Читать книгу Силует - Наталена Королева - Страница 7

На стародавній дзвіниці «Клєментіна», в «стовежатій» Празі, спить тяжким сном без видінь зчорнілий від часу дзвін. Називають його звичайно «Німий». Бо ж справжнє при хрещенні дане наймення давно вже забулося й стерлося з пам’яти людської.

Нерухомо прибитий до брусу, позбавлений руху мідяного серця свого, щоб не подавав голосу, так і мовчить «Німий», – мовчить від 1620-го року, коли вороги звалили чеську волю. Тоді перший він обізвався, безнадійно-розпачливим зойком заплакав-заридав над тремтячою Прагою. Повірив бо, що волю можна задушити, а життя народу вбити. І стогін той, і плач зацитькали ті, хто в грудях мав живі, повні вщерть міцним бажанням серця. Не з нарікань бо встає перемога, не з плачів народжується сила до броні.

Три століття промовчав «Німий». І коли у великій війні востаннє продзвонили по собі паризькі дзвони, що мали їх перелити на зброю, – й тоді не озвався він. І його не взяли. Призабули? Чи, може, побоялися, що зброя з нього дзвонитиме не бойовим завзяттям, а подзвінним, що по душах померлих грає…

І спав далі «Німий». Без мрій, без надій, без сподіванок. Може, навіть і без снів?! Нерухомий, до брусу прикутий. Спав сном страшнішим за криваві видіння, прокльони й ридання…

А річищем часу невпинно котилися події. Плили-гойдалися на хвилях срібно-пінної Влтави…

Ті події спиняв переможець. Замикав шлюзами. Придушив важкими мостами. Та ж ріка народнього життя, повна живою силою бажання, рвалася крізь щілини дрібними цівочками вперед. Напирала, змагалася, росла. І сильним напором таки скинула ганьбу неволі.

Вільна – засміялася до неба срібна Влтава, пінна й п’яна радістю, як юна весна. Хоралом щасливої осанни залунали відродженні дзвони «Стовежатої». Все гучало й співало надхненням: в повітрі, у воді, на суходолі й у серцях…

Тільки «Німий» не озвався, міцно прикутий до брусу. Мовчав, позбавлений руху мідяного серця… Видко, тому, хто в хвилину розпуки повірив у смерть вічну, – тому не в силі повернути биття серця ані радість Воскресення…

Прокинулося буйне життя. Відмолоджена Прага любувалася на себе в дзеркалі Влтави. Прикрашалася разками світляного намиста. Оздоблювала чоло високе мармурами нових палаців. Засипала вулиці квітками народніх одягів. Та ж поміж радісними обличчями дітей щасливої Праги все частіше почали об’являтися розпачливі постаті сиріт-безбатьченків. Тих, що їм відібрано все. Навіть наймення само.

І пізнала Прага сум їхніх очей. Згадала тих, що колись, як замовк був «Німий», з такими ж очима не з доброї волі поквапливо покидали її. Ішли шляхом розпуки і болю в чужі світи. Без надії, без віри в поворот, без сили на дальшу борню…

– «Exulanti!»… – спустила Прага на розрадувані свої очі повіки хмар.

– Вигнанці!..

І озвалася в серці її кров Пржемисла-Орача. І пожаліла вона смутних. Бо ж хто за плугом ходить, орючи ниву в поті чола на хліб, – той, щоправда, не розкидає на вітер Божого дару, але ж голодному приходькові поміч дає. Бодай хоч скибочку хліба. А що «не єдиним хлібом живе людина», – знала це Прага. Чи ж могла вона забути, скільки пролилося в ній крови за «Слово Боже» та за «Духа»?.. І відчинила двері також і Божому Слову. І саме там, де спить мовчазним сном онімілий з розпуки «Німий». Саме там відчинили двері храму Божого тим, що прийшли хресною дорогою народа-вигнанця[6].

Та ж брязкіт іншого металю – млявий і скупий, брязкіт-дзвін, що кличе щоденно служити дочасному, так легко приглушує в розбитому серці людському тихий заклик:

– «Прийдіть до Мене, струджені!»…

Заглушує не тільки заклик тихого. Громів небесних не чують вигнанці за голосом розпуки та злоби, за стогоном болючим:

– «Vae victis!»…

За скрипом і скреготанням стиснутих з образи зубів:

– «За що?.. Про що? Чому – саме мені»?..

За шепотом братньої ненависти, неситої, вічно-пекучої заздрости…

І мовчки дивиться з високої, старої дзвіниці «Німий» на маленькі гуртки понурих, що приходять сюди в неділі й свята. Дивиться… і жде.

Та раз у рік на коротку хвилю повертається життя в його мосяжне серце. У Великий Четвер прокидається «Німий» зі сну. Тоді міцно здрігається мідяне тіло й виривається з оков. А як зо всіх церков католицьких полинуть дзвони до Риму, – тоді з вежі Клєментіна відлітає й «Німий». В той бо час, як і всі дзвони інші, набуває він крил ангельських. Та ж тільки всі інші летять, щоб співати нечутний людям гимн для тих, хто підтвердив Правду свою кров’ю власною на аренах Колізею, де життя Духа повстало з дочасних ідеалів-снів. А «Німий» не летить з ними. Не сміє він злити свій голос у загальному хоралі дзвонів, не сміє співати «Воскрес!» – той, хто повірив у вічність смерти…

Нечутно й журно, як нічний птах, летить «Німий» на Схід, до Чорного моря, Евксинського Понту. Там сподівається він повернення голосу, там має дістати рух живих сердець його мідяне серце для радісного співу прийдешньому Воскресенню. В сумній пітьмі кружляє «Німий» чорним буревісником над неспокійним, зі всіх морей найлютішим. Спускається нижче, все нижче, мов чайка, черкає крилом по воді й рине дельфіном у чорну глибінь.

Під кришталевим склепінням запінених хвиль завмерла в мовчанні така ж як і «Німий», всіма забута каплиця. Не прикрашають її ні коралі, ні перли: нема їх у Чорному, суворому морі. Безгрішно-біла, без прикрас і оздоб, мов недоторканий сніг гірських верховин, як вимите слізьми обличча, що радощів не знає, – стоїть та самітня каплиця. Ще ніколи не діткнулася її жадна людська рука: чисті пальці Ангелів Божих – первороджених Духів білого Світла збудували її над гробом Того, Кого без провини осудило й покарало «правосуддя» людське – святого Климента, Папи Римського.

На пустому острівці серед Чорного моря томився вигнанець Святий Отець, аж поки допив до дна гіркий келих вигнанства, по вінця налитий кривдою й болем. І з жалю та ганьби перед правдою людською пірнув острівець безіменний під хвилі, щоб не бачили його зорі-очі небесні. І давно вже чекає під водою, запіненою від злости і гніву, промита морськими слізьми капличка, мовчки чекає, як і дзвін онімілий: коли ж, нарешті, прийде Воскресення День?.. Коли ж дзвонить на ній той дзвін Клєментінський і своїм розрадуваним голосом народу з глибин підніме безіменний острівець?..

Та ж багато в цю ніч святу озивається у світі дзвонів, багато лунає радісних голосів мідяних, мосяжних і срібних, багато гукає їх «urbi et orbi», що вже Воскрес! – але ж все те – далеко, далеко, й не чути сюди тих дзвінких голосів. Тут же – тиша. Мовчать і дзвони, й людські серця. Спить не пробудженна ще в безодні глибокій Clementia – Милосердя.

Спить, чи лиш отруєна потоками зчорнілої братньої крови, що все ще пливуть, все ще вливаються аж до чорних глибин морської безодні. Пливуть, розлиті ненавистю й заздрістю, що глузують з любови, згоди й милосердя. І в тій важкій, чорній, закривавленій воді не може розгойдатися мідяне серце «Німого». Мовчки облітає він білу каплицю й мокрий від її сліз мовчки вертає назад…

Та ж не буде це вічно. Прийде Воскресення День. Спільним тактом застукотить серце живе в людських грудях онімілих, здрігнеться і в мідяних грудях серце «Німого». Згине кривда стара, зблакитниться Чорне море, обізветься дзвін Клєментінський, і вирне з моря капличка Святого Папи Климента, що своїм тілом давно вже пов’язав докупи і Київ, і Рим[7].