Читать книгу Силует - Наталена Королева - Страница 5

Хто порахує, в який уже раз жебрак Рехум іще й іще повторював своє оповідання про те, як уздоровив його Ісус із Назарету?!

– Сидів я, як завжди, в двох перегонах від міста, край дороги. Аж чую: суне юрба. Гукають Осанну сину Давидовому… Питаюся: що воно? Ісус, – говорять, – з Назарету. Той, що з роду Давидового… що мертвих воскрешає, сліпим повертає зір… Гм… сліпим. Чув я про Нього, чував і раніш. Як би й не чути?!. Але ж ось, тепер… ну, неначе мене щось у саме серце штовхнуло. Як не закричу я щосили: «Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!» Та й кричу, та й кричу… вже не міг спинитись…

Довкола уздоровленого сліпця все тіснішим колом збивався натовп. Притримуючи положену на рамено боком порожню амфору, заслухана дівчина не помічала, як перекупка Зебуда притискує її аж на столик міняли Масфара. А той, і сам заслухавшись, забув про свої гроші, що вже ось-ось, від іще одного струсу столу, розточаться в поросі вулиці…

Все в Єрихоні, що мало вуха, знало про повернений чудом зір жебракові, знало й про те, що Пророк-Чудодій наближається до Єрихону. Верховіття пальм, що по них і саме місто зветься «містом пальм», вітали здалеку перші святого Пророка. Хитаючи віялами широких листків, вклонялись Йому, кидаючи під ноги прозоро-сині килими тіневих візерунків. Жінки виносили з домів хворих дітей. З подвір’їв виносили на ряднах або й з ліжком недужих, калік, умираючих. Зігнута в попереку, всім знана бабуся Едида, що вже багато літ не могла випростатись, сперта на короткі палиці, поквапливо совгала назустріч Учителеві.

Дужі діти веселою хмарою непосидючих пташок, з вигуками й верещанням перебігали вулицею. Нарешті, не марнуючи часу, завели гру: коли одна лава співала веселої – друга пританцьовувала; коли ж танцюристи заводили сумної – перша лава вдавала, що плаче[3].

А Рехум все розповідав. Тепер говорив про багатиря Мататію, того, що звуть його «праведним», бо ж ізмалку дотримує усіх приписів Закону.

– Дотримує! А от же, й не пішов за Вчителем… – казав Рехум в схвилюванні, й раптом обома руками затулив собі очі.

– Що, що тобі? Знов не бачиш? – вхопив його за плече гандляр очеретом на стріли.

– Та де?! – закрутив жебрак головою. – Бачу світло! І світ у славі його, немов цар Соломон у вінці променистому… І барва очам моїм усміхається, як лука, квітками весняними вкрита. Тільки ж усе здається мені, що від нині нічого й нікого не повинна душа моя бачити, крім Того, Хто мене уздоровив! – надхнено підніс обидві руки Рехум.

– Але-ле! – знизила плечами Зебуда й подала переконливо: – То тобі з радощів, сину!.. Ум за розум заходить.

– Стривай, стара!.. А чому ж не пішов з Раббі Мататія? – допитувався гандляр очеретом.

Рехум оглянувся, і погляд його впав на невелику, огрядну, кремезну постать митника Закхея, що неначе вся дихала добробутом та задоволенням. Закхей нічого не питався, не виявляв збільшеної цікавости, тільки, стоячи здалека, дивився. Його живі карі очі немов були освітлені червонавими вогниками зсередини. Не мішався до життя натовпу, тільки обсервував юрбу й тішився, бачучи, як рухливо та яскраво в проміннях сонця метушаться люди. Приємно було й те, що ось, знову, як за колишні прадавні часи, на землі діються чуда, а він, Закхея, може чути про них від самовидців. І навіть сам колись може побачити диво. «Гарна річ – життя…» – ткала думка казкову м’яку запону. І за тією зникли неестетичні прояви життя, ті, що на них не любив звертати уваги Закхей. Було йому досить тільки того світу, який давав приємність. А про той – інший, – що існував іще десь, – він намагався не згадувати та найдокладніш забути.

Рехум зауважив той «чужий» митників погляд. Підсвідомо відчув, що відмежовувало того, обсипаного дарами й ласками долі випасеного чоловіка від них, скривджених дітей вулиці, пасинків життя. Вмить зникло світло надхненої радости, й, мов чорною хмарою, затемнилось наростаючою заздрістю. Нестримно закортіло вразити, зганьбити того маючого задоволеного життям «грішника».

– Чому не пішов? Та тому, що Мататія – багач! – відповів Рехум, навмисне підвищивши голос. – Тому, що, як говорить сам святий Раббі, тяжко покинути статки та достатки навіть і для Царства Божого… навіть і задля науки Вчителя з Назарету, що розплющує очі сліпородженним…

– Ось тобі, думний Закхею, маєш!.. Ото, не лізь до голоти та вуличного сміття! – додав у думці Рехум і з облегченням голосно зідхнув.

Закхей глянув на нього й відійшов так само мовчки, як мовчки дивився на оживлений натовп.

– Для тих, що бігають босоніж, – чиста й ціла одіж – вже провинна й образа, – подумав без роздратовання, хоч і відчув, що Рехумів натяк належався йому. Як це дивно: всі ці люди народились у тому ж таки місті, говорили між собою тією ж самою мовою, в дитинстві грались разом, як брати, мали одні думки й інтереси, жили однаковим способом. А от праця, завзяття й воля до ліпшого винесла його, Закхея, над ними. І вже вони – ворожі до нього. Йому ж – чужі, як… самаряни чи філістимляни… Але – що йому, зрештою, до того всього?! Своєю силою й розумом він досяг, що тепер – у повнім цвіті літ він може жити, як хоче, в фізичній і духовій розкоші. Нещастя оминають його, та й він сам уміє не допускати до свого серця терпкости. Навіть смерть не діткнулась холодом жалю й утрати до його душі: батьки повмирали, коли ще він не розумів жаху смерти, а тому й не жалів за ними, навіть не відчув, що їх йому бракувало. Ах, красна річ – життя!..

Закхей був самітний, не шукав ні приятелів, ні друзів. Не мав і дружини. «Прив’язаність – корінь страждань», – спокійно посміхаючись, відказував, коли дивувались його самітности.

– Самотарство?!. В нім – моя сила й моя радість. Я не маю потреби ні про кого дбати, не маю страху когось дорогого втратити, коли нікого не хочу мати на помешканні в своєму серці. І не потрібуватиму! Я – сам собі пан, й ніхто нікуди не може повести мене. Ні-куди й ніколи…

Повільно йшов затіненою стороною вулиці до свого затишного дому, де звичаєм, перейнятим від переможців-римлян, назбирав багато різних гарних, незвичайних речей, творів мистецтва, знання, науки. Ні, не люди, тільки ліпші їхні твори та природа могли бавити його й заповняти шляхетними інтересами прогалини вільного часу. Тут був його власний «світ», для якого він був центром і сонцем.

Мріяв: ось зараз сяде в саду, під розлогим фіговником, тим, що віти його перевісились через мур, на майдан, а з другого боку купаються в красному Закхеєвому басейні. Освіжить текучою водою запорошені ноги й під муркотіння водограю читатиме свою улюблену «Книгу мудрости Соломонової». Вона бо одна вміє правдиво показувати марність речей життя цього, несталість та кволість поваги людської, а особливо – жіночої.

Цілком заспокоєний після неприємного, надто близького дотику до юрби, він аж додав трохи кроку. Та ж зненацька табун дітвори спинив його. З шаленими вигуками хлоп’ята летіли вздовж вулиці. Більші ламали, де можна, зелені галузки й, вимахуючи ними, гукали щосили:

– Осанна! Оса-анна Сину Давидовому!..

За дітьми, прорвавши загату буденних обов’язків, лився нестримний людський потік. Нові струмочки долучалися до нього з базарів, майданів, бічних завулків і домів.

Цей новий, несподіваний акорд піднесення й неспокою відбився дисонансом в душі Закхея. Йому ще дужче схотілося посмакувати радість свого відокремлення від чужої йому юрби, почути свою вищість у свідомості, що він – «не такий» і «не з них». Але що крики натовпу зірвалися знову, як ураган, Закхей оглянувся:

– Надхнення натовпу перед «його Пророком» мусить виливатися у шалених і неестетичних формах, – усміхнувся поблажливо й півпогордливо. – А все-таки цікаво: що може відчувати при тих несамовитих вигуках сам Пророк?

Цікаво… Дійсно, – та зацікавленість витяглась, як кіт на сонці, але зникла, як хмарка в блакиті.

Ось, нарешті брамка Закхеєвого дому. Тут, під садом, має пройти натовп із Пророком. Тут бо, на громадськім майдані, криниця з найліпшою в Єрихоні водою. А чого ж більш потребує подорожній, як кришталевої води, що освіжає спалені уста та припорошену спекою й втомою думку?!.

От, уже Закхеєва рука на улюбленій книзі. Немов навмисне чіпляються його думки глибокі цитати про приятелів та любов. Але ж і вигуки та гамір з вулиці настирливо вдираються в запашну тишу його душевного саду.

Поклав сувій на широкі поручні мармурової лави, підвівся й підійшов до стіни, де фіговник підпер її своїм грубим стовбуром. Закхей сперся на дерево і задивився вздовж вулиці. Було видко далеко, майже до міської брами, бо ця частина саду, на асирійський взірець, була на штучно насипаному пагоркові.

Дітвора вже збивала куряву по цей бік кам’яної брами. Ось з-під неї виткнулось двоє сивобородих. Вони спинили дітей, щось їм говорили, вказуючи набік руками: щоб відійшла з дороги малеча. Але широкий, білий рукав крилом майнув у повітрі, ліг на плече сивобородого. Висока біла Постать виплила з прозоро-синього холодку брами й простягла дітям обидві руки.

Чорні, ясні, рудаво-каштанові голівки замиготіли в золотих порошинках куряви, збитій десятками прудких дитячих ніг. Тепер уже не поважні обивателі міста, а вони – ці галасливі діти – вводили Вчителя на площу, вимахуючи в тріумфальнім поході цілим лісом великих галузок.

І раптом Закхей почув, як безпідставно-радісно захвилювалось його певне серце. Несподівано пролетіло в голові сполоханим птахом:

– Як міг той Мататія не піти за Ним, коли Він його покликав?

Й непереможно, пекуче захотілось побачити Раббі з Назарету. Побачити зблизька Того, Хто робить чуда єдиним словом! Єдиним словом зміняє відвічну природу…

Погляд Закхеїв покірно побіг до Вчителя. Та ж саме за рогом зникла група дітей, а потім – і біла Постать. Але це тільки так здалося: ось в синім затінку пальм вся блакитна Вона майнула знову…

Перші хвилі людського потоку влились на майдан.

– Осанна! Осанна! – як дим кадил, здіймалося до сонця, танучи в блакиті.

Закхей вхопився за галузь фіговника й, не віддаючи собі справи з того, що робить, підніс на руках своє важке тіло й втягся в рясну крону дерева. Намацав ногою віти й видерся вище. Умостився на двох сплетених галузях, цілковито схований за широким, блискучим листом.

– Добра це була думка – одягти сьогодня брунатну, як стовбур дерева, одежу! – по-дитячому просто заграло світляною хмаркою в душі. А далі вже укладалось само собою:

– А отже я побачу Його, близько-близько!

Думав й розправляв перед собою тоненькі галузочки та рівняв листя, щоб виглядали з них тільки самі очі.

– А Раббі й не підозріватиме, що старший митник Єрихону, не гірш за горобця, примостився на дереві, тільки щоб глянути на Нього. Хі-хі!

Дрібним, радісним сміхом, як у далекому дитинстві, затремтіло серце, мов блискуче-рябенький нашерх на срібній поверхні тихого озера.

Ось уже Вчитель і біля криниці. Так, спинився. Підносить чарівну голову. Сліпучим сяйвом обливає йому сонце темне, як темний мед, волосся. А очі!.. Куди ж дивляться вони так угору? Закхей і собі на хвильку підніс угору свої. Не міг повірити, що цей погляд скеровано на нього, того самого Закхея, що перед хвилею уявляв себе «центром і сонцем свого світу», а тепер почував себе, мов маленька, безтурботна дитина. Чи ж він народився знову?!.

І раптом вчув голос, від якого забреніла ніколи досі незнаним щастям вся його істота. «Впізнав» цей солодкий голос, ніколи раніш не чувши. І, хоч не розібрав слів, відчув непереможний Його поклик, і зрозумів: від цієї хвилі починається для нього – митника Закхея – нове життя. М’яке, не осліплююче очей сяйво послалось перед ним безкраїм шляхом у вічність, де мерехкотить Велика Мета. В той єдиний зламок секунди, що Вчителів погляд спинився на ньому, й мов теплими руками взяв його серце, пролетіла Закхеєвою уявою «мудрість віку цього», й здалось йому, що він пережив цілі століття…

Не зліз, як годилось поважному мужеві, а камінем упав з фіговника, щоб відчинити браму дому й свого серця Тому, Хто захотів увійти в них.