Читать книгу Силует - Наталена Королева - Страница 6

Світляна чалма ще огортає верхів’я Демавенду[4]. Але під важкою тіню гори – вже фіялково-синя ніч. Лиш ясним мереживом розбіглися стежки: білі, мов посипані сяючим снігом. Стільки світла всмоктали в себе за день, що й з пітьмою вгаснути не можуть…

В заглибинах долин озерами вкладаються тіні. Гостріше закреслюються ребра хвилястих горбків. Довгим фризом, як на рельєфах стародавніх гробниць, на металево-блискучому небі випинаються череди буйволів, отари кіз та овечок, обгорнених зрожевілим завоєм куряви. Зникають, всмоктуються поміж сільськими будівлями з плескуватими дахами. Немов не справжні тварини – лиш духи чи примари, ще вертаються «на своє місце» – на барельєфи недавніх гробниць, висічених там у скелях.

Останнім промінем ще раз торкнулося світло скелі, на якій чекаю на каравану. Смараґдова ящірка блиснула на мене золотими очима – казкова дорогоцінність, яку ще дарує мені вже вгасаючий день. Ліниво сільським хором здалека гавкають пси, на тому музичному тлі а сapella дитячий голос вкрутив срібним сверликом хроматичну трель…

Поночіє. Однак кожен камінчик ще немов світиться, творячи чарівний світанок надприродного дня, незнаного людській північній уяві.

Міраж? Марево? Та чи ж бувають вони і вночі?..

– Не журись за приятелями й житлом, що покидаєш. В світі бо знайдеш знов і житло нове, й нових друзів!..

А! Нарешті вже й караван-баш[5] Зейнал!

З присмерку спочатку виринає його прислів’я, що в нього завжди напоготові, а потім і його висока постать. Мовчання й пустиня, серед яких він переважно живе вночі – бо ж удень каравани відпочивають, – перетворили Зейналову голову на книгу афоризмів.

– Так вирушаємо?

Хитає головою й сідає обіч мене:

– Ще можеш дивитися на Демавенд. Образ бо його, як обличчя милої, мусить бути в душі – навіки.

– Любиш своє рідне село, Зейнале, під чарівним Демавендом. Маєш досить верблюдів і отар… Що ж – скажи – жене тебе світами з караванами?

– Не слід шукати захисту в спокійному гнізді, бо ж у гніздах найчастіше біда ловить птахів.

Тепле мовчання хвильку пестить нас ніжністю матери.

– Бо ж мовчання – голос природи й відзивається так ясно до того, хто навчився вслухатися в нього, – мов дражнить мене Зейнал: так хочеться витягти казку з його невичерпальної скарбниці.

– Зейнале, ти ж бо все знаєш: що то є фата-морґана? Скажи: відкіль взялося мерево на світі?

Я не дуже й підхліблюю караван-башові: природа бо не має від нього таємниць.

– Хай буде над душею твоєю благословення Алаха, – помалу починає Зейнал і перебирає струни пам’яти, розбуджуючи гармонійні акорди. – Слід мужньо нести холодний труп світа цього і бути сильнішим за нього. Бо ж що є світ? Танцюристка! Кожному всміхається вона лиш на одну мить. Хай же дасть тобі Алах, щоб життя твоє було такою казкою, яку розповідати приємно… Життя ж бо – це тривала казка…

Слухаю уважно й пильную: коли ж знайде Зейнал у своїх скарбах те, чого шукає? О, вже знайшов!

– Так, от… Та ж нема часу, то коротенько. Давно це було. Земля ще цвіла, як весняна квітка, а людство переживало ранок своєї молодості. І вирішив шах Джіан-Аґір, мудрий оборонець Вічного світла, виставити собі місто-столицю. Місто райської краси, місто несмертельної слави. Нічим не мало воно бути подібне до ні одного з тих красивих міст, що їх знало людство. Більше! Нічим не сміло воно бути подібне і до тих міст, що будуть потім. Та хиба ж можуть збудувати таке місто знані великому шахові його власні будівники? І послав гінців, людей військових, розвідчиків і шпигунів по всіх світах, по всіх шляхах великих. І велів хапати, де тільки пощастить, митців чужих: малярів, різьбарів, будівничих і тих, що складають чарівні казки. І наловили їх силу-силенну й поставили перед очі володареві. І сказав Джіан-Аґір:

– Мистці!.. Я дам вам усе, чого забажає ваша душа, а ви дайте мені лиш твори вашої уваги. А не дасте, – я заберу й ваше життя.

І взялися мистці за працю. Віддали за власне життя всю творчість свого духа. І повстало місто. Несподіване як сон, химерне – як казка. Вигляд цього згучав співом Гурій, грало воно барвами тисяч веселок. Та ж сказали мистці Джіан-Аґірові:

– Ми виконали твою волю. Але одна умова: почекай повний місяць виходить в столицю нову, – мусить у ній все осісти, стверднути, просохнути. А нас відпусти до домівок своїх.

Дав кожному щасливий шах і золота, і самоцвітів, а сам і день, і ніч дивився здалеку на чарівну столицю свою. Дивився і мріяв, як у місті отім, що було наче мрія сама, буде щасливе життя його. А як минуло тридцять день, могутній шах з почотом, військом, урядниками й людьми рушив до своєї нової столиці. Була вона близько, та ж прийшлося йти далеко. Бо щоближче підходив до міста Джіан-Аґір, то далі й далі відступалося від нього місто. Так і не зміг наблизиться до нього й ніколи в нього не вступив… Бо ж все тікало воно, те місто – мрія, як хмарка на небі, як вітерець у повітрі. І як мінлива хмарка, розпалося на тисячу тисяч шматочків, що розсіялися пустинями світу, невловимі й недотикальні навіки…

– Чому ж? Чому ж так? – не витримую я.

А Зейнал, неначе й не чує питання, продовжує:

– І зрозумів мудрий шах Джіан-Аґір, що не можна збудувати душі володарства руками байдужих до слави країни чужинців. Нічого тривалого не дасть серце, насильством до творчости примушене. Й не спів радости та слави, – лиш марево пустині встає під загрозою смерти…

Глухо дзеленьчали деревляні дзвоники на шиях верблюдів: згук, що його не забуде серце, в яке він впав хоч раз. Довкола багаття заметушилися чорні силуети людей і звірят. Караван був готов у дорогу.

– Час розмотовувати далі клубок шляху, – підвівся Зейнал. – Рідним стає край, що й на хвильку дав сердечний відпочинок мандрівникові. Та ж далі йди, людино! Місця досить знайдеш у світі завжди…

А коли вже рушили, додав:

– Стояча вода загниває. Коли б місяць зістав нерухомий, то ніколи не досяг би він повні своєї…