Читать книгу Золотоволоска та інші європейські казки - Народна творчість - Страница 4

Колись у давню давнину жила бідна жінка, у якої був єдиний син на ім’я Владислав. Одного разу жінка пішла в ліс назбирати на обід малини. Дорогою додому вона зустріла бідно вдягнену стареньку, яка сказала їй:

– Мила жінко, будь ласкава, дай мені ягід, і я зроблю твого сина щасливим.

Жінка віддала їй кошик з ягодами, і старенька з’їла всю малину. Потім сказала:

– Запам’ятай одне: коли твій син знайде собі ремесло до душі, він принесе радість тобі, буде корисний людям і стане щасливий сам.

І вона пропала, немов крізь землю провалилась. А жінка побрела додому, міркуючи над словами старенької і перебираючи в думках усі ремесла, що тільки є на світі. Дорогою їй трапився кравець, і вона запитала його:

– Скажи мені, яке, по-твоєму, ремесло найкорисніше на світі?

– Звичайно, шиття одягу, – відказав кравець.

І мати послала Владислава вчитися кравецтва. Пропрацювавши у кравця місяць, Владислав повернувся додому.

– Матусю, – сказав він, – у шитті одягу немає нічого приємного. Кравець шиє дороге вбрання для багатих людей, а бідні в цей час ходять у лахмітті.

– Добре, – сказала мати, – залишайся вдома.

Через якийсь час їй трапився швець, і вона запитала його:

– Скажи мені, яке ремесло найкраще на світі?

– Звичайно, шевство.

Зрадівши, мати послала Владислава до шевця вчитися шевської роботи.

Владислав пропрацював у нього місяць і повернувся додому.

– Матусю, – сказав він, – у шевстві немає нічого приємного і корисного. Швець шиє взуття для багатих, а бідні ходять босі.

– Добре, – сказала мати, – залишайся вдома, якщо так.

Трохи згодом їй трапився зброяр, і вона запитала в нього, яке найкорисніше ремесло на світі.

– Звичайно ж, зброярство, – упевнено відповів той.

Цього ж дня мати відправила Владислава до нього.

Пробувши там місяць, хлопець повернувся додому.

– Матусю, – сказав він, – мені не до душі це ремесло. Зброяр виготовляє зброю і для друзів, і для ворогів. Йому однаково.

Тут уже мати розсердилась і закричала:

– Якщо жодне ремесло тобі не до душі, йди з дому і паси корів.

Владислав найнявся пастухом. Він пильнував людської худоби, грав на сопілці, але зовсім не почував себе щасливим. Сидячи якось на галявинці, він помітив, що над хащею лісу здіймається дим. Він побіг туди і побачив величезний білий камінь, охоплений полум’ям, а на камені велику ящірку, що розгублено металася сюди-туди. Владислав схопив суху гілку і допоміг ящірці вибратися з вогню. Як тільки він це зробив, ящірка враз обернулася на маленьку бабусю.

– Здоров, добрий парубче! – сказала вона. – Ти врятував мене, і я обіцяла твоїй матері зробити тебе щасливим. Ходімо зі мною. Про корів не турбуйся, мої слуги-ящірки доглянуть за ними.

Старенька привела хлопця до глибокої печери. У ній росла гарна золота яблуня із золотими яблуками. А під нею лежали гори рубінів і сапфірів. Старенька обернулася до Владислава і сказала:

– Вибирай, що тобі до душі. Якщо ти візьмеш рубіни, то будеш найгарнішим юнаком на світі, якщо тобі хочеться сапфірів – ти будеш найбагатшим, а якщо тобі до душі золоте яблуко, то залишишся бідним, але принесеш радість матері і будеш корисний людям.

Не вагаючись ні хвилини, Владислав вибрав яблуко.

– Ти правильно зробив, синку, – сказала старенька. – Це незвичайна яблуня. Щоранку вона струшує своє листя, і щовечора на ній з’являються золоті яблука. Вони можуть вилікувати будь-яку хворобу. Але ти ніколи не повинен лікувати людей за гроші, тільки заради милосердя.

Владислав посадив яблуню у себе в саду, і того ж вечора всі хворі в селі видужали. Незабаром чутка про його чудеса розлетілася по всіх усюдах, і хворі із сусідніх сіл так і посунули до нього. Король також дізнався. А він саме застудився і лежав хворий у ліжку. Як не старався лікар-німець, але не зміг вилікувати його, французький лікар теж не зміг полегшити його муки, а турецький лікар своїм лікуванням зіпсував усе, що зробили доброго перші двоє. Тому король велів розшукати Владислава і сказати йому, щоб він викопав свою яблуню і приніс її в палац, до короля. Слуги виконали наказ.

Що мав робити Владислав? Він пішов у ліс, щоб розшукати печеру і попросити у бабусі поради. Вона вже чекала на нього, знаючи, що сталося.

Старенька сказала:

– У мене немає іншого яблуневого дерева, але я дам тобі ось ці боби, і вони допоможуть тобі повернути дерево. Запам’ятай: блакитні боби змушують носи рости, а жовті роблять їх такими, як і раніше, якщо з’їсти зелені – виростуть роги, але вони зникнуть, якщо з’їсти червоні.

Владислав подякував їй і пішов у палац. Він сів біля палацових воріт і розклав перед собою блакитні і зелені боби. Королівський кухар купив їх і зварив на вечерю. О лишенько, що тут почалося в палаці! Носи в усіх придворних витягнулися на таку довжину, що вони раз у раз чіплялися ними один за одного. А король із королевою просто не могли вийти зі своєї спальні, оскільки їм заважали гігантські роги, що виросли у них на голові. Негайно викликали кухаря, який розповів, що купив різноколірні боби у Владислава. Покликали Владислава, і він пообіцяв, що позбавить усіх від цієї халепи, якщо йому повернуть його яблуню.

Король не тямив себе з люті. Але що поробиш? Не ходити ж довіку з рогами на голові? До того ж яблуня не прижилася в королівському саду і не давала жодного плоду.

Владислав викопав яблуню, позбавив за допомогою червоних і жовтих бобів королівських підданих рогів і довгих носів та й пішов додому. Ледве він посадив її в своєму саду, як вона зацвіла і надвечір уся зарясніла золотими яблуками. Так аж до самої смерті Владислав лікував людей, і хоч як і раніше був бідний, зате був щасливий, люди любили його, і слава про нього розлетілася по всьому світу.