Читать книгу Подвійні міражі - Наталка Шевченко - Страница 4

Одинарне місце над заднім колесом, підборіддя, притиснуте до колін, бо неможливо випростати ноги, і трясе так сильно, що відчуваєш сідницями кожен камінець, по якому ковзнула шина, – подорож обіцяла стати незабутньою, і Влада не сумнівалася, що з перших же секунд поїздки цю обіцянку буде виконано. Однак вибору не лишалося. Утім, як стверджувала одна мудра людина, його відсутність чудово прояснює розум. Саме те, що їй потрібно. Та що вже гріха таїти – необхідно, як повітря. Хто ж це сказав?.. Здається, Генрі Кіссінджер. Тямущий дядько, ніде правди діти.

Влада зітхнула. Вона сумнівалася в тому, що її розум стане ясним так просто. Усе, що трапилося вчора, покрило мозок сіруватим туманом, а органи чуттів немов оголосили страйк. Дівчина майже нічого не чула, дивилася на забитий людьми – істотами – салон маршрутки, і не бачила їх; навіть запах, себто сморід, який утворювався в закупореному, як підводний човен перед зануренням, мікроавтобусі, від спеки за вікном та давно немитих тіл і непраного одягу в салоні, не надто сильно дратував її, зазвичай таку чутливу до різного роду ароматів, що це межувало з параноїдальними примхами. Хоча у клубі ця чутливість їй не заважала, але то інша річ. То робота. Ні, не так. Покликання, яке приносить грубі гроші… Приносило. Боже, ще якихось двадцять годин тому Влада була така щаслива!

А зараз її засмучувало одне – що не атрофувалася здатність відчувати біль, серце не ампутувалося саме по собі, а ще пам’ять… не завадила б трепанація. Коротше кажучи, Владлена – так її на честь Ілліча «звіздонув» (бо слово «охрестив» сюди не надавалося) схиблений на марксизмі-ленінізмі партійний дід – відчувала. Ще й як відчувала. Вона вся була суцільним запаленим нервом, який намагалися видалити із зуба життя без анестезії.

Мабуть, вона лише на таке й заслуговує.

Ні, цього не може бути! О, Боже мій, за що? Що вона зробила?! Що я зробила Тобі, га, Господи?! Особисто Тобі – що? За що Ти зводиш зі мною рахунки, не оголосивши загальну суму боргу?!

Крик, що готовий був зірватися з губ, Влада буквально ковтнула, і він забився в роті гіркувато-солоним метеликом. Бракувало ще влаштувати істерику тут… перед цими людьми. Дзуськи! Вона витримає, зможе… забуде все як страшний сон.

Так. Саме так. Треба думати, що то був сон. Усе – і вчорашній вечір, і ті сім років, які здавалися їй раєм. Ідіотка! Дурепа! Квочка тупа, як кут у сто двадцять градусів! Що на неї найшло?! Чому вона вирішила, що має право на щастя? Навіщо заплющувала очі на всі тривожні ознаки – а їх було досить, тих ознак – аж доки не вдарив грім, і виявилося, що запізно хреститися? Вони говорили три години – Владі потім самій не вірилося, що так довго. Коротке резюме розмови:

Отже, ти зробиш це для мене?

Авжеж. (Усміхатися, ширше… так, ще трохи… чудово. Зуби показуємо, як на рентгені, в очі додаємо щирої відданості.)

Хороша дівчинка. (Хороший песик… давай, лижи мені дупу! Ну, я кому сказав!)

Шок – це рожен, на якому судомиться, конаючи в муках, твоя віра в людей і твоя душа.

Та кому, в дідька, цікаво, що ти відчуваєш?!

Отож бо й воно, що нікому. Її чоловіка, принаймні, це не зацікавило.

Я підберу тобі класного партнера, любко. Гарного, сексуального… Ще й право вето тобі надам – але ж гляди, не зловживай. Обіцяю, тобі сподобається.

Владу знову занудило. Ні, тільки не зараз! Не тут!

Ох, Антоне, що ти накоїв?!

Знищив наш шлюб, тільки й усього!

Влада прикрила очі, міцніше вчепившись у ручки дорожньої сумки так, ніби та була рятувальним кругом. Джинси, вовняна кофта, спіднє, черевики без підборів, зубна щітка, мило, рушник і трохи грошей – ось і все, що вона встигла захопити з дому. Зубну пасту доведеться купити десь дорогою, або вже на місці… Але нічого, вона витримає. На жаль, не вперше.

Мій стійкий олов’яний солдатик. Як я люблю тебе за це…

У тому шлюбі-сні так говорив Антон. Тепер вона дізналася, як він любив її, а тоді вірила кожному його слову. Їй було байдуже, за що він її кохає, головне – аби кохав. Смішна ти все-таки, – сказала Влада сама до себе. Ти – і раптом любов. Піди вмийся, може в очах розвидниться.

Або зведи рахунки з життям – і біль мине. Більше не буде боліти. Ніколи.

Яка спокуслива думка! Одну-єдину крихітну мить довжиною у вічність Влада була готова прислухатися до свого внутрішнього голосу, вже й руку поклала на причинені дверцята маршрутки, щоб відкрити їх, але потім… потім віра в Бога і мамине релігійне виховання, ще смішніше в ній, аніж прагнення любові, хором запротестували. Це гріх, – сказали вони. Господь ніколи не дає людині більше, аніж вона може витерпіти. Думаєш, іншим легко? Неси свій хрест.

Я падаю…

Неси.

Я більше не можу!

– Вибачте.

Велетенська тлуста особа невизначеної статі, тупаючи, як стадо слонів, наступила на поділ Владиної довгої спідниці, від чого полотно тріснуло, ще щось пробурмотіла і важко гепнулася на вільне місце подвійного крісла, ліворуч від Влади. У проході, вузькому, як вушко біблійної голки, приземлився лантух із бараболею, невеликий, кілограмів на п’ятдесят. Можна було рушати.

* * *

Гляньте-но, як вона на мене дивиться, царівна-несміяна! Наче я їй гривню винна! Ну, зачепила я її спідницю ногою – страшне діло! Я ж перепросила, чого б ото писок кривити?.. Ач, вуста курячою гузкою склала, так я їй не подобаюся. Ну й до біса! Що я їй, червінець? За поїздку заплатила, як усі, маю право! Хіба що бараболя… Та не на плечах же її перти в Зоряне!

Ксеня витягнула набряклі ступні із затісних черевиків і з насолодою поворушила пальцями, намагаючись не звертати уваги на зверхній погляд фіфи-фартушанки, розцяцькованої, що твоя ялинка на Різдво. Кульчики, браслети, писані пацьорки в сім разків – та лише за одне це намисто можна купити і маршрутку, і всіх пасажирів, якщо взагалі не весь тутешній автопарк. Хоча до простої сірої сукенки ті прикраси геть не пасують, ні в тин ні у ворота! А що вже фарби на тварі, злостилася далі Ксеня, скоса позираючи на дівулю, яка вже переморгувалась з якимсь вуйком, то ткни пальцем – дірка буде. Ач, щоки мов буряком терла, та й губи, свята Пречиста, як два криваві вареники!

А очі – наче прірва. У такі раз поглянеш і загинеш. Уже назад не буде вороття…

Ксеня зітхнула – тихенько, так, щоби, Боже борони, фіфа не почула – і замислилася над тим, що сказав би їй на ці думки панотець Зіновій.

Заздрість, – прорік би він, – це смертний гріх.

А вона таки заздрила. Пекуче. Бо колись – Пречиста Діво, невже це було лише п’ять років тому?! – теж була такою, як ця краля. Або майже такою. Тоненькою, мов тростинка, смішливою, співучою – на все село дівка! Де все й поділося? Вийшла заміж, знайшлося троє діточок, Василько, щоправда, проти був, казав, нехай поки з одним раду дамо, на ноги станемо трохи, а потім вже… Та вона наполягла на своєму. Церква говорить, що запобігатися – це гріх, а секс у шлюбі – лише для продовження роду. Коли Ксеня завагітніла втретє, Василь… ні, він нічого такого їй не пропонував, ніякого аборту, просто очі в нього стали якимись утомленими і… безнадійними. Не радів сину, що народився після двох дівчат і ріс хворобливим та вередливим, і до неї, жінки вінчаної, також більше не торкався. «Досить злидні плодити», – сказав, як відрізав. Пропадав на роботі – а працював водієм-далекобійником – по двадцять днів на місяць, і лише Пан Бог відав, що за лярви його в дорозі гріли, такі, певно, як оця… Ксеня знову зиркнула на фіфу. Та, хоч і шкірилася в тридцять два зуби до дядька зі смоляною чуприною й такими ж вусами, що сидів поперед неї, і заради такого діла аж в’язи до хрусту скрутив, усе одно виглядала сумною і ніби зболеною. Ксеню це чомусь потішило, та ще й так, що терпкий біль у розпухлих ногах перейшов від цієї дрібної втіхи. Нічого, Бог усе бачить. Усім відплачує за діяння їхні, так чи інакше. А якщо на світі є справедливість – певно, що є, хоч і не завжди її видко – то такі панни мальовані мусять страждати анітрохи не менше, аніж вона, Ксеня, по суті – солом’яна вдова, і спрацьована двадцятидворічна мати трьох дітей. А може, й більше. Бо грішили більше.

Ксеня з полегшенням відкинулася на спинку розгойданого сидіння – ззаду миттю пролунало придушене квакання, та жінка й не подумала озиратися. Маю право, – знову подумала вона. Їхати, як усі, сидіти, як заманеться, везти дітям картоплю, а хто не згоден, нехай йде пішки. Ксеня ще раз – востаннє, як сказала сама собі – глипнула на лялечку і помітила самотню сльозинку на зайве нарум’яненій щоці.

Так отож. Не все коту масниця.

* * *

Маршрутка рушила, і Павло Вільгельмович – для колег просто Павло, для дівчат – Павлуша – спробував випростатися у своєму кріслі. Спроба не вдалася, крісло рипнуло, похилилося і ледь не вибило засиджену мухами шибку металевим підголівником. Цікавий винахід, до речі, – металевий підголівник автокрісла. Торквемада б його оцінив.

Машинально погладивши довгі вуса, схожі на ікла моржа, тільки чорні – жест, знайомий усім працівникам «Леди» – Павло кахикнув і торкнувся невеличкої валізи, що лежала в нього на колінах. Дотик до сріблястого металу відгукнувся в пучках чимось, схожим на удар струму, нагадавши і про поспіх, з яким збиралися речі, і про обставини, які цьому передували. Скрутні обставини, ніде правди діти, прикрі, дещо сумні. І ось він, Павло Вільгельмович Штос – утікач чи, ще точніше, вигнанець. Важко повірити, що це про нього. Й болісно, бо він не чує за собою жодної вини. Абсолютно всі його колеги – і підлеглі, і керівники – на його місці вчинили б так само. А йому не пощастило. Усього лише не пощастило, ось і все. Таке трапляється. Чорна смуга, фатум… невдале розташування планет та зірок на небі, хай йому грець! То був просто не його день. З самого ранку все пішло шкереберть. Спочатку він довго випихав чергову одноразову коханку зі свого ліжка, потім, ще довше, зі свого дому; тупа курва все ніяк не випихалася, прагнучи дізнатися, коли саме він їй подзвонить, бажано – з точністю до хвилини, і несамовито рвалася приготувати любчику сніданок. Павло дозволив їй зварити каву й зголосився заплатити за таксі, чого зазвичай старався не робити. Ця дівчина нічим його не вразила; відверто говорячи, він геть не пам’ятав, як із нею було, і це також його схвилювало. А ще – похмілля, з яким довелося боротися силою волі, холодним душем і медикаментами. Не найкращий початок дня, не кажучи вже про добове чергування, та яка на те рада? І ось результат…

Тобі слід відпочити, старий. Давно вже час. Візьми відпустку за свій кошт, і… утім, що це я? Візьми відпустку, як має бути. Ти вже три роки гаруєш без вихідних. Скористайся нагодою і розслабся.

Голос директора клініки запищав у вусі, мов нав’язливий комар. Павло скривився. Інеса Борисівна Тягнидуб, яку в «Леді» заочі називали «Арманд», цілком відповідала як своєму прізвищу, так і прізвиську, носила виключно шкіряний одяг – лікарі в ординаторській закладалися, що й спіднє в неї шкіряне, рясно всіяне металевими кнопками та шипами – курила «Приму» без фільтра і робила похибку на стать підлеглих лише у звертанні до них, уживаючи відповідно «стара» та «старий», навіть якщо розмовляла з сімнадцятирічною медсестрою чи санітаром років двадцяти. У її вустах поради звучали, як армійські накази набували інтонаційного забарвлення цілком таємних урядових радіограм, і сперечатися з нею чи, Боже борони, ставати їй поперек дороги наважився б хіба що потенційний самогубця. У клініці «Леда» таких не було. Психологічне (та й професійне) тестування претендентів на посаду в найкращій медустанові Змієва проводилося на вищому рівні. Задля створення потрібного мікроклімату в колективі можна піти на будь-які жертви, частенько повторювала Арманд. І так само часто йшла на жертви – моральні, матеріальні, людські. Однак потрібний мікроклімат аж ніяк не заважав колегам сахатися від Штоса, як від пранцюватого. Після інциденту головний лікар перестав із ним вітатися, завідувач хірургії більше не забігав на чай «із грамулькою коньячку», при випадкових зустрічах у коридорі коротко кивав, на нарадах, сипнувши з вуст сухе, піщане «Павле», не звертався до нього прямо, від чого їхні перемовини нагадували дурну дитячу гру в «зіпсований телефон», а керівник невропатології, приваблива брюнетка років сорока, з якою в Павлуші передбачався перспективний в усіх сенсах цього слова зв’язок, прямо в лоба назвала об’єкт своєї нереалізованої пристрасті «катом», і взяла за правило обходити зіщуленого, мов побитий пес, Штоса десятою дорогою. Що думали про нього підлеглі, Павла Вільгельмовича не вельми обходило, але також було прикро, і бадьорості та бажання працювати не додавало.

Клініка, якій він віддав десять років свого життя, тепер висмоктувала з нього всі соки. Якась, прости Господи, Голгофа, де його розпинали щодня. Страшна то річ – людський осуд. Страшна, сліпа і безжальна.

Штосу пригадалося, як він ще зеленим новачком – усього лише п’ять років професійного стажу після інтернатури, та й ті в задрипаній районній поліклініці – уперше переступив поріг кабінету Інеси. Амбіційний, самовпевнений, дещо зухвалий Павло чимось припав їй до душі, і отримав роботу з легкістю, що вразила пані Тягнидуб не менше від нього самого. Шкірячись до Штоса, як казкова Кобиляча Голова, Інеса, поміж іншим, поквапилася розвінчати культ особистості Гіппократа, кількома влучними і дотепними зауваженнями змалювавши справжні моральні засади отця медицини. Пані директорка нагадала, що давній грек працював за драхми, а не за ідею, не гребував тим, аби виписати неправильне лікування чи поставити невірний діагноз неборакам, що не могли йому заплатити, а деколи просто посилав таких якнайдалі в недипломатичних виразах. Збереглися письмові свідчення, що кільком його пацієнтам таке «оздоровлення» вартувало життя, а отже, підсумувала Інеса, у гузно всі ці сентименти навколо клятви Гіппократа та людей у білих халатах. Присяга і безкоштовна допомога – це туди, за півкілометра від «Леди» – в обласну клінічну лікарню. Або ще далі, кілометрів за сім – там поруч відразу дві поліклініки: і центральна міська, і обласна. Або високо в гори, де ведмедячі стежки, і де на безіменному хуторі з трьох хат живе знахар, травник, а за чутками, ще й мольфар, старий Єремія – він грошей не бере, бо в долину вже років сорок не спускався. Якісна ж медицина не може бути даровою, а хороший лікар – голодним. Це закон. Окрім того, «Леда» – не благодійний фонд, а приватна клініка, якою володіє – сюрприз! – Інеса Борисівна одноосібно. Отже… і пані Тягнидуб зробила паузу, красномовнішу від тисячі слів.

…До речі, того дня Павло мав непоганий шанс дізнатися, яке спіднє носить директорка – шкіряне, бавовняне чи шовкове – але застидався, чим розчулив Інесу заледве не до сліз. «Хлопчик-кульбабка» – нарекла вона новачка. І вважала таким ще деякий час, приблизно рік, доки кульбабовий пух Штоса не зійшов на пси, і не виросли натомість довгі залізні голки. А нині… лише статус директорського мазунчика врятував Павлушу від неминучого звільнення. І за що? Адже він лише робив, що веліли. Гроші наперед.

«Газель» або «Рафик», чи як там, у дідька, називалася бляшанка, на яку він мав нещастя сісти, занесло на повороті, і Павло увесь аж затрясся, вважаючи, що з цього крутого піке йому уже не вийти. Проте минулося, водій, лисий кремезний чолов’яга з блідим лицем упиря в третьому коліні, на диво зграбно вирівняв машину і на мить озирнувся, підбадьорливо усміхнувшись пасажирам. Штос почув, як коротко, крізь зуби, застогнала дівчина за його спиною, та й сам він, правду кажучи, ледь утримався від зойку. Бо в ту секунду напівоберту очі шофера чомусь жевріли червоним, як цигаркові вогники в сутінках.

Примарилося, – вирішив Павло, ремствуючи подумки на своє авто. Як невчасно зламалося і як несподівано! Ось тобі й славетна німецька якість! А новісінький же був «Порше», ще й десяти тисяч не відкатав. Та що вже за цим побиватися?.. Краще подрімати трохи, якщо вдасться, на цих віражах… А потім, прокинувшись, ще пофліртувати зі заспинною панною. Та й спитати треба, як її звуть. Вона гарна, дуже, ще й ефектна – а це важить більше за вроду.

А шлях до Зоряного неблизький. Буде, як згаяти час.