіна пішла на роботу і вони стали бачитися тільки вранці і ввечері. Спочатку Ніка дуже нудьгувала і страшенно боялася залишатися вдома сама. Та з часом так звикла до самотності, що навіть полюбила її. Робила уроки, перечитувала книжки з Натуліної бібліотеки, годинами могла дивитися у вікно. За їхнім будинком тягнувся рядочок хат, оточених невеликими палісадниками. Колись їх планували знести і збудувати на їхньому місці багатоповерхівки, але потім чи то передумали, чи то власники будиночків надто запротестували, бо не хотіли переселятися у «шпаківні». З цих спостережень і виник перший серйозний конфлікт між Нікою й мамою Регіною.

Ніка навчалася вже у третьому класі і вважала себе цілком самостійною. Мама Регіна часто затримувалася на роботі допізна, і дівчинка тепер не чекала її склавши руки. І в крамницю ходила, і посуд мила, і навіть приготувати вечерю могла. Саме у цей час біля новенького будинку під червоною черепицею, що, як гриб-червоноголовець, присів якраз навпроти вікон їхньої квартири, з’явилося цуценя. Дворик біля того червоноголовця – вузька заасфальтована смужка, такий собі п’ятачок, обнесений сірим муром із залізною хвірткою. На ньому ніде не те що розбігтися, а й пройтися. А господар свого цуцика ще й на прив’язь посадив – ланцюжок зовсім короткий, метр чи півтора. Маленький бранець тільки хоче підійти до порога чи до лавки, а він уже й натягнувся.

Цілими днями песик, як і Ніка, сам-один. Але куди ж йому, бідному, себе подіти? Він же уроків не робить, книжок не читає, телевізор не дивиться, посуд не миє та й навіть світу білого за муром та литою металевою хвірткою не бачить. Ніка згори, зі свого вікна та з балкона, бачить усе навколо, а він із землі – нічогісінько. Скавучить, бідний, скавучить, тоді стомиться, затихне, приляже біля буди на гумовий килимок, зітхне тяжко, покладе чорну волохату голову на лапки і лежить. А тоді схопиться і знову заводиться – гав-гав-гав, гав-гав-гав! Господар увечері повернеться, він до нього – і хвостиком крутить, і підскакує, і лизнути намагається. А той, сердитий, набурмосений, ногою малого відштовхне і – хрясь дверима перед самісіньким його носиком. Мовляв, що за цуценячі ніжності, не для того я тебе взяв, щоб гратися з тобою, знай своє місце, а до мене – зась. І хоч би раз відв’язав та вигуляв. Тільки виставить алюмінієву миску з їжею через поріг і знову – хрясь дверима. Песик миску вилиже і починає нею у дворику по асфальту футболити, аж виляски йдуть по всіх вікнах дев’ятиповерхівки. Господар вийде, насвариться на нього, забере миску – і знову цуценя не знає, чим зайнятися і куди себе подіти. Скавулить, до людей проситься, не розуміє, що з нього таким чином злющого-презлющого цербера готують.

Ніку те скавуління аж до сліз доводило. Так їй шкода цуцика, що й уроки в голову не лізуть. Якось не витримала. Дістала з холодильника ковбасу, зробила кілька канапок, вийшла у двір, обійшла дев’ятиповерхівку і зупинилася перед будинком-грибом. Щоправда, із землі він таким не здавався, бо ні червоного даху, ні вікон за високою огорожею не було видно. По той бік загавкало цуценя, але зовсім не сердито, скоріше якось благально. Вона уявила, як воно крутить-вертить шиєю з білою плямкою у формі бантика, як махає хвостиком і намагається зазирнути крізь шпарину в муровано-залізній загорожі. Спробувала відчинити хвіртку, але не змогла. Вхопилася за її гострий верх, підтягнулася, перехилилася і зіскочила у дворик.

Впала на коліна і сама мало не заскавучала від болю. Ну от, на нових спортивних – дірка, тепер доведеться пояснювати, звідки вона взялася. Але що то порівняно з цуценячою радістю – у чорного волохатика мало хвіст не відпав, так він ним крутив-вертів. Собача на льоту вхопило канапку, тоді другу, третю і вдячно лизнуло Ніку в щоку. Ніка рушила до хвіртки, вже вхопилася за металеву поперечину вгорі. Цуценя рвонулося за нею, але короткий ланцюг, яким його прив’язали до буди, голосно дзвякнув і натягнувся. Песик заскавучав. Ніка рішуче повернулася, відстібнула повідок на шиї.

Увечері до них прийшли – чоловік із будинку навпроти й міліціонер. Хтось із сусідів бачив, як Ніка через хвіртку перелазила, і сказав господареві, який кинувся шукати пропажу. Ніка затялася: це її собака, вона його на вулиці підібрала і нікому не віддасть. Хіба мало на світі чорних волохатих цуценят? Чоловік доводив своє: він його купив, годував, сторожувати вчив, а це теж чогось вартує. Одне слово, на кругленьку суму тягне така крадіжка. Міліціонер взявся складати протокол про викрадення пса. Мама Регіна повела сусіда на кухню, на розмову тет-а-тет.

У міліцію Ніку не повезли, як погрожував дільничний, але цуценя забрали. А коли незвані гості пішли, мама Регіна дала волю роздратуванню.

– Як ти могла – залізти до чужої хати?! Як?!

– Я не залазила до хати, тільки у дворик перелізла, – виправдовувалася Ніка.

– Перелізла вона… Уявляю, як ти перелазила… Скільки очей у вікнах нашого будинку стежили за тобою… Скільки розмов тепер буде! Забратися на чуже подвір’я, вкрасти чужу річ!

– Це не річ, а собака! Він живий. Він дуже плакав і просив мене зняти з нього ланцюга, визволити його з полону.

– Та що це ти таке говориш? Собака просив… Ще скажи, що ти собачу мову розумієш!

– Розумію!

– Ну знаєш, Ніко, всяким фантазіям є межа. Та це вже й не фантазія, а фанаберія. А фанаберії можуть хтозна до чого призвести. І затям, запиши собі на лобі: залазити на чужу територію, брехати, красти – не можна. Не мож-на!

Ніка вперто стояла на своєму: вона не брехала і не крала, а рятувала собаку від жорстокого поводження. Це того пузатого дядька, який прив’язав цуцика на ланцюг довжиною один метр, треба було б до міліції забрати і покарати. Чому ніхто не пожалів цуценя? Хіба люди з вікон не бачать, як воно мучиться? Бач, Ніку вони зразу вгледіли, а як той пузань його носаками черевиків відкидає від себе, чомусь не бачать.

– Це не наша справа. А ти… – Мама Регіна вийшла з кімнати і сказала вже на кухні, але Ніка добре почула: – …така ж уперта, як твоя мамуся. І закінчити можеш, як вона.

– Як? Як закінчила моя мама?! – Ніка відчинила двері кухні, сполотніла, зухвала, готова вибухнути слізьми.

Регіна враз осіклася, усміхнулася.

– Поговорили, і досить. Зізнаюся, мені теж іноді шкода того собачати. Дуже шкода. А що поробиш? Такі от правила життя – порушиш їх, і ти вже бяка, ніхто й розбиратися не стане… Зразу – або штраф, або тюрма. Людині теж іноді не краще, як собаці. Тільки вити ми ще не навчилися. Ну, мир миром, сідай вечеряти.

Але Ніка і справді була вже не маленька, щоб не зрозуміти: Регіна щось знає про її справжню маму. Щось негарне. Щось, про що не хоче говорити. Чому? І головне – Ніка схожа характером на свою справжню маму. Така ж уперта. Ну що ж… І правильно, діти й повинні бути схожими на своїх мам. Її мама зрозуміла б. І вона дуже навіть хоче бути схожою…

Ця таємниця поклала перший камінчик у стіну поміж ними. І розкриється вона тільки під час їхнього прощання, коли Ніка дізнається нарешті історію двох подруг – Віри і Регіни.

А собака з двору навпроти усе-таки зник. Господар знову шукав його, разом із дільничним міліціонером приходив і до них, чіплявся до мами Регіни, сердився, погрожував. Та цього разу ніхто із сусідів нічогісінько не бачив і не чув.

Але Ніка точно знає, що вона з тим цуценям не фотографувалася. Звідки ж ця світлина на ретростолику праворуч?