Читать книгу Вітраж - Наталена Королева - Страница 5

Джеміля-Алі-Огли охрещено в п’ятницю. Тим то він як справжній христіянин не схотів святкувати свого «народження у Христі» в цей посвятний мусулманський день. На те є неділя. Через те й Джемілів бенькет відсунено на два дні, на сьогодні.

Всі «вірні» з глухого селища Киз-Цхале, що прищулилося в горах, далеко від світу, ще до-схід-сонця зійшлись біля церкви. Це була глибока щілина в червоній скелі, яка не мала навіть дверей і загалом менче, ніж що нагадувала Божий храм. Тільки перед кожною службою її причепуряли, хто чим міг, переважно – галузками червоної квітучої азалії та силою вогників. А що про таку дорогу річ, як воскові свічки, тут мало хто й чув, то скрізь, по всіх кам’яних виступах усередині печері й довкола, примощувалися глиняні, по вінця налиті баранячим лоєм, каганчики тієї самої нехитрої форми, що їх уживали ще перші христіяни по катакомбах.

Старий Джебраїл, один із перших тутешніх христіян, тримав у руках глиняний посуд – курушку. Джебраїл був за паламаря, й тепер, роздуваючи щоки, сопів та дмухав у те кадило, що нагадувало глиняний келих. Замісць ладану старий підсипав у вогонь запашних сушених гірських трав і зашкарублим пальцем перемішував золоті, вкриті пухкою сивиною, тонесенькі нитки-жаринки. Довкола Джебраїла купкою стояли чоловіки, з цікавістю пильнували його рухів і помалу гомоніли. Молодь огорнула Джеміля – нині вже Пантелеймона, – одягненого в новий бешмет, у шапці з такого дрібного каракуля, «як зерна ячменю», й оздобленого справжньою даґестанською ди5кою у срібних, по-мистецьки вибитих піхвах. Пантелеймон стояв, скромно втупивши очі в землю, тільки на його смуглявому, молодому обличчі грала добра дитяча посмішка. Часами він поглядав набік, туди, де скупчились жінки, легенько червонів і ще вважніще розглядав під ногами землю.

Жіноцтво збилося, мов отара овець. Дівчата обступили кизиловий кущ, що розрісся біля входу в церкву, й обвішували його ріжноколіровими стьожками та разками намиста. Це була жіноча офіра Богові, як і зібрані запашні трави на кадило, як і ті квітки, котрими щонеділі прикрашувано червону печерю.

Час минав. Джебраїл знову підсипав чималу жменю трави до кадила, чоловіки нетерплячились, а чернець-місіонар, отець Амврозій, усе не їхав. Коли ж напруження досягло вищого ступня, за ріжком скелі затупотіли копити. По гуртках вірних неначе подихнув вітрець і розсунув їх на дві лави. З-за скелі виткнулась кінська голова, а далі появився й сам пан-отець. Одною рукою він тримав повід свого мимохода, другою – пригортав до грудей обережно загорнуті в чисту шовкову хустку церковні причандали: кипарисовий хрест, деревляний келих та святі покрови на престол. Він привітався з парафіянами, передав Джебраїлові клунок і метким рухом зіскочив з коня. Швидко поправив рясу, що була спереду відгорнена й підтикана за пояс, підійшов до печері, мовчки розклав привезені річі на кам’яному престолі, взяв від Джебраїла роздмухане кадило та кропильницю й вийшов перед церкву.

Там, на площинці, в побожному мовчанні стояла «паства»: попереду чоловіки, а далі – жіноцтво. Біля самого входу в печерю стояв Джеміль-Пантелеймон, тримаючи за роги барана.

Пан-отець покропив вірних, потім покропив барана, віддав Джебраїлові кропильницю й кадило і простяг руки, благословляючи «офіру». Слова молитви, що він при тому вимовляв, були цілком незрозумілі присутнім, але вони й не потрібували їх розуміти: важливо було тільки те, щоб «офіра була благословенна». Коли ж о. Амврозій скінчив молитву, баранові вмить зв’язано ноги. Джебраїлова ди5ка блиснула на сонці, перервавши жалібне мекання «офіри». Кілька людей схилились над баранцем, і, поки о. Амврозій одягався до служби, – «офіру» вже оббіловано, розрубано на шматки, тельбухи, роги й ніжки палахкотіли на стосі, а Джеміль передав жінкам частини, що мали їх ужити на бенькеті. Джебраїл позрізував до казанка лій на світло до церкви, й почалася служба.

З печері вилітали слова молитвів, зливалися з побожним зітханням жінок, перепліталися зі співом голосних, гірських пташок і вкупі з блакитним димом од кадила, що мішався з роговою згаррю «офіри», що догорала, линули понад червоні, гостроверхі, уламчасті скелі…

Пан-отець виступив з печері й почав казання. Він згадав про всі христіянські чесноти: милосердя, незлобивість, уміння дарувати обрáзи, терпіти кривду й неправду, за яку буде достойна подяка там, на небі. Наприкінці прилюдно похвалив новоохрещеного «раба Божого Пантелеймона, що залишив пітьму поганську і прийшов до ясного світла правди»…

– Порадуємося ж, брати мої, бо й наш Всемогутній Пастирь радується, знайшовши одну заблудшу ягничку, більш, ніж тим 99, що лишились у кошарі… – закінчив чернець.

І ця згадка про овечку враз оживила людей, що боролися з нудотою незрозумілих молитвів, повернула їх до живого життя. Всі мимовільно поглянули на те місце, де перед тим зарізано баранця, ковтнули слину й облизались.

На площинці загуло й заворушилось, мов у вуліку. Кілька жінок перекинули на плечі частинки забитого барана і швидко подалися стежкою до селища. Отець Амврозій, розмовляючи з чоловіками, знову підобгав поли ряси, обережно взяв клуночок зі святощами й легко скочив на коня. За ним рушили й парафіяни просто в гостину до хрещеника.

Смачний та масний був шашлик у Пантелеймона, а гострий пілав, мов вогнем, палив у роті. Вже після них у гостей веселіше заблищали очі, й голосна, весела розмова захопила всіх. Але ж, коли принесли вина, до якого ці вчорашні мусулмани не звикли, а тепер, за прикладом Христа, що в Кані Галилейській на радість людям перетворив навіть воду на вино, не гребували чаркою, – веселощі досягли свого апоґею. Вже за хвилину почувся спів, а ще за мить з’явилася зурна, жалісним тоненьким голоском завищала саламурі, забренькала чунгурі. Сами від себе заплескали долоні, і дрібне, прудке темпо гірської лезґінки, немов вітер, зірвав із місць і закрутив у шаленому танку спочатку молодих, потім старих, хрещеника й ледве-ледве не втяг у коло самого ченця Амврозія.

А жінки все надходили та надходили з новими, повними та5цями. Потім у кошиках принесли соковиті та запашні броскви, конфітури з нестиглих зелених горіхів, нарешті, й улюблену лаблабу – в цукрі пряжений горох.

І чи вихор лезґінки, чи вино, що вперше сьогодні покоштував його хрещеник, чи, може, чорні очі тієї, що, павою йдучи в танку, так ласкаво з-під віночка темних вій поглядала на ставнóго христіянина, – збентежили Пантелеймона. Поривчастим рухом ухопив він чунгурі, хвилинку перебірав на ній мідяні струни, а потім високим тенором подав трель, типову східню, хроматичну трель, що не втне її жаден європейський співак. Гості принишкли: вони знали, як гарно співав Джеміль-Алі-Огли, який мистець він складати пісні, що потім розходились по всіх сусідніх аулах. А сп’янілий од радощів та вина Джеміль, як соловій, заплющив очі і, злегенька хитаючись, немов уколисуючи самого себе, виводив одну за одною свої мелянхолійні трелі. Щодалі вони ставали журливіщі, все більш кучеряві, прикрашені філіґрановими фіоритурами. Потім зненацька юнак одірвав руку з чунгурі, немов би висмикнув із неї яскраву квітку – дзвінкий акорд, розплющив очі, припав поглядом до других палких очей і дав повним голосом:

Голосний сміх пролунав у відповідь. Пантелеймон увірвав спів, стрепенувся, очі його враз налилися вогнем, а чунгурі голосно застогнала, вдарившись о землю. Джеміль забув, що він не сам із своїми мріями, що довкола його гості та ще й у такому ж нервовому куражі, як і він сам. І цей, повний глуму, недоречний сміх, мов цівкою холодної води пробудив його з солодкого сну.

Джеміль ураз пізнав, чий то був сміх, і вчув, що саме тепер Шакро занадто не до речі засміявся. Перед очима в Джеміля пожовтіло, а з горла, що вмить пересохло, як на жнивах ячменю, вирвалися хрипливі, приглушені згуки:

– Який шайтан сміється там, мов шакал за селом?

– Ти сам шайтан, ще й хент! – була зневажлива відповідь. – Ще й вода хрещена на тобі не обсохла, а ти вже знову згадав про зелений атрамент… Мусулманська твоя душа, тьфу! – сплюнув Шакро і стримано, спокійно почав підводитись на ноги.

– А ти осел і син осла! – грізно гримнув Пантелеймон і у ту ж мить шулікою кинувся на кривдника. Жилаві руки вп’ялися в горлянку, з хрипом і прокльонами, поміж бросквами й розлитим вином звивалися два гнучких, молодих тіла. І не встигли ще старші кинутись розбороняти, як Шакрові руки безсило розчепилися, тіло скорчилося, здрігнулось і важко, незґрабно впало набік. Він уткнувся обличчям у мідну тацю, і скорченими нігтями неначе хотів заритися крізь килим у землю. З-під білого бешмета сторчало держало Джемілевої ди5ки, а на сукні, мов по бібулі, розпливалась ясно-червона кров’яна пляма.

Зойк і гармидер наповнили подвір’я. Мов жарини, заблищали розпалені очі, білою блискавкою блимнули гострі ди5ки. Троє родичів та приятель Шакра метнулись до Джеміля. Жінки втекли. А серед калюж вина, перевернутого посуду, золотистих овочів, рожевих квіток, стояв чернець, мов чорний птах, що розпустив свої величезні крила.

– Люде!.. Брати!.. Христіяни!.. – розпучливо гукав його нетвердий голос.

Але вже було пізно. По підлозі знову клубком покотилися люде.

Отець Амврозій ухопив великий, повний вином турячий ріг і плеснув із нього на озвірілих борців. На мить бійка спинилася. Джеміль улучив хвилинку і став на рівні ноги. Чернець вихопив хреста й високо підвів його вгору, рясою ж заслонив «новознайдену вівцю».

– Люде!.. Брати! Христіяни!.. Опам’ятайтеся… Станьте навколішки, моліться!..

Бурю втишено, життя хрещеникові урятовано. А щоб не трапилося вночі якоїсь пригоди, о. Амврозій забрав Джеміля ночувати до себе.

* * *

Вже була глупа ніч, коли о. Амврозій промовив:

– Тепер, сину Пантелеймоне, лягай та відпочинь. Помолися перед сном, і Господь милосердний прийме твоє каяття. А Шакра, як очуняє, – перепросиш. І все буде гаразд.

Джеміль стояв навколюшках перед кам’яним хрестом і по-дитячому плакав. Голос ченця, такий лагідний, що так ласкаво карав, видався Джемілеві голосом покійної матері. Неначе це вона встала з могили, прийшла, і, як бувало в дитинстві, тихо дорікає Джемілеві. Дорікає, а сама плаче. І ці сльози більше хвилюють Джеміля, як усі докірливі слова, більше, як усі закиди.

Дрімота вже починала мішати дійсність зі згадками, минуле – з дійсністю. Тим часом, чернець розбув чув’яки, скинув рясу, перехрестився й ліг. Враз заснув і Джеміль-Пантелеймон. Сумління не мучило його, бо ж він одразу, як личить доброму джіґітові, змив свою обрáзу. Чого ж йому було не спати? Нехай не спить ворог, що не помстився! Тепер сміється з нього в серці свойому Джеміль…

І чудовий сон приснився йому.

Побачив він, як усіх, усіх – одного по одному, мов баранів, вирізав він не тільки родичів Шакрових, але ж і приятелів його, навіть друзів тих приятелів. І коня Шакрового зарізав! Дарма, що був то прегарний карабах, дарма, що міг Джеміль забрати його собі безборонно, бо ж не лишилося більше нікого на світі, хто мав би на нього право. Та Джеміль був справжній джіґіт: не хотів він поганити руки свої – брати ворогове добро… А ще здавалось йому, що отець Амврозій благословляє його хрестом, немов у церкві. І хрест той не простий дерев’яний, а з щирого золота, виблискує в руках ченцевих, мов меч у руках святого Юрія. І каже чернець людям:

– Тіштеся, брати мої, бо ж маємо ми неабиякого христіянина! Це – Пантелеймон-Огли, що був колись Джемілем! То – юнак!.. А Шакро – сміття, хоч і раніш похрещений. Ви ж бачите, що навіть у нього й наймення вірменське!..

Джеміль прокинувся з радощів. Серце його так швидко-швидко стугоніло. Прокинувся – і мало не заплакав: такою обрáзою вщерть переповнилась його душа. Це – тільки сон!.. А вони живуть!.. Живуть усі вороги, дихають і, може, навіть глузують із нього, що «не зумів» убити кривдника – Шакра. Але ж це вперше в житті затремтіла Джемілена рука… Чого? Бо занадто міцне було вино. Відібрало воно й меткість руху, й силу, і зручність. Ha-віки вкрив він себе соромом перед своїм селом!..

– Господи! – заломив Джеміль руки.

Щирі сльози заблищали в його очах. Він зісковзнув із ліжка, став навколішки перед кам’яним Розп’яттям і простяг до неба зіп’яті руки.

– Господи! Ні!.. Ти – не зрозумієш мене! Бо ж занадто добрий Ти був та плохий! І не нашої крови! Не гнівайся ж: не до Тебе – буду молитися до святого Юрія! Той – наш, і справжній джіґіт! Умів і святим бути, і з ворогом битись. І помститися вмів – напевно. Хай собі о. Амврозій говорить, що хоче, а я таки не вірю, щоб св. Юрій вибачав ворогам своїм, підставляв ліву щоку, коли б ударили його у праву. Ого! Такий вояка! Хотів би я подивитися, хто б насмілився піднести руку на св. Юрія!..

Джеміль припав до землі, вдарив поклона й приторкнувся, мусулманським звичаєм, обома долонями до підлоги.

– До Тебе я молюся, св. Юрію! Поможи мені! Дай, щоб здійснився мій сон! Щоб усе – до найменшого – було так, як оце мені снилося. Ти ж бо знаєш: не тому не вбив я Шакра, що не вмію володіти кинджалом! Все це – вино, прокляття на нього!.. Вибач же мені, святий джіґіте! Вір мені: ніколи більш не стягну я такого сорому на свою голову! Ніколи більш не схибнуся, хоч би довелося ніколи більш і не скоштувати вина… Вбий мене блискавкою, як останнього джіна, що ганяєш Ти по небу під час громовиці, так мене вбий, і ще гірш мені зроби, коли збрешу! Пішки піду до Тіфліса. Там знайду Твою церкву, або хоч образ Твій. Не може ж бути, щоб такий великий джіґіт – ще й святий – не мав у Тіфлісі своєї церкви! І всю зброю ворогів своїх принесу Тобі в подарунок. Це – обіцяю Тобі!

Ще раз у землю вклонився Джеміль і, заспокоєний, знову ліг. На душі його прояснилося. Немов вітрець розвіяв пекуче почуття обрáзи.

Джеміль поглянув навколо себе. І такою милою, святою видалася йому ця, напівпорожня, ченцева-місіонарова хатина. Тихо, рівним вогником горіла синя лямпада перед хрестом. Ніжним, лагідним промінням освітлювала вона обличчя Христове, грубо вирубане з каміння, поличку з книжками та церковними річами. Під другою стінкою, на низькому ліжку, спокійно спав о. Амврозій.

Свята тиша, неначе ніжною рукою, погладила душу Джемілеву. Йому схотілося ще щось дати св. Юрієві. Щось надзвичайно гарне, не щоденне, вийняткове. Щоб і святий одчув таку саму промінну радість, як одчував він – Джеміль. І раптом справді чудова думка прийшла йому. Він зіп’яв руки, притиснув їх до свого вщерть переповненого серця й жагуче промовив:

– У кожного ворога, що вб’ю, присягаюся, – відріжу я праве вухо. В усіх-усіх! На нитку, як намисто, нанижу ті вуха. І на образ Твій, св. Юрію, повішу! Гарне це буде намисто, ах, гарне! Будеш пишатися ним перед усіма святими. Бо ж, певно, жадний такого не має. Нехай! Хай і небо й земля знають, як помагає св. Юрій, і яку за це пошану має!.. Так учиню я, Джеміль-Алі-Огли, що в п’ятницю охрещений Пантелеймоном. Це обіцяю Тобі, св. Юрію! А Ти знаєш, що ніколи не був брехуном єдиний син мого батька. Амінь!..

О. Амврозій учув останні слова. Він непомітно усміхнувся й радісно мовив сам до себе, крізь сон:

– Ні, таки добрий буде христіянин із Джеміля-Огли!