Читать книгу Золотоволоска та інші європейські казки - Народна творчість - Страница 3

Польська казка

В одному селі жив бідний чоловік – усі звали його Бідолаха. Дістався йому від батька клаптик ґрунту:[2] зліва – болото, справа – пісок, лише посередині вузенька смужка земельки, вся в ямках та камінцях. Став чоловік свою смужку під озимину орати. Чи то кінь, чи то скелет ледве ноги пересуває, селянинові піт очі заливає. Втомився Бідолаха, аж живіт йому запався. Бідоласі передихнути б та хлібця поїсти, що за пазухою захований. Так ні: як працювати, то працювати, а окраєць, щоб від очей подалі, загорнув у льняну полотнину і під кущик поклав. Оре, не підводячи голови: не дивиться ні ліворуч, ні праворуч – ні на пісок безплідний, ні на болото грузьке.

А за болотом тим трясовина бездонна, що аж кишить лісовиками. Найзухваліший з них – Чорний Лісовик – серед білого дня унадився з болота вилазити та людям шкодити. Ось він Бідолашину схованку запримітив, ухопив хліб – і в кущі. Причаївся, наперед потішаючись: помітить чоловік пропажу – почне злодія проклинати та чортів згадувати. Ото сміху буде!

Тут сонечко із-за хмар виглянуло, весь світ позолотило, короткі тіні від дерев і кущів лягли на мокру землю.

Опівдні вирішив Бідолаха підкріпитися, дивиться – а хліба немає.

– Хто це на бідняцький хліб зазіхнув? Мабуть, ішов жебрак ще бідніший, ніж я. Тоді на здоров’я!

Тут Лісовик загоготів, цапиними копитами затупотів, цапиними рогами затряс і в болото провалився.

А сидів там Водяник – старший над усією нечистою силою – в очеретяному жупані, в очеретяному ж вінку, зелений весь, з отакенним пузом. Розніжився на сонечку: всю роботу переробив, лісовиків та бісенят підступи диявольські чинити і добрим людям шкодити розіслав, аж тут Чорний Лісовик повертається.

– Чого прийшов? – питає Водяник.

– Украв я у бідняка окраєць хліба, – проскрипів Лісовик, – думав, лаятися він почне та нас, чортів, згадувати, а він здоров’я побажав тому, хто хліб його з’їв.

– То в нього, мабуть, комори повнісінькі. Що йому той шматок хліба! – похитав головою Водяник.

– Та де там! У всій окрузі біднішого бідняка не знайти. У нього тепер аж до вечора й рісочки в роті не буде.

Водяник брови насупив та як зареве:

– Ах ти сякий-такий! Хіба у лісовиків честі немає? Останній окраєць хліба поцупив у бідняка? Стид і сором! Нехай люди жебраків утискають. Зараз же поверни хліб на місце.

– Як же я його поверну? Розкришився він весь, а крихти пташки склювали, – заскиглив Лісовик.

Водяник замислився.

– Не можеш хліб повернути – робітником до нього наймись. Прослужи селянинові вірою і правдою три роки, а до того часу і на очі мені не потикайся!

Сонце вже за далеким лісом сховалося, коли голодний чоловік поплентався додому.

Сам ледве волочить ноги, та й шкапа знай собі спотикається, соха по каменях деркотить, а назустріч йому незнайомий: очі зелені, як лісові озера, волосся чорне, як вороняче крило, обличчя рум’яне – кров з молоком! Узяв парубок соху за чепіги і каже:

– Дозвольте я вам допоможу, хазяїне!

Свиснув парубок, і стара шкапа пустилася вчвал молодим жеребцем! А коли незнайомий попросився до нього в робітники, чоловік і зовсім здивувався:

– Який тобі інтерес у бідняка служити? Ми й самі голодуємо, а тут ще тобі плати…

– Мені плата не потрібна. Не женіть мене – будете задоволені, – відповідає зеленоокий.

– Ти спершу тиждень поживи, якщо сподобається, назовсім залишайся.

Поселився Лісовик у Бідолахи і з коня почав: ото вже він його чистить, добірним вівсом – звідки що й береться – годує, джерельною водою напуває. Тижня не минуло – коня немов підмінили. Без утоми оре, а запряжеш у воза – віжки в руках не втримаєш.

Набрався кінь сили, а наймит з коровою заходився. Від її молока селянські діти побіліли та потовстіли. «От так наймит, – думає Бідолаха. – Хліба їсть мало, а працює за сімох».

– Зоставайся у мене жити. Мені такий робітник потрібний, – каже він Лісовикові.

Три роки непомітно пролетіли. Ось уже повні в селянина комори. Який же він тепер Бідолаха? Одежина на ньому справна, обличчя гладке, рум’яне, а діточок із жінкою і зовсім не впізнати.

І вийшов наймит глупої півночі на поріг, об землю вдарився, Лісовиком обернувся і до рідної трясовини поспішив. А там саме танці, гульня – аж гуде! Мавки з русалками, лісовики з чортами, упирі з вовкулаками водять танок. Водяник на трухлявім пеньку на дудочці грає. Чорний Лісовик низенько йому вклонився та й каже:

– Ось і я! Службі моїй кінець. Вірою і правдою відслужив я селянинові три роки.

– Ну, то залишайся з нами і танцюй до ранку.

А Чорний Лісовик з місця ані руш, потилицю чухає, з копитця на копитце переступає.

– Чого тупцяєш? – питає Водяник.

– О володарю нечестивих! Допоміг я селянинові злидні здолати. Вкрадений хліб стократ йому повернув. Невже так і залишити Бідолаху в достатку?

– Що ж ти вигадав?

– Трохи пожартувати над ним на прощання.

– Дивися мені, щоб уся твоя робота не пішла намарне, – сказав Водяник, плеснув у зелені долоні і гукнув громовим голосом: – Чорти з лісовиками, збирайтеся!

Вся нечисть перед ним ураз докупи збилася. Так і так, каже він їм.

– Дозволь йому над селянином пожартувати! – загукали, заверещали, заіржали чорти, лісовики, мавки.

– Нехай буде по-вашому! Можеш пожартувати зі свого хазяїна. Тільки честі нашої бісівської не осором!

У Чорного Лісовика очі так і спалахнули:

– Не бійся, не осоромлю!

До ранку наймит повернувся і каже Бідоласі:

– Служив я тобі, хазяїне, віддано – час розрахуватися нам та й квит.

– Скільки ж ти хочеш?

– Усього лише мірку жита.

– А навіщо тобі зерно? Не на собі ж ти його потягнеш? – здивувався чоловік.

– Висипте зерно біля печі та казан побільший дайте. Буду зерно варити, – розсміявся наймит.

Отримавши те, що належить, залив наймит зерно джерельною водою з такого джерела, над яким ніколи й півні не співали. Варив, цідив, доливав, переливав – і хоч би кому через плече заглянути дозволив. А потім і кличе хазяїна до столу.

– Що це? – питає Бідолаха, показуючи на сулію з прозорою смердячою рідиною.

– Напій такий, ковтніть, – усміхнувся наймит.

– Тьху, гидота! – Бідолаха так і сплюнув на землю.

Дуже засумував тоді наймит: невже жарт не вдався?

– Не до смаку моє частування? Ковтніть іще разок, прошу!

Випив чоловік чарку-другу. У голові загуділо. Хата ходором заходила. Здається чоловікові, що от-от стіни так і впадуть. Хоче він на ноги звестися – та де там! Хоче слово сказати – язик заплітається. А наймит розреготався та так на чоловіка глянув, що в того аж волосся догори стало. Зметикував Бідолаха, хто у нього в наймитах служив три роки, і з горя третю чарку випив – так під лавкою до вечора й провалявся. Прокинувся – нудно йому, до сулії потягнуло. Погукав він сусідів і цілу ніч пригощав їх диявольським зіллям.

З того часу селян злидні обсіли. Все з їхніх тремтячих рук падає, бо як вечір, у пляшку заглядають, а як ранок – з хворою головою встають. Знов у Бідолашиній хаті ні хліба, ні солі, ні в полі, ні в коморі – ось як недобре пожартував Чорний Лісовик із чоловіком.