Читать книгу Силует - Наталена Королева - Страница 10

…Ніколи так ясно, як тієї весни в Провансі не відчула я відгуків недавніх леґенд. Мов пахощі ладану, що вже догорів, розливались в повітрі згадки й спогади про минуле давне й вічне, й наповнювали повітря мого довкілля. Ось вже й не видко запашних кучерів сизого диму, а все ще перебуваєш в його ароматі, чуєш його на устах, ним повне волосся й насякнута одіж. Дійсність – та це ж лише стовбур квітучої броскви, твердий, грубою корою укритий, як і кожен стовбур, – та ж хмарка рожевого квіту перетворює звичайну деревину в Аркадійську мрію, в постать Дріяди. Усміхнена – вона простягає ніжні руки-віти до неба й – хто знає? – коли б підстерегти її вночі – може, точиться в легенькому танку, моя казкова русалка в теплій місяшній повіні?!.

Того року Великодні Свята припали на чудові дні достигаючої весни. Й затужила душа «продовжити собі Великдень», пережити повніше згадку про радість першого Воскресення. І чом би ж мені, справді самітньо, нехтуючи комфортабельними способами подорожі, не відбути прощі по місцях, де жили чи де бували ті, що за свого земного життя бачили власними тілесними очима божеську апотеозу безсмертя – славу Воскресення Христового?

Марсейський бревіяр говорить:

…коли ж схотіли жиди затерти й сліди по Христі в Палестині, то до Провансальської Землі, саме на острів Камаргу пристала галєра. Була без вітрил, без стерна і без весел. Й принесло те судно цій країні, а одночасно й цілій Европі разом з трьома Святими Маріями й віру Христову. Воскреслий Лазар поніс «добру вість» до Масилії (Марсейлю) й був там єпіском першим, Марта з вірною служницею своєю Марцелою подалась до Тараскону, Марія Магдалена помандрувала до країн гірських, Максимін, близький учень Христа, дістався до Акве-Сексте. А дві Марії – Марія Яковлева та Марія Саломея, разом з нубійкою Сарою, колишньою улюбленою слугою Магдалени, лишилась на острові Камарзі…

Звідкіль же почати «мандрівку за видинами Воскресення?»

– Та ж ясна річ: конечне з гробниці Св. Сари! – розклав цупкими, висихлими руками провідник Максимін, ветхий, мов оливний пеньок. Мав святе наймення попутника Родини Бетанійської, все – мені цікаве, «на власні очі бачив» і з досвіду знав, що, коли «йтимемо кінно», як годиться на прощу ходити, то прибудемо туди саме на «Циганський Великдень»…

* * *

Солодко ще дрімає сонце в перлових серпанках…

Ніжно, але певно обняв прозоро-зеленими раменами Родан улюблений свій острів – Камаргу. Заздрісно стереже сільську свою німфу-красуню. Близько бо може – могутній чарівник! Чи ж можна довіряти мінливому погляду його синього ока й співам сміливих та пустотливих хвиль, завжди готовим до нападу?..

Мій білий коник «Русиньоль» («соловейко») дріботить стрункими ніжками, немов ось-ось затанцює фаранделу. Немов на весілля чи на корріду (бій биків) їдемо, а «йдемо» на побожну прощу.

Чи це корабель скам’янілий? Чи, може, та, посвячена Родиною Бетанійською, трирема змінилась у скелю довгасту, й з цимбурами-вежами лишилась там, на межі двох рівнин – срібно-блакитного моря й сизо-зеленого суходолу?

А над річкою – немов хтось на велитенських решетах шеретує баревний горох, – рух і галаслива метушня яскраво-барвистого льоду. І возів-возів, поки сягає око, – найріжноманітніших взірців й дивовижного архаїзму! Чи є тут ярмарка? Та ж ніколи в житті ще не бачила я стільки циган?!

– Напевне! – стверджує Максимін. – На цей день тут їх збірається й поверх двадцятьох тисяч!

То це – їхній Великдень?

– І так, і ні! Так люде звуть, а в дійсности вони приходять на свято своєї патронки, Св. Сари, що в цей день її пам’ять…

На зелених луках – незлічимі табуни коней, між ними – круторогі бики, що випасають їх тут для коррід в сусідній Еспанії. Попід берегами ріденько розкидані рибальські хатки. Містечко «Святих Марій» – в дійсности майже село. Але сьогодня не вгадаєш його мешканців, бо вони втонули в заплаві ріжноманітних циган, що зійшлись з кількох держав.

Зблизька бачу, що за возами – ніби укріплена фортеця чи маленький замок.

– Та то ж монастир. І як би йому не бути, як фортеця, коли ж тут раніш життя не було від піратів?!. Хіба ж я не знаю, – дивується Максимін, – що цю фортецю збудували отці бенедиктини з сусіднього абатства Мон-Мажур (Найбільшої Гори). Це ж було в одинадцятому столітті, й була над гробницями лиш маленька каплиця, церкву поставили вже в XII віці! – повідає таким тоном, ніби я вже тоді була бодай малим дівчатком і мусила б сама знати, як і що. – А співи й музики – річ ясна! – почали ще з учора!

Мені ж, по правді кажучи, зовсім не так ясно, як Максимінові, де ж вони беруть голосових засобів на цей довгий час? Бо ж скрізь і всі співають повним голосом. І співають не самих побожних гімнів: хто що знає, хто що вважає за ліпше. Хіба ж не однаково заспівати під мурами святині тієї найліпшої пісні, що співаєш її під вікном любої дівчини?.. Вогненні очі, червоні уста, палке серце… Чей же все те створив Господь?!.

Кощава сива гітана, обтягнена блискучою, темно-гнідою шкірою, з чорно-кресленими заплющеними очима, хитається з боку в бік в надхненному співі-молитві молиться без слів, лише безкінечними рулядами з найнищих, басових, глибоко-драматичних тонів й зривається високими різкими зойками. Плаче над минулим? «Чарує» піснею чи заколисує, як хвору дитину, своє вічне лихо?.. З довгастими очима гітаніта-підліток, тоненька й гнучка, мов очеретина, – дзвенить повною силою про власне серце – mas dulce que el caramelo, – солодче за карамель!..

Безбатченки!.. Розсіяні по цілому світі, й ніде не буваючі «вдома». Чи дійсно, «з ґрунту», з психічного ґрунту цигане – без винятку всі злодії, дурисвіти, негідники, що по всіх закутинах світу несуть «свою славу»?.. Принаймні тут, принаймні сьогодні – вони інші. Ось купа голих циганчат – й не кидаються на тебе, як пси на кістку. Навмисне торкаюсь рукою кучерявої вовночки циганського «фавна в дитинстві» й пробую сказати в його мові: