Читать книгу Подвійні міражі - Наталка Шевченко - Страница 5

Від Змієва до Зоряного було кілометрів двісті, але хто в горах міряє відстань кілометрами, той ніц життя не знає. Дорога то звивалася кільцями, мов розгодований удав, то зненацька повертала назад під кутом, гострим, як лікоть дистрофіка, то зляканим зайцем петляла між скелями, і мало де дозволяла їхати з порядною швидкістю. На Займищі, невеликому хуторі під Змієвом, маршрутку зупинили двоє дівчат, на вигляд – сестри, десяти і восьми років. Сіли вони за перегородкою, на подвійне місце біля водія, чим, як здалося Владі, викликали невдоволення останнього. Дивний шофер увесь час позирав на школярок скоса, і заспокоївся, лише коли вони хвилин за сорок вийшли на якомусь перехресті. Видимих причин для злості в нього не було, дівчата виглядали чемними та тихими, не хихотіли, не пускали бульбашок із жувальної гумки, не вмикали мобілки з музикою, між собою не перемовлялися і відразу заплатили за проїзд. Та хто його Бога в душу знає, того водія? Певно, він узагалі дітей не зносить, подумала Влада, і викинула це з голови. Озирнулася, ніби ще раз переконуючись, що металевий покручений кістяк позаду неї не став раптом повноцінним сідалом, і що зі спини їй так само ніщо не загрожує, а потім вирішила подрімати. Машину трусило й підкидало, як дідька на горосі, та, на диво, задрімала вона досить швидко – попри це, а чи завдяки цьому? Давно вже її не загойдувало в автівках.

Утім, вона давно вже не їздила на купі металобрухту.

Влада спала, і чи не вперше за цей шалений тиждень їй не наснився Антон.

* * *

Вона йшла до школи, сільської школи, монументальної споруди на п’ять поверхів, із доричними колонами обабіч входу, високими сходами, що ведуть на ґанок під трикутним дахом, високими заґратованими вікнами, холодної і похмуро-непривітної навіть улітку. За живою огорожею з невідомого ботаніці чагарника, окрім, власне, школи, знаходились також вражаючий стадіон – п’ятсот метрів коло, баскетбольний майданчик, яма для відкритого басейну, повна дощової води (яму викопали і гроші скінчилися), трансформаторна будка, кілька вуличних туалетів і клумба, на якій висаджували усе впереміж, і тому нічого, як слід, не росло. На ґанку стояв високий, стрункий чоловік у гуцульському уборі, з барткою в руках. На голові чорний бриль-кресаня, з квітками та павами, біла полотняна сорочка і кептар, оздоблений блискучими ґудзиками та сап'яном, видно, старожитні, на ногах – білі покрениці і ходаки-постоли. Подолавши сходи, Влада наблизилася до чоловіка упритул і побачила дещо втомлене, приємне лице та іконописні карі очі. Добре виголений, тверді вуста посміхалися – їй.

– Слава Ісусу Христу! – привіталася Влада.

– Навіки слава Богу! Ви, панночко, до мене?

– Не знаю… я не знаю… а ви хто?

– Я вчитель у тутешній школі.

– Ой, справді? – це чомусь неабияк її здивувало. – А що викладаєте?

– Математику. Вчу людей, що двічі два буде чотири.

– Хіба вони цього не знають?

– Знають. Та часто-густо забувають.

– Що ж… мабуть, якогось дня я приведу до вас своїх дітей.

Мудрі і водночас на диво світлі, усміхнені очі, осяяли її теплим промінням.

– Я чекатиму, що до мене прийдете ви.

– Так, прийду, – із ввічливості мовила дівчина, і пильно глянула на гуцульський стрій. – Це у вашій школі така форма, чи що?

Учитель засміявся, легкий вітерець бавився його русявою чуприною, що вибивалася з-під кресані.

– Ні, це ми робимо виставу, самотужки. Про Олексу Довбуша, чули про такого?

– Як не чути, – посміхнулася і Влада. – І ви, безумовно, Довбуш?

– О, боюся, що ні. Довбуш – директор нашої школи. Оно він, – і учитель вказав на товстого та низького, як обрубок, чолов’ягу, з пузом, неосяжним, як сам Усесвіт, що хижо, мов шуліка, споглядав за зграйкою хлопчаків біля клумби.

– Ви жартуєте? – не повірила Влада.

– Бігме, так і є. Ото наші опришки із сьомого «Б», будяки саджають, а я – Дзвінка.

– Довбушів убивця?!

– Так. Час від часу нам дістаються кепські ролі. Але це лише театр.

– Це – ілюзія життя, – прошепотіла Влада.

– Власне, – погодився учитель. – А в людині цінується справжнє. Ось, приміром, ви чим на хліб заробляєте?

– Я танцівниця.

– Балерина?

– Стриптизерка, – зухвало мовила дівчина. – І чомусь мені здається, що вам це відомо.

– Бо так воно і є. Вам подобається ваш фах?

– Я люблю танці, – часом вдається і відповісти, і водночас уникнути відповіді. – А вас мій фах не шокує?..

– Ні. Мене цікавить, що ви за людина?

– Як усі. Звичайна. Дві руки, дві ноги, дві цицьки і дупа.

Учитель посмутнішав.

– Це такою вас бачить ваш муж? А де ж у цій схемі голова, дівчино-чічко? Де душа, де серце?

– Я шмат м’яса, та й по всьому. Живого м’яса.

– Той, хто думає так про вас, помиляється, Владо, – ось він навіть знає її ймення, хоч вона й не називалася. – То його біда. А на вас іще жде щастя. Просто вірте в це. Вір у це, доню. І приходь до мене. Коли завгодно. Завжди.

* * *

Біля Ксениного ліктя щось ворухнулося, жіночка, що й собі, за прикладом фіфи-фартушанки, почала куняти, підстрибнула від несподіванки, глянула в той бік – біля вікна сидів підліток, майже дитина, худий і колючий, увесь наче складений із сірників та голок. Це ж треба, таке худе та нещасне, що вона його відразу й не угледіла. А дивно. Він, як кажуть, колоритний. Чорний шкіряний піджак, весь у якихось сірих ланцюжках, чорні штани, кульчики в носі, над бровами та у вухах. Посеред виголеної голови – жмут волосся, якогось сіро-зеленого, мов прив’яле бадилля в буряка. Губи підфарбовані чимось голубим, єхидно скривилися, гострі, мов свердла, підведені чорним олівцем срібно-сині очі проштрикнули її наскрізь. Несподівано густий для такого кволого тіла бас гаркнув:

– Що таке, Слонопотамихо? Чого вирячилася?

– Гей ти, май повагу! – озвався чоловік, що сидів позаду Ксені. – До жінки звертаєшся!

– До купи сала! – пробурмотів хлопець і, зачувши ще один окрик, вишкірився:

– Вибачте. Чого вам, пані Слонопотамихо?

– Ось, – довга, мов жердина, жіночка поруч із захисником, судячи зі шлюбної обручки та кислого, мов оцет, писку, його жона, тицьнула в юного хама кощавим пальцем, – бачиш тепер, Татусю Всесвітній? Бачиш, що із нього виросло? Що з усіх них виростає? Готи-шмоти, емо, ще якась гидь… Ну, чого мовчиш? Заціпило чи повилазило? Ясно тобі, трясця, що з дітей буває?!

Підліток і далі шкірив зуби – з нього було сорому, як із жаби смальцю.

– Юлю, вгамуйся! – стримано попросив чоловік. – Треба серця докладати, аби діти, як бур’ян, не росли, отоді й пуття якогось ждати можна. Утім, тебе це не обходить.

– Так, авжеж, не обходить! – вереснула Юля. – Я тобі що, інкубатор?!

– Ти – моя дружина. Поки що, – відповів муж і додав, дуже тихо, майже пошепки, та якось безпросвітно, як говорив і Василь, утративши надію переконати жінку у своїй правді. То ж Ксеня, призвичаєна, почула те, що мовилося не для її жадібних вух.

– Хай там що, а ти народиш.

* * *

Лідія, самотня пасажирка на подвійному передньому сидінні, уся аж зморщилася, щосили учепившись у полотняну господарську торбинку на колінах, і кілька разів глибоко зітхнула, щоб заспокоїтися. Її муж також частенько шепотів, оголошуючи свої забаганки, й недостатня гострота слуху незмінно відбивалася на обличчі Ліди синцями, а на голові – гулями, тому згодом вона навчилася і за губами читати, і вловлювати коливання повітря від слів, наче той кажан, хоча її шлюбу це не врятувало. Як сказав би Орест, дивина, та й годі. Після тридцяти років спільного життя Степан втомився і пішов гамселити іншу дурепу, молодшу, свіжішу й не таку спрацьовану, як його перша пара. І вона лишилася сама. Як перст. Навіть син… її дитина, єдина…

(не думай про це!)

…дитина – і той…

Не хоче. Ця Юля не хоче народжувати. Не розумію, вона жінка, чи хто? Як може жінка не хотіти дітей?

Ліда обережно озирнулася – з-під лоба, запнутого сірою хусткою на манер порядних мусульманських жон, на дядька швидко зиркнули зацьковані голубі очі. Ні. Це не Степан. Не такий, як Степан. Цілком очевидно, що це добрий хлоп. Потіпахам, як ця Юля, завжди щастить. На добрих хлопів. На порядних. Солом’яний парубок золоту дівку бере. І навпаки.

Хоча… хтозна, чи можна назвати золотою її саму? Для Степана ж, поза сумнівом, визначення «солом’яний» – неабиякий комплімент.

На все добре, мамо. Бережи себе.

Ми ж побачимося, Орчику? Синку? Правда ж, ми ще побачимося?

Оце навряд чи.

Ліда їхала до Зоряного помирати.

Астроцитома – злоякісна пухлина з красивим квітковим іменням – заволоділа її мозком, фактично стала ним, і, як сказав видатний нейрохірург, професор, Вам-Лишилося-Недовго, видаляти там уже нічого. Тобто можна видалити все. Тобто операція не має сенсу. Як і хіміотерапія, котру навіщось – про всяк випадок – таки провели. Як і промені.

Лідо, капут.

Професор був дуже чуйним. Дуже стурбованим. І так за неї переймався… Пропонував паліатив (це покращить вам якість життя аж до смерті), обіцяв влаштувати до хоспісу (ніхто не мусить помирати на самоті), виписав наркотики (болезаспокійливі) і наполягав, аби до Ліди щодня ходила медсестра. Лідія від усього відмовилася.

По-перше, як не дивно, вона почувалася добре. Ну, деколи йшла обертом голова. Час від часу трохи нудило. Слабкість, дезорієнтація – це її майже не турбувало. Сонливість – іноді. Загалом, нічого критичного. Сотні, тисячі людей лише у Змієві мають схожі симптоми і живуть собі якось. Непогано живуть.

Звичайно, жінка розуміла, що все це ненадовго. І знала, що на неї чекає. Що нудота, і блювота, і запаморочення, не кажучи вже про дезорієнтацію та параліч, не забаряться навалитися на неї, ще й гуртом. Тому й вирушила до Зоряного, де на околиці стояла, занепадаючи, ще бабина хатинка-мазанка – мов на неї чекала. Місце там малолюдне, можна сказати, глушина – з трьох боків ліс, з четвертого – річка. Колись Ліді добрі гроші за цю ділянку пропонували, та вона відмовилася. Сама хата варта білих копійок, але ділянка – люкс. Там би доброму ґазді побудуватися, і жити – Бога хвалити. Може, як її грець ухопить, то Орест собі господу зведе на місці мазанки.

А може, й ні. Продасть, щоб і духу маминого не лишилося, і пам’яті про неї – теж.

Сльози набігли жінці на очі, вона часто-часто закліпала, проганяючи їх, та досягла лишень того, що солоні теплі краплі зірвалися з вій і потекли по щоках. Ні. Син не винен. У всьому винна вона. Тільки вона, й вона потребує покути. Тому і їде за сім світів на восьмий, помирати на самоті. Це – її кара. Її каяття. Вона сама себе судила, і винесла вирок – остаточний, і оскарженню він не підлягає. А біль… ще буде, звісно, але болю вона не боїться. Жодного, хоч би й пекельного.

Бо що може бути страшнішим, аніж біль матері, якою знехтувала рідна дитина?