Читать книгу Вітраж - Наталена Королева - Страница 8

Ох, як же набридло їхати все тією безкраєю пустою…

Рівнина – мов широкий стіл – розіслалася скрізь, куди сягає око. Тільки зеленіє висока трава, покрита, мов шатром, синім-синім небом, від якого аж очи сліпнуть. А село, неначе жменька біленьких кубиків, лише маячить в імлі, що лягла заледве помітною блискучою річкою.

Перед нами на річному шляху, аж білому від куряви, чорніють дві постаті. Чи то від спеки, чи – може, з утоми – вони туж-туж пересуваються ноги. Мить – і ми порівнялися з ними. А ще мить – і залишили їх за собою. Тільки й встигла я зауважити в клубках куряви – старого, сивого діда жебрака та босу, обшарпану дитину.

І знову – зелена пуста, синє-синє небо над нею, а між ними – білий, без кінця-краю, курявий шлях…

Ох, далеко ж ще до села. Далеко й до вечері…

Правда, їсти ще не так і хочеться, але ж пити… Ах, пити!.. Губи ж опалено палкою курявою, пашать, пашать мов у горячці.

– Панове! Та що ж ми продалися чи нанялися? Чи, може, на пожежу поспішаємо? – гукнув один із наших товаришів у повозі. – Вимагаю відпочинку!

– Де? – озвалися втомлені пересохлі голоси.

– Як де? Та хоча б і тут. Розташуємося край дороги та й повечеряємо… Як цигани!.. Не забувайте, що ж ми – у циганській країні!

Спочатку ся пропозиція викликала повну незгоду. Де ж таки: ані кущика, ані найменшої тіні! Стрибати в поросі, як пільні коники?..

Але ж звичайно так буває, що одна химерна думка викликає за собою такі ж самі нові.

– Коли вже гратися в циган, – зауважив инший попутник, – то можна напнути циганське шатро. Ось і буде тінь. Що ж, хіба ні в кого нема пудермантля?

Повіз спинено. Весела юрба вилазила з екіпажів і розправляла втомлені члени. Випряжені коні пішли полем, а вигадливі пасажири вже стягли з високого, ставного патера плащ-порохівник й на голоблях та дишлях розпинали чорний намет. Починалася «циганська вечеря».

– Все то «ніц не платі!» – озвався чех. (Хіба ж може бути, щоб поміж десятком туристів не було жадного чеха?!). – Кажу – «ніц не платі», бо ж яка то циганська вечеря, коли у нас нема музики?

– А хто ж вам сказав, що її не буде? – блиснув очима патер. – Музика йде за нами. Ще не сядемо до страви, як тут буде отой дід, що ми нагнали недалечко відсіль.

– А може ж, він не грає? – спитався якийсь невіра.

Патер аж підстрибнув:

– Як? – мадяр – та не грає?.. Та він має таку скрипочку, що ну! Я 18 років на селі, а той жебрак – з мого села. Ось почекайте!..

І справді, дід вартий був того, щоб на нього подивитися та скрипочки його послухати. Можу сказати, що в своїх мандрівках не часто мені траплялося здибувати таких химерних жебраків.

Дід грав, плакав і пив. Потім знов – пив, плакав і грав. Грав так сумно, що у нас на очах блищали сльози, то враз різав такого чардаша, що візники кидали вечеряти й пустилися у танок.

Вже давно степ затягло фіялковим серпанком присмерку, прохолода купала ніжно наші тіла, а душі розм’якли, стали елєґійними й жадали чогось небуденного.

– Дідусю, розкажіть якусь стару казку, – промовив патер, коли дід відложив набік свою скрипку.

Та дід тільки рукою відмахнувся:

– Не сподобаються вам мої казки, бо раз – що вони надто перестарілі, а по-друге, – вибачайте, не хочу нікого вразити, – тільки ж мої казки не для панів.

– Чому ж то так?

– Не гнівайтеся, коли скажу не в лад. А тільки я так думаю, що пани про все в книжках вичитають, та від кожної книжки дізнаються все нового й нового, а в старе ніхто не вірить. Не вірять ні в Бога, ні в чорта… Нема для них ні відьом, ні русалок, ані мавок… А я від старих людей, наприклад, чув, що коли б не така мавка, то, може б, нас, мадярів, і на світі не було…

Виходило по всьому, що казка буде. Видко було по всьому, що кортить діда розповісти. І ми враз оточили його тісним колом, як на малюнках у дитячих книжках. За нами примостилися візники.