Читать книгу Вітраж - Наталена Королева - Страница 6

На лівому березі Нила, приближно годину їзди від міста Люксор, що стоїть сьогодні на руїнах колишніх Теб, починається влоговина, назва якої «Долина королівських гробниць», або «Долина смерти». Це – стародавній тебанський некрополь, королівський цвинтар, на якому поховано фараонів XVIII, XIX та XX династій.

Ця долина, справді, добре відповідає своїй назві. Ніде – ні травинки, ні тваринки. Скрізь, куди око сягає, – самі лише скелі та вламки гір, пісок, груз, каміння, обточені вітрами, та часом кам’яні гальки, а потім знову – пісок і пісок. Цілі гори метучого піску, що лежить кучугурами, часом заввишки, як київська Володимирська гірка або празький Петршін.

Пишна тропічна ростинність, родючі лани Єгипту лишилися там, по той бік Нила, в його зеленій долині. А тут розляглася справжня пустиня, – володіння злісного бога Сета. Тут – панування смерти, тиші, небуття. Тут, по своїх давновікових схованках у сні смерти відпочивають лише мумії стародавніх фараонів. Тут зберігаються неоцінені лишки великої могутньої колишньої культури, спорохнявілі папіруси, потемнілі золоті вироби, поточені шашелем зразки різбярського мистецтва, артистичні вироби ювелірів, малярів, скульпторів та пам’ятки мудреців, що зуміли боротися з безжалісним подихом могутнього часу…

Те, що було на поверхні землі, – зникло. Згинули величезні, розкішні міста, руїнами лягли велетенські храми, блискучі палаци, школи освічених жерців, тих жерців справжньої науки, що 6000 років до нас уже вміли без помилки вирахувати, коли почнеться затьма сонця, могли відгадати вагу земної кулі, установити приближний вік орґанічного життя на тій кулі, мали таке розвинене плястичне мистецтво, що й сучасний різбяр чи скульптор не мав чого закинути свойому старо-єгипетському колєзі…

Все це згинуло там, де панувало життя, але ж залишилось на наш і віків потомних подив у могилах та підземних гробницях «Долини смерти». З того, що зберегла ця Долина, ми й можемо ясно собі в’явити життя людей, що померли 3–5–6000 років перед нашим народженням. І на підставі тих схованок нині ми цілком певно можемо говорити про тогочасну єгипетську культуру. Прояви знайомі нам, може, навіть більше, як тим давнім грекам, що, наприклад, як Геродот, – цей «перший історик України», – приїздили до Єгипту й на власні очі бачили життя днедавніх єгиптян та їхню культуру. Бачили – й щиро дивувались, бо занадто неподібно до того, що вони звикли поздибувати під лагідним, сояшним небом Геляди, – видавалася вона їм. «Як Єгипет має не таке небо, не таку природу, які існують у країнах наших», – пише Геродот, – так і самі єгиптяни мають цілком инчі, ніж у инших народів звичаї, поведінку, порядки… У них провадять торговлю та ходять на базар жінки, а чоловіки сидять дома і прядуть. У них чоловіки носять тягарі на головах, а жінки – на плечах. Свої потреби вони виконують по домах, а їсти виходять на вулицю. Бо ж вони кажуть, що негарне й доконечне треба б виконувати потаємно, а те, в чому нема нічого поганого, вони не потрібують ховати. Коли син не хоче годувати і утримувати своїх батьків, – ніхто не може його до цього примусити. А тим часом доньки мусять підтримувати своїх батьків навіть тоді, коли б це їм було не до вподоби. По інших країнах, коли хтось умре, то родина та його друзі обстригають собі волосся. В Єгипті ж, навпаки, родина покійного відрощує собі волосся та бороди на знак жалоби!.. Нарешті, й це надзвичайно дивує Геродота, – «кожен чоловік має в єгиптян, принаймні, по дві одежі. А кожна жінка – лише одну!»…

І справді, до всяких прикрас, оздоб, кокетства чоловіки мали там далеко більше нахилу, як жінки. Це була, може, єдина країна на світі, де жінок не можна було призвичаїти до того, що ми звемо модою. Шість тисяч років задовольнялися тамошні жінки тим самим кроєм одягу, однаковою зачіскою і т. д. Однаково прибіралася й донька чи жінка фараонова, й їхня служниця, двірська невільниця, селянка, міщанка, – що користувалися, одначе, тими ж самими правами в усьому, що мали і їхні чоловіки, брати, батьки. Може, навіть жіноцтво мало більше громадських прав, як чоловіки, бо ж були в них і такі права, яких не мав чоловік. Так, наприклад, від матері, а не від батька переймала дитина свій соціяльний стан. Отож, коли єгиптянка була шляхетного роду, то й діти її переймали права її кляси та всякі привілеї, хоча б їхній батько – законний чоловік їхньої матері, був чужинець чи навіть безправний військовий полонений.

Був це цілком своєрідний громадський уклад, була це цілком своєрідна культура. Але ж ми сьогодні вже не так дивуємося з неї, як колись дивувався Геродот. Бо ж він знав Єгипет лише як турист, що оглядає край, не знаючи ні його мови, ні звичаїв, слухає та йме віру всьому, що розповідають йому ті люде, що з ними він випадково розбалакається. Ми ж знаємо про Єгипет далеко більше, дарма що на власні очі не бачили його життя. Ми пізнали ту країну з папірусів, шматків покарбованого каміння, з тих річей, що приховала в собі Долина смерти. Вона передала нам для студій не тільки магічні тексти ворожбитів та чародіїв, не тільки пісні, й гимни, й казки землі фараонів. До нас перейшли історичні документи, фольклор, творчість народня й окремих мистців, висновки абстрактної і прикладних наук, судові акти, договорні умови й угоди. Ми знаємо навіть про такі дрібниці, як рецепти на зелені рум’яна, що ставали рожевими лише на цері обличчя й яких не може витворити сьогочасна хемія, знаємо про спасенну масть на очі, що оберігала тогочасних єгиптян од очних хвороб, на які так слабують нинішні мешканці палкого Єгипту, бо теперішня фармакольоґія не може винайти такого певного профіляктичного засобу від шкідливого діяння яскрявого африканського сонця. Нинішній єгиптольоґ знає подробиці звичайного життя днедавнього єгиптянина: що він їв, яке ячмінне пиво пив, як ловив гусей, вудив рибу, якими забавками та грами бавились його діти, як вони ходили до школи, як тогочасні студенти, подібно до нинішніх, нарікали на надмірну працю та в своїх листах випрохували в батьків грошенят…

Отже смерть приховала нам образ тогочасного життя, випустивши його знову на світ через 3–5–6 тисяч років після того, як воно завмерло, зникло й на довгий час зовсім істерлося з пам’яти людської.

Тим то і з давніх-давен цікавилися вчені розкопками в Єгипті, й то розкопками переважно гробниць у Долині смерти. З великою відданістю та впертістю працюють вони в тому напрямі й нині, напевне знаючи, що під високими кучугурами нанесеного за тисячеліття піску ховаються неоцінені скарби для зрозуміння творчости людського вічного духа.

Отож цілком зрозуміло, яку екстазу в ученому світі повинна була викликати щаслива знахідка з кінцем 1922 р. та на початку нинішнього року, коли відкопано могилу фараона Тут-Анх-Амона, згадуючи наймення якого кожний єгиптянин конче мусів додавати: «Нехай живе вічно»!

Радість була тим більша, що могилу знайдено непорушною. Річ, що зовсім не так часто трапляється, бо ж дуже часто на місце ріжних єгипетських дорогоцінних схованок приходили хоча й менч учені, але більше спритні «археольоґи». То були злодії, які в своїх розкопках фараонових гробниць, здебільшого, були щасливіші за вчених-єгиптольоґів, яким вони полишали тільки позламані печатки, порозкидані фраґменти пошматованих папірусів, уламки знівечених саркофаґів, виносити які було й незручно, й нецікаво…

* * *

Розкопувати гробницю фараона Тут-Анх-Амона розпочала комісія американців ще за великої світової війни. Праця була надзвичайно тяжка й невдячна. Відразу повстало вражіння, що вона не обіцяє нічого цікавого, бо, як тільки почали копати, то побачили, що тут уже хазяйнували злодії. Ввесь довгий підземний хідник-коридор, так само, як і сходи (числом 27), до яких той хідник допроваджував, був завалений цілими кам’яними брилами, всякого розміру камінням та піском. Отже треба було дуже довго морочитись, щоб досягти саму гробницю, яка могла бути порожня. Це знеохочувало шукачів, до того ж і війна, що набрала надто затяжного характеру, не сприяла дальшим працям. Взагалі вщухала всяка культурна чи наукова робота, припинились і розкопки Тут-Анх-Амонової могили. Але практичні єнкі не кинули її напризволяще, а продали натхненому анґлійському аматорові єгипетської старовини, льордові Кернервонові. Вичекавши, коли трохи вирівняються світові післявоєнні взаємовідносини, льорд Кернервон на власні кошти зорґанізував експедицію на чолі з єгиптольоґом містером Картером.

Знов на тому самому місці почалась тяжка й марудна праця розчищування хідника, сходів, витягання каміння та піску. І хоча м[істер] Картер так само був переконаний, що поперед нього тут уже робили розкопки злодії, одначе він уперто провадив далі свою працю. І, нарешті, докопався до перших дверей.

На тих дверях був напис, що це могила фараона Тут-Анх-Амона, а також зазначалося й те, що її обікрадено аж за XVIII династії, тобто приблизно 1500 років до Різдва Хр[истового] (в 14–16 столітті). Ці інформації на дверях гробниці ствердили своїми підписами тогочасні фараонові урядовці і двері знову запечатали фараоновою та храмовою печатками. Отже тепер було ясно, що працю покладено не марно: те, що ховалося за печатками, могло бути неоціненими скарбами! Про свій успіх м[істер] Картер повідомив телєґрафічно льорда Кернервона. Це було у грудні 1922 року.

Льорд Кернервон негайно подався до розкопок. Звістка про те, що знайдено недоторкану гробницю Тут-Анх-Амона схвилювала не тільки самих єгиптольоґів, але й увесь культурний світ, бо ж епоху XVIII династії вважають за часи найбільшого розцвіту єгипетського мистецтва тебанської доби. Цілість печаток обіцяла непередбачені знахідки. Тим то на місце розкопок почали з’їздитись археольоґи, вчені, журналісти і просто цікаві туристи. Між иншим, приїздила також бельґійська королева з сином. Дня 16 лютого цього року відчинено запечатані двері. Спочатку м[істер] Картер в урочистій промові склав подяку льордові Кернервонові за його щедрість, завдяки якій осягнено успіх, а л[орд] Кернервон не менч урочисто подякував м[істерові] Картерові за його пильність та витревалість. Нарешті, директор розкопок д[октор] Картер підніс долото й молоток, і почав рівно в 1 годині розбивати замуровані двері. Робітники виносили коші з цеглою, камінням, вантагою. А надворі, під пекучим сонцем стояла юрба цікавих, не запрошених орґанізаторами свята, й прислухалася до кожного згуку, що виходив із гробниці. В 4 годині 30 хвилин із гробниці вийшов схвильований, блідий льорд Кернервон. Він виглядав, мов божевільний, що цілком не відповідало вдачі анґлійських льордів: вимахував руками, хитався, мов п’яний, викрикував слова захоплення… Успіх перевищував й найсміливіші мрії. Було з чого не тільки хвилюватись, а й умерти від розриву серця!..

Перша кімната, до якої привели двері, була повнісенька якнайріжноманітніших річей. Мов у крамниці антиквара, тут була сила коробок, скринь, скриночок, меблів, військових возів, дорогоцінности лежали навіть по підлозі. Всі оці неоцінені скарби перевищувала величезна деревляна труна, завдовжки яких 7, а заввишки яких 5 метрів. Надписи на ній казали, що це – Тут-Анх-Амонів саркофаґ. Увесь він визолочений, укритий написами та оздоблений орнаментами. В його рогах – чотирі постати богинь немов благають не займати останків мертвого. Про це ж говорили й написи, попереджаючи про небезпеку того, хто насмілився б доторкнутися цього місця останнього фараонового спочинку. Труна така велика, що між нею та стінами лишалося для проходу ледве пів метра. За труною так само ціла просторінь салі заповнена куфрами, скринями й ріжними річами, про частину яких навіть не можна сказати, яке вони мали призначення. На всіх скринях і коробах цілі, непорушені печатки.

Не можна собі уявити, які наукові й мистецькі скарби збереглися тута. Але ж треба мати на увазі, що оглянуто лише цю першу салю. Тим часом, як кажуть написи, за нею повинно бути ще аж п’ять.

Вже сама труна неоцінена знахідка, бо ж мумії звичайно ховано в кількох трунах, що їх вкладали одна в одну. На мумії ж повинні бути папіруси, амулєти, дорогоцінности й тому подібне.

На підлозі знайдено сім містичних весел, що мали придатися фараонові в його мандрівках на тому світі.

Знайдено скрині з одежею, прикрасами, алябастрові вази, ріжні дорогоцінні дрібнички. Між иншим, зворушлива деталь: в одній алябастровій скринці знайдено пасмо сивого жіночого волосся. Очевидячки, це є волосся фараонової матері, бо ж відомо, що Тут-Анх-Амонова жінка (Анк-Хезі-Амон?) умерла пізніше за фараона, маючи 20 років. Тут же знайдено й чудової роботи її скульптурний портрет.

Зі східного боку за труною – инші двері, але відчинити їх поки-що не було змоги, бо довелося б понівечити багато скарбів у першій кімнаті. Але ж кілька цеглин із стіни все-таки вийнято. Крізь утворену діру видко дальшу салю, так само повну всяких скарбів.

Загалом у першій кімнаті знайдено 30 великих коробів із незайманими печатками. Знайдено і дві постати покійного фараона. Тута ж – сила дитячих забавок, видимо, їх любив фараон за дитячих літ. Велике віяло зі страусових пер із держалном зі слоновини. Кажуть, що краси цього держална не можна ані описати, ані уявити собі її тому, хто не бачив його на власні очі. Між иншим, це – перше віяло, знайдене в розкопках: досі про них знали лише з малюнків. Тут же – кілька моделів човнів із повною снастю. Це така ж надзвичайно цінна знахідка, бо по ній можна собі в’явити єгипетську фльоту за XVIII династії та чим вона відріжнялась од фльоти инших діб. Знайдено також фігуру чорного лебедя невідомого призначення. Ще раніш таку ж фігуру вже знайшов і передав до каїрського музею Морґан.

Взагалі ж дати повніший реєстр знахідок Тут-Анх-Амоновій могилі сьогодні ще не можна, бо річей там стільки, що навіть їх не перераховано. А скрині ще й не відчинено. З певністю можна сказати лише одне: знайдено скарби такої ваги, що вони можуть кинути цілком нове світло на історію життя у стародавньому Єгипті.

Поки-що гробницю зачинено. А тим часом роблять приготування до перевозу знайдених скарбів. Головним чином припинено працю через те, що в літній час, через пекельну спеку, не можна провадити роботи ні надворі, ні в гробниці, де пече, мов у грубі. Поки що вивезено лише такі річі, що були на перешкоді при руху в гробниці, тобто, мовляв, те, що «валялось по дорозі». Решту полишено на попередньому місці. Скрізь пороблено міцні ґрати, а довкола вдень і вночі стоїть варта.

Як відомо, сам Кернервон не пережив свого щастя. Він помер, не знаючи, що ховають у собі дальші кімнати розритої гробниці. Довкола його смерти поутворювалось багато всяких лєґенд, зв’язаних із тими прокльонами, що написані на саркофазі на адресу того, хто зважиться в блюзнірський спосіб порушити могильний спокій фараонів. Лікарі ж кажуть, що льорд помер од ужалення комаря з родини Anophiles, тобто такого, що прищепив лиху малярію…

* * *

В короткій замітці не можна змалювати соціяльного й політичного укладу життя за панування Тут-Анх-Амона. Зате ми хочемо сказати декілька слів про його самого та схарактеризувати взагалі умови фараонового життя в Єгипті.

Як уже зазначено, Тут-Анх-Амон належав до XVIII династії фараонів, що панувала в Тебах приближно в XIV–XVI віках перед Христом. Складалася ця династія з чотирьох Аменготепів та з чотирьох Тутмесів, із яких останній і був Тут-Анх-Амон. Це легко собі усвідомити, коли згадати, що кожний єгиптянин мав по кілька наймень. Перше, «велике ім’я», повним у звичайному житті не вживалося. Для того було скорочене, «просте», або так зване «гарне» наймення, яким кликали людину в приватному її житті родичі та приятелі. Нарешті, було ще й третє, мовляв, урочисте ім’я, в якому згадувалось наймення фараона, що саме тоді панував. Так, наприклад, один елєфантинський князь за так званого «середнього володарства» Сі-Ренпевет звався ще Нуб-Кау-Ре-Нахт, а це в перекладі на нашу мову визначає: «Аменготеп Другий є переможцем». Инша особа, що мала нескладне «гарне» наймення – «Шеші» – зайшла так далеко з псевдонімами, що спочатку – на честь пануючого фараона – звалася «Веза-Ха-Теті», потім за дальшого фараона Фіопса (якого звали ще Мері-Ре) засвоїла собі ім’я Се-Енех-Фтах-Мері-Ре, що визначає «Фта збудив Мері-Ре до життя». Фараон приймав наймення або ж когось зі своїх попередників (як, наприклад, Тутмес III величався ще найменням королеви Хатшепсут), або звався іменем котрогось з богів. В останньому разі звичайно брали наймення того бога, до якого фараон мав найбільше довірря.

Отже в даному випадку цим богом був Амон, великий, таємничий тебанський бог, «єства якого ніхто не знає».

Ту плутанину єгипетських імен ще збільшує те, що деякі вчені користуються ще з перекручених грецькими туристами та істориками назв. Багато з тих імен принято на всьому світі, дарма що вони зовсім не мають нічого спільного з правдивими єгипетськими. Отож, коли б устав з труни давновікий єгиптянин та вчув би такі наймення, як: Тут-Мес, Теби, Ізида, Мемфіс тощо, він напевне помер би вдруге раніш, ніж засвоїв би собі, що ми під назвою Тутмеса маємо на думці Тут-Анх-Амона, що Тебами звемо столицю Амона – Весет, що Ізида – та сама «добра мати, могутня своїми чарами Есет», а Мемфіс – ніщо инше, як колишній Мено-Феру.

На Тут-Анх-Амоновій постаті, знайденій у його гробниці, фараон витесаний ув образі бога Амона, його патрона. На голові він має божеську корону, що закінчується двома перами «сояшного сокола».

Тут-Анх-Амон був сином Аменготепа ІІІ, названого греками Аменофісом, а потім тими ж таки греками переіменованого в Мемнона, уславленого, головно, знаним у цілому світі «кольосом Мемнона», «співу» якого приходили послухати туристи давноминулих віків із далеких країн світа. Між иншим, на кам’яних плитах цієї велетенської постаті залишилися й автоґрафи цісара Андріяна – цього історичного «globtroteurr-a»…

На фараонів престол Тут-Анх-Амон сів через 7 років після смерти свого нерідного брата й тестя Аменготепа IV (Ахуен-Атона), відомого за своєї спроби зробити реліґійну революцію. Це він намагався зрушити культ великого тебанського Амона й запровадити культ сояшного Диска-Атона. Оповістивши війну тебанському богові, Ахуен-Атон занедбав і посвячену Амонову столицю Тебита заклав собі нову, яку й назвав своїм іменем. Але ж та реформа не була щаслива: великий тебанський бог показався міцніщим за фараона-бунтаря: Амонів храм, хоча і в руїнах, стоїть ще й по сьогодні. Саме ж наймення Ахуен-Атонове дальші пани Єгипту позбивали та винищили по всіх місцях, де колись красувались його написи. Заступивши Ахуен-Атонове місце, Тут-Анх-Амон повернув до Тебів і поновив славу Амонову.

Доки не відчинять Тут-Анх-Амонової труни, буде загадкою: в якому саме віці помер цей молодий фараон. Але ж і тепер уже відомо, що помер він, справді, юнаком. На це вказують і ті річі, що знайдено їх у великому числі в гробниці, й що дотепер вважалися за дитячі виграшки. Із цієї та деяких инших підстав дехто догадується, що Тут-Анх-Амон помер, маючи приблизно всього 16 років. На це також указує і згадана вже деревлянна статуя-портрет, якої вживано, як манекена, для примірювання фараонових одягів.

З історії відомо, що цей фараон вступив на престол майже дитиною. І це цілком можливо, бо подібні випадки траплялися в Єгипті нераз. Наприклад, Аменофіс IV обняв володарство в 14 році життя, в цьому році й оженившись, Аменофіс V став фараоном в 13 році.

Тут-Анх-Амон помер у третьому році свойого панування. Але всі ці здогади остаточно може ствердити лише його гробниця, що нині ще мовчить. Певне ж десь тепер, восени розтулить свої таємничі вуста.

Одначе, спіраючись на попередні відомости і припускаючи їхню правдивість, цікаво поставити питання, що ж спричинилося до такої передчасної смерти юнака-фараона?

З відомої вже історії Єгипту знаємо, що багато фараонів дуже швидко закінчувало свою королівську кар’єру. Бо в нильській долині часами траплялись дивовижні, незрозумілі пригоди. Бувало так, що молодий, до того цілком дужий фараон, чи наслідник трону, одного ясного ранку не виходив звичайної години зі своєї опочивальні. Коли ж приходили до нього, то знаходили задубілий труп, хоч уся пильна варта невідлучно була на своїх місцях. Бувало й таке, що вчора повний сил молодий володар сьогодні раптом божеволів, або ж ізненацька втрачав здібність говорити, рухатись і враз ставав ветераном. І все це було лише наслідком «чарів, перевірити силу й походження яких не було можливости».

Коли ж до цього додати, що в країні пірамід були знайомі з такими отрутами, про які, може, й не чула, особливо добре ознайомлена з цією галуззю знання, наприклад, родина Борджа, коли додати, що єгипетські жерці, певне, трошки розумілись і на бактеріольоґії, й, видимо, вміли користати і з холєрного вірусу, коли такі річі були справжньою маґією та «чарами» для широких мас і вчених з инших земель, – то зазначені несподівані пригоди з фараонами не видадуться вже такими й таємничими. В кожному разі годиться зазначити, що таких довговічних фараонів, як Рамзес II Великий, котрий панував щасливо аж 67 років зряду, Єгипет знав небагато. Та й то ще треба сказати, що Рамзес II майже все своє панування прожив у походах, а в королівському палаці, де було більш небезпеки, панували за нього инші.

Отож недурно єгипетські володарі мали звичай – відразу, як тільки обнімали владу, замовляти собі гробницю, щоб заздалегідь була готова на всякий випадок… Але ж, хоча би й не трапилось фараонові на власній шкурі зазнати таємничих чарів, усе ж таки фараонове життя було таке тяжке, що навряд чи його можна було довго витримати…

Мав фараон багато пишних титулів та назв. Звали його й «добрим богом», «Гором у свойому палаці», величали його й «паном обох країн» (тобто, верхнього й долішнього Єгипту), й, певне, найменче звали його так, як звемо ми – фараон, чи фарао. Бо, між иншим, остання назва перенята у греків, а вони взяли її в асирійців та прадідів сьогочасних жидів (гебраїв). У вимові ж семітів це єгипетське слово «пера-о», чи «пер-о» визначало – «високий дім», тобто, дім, де проживав володар. Отож, говорячи про фараона, вживали метафорично назви його осідку, як у Туреччині, наприклад, кажуть «висока порта», а Північних Американських Державах – «білий дім» і т. д. Але ж, не зважаючи на ті пишні назви, в дійсности тільки назверх видавалось, ніби «добрий бог» необмежений пан своєї країни. Тільки для широких мас був він – син Ра, нащадок сояшних, тобто, божеських династій. Тільки простий люд вірив, що спочатку самі боги посходили на землю, щоб принести Єгиптові науки, мистецтва, культуру та справедливо кермувати ним. І для них цілий Єгипет дійсно видавався власністю «доброго бога», який – «нехай живе вічно»! – який, походячи у прямій лінії від богів, роздає своїм підданцям життя, «здоровля та силу» і все, що вони мають. Бо ж усе те – «тільки його ласка», а тому він має право кожної хвилі все те в них одібрати. Та ще б пак, коли ж все добре, що тільки є в Єгипті, дали цій країні боги, з огляду на прохання та молитви «улюбленого їхнього сина», яким був ув очах народа фараон… Тим то фараон насамперед був жерцем і, можливо, найпильнішим у молитвах та святощах, як усі инші найсвятіші жерці. Він мусів без перестанку молитися, складати жертви, піклуватися про забезпечення найліпшого відношення до своєї особи з боку богів.

Цим і починався його день. Ще задовго до світанку фараон мусів бути на ногах, бо ж треба було особисто в палацовій каплиці побувати «будити зі сну своє божество». Потому – треба було його «умивати, одягати», а вже тоді складати йому вранішню жертву, бо ж існування богів підтримувано жертвами, як людське життя їжею та питвом. Коли він закінчував свої обов’язки, так грубо кажучи, покоївки богів, то переходив до адміністративної, судової й тому подібної кермівничої діяльности. Насамперед приймав своїх високих урядовців. А була їх незчисленна армія. Починаючи від вищих радників, тих, що переймав новий фараон від свого попередника, й кінчаючи силою нових, тих, що гуртом служили, або – певніш кажучи – міцно тримали в руках не тільки його самого, а його батька, братів, чи дідів. Потім починалося приймання старих військових отаманів. Це були люде – дуже небезпечні для фараона. Треба було рахуватися з їхнім честолюбством, взаїмними відносинами і т. д., бо ж їм цілком підлягало військо, що, власне, знало лише цих своїх керманичів, але не фараона. Потім ішли представники суду, деякі вищі та нижчі скриби, поліція, що – до речі – була в Єгипті дуже зорґанізована.

Кожну справу, чи велику, чи малу, фараон мусів сам розглянути й розв’язати. Навіть коли, наприклад, зловлено звичайного злодюжку, то суд власною силою не зважувався призначити йому остаточної кари. Спочатку треба було подати справу на розгляд і на затвердження самому фараонові. Коли десь не доплатили робітникам чи давали їм недобру їжу, знов таки й це не минало фараона, що мусів розібрати справу й призначити відповідних урядовців для її розв’язання.

І так – без кінця-краю.

Коротко кажучи, фараон мусив умішуватися в кожну подію, що трапилася у його володарстві. А коли ще до цього додати, що в Єгипті було багато людей грамотних, що просто з насолодою писали довжезні, детальні, пересипані кучерявими висловами листи, звідомлення та всякі акти (через які найбільше й відоме тодішнє єгипетське життя), то й можна собі уявити, скільки отой нещасливий «пан обох країн» протягом дня мусів перечитати всякої урядовницької літератури.

До всього цього треба додати неминучі врочисті подорожі. «Добрий бог» повинен був ощасливлювати своїх підданців не тільки зі свого «високого дому», їм треба було «потішитись його ясною присутністю». Та був і важливіший імпульс для тих частих подорожів: якийсь провінціяльний бог міг образитись на нащадка «сояшних богів» за неповагу до його особи. А, образившись, він починав мститися на фараонових підданцях: переважно ж псував їм урожай, насилаючи сарану або затримуючи вчасне розлиття Нила.

А що ж фараон був жерцем із примусу й жерцем не тільки сояшних богів, а й усіх инших у свойому володарстві, то йому неодмінно доводилось рахуватися з амбіцією й найменчих провінціяльних божків і коли-не-коли задовольняти їх особистою жертвою.

В цих подорожах фараона пишно зустрічали, врочисто вітали, а номархи, тобто, князі, що кермували провінціями, впоряджали гучні бенкети. Але ж потім усі витрати, що роблено на ті бенкети, платила за номарховими рахунками фараонова скарбниця. Та й у всіх тих парадах було більше взаїмного лукавства, ніж щирости, й фараон добре знав їм ціну. Він мусів робити візити не тільки провінціяльним божкам, але ж провінціяльним князькам-номархам, щоб народ бачив бодай його формальну над ними зверхність. Бо ж ті князьки, здебільшого, почували себе дома самостійними можновладцями, незалежними панами у своїх володарствах, перенятих у спадщині від своїх батьків. Сиділи вони певно на своїх величезних землях, мали власне військо, а скарбниця їхня часами бувала багатча й за фараонову. Та й самому населенню були вони далеко ближчі, ніж тебанський чи мемфіський «добрий бог» – фараон.

Отже вже з цього видко, що для важкої фараонової праці утворювалась морально тяжка обстанова. Але ж ще тяжча була вона не в цих пишних виїздах у провінцію, а – головно, дома, в умовах буденного життя. Здалека і зблизьку, зо всіх боків оточували фараона добре зорґанізовані вороги, що назверх видавалися відданими його друзями. А серед цих друзів-ворогів звичайно перше місце належало найближчим фараоновим родичам. Бо ж кожний із них уважав фараона-володаря за узурпатора. Кожний із них був глибоко переконаний, що саме йому належиться далеко більше право на трон володарський. Кожний із них мав партію й вичікував лише зручного мента, щоб підставити ногу ненависному «панові обох світів».

Друга зорґанізована ґрупа страшних фараонових ворогів сиділа в фараоновому гаремі. Власне, в Єгипті не було поліґамії для всіх инших громадян, але ж для бідолашнього «доброго бога» вона була обов’язкова. Він мусів брати собі жінок із ріжних мотивів політичного характеру. Це ж були переважно доньки приятелів та ворогів-сусідів, доньки провінціяльних номархів. Часами фараон знав про цих своїх жінок лише те, що їм треба було виплатити стільки й стільки з скарбниці, що витрати на утримання їхньої дворні, урядовців, поліції й инших гаремних службовців виносять дуже велику суму.

Звичайно, королевою, тобто, справжньою фараонихою була тільки одна, перша фараонова жінка, яка часом також претендувала на місце свого чоловіка й мала на те законне право. І, треба сказати, що деяким жінкам щастило досягати успіху в цій боротьбі і вони звалювали найвищого пана країни.

А в дійсности фактичним паном Єгипту були самі жерці. Вони накопичували у своїх руках незчисленні скарби, вони ж тримали кінці всіх більших, менчих і найменчих інтриґ. Вони вели перед у науці, освіті. Навіть реліґія, що їй вони служили, була инша для жерців, а инша для решти населення. Справжня реліґія «втаємничених», яку знали не всі, а лише вибрані жерці, базувалась на вірі в «єдине всемогутнє єство, наймення якого ніхто не знав», й нехтувала всіх тих богів зо звірячими головами, яких будив, умивав та вкладав спати фараон. Отже виходило, що фараон в руках цих жерців був літерально «слугою слуг божих». Тому, коли можна говорити про повстання в Єгипті, то єдиним і справжнім повстанцем міг бути лише фараон, якому зовсім не ставало сили тягти важке ярмо свого величчя та божеської влади.

Деякі фараони і справді пробували скинути його таким шляхом, що робили революцію з королівського трону. Але ж успіх такого підприємства бував ефемеричний, після чого справу швидко ліквідовано, на фараоновому троні сідав котрийсь із спритніщих жерців і починав нову династію.

Так короткими словами можна зрисувати образ фараонового життя й панування.

Отож, коли він покірливо витримував усі свої обов’язки, явно не пручаючись, корився жерцям та дуже хитро лявірував серед придворних інтриґ, – тоді він міг дійти до найщасливіщого менту своєї кар’єри – до спокійного відпочинку у приправленій заздалегідь йому пишній гробниці.

Одначе й цієї справжньої, єдиної радости міг позбавити фараона перший-ліпший жрець, вояка, урядовець чи навіть і звичайний, неранґований громадянин. Бо коли вже була готова фараонова мумія, то перед тим, як мали класти й замкнути її у гробницю, над нею повинен був відбутися земний суд. І коли з’являвся хто будь та заявляв: «Ця людина за життя скривдила мене тим то й тим то, й я не вибачаю їй», то мумію клали в гробницю без молитов, жертв та дарів і з «затуленим ротом». А це для правовірного єгиптянина було однаково, як бути позбавленим усякого похорону, бо ж неґативний присуд на останньому земному суді позбавляв його права на життя посмертне, життя в вічности.

Але коли земний суд кінчався щасливо, виправданій мумії «відчиняли вуста», що відбувалося серед особливої церемонії та молитов. Зі співами гимнів, в ароматі кадил та пахощів мумію вносили у гробницю і складали їй жертви. Туди ж, у гробницю, клали все, що за життя любив покійний, все, чим він користувався, все, що колись було потрібне йому в його земному оточенні.

А це тому, що єгиптянин не вірив у смерть. Він не міг уявити її собі як остаточний кінець, а приймав її лише як зміну попереднього свого стану, як нове життя, «солодке, мов аромат льотоса». Містична ж сила молитов оживляла всі його річі, що були з ним у могилі. Тай то не тільки річі, а їхні малюнки на стінах гробниці, або ж навіть всі ті слова, що ними ті річі звались і були написані у гробниці. Отже там, під землею, оживала не тільки скульптурна постать жінки покійного, але так само оживали й його діти, портрети яких були на стінах, – і все це сходило з мурів і робилось справжнім та живим. Слово «сонце», написане в посвятному тексті, сяяло справжнім сояшним світлом, слово «світло» розливало ясно проміння, слова – «музика» чи «снів» звучали його улюбленими мотивами…

Але ж для того позагробового життя мало було самого людського виправдання. Дух покійного мусів іще виправдовуватись перед богами.

Але це – нова тема, якої тут я торкатись не буду. Зазначу лише, що життя на тому світі, «на полях блаженних духів» єгиптянин уявляв собі подібним до життя на землі, тільки незрівняно кращим. Там йому повинно було прийти все те, по чому він тужив і чого допоминався на цьому світі. Тобто – там здійснювались усі його земні мрії та ідеали…

Щоб закінчити цей короткий нарис умов фараонового земного життя, варто буде наприкінці згадати маленьку пригоду, що трапилася з Рамзесом XIII, коли він був іще ерпатром (наслідником престола) і провадив маневри. Ось, – коли Рамзес поспішав зі своїм військом на намічені позиції, на шляху здибались йому посвятні жуки-скарабеї. Цим закривався шлях, бо можна було пройти, тільки розчавивши жуків. Так, принаймні, вирішив штаб жерців. Але ж і обминути їх було неможливо, бо тоді б кольона стратила б точно розрахований час й програла б поле бою. Рамзесова військова частина складалася з чужинців, що не жахалися подушити посвятних тварин. Тому старшини радили Рамзесові не звертати уваги на осторогу жерців та пророків штабу й іти далі вперед. Рамзес і сам схилявся до тієї ж думки, й тим то в запального ерпатра вирвалася така фраза:

«Така пригода не спинила б навіть осла в його дорозі». «Звичайно, – спокійно відповів йому на те пророк. – Але ж осел ніколи й не буде фараоном!»

І справді: всяко бувало в нильській долині, але ж осел там знав своє місце у стайні й не пнувся на фараонів трон. Коли б же комусь схотілося було знайти якусь ослячу прикмету в фараоновій особі, то він міг би був знайти хиба одну: оту здібність «пана двох світів» нести на собі такий тягар, який не всякий осел міг би витримати…

Але, повертаючи до пригоди з Рамзесом XIII, треба додати, що маневри він, розуміється, програв, доводячи тим, що вояка він – ні до чого не здібний, а його чужинецьке військо, на яке він так покладався, тільки шкодить славі держави. Отож військо те розпустили, а невдасі ерпатрові не дали під команду навіть і одного корпусу…