Читать книгу Танець білої тополі - Надія Гуменюк - Страница 6

Отож, жили собі дві подруги – Віра і Регіна.

Подругами їх зробила фабрика з виробництва штучних тканин. Якби не вона, то їхні стежки, ймовірно, ніколи б і не перетнулися, бо до того часу пролягали паралельно і в абсолютно різних площинах.

Звели цей всесоюзний об’єкт легкої промисловості за містом, на його східній околиці, відтявши у прилеглого колгоспу майже тридцять гектарів орної землі. Верстати та всіляке інше технологічне начиння завозили з Уралу, Литви, Естонії, Грузії й Білорусі, сировину для майбутніх тканин – із Середньої Азії. Не треба було мати диплом економіста, щоб зрозуміти, що заяви про обіцяну високу ефективність, а тим більше про блискучу економічну віддачу в перспективі – блеф. Якби за основу були взяті економічна доцільність і здоровий глузд, хіба став би хтось, скажімо, вагони з меланжем гнати у західноукраїнське місто за тисячі кілометрів, через весь Радянський Союз, аж із сонячного Узбекистану? І це при тому, що цього добра в самому регіоні навіть шукати не треба було б, якби захотіти знайти. Зате тепер до готової продукції, виробленої біля західного кордону великої радянської імперії, мали прилучитися майже всі республіки. Яскрава демонстрація переваг єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Беззаперечний козир дружби і співпраці народів. І – один-нуль на користь ідеології!

Поруч із фабрикою, як гриби після рясного дощу, виросли житлові висотки, школа, дитсадок, бібліотека, ресторан, крамниці. Тільки-но запрацювали виробничі лінії, різношерстий новий мікрорайон завирував, як вавилонське стовпотворіння, щоправда – ретельно сплановане і вміло спрямоване. Найвище фабричне начальство, звісно ж, було призначене Москвою. Провідних спеціалістів для налагодження процесу прислали з аналогічних підприємств Росії, переважно з Іванового та Костроми, – для них це добра нагода піднятися на кілька щаблів кар’єрної драбини, вирости, наприклад, з помічника майстра до начальника цеху. Середню ланку заповнили фахівці з вітчизняних текстильних комбінатів, зокрема черкаського та херсонського. А робітничі місця біля прядильних і ткацьких верстатів та в підсобних приміщеннях зайняли місцеві, переважно дівчата, загітовані з віддалених поліських сіл.

Кожна з цих категорій прибульців зайняла свою нішу в суворій фабричній ієрархії. Для керівництва заздалегідь облаштували новозведений будинок із відповідними до начальницького статусу квартирами. Сімейним кадрам з адміністративного корпусу надали менші помешкання, декому – поки що тимчасові малосімейки. Самотнім дісталися ліжка у гуртожитках. Дівчата-робітниці й тому були раді: все-таки вирвалися із села, стали городянками, і в чергу на отримання житла їх записали, отже, рано чи пізно, квартиру таки нададуть. А якийсь час можна й потіснитися, почекати. В одній із таких холостяцьких гуртожитських кімнат, щоправда, трохи комфортнішій, бо розрахованій на двох спеціалістів, і засусідилися Віра Величко та Регіна Стоцька.

Віра влаштувалася на фабрику бухгалтером. Мала вже чималий досвід, попрацювала трохи й на текстильному підприємстві в сусідній області, тож прийняли її без проблем. Професія Регіни, як зізналася вона сусідці по кімнаті, – арія із зовсім іншої опери, абсолютно не дотичної ні до легкої промисловості, ні взагалі до будь-якого виробництва. Регіна тільки-но закінчила філологічний факультет місцевого педагогічного інституту. Викладачів рідної мови і літератури у міських школах – хоч греблю гати, а в село повертатися вона не хотіла. Тож вакансію секретарки в одного з новоприбулих віце-босів вважала своїм спасінням.

Урятували Регіну не знання, які вона впродовж п’яти років уперто вигризала у граніті науки, а зовнішні дані, для здобуття яких дівчина не доклала жодних зусиль – вони їй дісталися за так, у спадок від батьків. Владлен Іванович Красков умить оцінив її модельну фігуру з розкішними формами, блискуче каштанове волосся, що загадковими хвилями спадало на плечі, повні вуста, стильну сукню з помірним декольте – якраз таким, щоб заінтригувати, але нічого дочасно не показати.

Віра – повна Регінина протилежність: невисока тендітна брюнетка із зеленими очима, яка менше за все переймалася чоловіками й модою. Моду вважала мавпуванням і міщанським пережитком, не вартим того, щоб тратити на нього сили і кращі роки життя. А щодо сильної статі… На цю тему вона взагалі не хотіла говорити – один раз дуже обпеклася і тепер на холодне дмухала. Та попри те любила стрижки «під хлопчика», носила картаті сорочки і ще рідкісні на той час джинси, ігнорувала високі підбори й захоплювалася художньою літературою, подорожами та кікбоксингом. Така собі дівчина-травесті віком за тридцять.

Вірі навіть на думку не спало б порівнювати себе з Регіною, до того ж значно молодшою. Та й кому б спало? Може, саме тому Регіна і потягла її за собою на ту кляту маївку, де готувалася продемонструвати свої принади перед керівними вершками. Регіна не збиралася зупинятися на посаді секретарки – з її «червоним» дипломом, добре підвішеним язиком і зовнішніми даними можна досягти більшого. Скажімо, очолити культурний сектор у комітеті комсомолу, стати директоркою фабричного клубу або навіть завоювати профком. А чом би й ні? Не святі горщики ліплять. А для профспілкового лідера хіба потрібні якісь особливі знання? Щось організувати, внески зібрати, на зборах виступити, викликати якогось сонька на засідання профкому і пропісочити за запізнення – це Регіна зуміла б. Запросто! Але спершу треба розробити план прориву, подати себе у вигідному світлі і завоювати симпатії верхівки.

Маївку, за традицією, організували після травневої демонстрації. Тільки-но закінчилася хода центральними вулицями міста, відлунали гасла, повітряні кульки злетіли у небо або ж обірваними клаптями гуми впали на асфальт, а транспаранти, плакати і портрети вождів світового пролетаріату вляглися до наступного свята у підсобках, фабричний актив дружно взяв курс на зону відпочинку, облаштовану в приміському лісі. Вище начальство поїхало в автівках і вже встигло пропустити по чарчині, коли прибув автобус із основним складом. Владлен Красков галантно подав руку Регіні, вже переодягненій у заморські фірмові «ренглери» з модним лейблом та польську вітрівку, і ковзнув поглядом по її сусідці.

– А це у нас хто?

– А це у нас Віра, – засміялася Регіна.

– Ві-іра-а-а, – протягнув Красков. – Яке гарне слов’янське ім’я!

– А хіба Регіна – не гарне, Владлене Івановичу? – примхливо надула губки Регіна.

– Ну що ти, Регіночко. Твоє ім’я – просто чудо! І так тобі пасує!

Вони всілися за імпровізованими столами (звичайні дошки, покладені на підпори і застелені скатертинами), виставленими просто серед дерев, вислухали тости за міжнародну солідарність і за те, щоб жінки усіх народів носили одяг тільки з їхніх тканин, трохи випили і закусили. Регіна почувалася у компанії як риба у воді. Тим більше що компанія не скупилася на компліменти для чарівної секретарки товариша Краскова.

Віра терпіти не могла застіль і тостів. Вона непомітно висковзнула і майнула до лісу.

Припікало сонце. На деревах поблискувала ядучо-смарагдова зелень. Під ногами синіли дрібні лісові фіалки і біліли конвалії, між цвітом господаровито снувала мурашня. У повітрі аж бриніла весняна брость, щось бентежило, тривожило і стискало груди, змушувало прискорено битися серце. Вірі хотілося сміятися і плакати водночас. Може, від випитого вина. А може, весна нагадувала: пора б уже тобі, Віруню, закохатися. Ну обпеклася раз. Із ким не буває? Он скільки чоловіків навколо – не всі ж вони негідники. Нагнулася, щоб зірвати конвалію.

– То от де наша Любов заховалася! – почулося над головою.

Підпилий Красков уже тримав білий букетик.

– Я не Люба, а Віра, – поправила.

– Знаю, що Віра. Але хіба Віра не може бути і любов’ю? – Він подав їй квіти. – Ось, з надією! Я вже нарвав. Боже, які очі! Які очі! Я таких іще не бачив. Дозволь поцікавитися: це смарагди, сапфіри, малахіти, хризоліти чи яшма?

– Ви, мабуть, на ювеліра вчилися? – зіронізувала Віра.

– Я ювелір людських душ. І очей, звісно ж! – Він схопив її за плечі, потягнув до себе. – А яка симпатична ямочка на підборідді! Готовий побитися об заклад, що за цю ямочку не одна дуель відбулася і не одне серце розбилося й розлетілося на скалки.

– Та що ви таке говорите? – зашарілася Віра. – Які там дуелі! Які скалки! Відпустіть мене!

– А ти, бачу, не дуже любиш компанії. Даремно. Я колись теж не любив. Не віриш? Чесне партійне! Чесне-пречесне! Але якщо хочеш чогось добитися у житті, без цього не обійтися. Мовчунів не люблять. Ну не люблять – і квит. Треба зустрічатися з потрібними людьми, накривати «поляни», виголошувати тости, говорити компліменти. Треба! Такі правила вищого світу. Мене моя всього навчила. Вона виросла серед таких…. Та ні, не серед таких – серед вищих, значно вищих… Вона така…

– А чого ж сьогодні з вами не приїхала? Чи компанія не тієї висоти? – запитала Віра.

– Компанія? Ну що ти, Віруньчик! Компанія люкс. Тільки вона ще зовсім не приїхала. Зовсім. Ну, ти мене розумієш… Вона… там… – Він махнув рукою в глибину лісу. – Ще там… десь…

Дружина справді не поспішала переїжджати до Краскова. Може, чекала, що він тут не затримається надовго, покаже свій керівний талант і з тріумфом повернеться у рідні пенати, тільки вже на вищу посаду. А може, її лякала перспектива жити на периферії великої радянської імперії. Чогось вона зволікала, чогось чекала, десь із кимось вела якісь перемовини. А тим часом її благовірний не збирався рвати жили заради дострокового виконання чергової п’ятирічки і садити себе на любовну дієту. Йому вже за тридцять п’ять перевалило, коли ж іще вдасться пожити, як не тепер?

* * *

Раз на тиждень Віра навідувалася до його просторого, але по-холостяцьки незатишного помешкання з голими стінами. З кожним відвідуванням більше прикипала до нього. Сама незчулася, коли почала потай молитися, щоб товаришка Краскова ніколи не приїхала сюди. Сподівалася, що ось-ось, якогось благословенного дня, надійде лист, у якому Людмила Гервасіївна сповістить, що вирішила розлучитися. А чому б і ні? Їх же ніщо не зв’язує – дітей немає, палкого кохання також. Якби любов була, то потягнулася б жінка за чоловіком, як нитка за голкою, куди завгодно. А так… Сидить собі десь премудра і практична Люська Гервасіївна й виглядає з моря погоди. Віра ж тут мусить прокрадатися вечорами до свого коханого, як партизан-підпільник на конспіративну явку. А Владлен, відчиняючи двері, кожного разу зазирає за її плечі, прислухається, оглядає східці:

– Віруньчик! Тебе ніхто не засік?

Їй би геть не хотілося тієї конспірації. Навпаки: хай би всі бачили, хай би знали. Але так наказав Красков. Кохання коханням, сказав, а репутація керівного кадра – понад усе. Звісно ж, настане час, коли він розлучиться з Люсею (вона, здається, і не збирається сюди їхати) і вони одружаться. Але треба почекати, треба утвердитися на новому місці, завоювати авторитет. Зараз ніхто нічого не повинен знати. Ніхто! Навіть її найближча подруга. Та що там «навіть»? Насамперед! Подруги – це такі капосні створіння! Вони завжди першими все випитують і виносять таємниці на люди. А Регіна до того ж його секретарка. Секретарка взагалі не повинна бути в курсі особистого життя шефа.

Коли Віра сказала, що вагітна, він зреагував якось дивно. Нібито зрадів, а ніби й злякався. Довго мовчав, курив, а тоді ні сіло ні впало почав розпитувати про її родину: хто батьки, діди, бабусі, чи є дядьки, тітки, сестри і брати, чи ніхто з них не хворіє на якісь спадкові хвороби?

Зізналася, що батьків не знає – її удочерили ще немовлям. А отже, і про інших кровних їй нічого не відомо. Красков викурив іще одну цигарку, загасив недопалок і рішуче повернувся до неї.

– Підкинули тебе, значить… Хм… Що ж то за мамуся така, що своєї дитини зреклася? Алкашка? Бомжиха? Ненормальна? А татко ж хто? Не затягуй з абортом. Скільки тобі грошей дати?

– Ніскільки! – спалахнула.

– Віруньчик! Подумай про мене! Подумай, якщо справді любиш!

Похапцем одягнулася і пішла. Земля гойдалася під ногами, ледве добралася до гуртожитку. Наступного дня Красков викликав її до свого кабінету. Регіни у приймальні не було. «Зрозуміло! Кудись відправив, щоб не знала», – подумала Віра.

Він поклав перед нею конверт з грошима:

– Це не прохання, а наказ. Він не обговорюється. І тільки спробуй десь пікнути, Ві-рунь-чик!..

Господи! Що ж це з ним сталося? Куди поділася його галантність? Куди зникли сонячні зайчики в очах, які вона так любила? Зовсім інша людина. Холодна, жорстка, знервована, готова на все. Віра не взяла грошей. І наказ виконувати не збиралася. Їй уже тридцять два. Коли ж іще народжувати? На що сподіватися? Народить дитину, а там, дивись, і Владлен передумає. Немає такого чоловіка, який не хотів би стати батьком.

– Не бійся, Владику! Ніхто ніколи не дізнається, я нікому нічого не скажу. Це буде моя дитина! Тільки моя!

Десь за тиждень помітила, що з Регіною щось коїться: їсти не може, від запахів біжить у туалет, один раз мало не знепритомніла. Хм… Знайомі симптоми.

– Ти вагітна? – запитала.

– Ні-ні, що це ти вигадуєш? – запротестувала Регіна. – Мабуть, отруїлася чимось. У їдальні, здається, несвіжу рибу з’їла. Ненавиджу ці рибні дні! І хто це придумав – обов’язково два рибні дні на тиждень.

А наступного дня – істерика. Так, вона вагітна, а він не хоче й чути про дитину.

– Я його знаю? – запитала Віра.

– Звідки? Ні-ні, не знаєш! Але уявляєш, який негідник?! Змусив четвертий відділ вивідати все про мою рідню. Мовляв, будемо просувати Регіну, у комітеті комсомолу місце з’явилося, але ж це ідеологічна організація, треба перевірити, чи не було часом у її родині ворожих елементів. Ні, ти уявляєш, Віро?! Уявляєш?! Ворожих елементів! Десь Підгаєвський із того секретного відділу нашої фабрики, ну, ти ж, мабуть, знаєш його – лисий такий, на гномика схожий, він на всіх зборах на задньому ряду сидить, – розкопав, що мій дядько на себе руки наклав. От він… не гномик, а цей… і каже: у тебе в роду був шизик, дитина також може народитися психічно хворою. Я йому пояснюю, що дядько Василь був нормальною людиною, дуже гарною, веселою, компанійською, біда сталася після того, як він ненароком під час полювання у свого друга влучив. Нещасний випадок, а дядько не зміг пережити… А цей… цей вперся, погрожує, що мене з роботи виженуть, якщо не зроблю аборт, і що я ніде не влаштуюся.

У Віри наче пелена з очей раптом спала. Вона і Регіна ніколи не йшли на побачення в той самий вечір. Хтось ніби по черзі смикав їх за ниточки, як лялькар – маріонеток. І ці розпитування про рідню… І цей начальницький тон… І пасаж із перевіркою документів… Будь-хто не може наказувати якомусь Підгаєвському з четвертого відділу…

– Це Красков! – не запитала, а ствердила.

– Ти справжній Шерлок Холмс! – нервово засміялася Регіна.

– Міс Марпл! – відрізала Віра.

– Значить, стежила за мною, подруго? – Регіна готова була розплакатися.

– Ні!

– А звідки тоді дізналася?

– Звідти ж! – відрізала Віра.

Спочатку вони зненавиділи одна одну. Люто, до сліз, до крику, до німоти. Якийсь час не розмовляли, не пересікалися навіть поглядами. Приходили тільки ввечері, кожна лягала на своє ліжко і відверталася до стіни. Потім об’єднали свою ненависть проти Владлена Краскова. Але зрештою кожна зробила по-своєму. Регіна позбулася дитини. Віра народила дівчинку Вероніку.

А до Краскова невдовзі таки приїхала його Людмила Гервасіївна. І нібито не сама – з новонародженим хлопчиком. Віра і Регіна знали, що вагітною вона не була і бути не могла. То, може, Краскови усиновили немовля і розіграли виставу, щоб ніхто не здогадався? Але щоб товариш Владлен Іванович Красков узяв дитину від невідомих батьків з невідомо якими генами?!

Чутки, що поповзли кабінетами адміністративного корпусу, були дуже схожі на правду: хлопчик справді син Владлена Краскова, але народила дитину не його Людмила Гервасіївна, а одна з юних робітниць із Полісся. Бідна дівчинка боялася й заїкнутися перед батьками про те, що завагітніла, кілька місяців навіть у рідне село не їздила. Зате Красков побував там у відрядженні і вивідав усе, що хотів. Він, по суті, купив у неї свого нащадка. І все це відбулося з дозволу його законної. Мабуть, у юної покритки з Полісся в роду всі мали залізне здоров’я і пречудові гени.

Фобія Краскова щодо спадкових хвороб також згодом вилізла, як шило з торби. Про неї розповів хтось із старих знайомих Краскових, які разом із заступником директора приїхали на фабрику. Виявилося, що молодший брат Людмили Гервасіївни психічно хворий. На цю недугу страждав і якийсь далекий родич. Високопоставлений Люсін батько страшенно соромився і цього факту, і свого нещасного сина. Хворого хлопця віддали до спецінтернату й забули. Ніби його ніколи і на світі не було. Натомість Люсю батько підносив до небес: вона ж уся в нього – така ж розумна, розсудлива, практична й чіпка. Подружжя Краскових вирішило не ризикувати: де гарантія, що їхня дитина буде такою самою, як Люся, а не такою, як її брат? Хто може сказати напевно, що в їхнього нащадка хвороба не влучить?

Але й справді, який же чоловік не хоче стати батьком! От вони і придумали свій спосіб, і віце-бос великого підприємства провів справжній кастинг на конкурс «Міс мама для майбутньої дитини товариша Краскова». Нащадок конче мав бути стовідсотково здоровим і розумним, а його батьки – щасливими й успішними. Що переживали інші учасники, точніше, учасниці цього незвичного конкурсного добору? Це вже інша історія, яка Владлена Краскова не обходила.

* * *

Регіна звільнилася з фабрики і влаштувалася завучем з виховної роботи у профтехучилище при ній же, яке готувало ткаль та прядильниць. Вийшла заміж. Лікарі сказали, що в неї ніколи не буде дітей. Причина – ускладнення після аборту.

Віру згодом перевели з головної бухгалтерії підприємства у відділ реалізації цеху готової продукції. А за рік на фабриці виявили збут великої партії лівої продукції. Віру звинуватили у змові з начальником цеху і в «чорній» бухгалтерії. Вона не змогла спростувати звинувачення. Перед судом зізналася Регіні, яка прийшла її провідати: вона першою виявила крадіжку, але абсолютно не причетна до неї. Навпаки, коли дізналася про незаконні оборудки, була шокована. Взялася з’ясовувати – що, як і чому – і зрозуміла: начальник цеху робить це під прикриттям Краскова. Сувої тканин везуть на ринки у сусідні області, за продавців – водій і один з майстрів. На руках у них і дозволи, і печатки, проставлені Красковим.

Спочатку думала бігти до директора, у партком, профком. А потім… Потім зрозуміла, що нічого вона не доведе – всі вони там свої, а ворон ворону око не виклює. Вирішила використати ситуацію для себе і взялася шантажувати Краскова. Вимагала, щоб допоміг з квартирою, бо жити в гуртожитку з дитиною на одному ліжкомісці не мала вже сил. Вероніка часто хворіла, а квартирна черга чомусь перестала рухатися. Обіцяла Владленові: тільки отримає житло, зразу ж піде з фабрики. А там хай воно все горить ясним полум’ям!

– Треба було не народжувати, – відповів Красков. – Ти ж сама казала, що це тільки твоя дитина. От і покладайся на себе.

Він жодного разу не виявив бажання побачити дівчинку, жодного разу не купив для неї хоча б банальну іграшку. Віра пригрозила, що піде в редакцію, в обком, у прокуратуру, розкаже не лише про те, як він відправляє машини з лівими тканинами, а й про його обліко моралє. Він тільки засміявся.

– От наївна дурепа! Сиди собі і сопи у дві дірочки. Чи проблем хочеш?

Була в тому самовпевненому сміхові погроза, серйозність якої Віра не відразу збагнула.

А за тиждень машину з тканинами таки затримали, торгівців краденим забрали до міліції. Начальника цеху виправдали. А «стрілочником» зробили її. Усі документи свідчили проти неї, учасники змови – також.

Віра просила Регіну хоч зрідка навідувати Вероніку в дитбудинку, поки вона буде в колонії. Регіна нічого не обіцяла. Якраз тоді їй сказали, що вона ніколи не матиме дітей, і страшна заздрість до жінок, які стали мамами, дика лють на них просто засліпили її. Чому? Чому вона, така вродлива і здорова, стала бездітною? Чому Віра не відмовила її від аборту? Чому не переконала?! Могла ж наполягти…

Та й сімейне щастя чомусь обминало красуню Регіну. Перший шлюб тривав трохи більше двох років. Від другого чоловіка вона пішла ще скоріше. Надії на отримання свого житла вже не було – все кругом розвалювалося і зупинялося, люди залишалися без роботи. «Братні» республіки перестали постачати сировину і запчастини, фабрика на ладан дихала, тисячі її працівників поповнили ряди безробітних. Нікому не потрібною стала підготовка нових робітниць, тож і профтехучилище припинило своє існування. Регіна, як рядовий цілої армії демобілізованої інтелігенції, опинилася на ринку. Базарна торгівля, ще мало досліджена й освоєна на пострадянських теренах, давала змогу сяк-так перебитися. Регіна винайняла кімнату в колишньої викладачки літератури, яка тепер працювала нянею в сиротинці. Звали її Натою Улянівною. Від неї й дізналася про Невеличку.

Вероніка Величко… Сьомий рік… Зелені очиська… Мама не позбавлена прав, але відбуває покарання… Господи! У місті майже триста тисяч людей. Триста тисяч! А вона винайняла житло у няні саме того дитячого будинку, в якому опинилася дитина Віри Величко! Чому? Це не могло бути випадковістю. Не могло! Доля ніби спеціально підштовхнула її до цієї дивакуватої самотньої жінки, яку діти прозвали Натулею, і нагадувала про Віру, про її благання подбати про Вероніку.

Після чергового серцевого нападу Ната Улянівна попросила Регіну покликати нотаріуса й оформити деякі документи. Сказала, що її душі було б спокійніше на тому світі, якби Регіна удочерила Невеличку. Але такого з примусу не роблять, це дуже серйозний крок, справа совісті. Принаймні хай Регіна живе у цій квартирі, поки мала не виросте. А як їм буде добре вдвох, то й до старості. І свої збереження віддала: «Повези дівчинку до моря, у неї ніжки хворі – летючий ревматизм. Його можна вилікувати, але треба постаратися і не згаяти час».

* * *

– То ти… тільки через гроші? Ти зовсім, ніскілечки мене не любила? – Ніка була приголомшена.

– Ну чому ж? Спочатку я справді навіть хотіла тебе удочерити. Слово честі! Але серед документів у дитбудинку не було відмови твоєї мами. Навпаки, вона залишила розписку, в якій обіцяла забрати тебе, як тільки повернеться. Усі терміни минули, а від неї – ні слуху ні духу. Я стала твоїм опікуном. У твоїй же квартирі. Уже твоїй… А потім… Мабуть, мені бракувало часу на спілкування з тобою, я так і не встигала зрозуміти, чого ти хочеш. Ці твої конфлікти з усім світом з приводу і без приводу, протести проти всього, що, на твою думку, несправедливе, твої демарші, то щира довірливість аж до вивертання душі, то замкнутість… Ти ніби застрягла у перехідному періоді, у пубертатному кризі…

– Що за криз такий? – здивувалася Ніка.

– Пубертатний криз – це коли в перехідний підлітковий період фізичне, духовне і соціальне входять у протиріччя. Зазвичай ця переломна проблема хутко минає. Але ти…

– Але я застрягла. І так і залишуся підлітком до глибокої-глибокої старості. Ах, ні. Я ж ніколи не стану старою. Помру років так під сто зовсім юною, бо мій пубертатний криз – на все життя!

– Ну от і поговорили, – зітхнула Регіна.

Вона так намагалася робити все правильно – правильно жити, правильно говорити, правильно виховувати Ніку, правильно використовувати для цього все те, за що їй колись у педінституті ставили «відмінно». Але що таке – жити правильно? Хто коли на цій Землі прожив абсолютно правильно? Якщо у стандартному наборі з назвою «правильно» не вистачає лише однієї маленької детальки – любові, все летить шкереберть. Мабуть, Регіні бракувало цієї детальки і просто не судилося стати доброю мамою.

– Вибач, що не буду на твоєму випускному – післязавтра вирушаю до Греції, – сказала вона, якось дивно посміхаючись, чи то ніяково, чи щасливо. – Одна людина кличе мене до себе.

– Ти хотіла сказати – один чоловік? – уточнила Ніка.

– Його звати Димитр. Дуже порядний і вихований чоловік. Ми познайомилися через агентство, трохи листувалися в Інтернеті. Таких листів я зроду не отримувала, хіба що в романах читала. Думала, тепер уже й слів таких немає. Зрозумій, Ніко, мені вже сорок. Сорок! Це мій останній шанс щось змінити у житті, не працювати з рання до смеркання, не рахувати копійки і не боятися, що завтра взагалі можу залишитися без роботи, зрештою, створити сім’ю. Десь у світі, виявляється, ще є чоловіки, які вміють цінувати жіночу вроду, писати проникливі листи і підносити настрій компліментами. Коли влаштуюся, буду допомагати тобі. Обов’язково! Ти звертайся, якщо що… А зараз… Ось трохи грошей – на місяців три тобі вистачить. Можеш здати у винайм мою кімнату… тобто кімнату, у якій я жила. Матимеш трохи до стипендії. Впевнена, що ти вступиш до університету. Все-таки у тебе добра підготовка з філології – я постаралася. Як кажуть, чим могла, тим допомогла. Головне – пройти на державне відділення. Але ти будеш мати пільги при вступі, як…

Регіна не договорила. Слово «сирота» так і зависло у повітрі. Вона боялася, що Ніка буде плакати, дорікати. Але Ніка ніби й не чула – ні про пільги при вступі до університету (авжеж, на філологічний, тільки на філологічний факультет!), ні про Грецію й чоловіка, який понад усе цінує жіночу вроду і тому терміново викликав до себе Регіну. Так терміново, що вона не може навіть до Вероніччиного випускного залишитися. Запитала зовсім про інше:

– Чому Ната Улянівна зробила це для мене?

– Кожній людині хочеться, щоб її хтось любив і пам’ятав. Може, тому. Втім, не знаю. Вона була доброю людиною. Трохи дивакуватою, але дуже доброю.

– Звідки родом моя мама?

– Віра про це ніколи не говорила. Думаю, в тому огризку, що залишився від фабрики, щось збереглося. Мусить же бути якийсь архів. Знаю тільки, що з дому вона пішла після восьмого класу, у п’ятнадцять років, тобто їй було ще менше, ніж тобі зараз. І якщо вона віддала тебе у дитбудинок, а не до рідні, значить, була на те серйозна причина. Дуже серйозна. То чи й варто тобі цікавитися місцем її народження? Ніхто там тебе не чекає.

– А цей… Владлен Красков… Він повернувся назад, туди, звідки приїхав?

– О ні! Навіщо йому повертатися? Йому й тут добре. Товариш Владлен Красков став паном Владиславом Красковим. Тепер він власник великої фірми, знаний бізнесмен – кілька областей своїми хімічними кетчупами та майонезами годує, вершкове масло з кокосової олії видобуває. Словом, маг і чарівник, який геть усе перетворює на гроші. Такі, як він, першими кинулися загрібати під себе все, що погано лежить. Мали доступ до того, що можна було красти і продавати, то чого б не скористатися? Поки одні «Червону калину» співали та прапор України піднімали, вони вже «зелененькі» рахували, стартовий капітал для своїх приватних володінь збирали. На фабриці майже всі верстати, навіть нові, жакардові, які в тисяча дев’ятсот дев’яностому році привезли, але так і не встигли запустити, розібрали і повивозили за Буг на базар. Сувої тканин, через які постраждала твоя мама, вже відкрито возили машинами по містах і навіть селах. І ніхто їх не зупиняв, не судив. Бо гроші відкривали всі дороги і закривали всім роти.

Один із тих скоробагатьків якось сказав мені: «Нинішні англійські сери – нащадки колишніх піратів, які створили свій стартовий капітал грабунками. Але хто сьогодні про це згадує? Ніхто! А чим ми гірші за них?» Отака філософія. Але вони гірші. Це навіть не пірати, а зажерливі піраньї. Не раджу тобі заявлятися до цього… Краскова… Пам’ятай: для твоєї мами це дуже погано закінчилося. Обминай його десятою дорогою, Ніко!