Читать книгу Вітраж - Наталена Королева - Страница 4

– Ех ти, потворо! – вигукнув старий монастирський городник Жан-П’єр, вивернувши лопатою величезну ропуху з грядки.

Перелякана жаба плигнула. Плигнула незграбно, бо Жан-П’єрова лопата розрубала їй лапку. Далі жаба тихенько поповзла, силкуючись сховатися в бур’яні. Але ж, видимо, Жан-П’єрові того було мало, бо він ще раз замахнувся лопатою, щоб добити «потвору».

– Жан-П’єре, Жан-П’єре! – зненацька загукала на нього одна з чорниць. – Ідіть мерщій: вас кличе мати абатиса…

Городник обтрусив синю попередницю, скинув бриля й пошкандибав доріжкою. Жабі на цей раз було врятовано життя.

Біля неї спинилася молоденька чорниця. Вона недалеко полола грядку й бачила всю пригоду. Тихенько схилилася над пораненою жабою й злегенька доторкнулася до неї травинкою. Але ж ропуха була налякана й змучена: вона навіть не спробувала тікати. Тільки тяжко дихала й дивилася на чорницю круглими, безтямними очима…

Чорниці стало шкода знівеченого створіння. Особливо, коли вона помітила, що з перерубаної жабиної лапи капає кров. Її ніжне, чутливе серце не могло знести вигляду крови…

Була це зовсім молодесенька дівчина, екзальтована, ймовірно, повна нерозв’язаних питань, що ставило перед нею попереднє життя, ще там, серед крутих, самовпевнених буржуа, двоєдушних й холодно-фальшивих. Те життя маленького провінціяльного містечка наганяло на неї жах своїми повсякденними конфліктами, своїми очевидними протиріччями між істинами, що давала віра, й непоборимою дійсністю. Тендітна, ніжна душа дівчини не могла згармонізувати життьових діссонансів й примусила її тікати з світа за високі манастирські мури. Там, коли б вона не знайшла всієї правди, то принаймні не буде мати нагоди здибуватись з неправдою. Там і тільки там, в тихому манастирі, що ще з дитинства приваблював її своїм таємничим спокоєм, вона мріяла знайти істнування без протиріч, жорстокости, бруду, фальші, брехні…

І от, тепер вона бачить на манастирських доріжках кров живої істоти. Бачить знову офіру тієї людської жорстокости, що гнала її за ці святі стіни… Правда, перед нею – тільки жаба, нижча з німих тварин, але ж хіба вона не хоче жити, хіба вона не почуває страждань, болі?!

– Бідна, нещасна моя животинка! – тихо говорила чорниця. – Не бійся, я нічого лихого тобі не зроблю.

Хотіла взяти її й віднести кудись, щоб врятувати від того «немилосердного Жан-П’єра», але ж стояла й міркувала.

– «Що то – світська людина! Йому найважливіше – вигляд. Хіба ж ця жаба винна, що вона виглядає так негарно? Але він не хоче помислити, що й це таке саме Боже створіння, як і ми – люде. Святий Франциск, Божий співак та поет, – той би їй сказав: “сестра наша, жабо!”»…

Але ж, власне, ті міркування походили з того, що ця «сестра», справді, була така огидна, вирячкувата, що чорниці було тяжко наважитись взяти її в руки. Вона й сама впіймала себе на тій думці.

– Гордість наша! – зітхнула вона й, пересиливши огиду, підняла з землі жабу.

Й було саме вчас: вже повертався до грядок Жан-П’єр.

– Сестро Мехтильдо! – звернувся він до чорниці ще здалеку. – Якщо ви скінчили салату, то не тікайте: треба ще попересаджувати…

Але ж сестра Мехтильда вже зникла за бузковими кущами.

– Чого вона? Наче їй ряса запалилась?! – промимрив сам до себе городник. – Сказано: баби! Чи вона тобі в спідниці, чи в рясі – нема ріжниці: ф’їть – тільки й бачили… Циндрі! З ними напрацюєш! Я ж кажу матерi абатисі: візьміть мені в помішники хлопця, п’ятнадцять років вже говорю те саме. А вона: статут забороняє!.. А от так вихорем лiтати не забороняє?!.

І він злісно почав штрикати лопатою в грядку.

Тим часом сестра Мехтильда спинилася за бузком, щоб трохи відсапати. Втомитися не було чого, бо ж перебігла вона всього кiлька кроків. Але ж у неї стукотіло серце, неначе вона пробігла принаймні з милю. Обличча палало, в скронях гуло… Ще б пак! Вона ж бо добре розуміла, що в ту мить вона зробила аж два гріхи. По-перше збрехала, бо добре чула, як кликав її Жан-П’єр; а вдала, що не чує. По-друге ж – втекла вiд праці, яку їй сьогодня загадали…

– «Тільки ж це не вiд того, що я ледача! Ти ж бачиш, Мати Божа! – зітхнула вона. – Я вмить повернуся. Тільки занесу кудись й сховаю в безпечному мiсцi цю бідолашну тварину. Вернусь й все поясню городникові».

– «Виходить – знову збрешеш!» – прошепотiв в її серці невмолимий голос.

– Боже! Будь до мене милостивим! – злякалася чорниця й хотіла вдарити себе в груди на знак того, що вона сама себе осуджує за гріх.

Однак не могла того зробити: в руках у неї була жаба.

– «Справді, на цьому світі зо всіх кутків нас чекає спокуса! – подумала сумно сестра Мехтильда. – Як спрут, простягає вона до нас свої огидні лапи й хапає тими пазурями нас бiдних!.. Хіба ж не милосердя керувало моєю рукою, коли я взяла тебе, сестра моя, жабо?! За що ж ти маєш безневинно гинути? Коли тебе сотворив Всемогутній, мусиш жити заради Його хвали та слави!»…

Вона дивилася на врятовану ропуху, а та, неначе розуміючи, що вже їй не загрожує небезпека, тихо сиділа на руках у чорниці й дужою лапкою, мов рукою, вхопилася за палець сестри. Це вже цілком зворушило дівчину.

– «Бач, почуває, сердешна, що я їй бажаю добра! Ну, не бійся ж, сестричко! Ходім!»…

І, прямуючи травою, сестра Мехтильда побігла просто до старого водограю в далекому кутку садка. В басейні ніколи не бувало води, бо водограй давно був зіпсований, покинутий.

Там з моху, камінчиків та галузинок зробила чорниця над жабою дашок, щільненько загородила її, щоб жадне «немилосердне око не вгляділо бідної тварини» й раптом стала нерухомо. Треба ж дати їй їсти! А що ж жаби їдять?! – Цього сестра Мехтильда не знала…

Вона схилилась, щоб нарвати свіжої трави: може, вона їстиме! – й з жахом угляділа, що її руки й рясу поплямлено кров’ю.

– Свята Мадонна! Що ж я тепер скажу? – плеснула вона руками.

– «Що кров пішла в тебе з носа! – знову наче обізвався в ній чийсь голос, – і цим з’ясуєш, чого втекла з грядок»!..

– Vade retro, Satana! – перехрестилася чорниця. – Це ж – знову брехня!..

Та вже не було часу міркувати: просто до неї, перебіраючи в руках ружанець, йшла старенька мати Анжеліка. Мехтильда скам’яніла. Вона зблідла, мов надходила її остання хвилинка.

– Дитино моя! Що ж то з вами? – зтурбовано запитала мати Анжеліка. – Ви ціла закривавлена! Що трапилось? Де ви були, що робили?

– Я… я полола грядки… Мабуть, від сонця… пішла носом… – тремтячим голосом прошепотіла Мехтильда.

– Ну, так! То чого ж ви так схвилювалися? То ж дрібниця. Не турбуйтесь, то швидко минеться.

А Мехтильда ледве-ледве трималася на ногах. Ласкавий голос старої Анжеліки різав їй серце, мов гострий ніж. В неї пішла обертом голова, все сплилося перед очима, вона захиталася й була б впала, коли б її не підхопила стара чорниця.

– «Змилуйся, Боже! Змилуйся над бідною грішницею! Негідна я, негідна!» – молилася в душі дівчина, але ж не могла промовити й слова.

– Обіпріться на мене: я відведу вас до інфірмерії[1], – спокійно, мов малу дитину, умовляла її мати Анжеліка. – Я попрошу мати абатису, щоб більш вона вас не посилала полоти грядок. Ви не звикли до такої праці. Будете краще ходити до мене – прибіратимете каплицю… Ну ж, годі бо, годі, дитино моя!.. Не можна ж так саму себе бентежити кожною дрібничкою!..

А в Мехтильди вже текли по щічках буйні сльози…

Але ж на тому не стало: прийшли нові муки, нові іспити.

Що б не робила тепер Мехтильда, за що б вона не бралася, – вона не могла забути про голодну жабу. Одна думка займала її: що їдять жаби?..

Вона думала про те, лежучи в інфірмерії, куди відвела її Анжеліка, думала потім і в рефекторіумі[2], замість того, щоб уважно слухати лєктуру[3] од святого Августина, під час обіду. Потім, коли вже сама попрохала, щоб їй почитали «Фіоретті» святого Франциска, – і там шукала не слова Божого, але ж відповіді все на те саме настирливе питання: що їдять жаби? І, хоча святий Франциск писав про всі живі створіння і всіх їх любив однаково, але ж там не було згадки про жаб. Тоді вона взяла книгу псальмів. Почала шукати там. В псальмах найшла аспіда, василиска, але про жабу не було й слова.

Щовечора збирались сестри в каплиці перед вівтарем Мадонни, співали літанію. Мехтильда особливо любила цю службу й щоразу радісно виспівувала сама. Однак сьогодні її голос тремтів. Вона не насмілювалась підвести очей на білу, заквітчану статую Богоматері – стільки ж брехні та ще й неслухняність тяжили на її душі!..

Однак же трагедія збільшувалася ще тим, що завтра – субота, тобто сповідь… Що, що вона там скаже?!

Увечері, вже будучи в своїй келії, вона так само не могла молитися. Це трапилося з нею вперше з того часу, як вона прийшла в манастирь. Та де! – вперше в житті…

До останньої міри стурбована, вона не знаходила собі місця. Не могла спати. Тільки перед світом задрімала і їй ввижався страховинний сон. Величезна жаба хапала її за руки й, дико регочучи, тягла просто в пекло, а сама глухим, хриплим голосом промовляла:

– Ну, так! Я, звісно, – Сатана! Ха-ха-ха! А ти й не пізнала одразу? Так знай же, що я прийшла по твою душу!..

Обливаючись холодним потом, сестра Мехтильда, скочила з ліжка.

– Господи милостивий! Що ж це? Що ж це?!.

А ясне, палке сонце французького півдня радісно вигравало надворі; квітучі гліцінії та каприфолій, усміхаючись, заглядали у вікно келій й немов би вітали молоду чорницю…

Десь задзвонили дзиґарі: сім… сім!.. О, Боже! А служба починається в шість…

Сестра Мехтильда проспала службу Божу.

– А все ж таки: що ж я дам їсти тій жабі? – замісць каяття своєму новому гріху, подумала дівчина.

А потім заломила руки й голосно заридала:

– Пропала ж я! Загинула навіки! Навіть вже страху Божого, навіть каяття за свої гріхи нема в моїй душі!..

І не встигла сестра Мехтильда відповісти: «Навіки віків!», як до неї увійшла сама мати абатиса.

– Як ся маєш, донечко! – запитала вона, наближаючись. – Я не веліла будити тебе. Мати Анжеліка розповідала мені, що ти вчора захворіла. Чому ж ти мені раніше не сказала, дитино, що тобі тяжко на цій праці, яку я тобі загадала? Треба ж берегти своє здоров’я, бо зневага до свого тіла – гріх! Отож, сьогодня відпочинь, а, як будеш завтра себе добре почувати, то підеш помагати матері Анжеліці в капличці.

Сестра Мехтильда слухала й тяжко дихала.

Такі всі тут до неї добрі, такі ласкаві, уважні… А вона – негідниця, брехуха!

Коли б мати абатиса пробула в неї ще хвильку, – вона б не витримала, впала б перед нею навколюшки і призналася б «у всьому». Але ж абатиса погладила її по плечі, перехрестила й з словами:

– Спочинь, дитинко, й не турбуйся! – вийшла з келії…

До обіда сестра Мехтильда не показалася надвір. Нерухомо сиділа на ліжку й все думала, думала, однак нічого не могла надумати. Одно вона бачила: ця жаба доведе її до загибелі. Тепер це вже було ясно! Але ж… піти в пекло заради жаби?! Чи ж хто таке бачив?

Звісно, може, й справді, то – непроста жаба. Можливо, що то – дух загибелі, Сатана…

За обідом нічого не їла. Напружувала всі сили, щоб відорватись від власних думок й уважно слухала життя святого, що відрікся матері, родини, всього, щоб служити Христові. А вона?.. Якась нещасна, мізерна жаба заволоділа її душею!.. Вона вирікається заради жаби…

У сестри Мехтильди заблищали очі. Вона глибоко зітхнула й піднесла голову. І враз вирішила твердо, що має чинити.

Всилу дочекалася кінця обіду й мерщій подалася в сад.

Жан-П’єра не було на грядках, тільки стирчала встромлена в землю його лопата. Сестра Мехтильда вхопила лопату, прожогом кинулася до старого водограя й розкидала там так старанно збудоване вчора жаб’яче житло. Потвора сиділа спокійно й дивилася на чорницю. Тепер її очі здавалися иншими: в тих баньках ясно блищала перемога, тріумф. Немов би та потвора говорила:

– «Тепер вже все однаково. До гріха я тебе довела! Душу твою занапастила!»

– Так згинь же ти, пекельна спокусо! – прошепотіла Мехтильда.

І, заплющивши очі, щоб ще раз не піддатися «грішному милосердю», з усієї сили вдарила – вона гадала – по жабі…

Потім, не обертаючись, не поглянувши на наслідки свого розпачливого вчинку, Мехтильда побігла назад. Ще встигла віднести лопату й застромити її в землю, на попереднє місце. Тоді так само гарячково побігла вона до абатиси, кинулася перед неї навколюшки й тремтячим голосом, але з полегшенням на серці, промовила:

– О, свята мати! Я – велика грішниця!.. Ось мій гріх!..