Читать книгу Подвійні міражі - Наталка Шевченко - Страница 8

Погода зіпсувалася несподівано навіть для гір. Щойно сяяло в усій своїй золотаво-червоній красі бабине літо, аж ось нізвідки налетіли хмари, чорні та страшні, немов неситі круки, і несамовито закружляли над здобиччю – купкою переляканих, збентежених людей. Ударив грім, здійнявся шалений вітер, багряне листя зграйкою обскубаних метеликів подалося у вирій. Важкі, довгі краплі дощу, як свинцеві цвяхи, устромлялися в голови та тіла беззахисних подорожніх і частішали з кожним наступним ударом грому, аж доки не перетворилися на суцільну мокру стіну, такий собі крижаний водоспад, від якого годі було знайти порятунку…

Першим не витримав Штос. Мокрий від маківки до п’ят, як безпритульний цуцик, він рвонув на себе іржаву ручку на пасажирських дверях маршрутки. Ручка відвалилася і лишилася в Павлушиних пальцях, але й дверцята відчинилися. Штос влетів до салону першим, сліпнучи від води, що без упину лилася з крисів піжонського, у стилі «ретро», капелюха, невідомо нащо напнутого кілька хвилин тому, і сирим пляцком ляпнувся на сидіння. Відразу за ним біля автівки стояв Бобир, але він не квапився всередину. Пропустивши Владу, Ксеню та Юлю, махнув рукою Геннадію, аби той проходив, і лише тоді зайшов сам. Озирнувся. Бракувало Ліди, а для нього – безіменної старої. Утім, усі інші, окрім Влади, для нього також лишалися незнайомцями.

– А де ця… ну, тітка-мумія? – напівголосно спитав юнак у Влади. Почув Геннадій і, підсвідомо радіючи хоча б такій можливості випустити пару, гаркнув:

– Ах ти ж щеня, знову ти за рибу гроші! Хамло! Треба тебе ввічливості навчити!

Юрко озирнувся на крик, скрививши рота, як лекало, у глузливій посмішці:

– Ти потренуйся спершу на дружині. Якщо вона дзявкотіти перестане, то й на мені спробуєш.

Щоки Геннадія взялися червоними плямами, а чоло побіліло. Він зірвався на рівні ноги, стиснувши кулаки і вже готовий був кинутися на хлопця, проте забракло простору. Випроставшись, чоловік з усього маху врізався головою в саморобний люк на стелі мікроавтобуса, вирізаний, вочевидь, замість буржуйського винаходу – кондиціонера. Петлі, що трималися на прадавніх шурупах зі скрученою різьбою, вилетіли з гнізда, люк перехнябився, зі щілини на потилицю Геника негайно полилася вода.

– О, тутешня анестезія, – засміявся Юрко. – Безкоштовна. Зараз попустить, трішки охолонете.

Геннадій і справді охолов. Сяк-так приладнав люк на місце, опустився на одинарне сидіння, де раніше сиділа Влада, та вирячився на свої руки, ніби бачив їх уперше. Поворушивши пальцями, як зробив би, напевне, після складної операції, аби впевнитися в їх працездатності, звів погляд на Бобиря, і тихо, але твердо сказав:

– Пробач… те.

– Прийнято, – кивнув той. – Ви побудьте тут, а я піду тітку-му… оту бабцю пошукаю.

– Я з вами, – озвався Геник і встав. Видовжене Юліне лице витягнулося ще більше.

– Сказився? Дощ періщить як з відра!

– Уяви собі, я це помітив. Та пусте. Не надійся, не змиє.

– Ти мене тут кидаєш, саму? – губи жінки затремтіли. – Та як ти…

– А що? – чоловік зробив великі очі. – Якщо ти на когось нападеш, нехай кричить «Ґвалт!»

Ледь прикриті дверцята маршрутки розчахнулись від поривчастого вітру, немов припрошуючи зробити перший крок. Чоловіки синхронно зіщулилися, але не відступили. Юрко вийшов першим, Геннадій за ним, і за кілька кроків щільна темно-сіра маса води поглинула обох без сліду.

– Ні, ви бачили? Ви це бачили? – пискляво поскаржилася Юля усім відразу, однак співчуття ні в кого не виникло. Штос знизав плечима і скривив мармизу так, що стало зрозуміло без слів – особисто він утік би від такої нареченої ще до того, як вона стала б дружиною; Ксеня голосно зітхнула, витягла зі своєї торби недов’язаний строкатий шалик на довжелезних пластикових спицях, і ось уже їхні голівки весело заклацали, стукаючись одна об одну, у дивовижно моторних жіночих руках. Влада також полізла до своєї сумки, витягнула звідти маленьку книжку із загорнутою в газету обкладинкою і заходилася читати. То був любовний роман, сучасний, із детективно-містичною лінією, від улюбленої авторки, і так, Влада знала, що сказали б про це її захоплення психологи.

Добирає емоційності через брак такої в житті.

Стикаючись щодня з голою (і в буквальному сенсі також) фізіологією, шукає чуттєвості та ніжності на сторінках курчачої літератури.

Утікає від гіркої реальності у вигаданий карамельний світ.

Владі було начхати. Вона просто любила такі твори, а книжки обгортала газетами, бо втомилася огризатися на зауваження псевдоінтелектуалів, котрі чомусь узяли за правило пхати носа, куди не слід, визначати, що кому читати, і починати бесіду зі слів: «Невже такій гарній жінці подобається ця маячня?»

Для них цими ж самими словами бесіда й закінчувалася.

– Я мокра. Мені холодно, – тим часом нудила Юля. Влада, не відриваючись від читання, знизала плечима.

– Усі мокрі, усім холодно. А ваш чоловік мокріший за інших.

– Він – почвара, – тихо, але так злобно мовила Юля, що всі аж здригнулися.

– Ти ще почвар не бачила, кумонько, – дорікнула Влада. – Не бери гріха на душу, не бреши на мужа.

Юля знітилася, замовкла і стала прислухатися. Почулося, що крізь гуркіт грому та шум дощу пробивається несамовитий жіночий лемент. Він то змовкав, майже розчинаючись у гуркоті зливи, чи не потужнішої за Ніагарський водоспад, то сягав крещендо, переходячи з безладних вигуків у таке моторошне виття, ніби плакав Левіафан, упійманий у лабети Бога. Якщо до цього Юлі й справді було холодно, то зараз її зморозило. Видалося раптом, що вони учотирьох відрізані від світу назавжди і що почався другий Великий Потоп, без ковчегу з парованими тварями, без Ноя й без жодної надії на спасіння. Юлі також хотілося кричати, і вона вже ледь не почала, аж тут дверцята маршрутки ляснули, і в салоні з’явилася мокра та збентежена голова Бобиря.

– Це капєц, дівчата, – сповістив юнак. Влада миттю відклала книжку.

– Кому? – злякався Штос, хоча звертались явно не до нього.

– Не кому, а взагалі. Ми знайшли її. Момент, – голова знову зникла, надворі пролунали такі звуки, ніби хтось у гумаках чалапав болотом, і нарешті дві пари міцних чоловічих рук буквально штовхнули до салону обм’яклу Ліду. Жінка була блідою, як вапно, з рани на її чолі струменіла кров.

– Ви, придурки! – загорлала Юля, ледь побачивши Геника та Юрка, що сяк-так утиснулися за Лідою. – Що ви з нею зробили, трясця?!

– Та нічого, – Бобир, не надто зважаючи на дурні питання, посадив Ліду на подвійне сидіння і заходився діловито оглядати ушкоджений лоб. – То вона сама.

– Ти хочеш мене переконати, що вона сама розгатила собі довбешку до крові?! – карбуючи кожне слово, холодно спитала Юля. Юрко гмикнув, продовжуючи пильно роздивлятися рану.

– Хтось має вату і перекис водню? Чи хоча б одеколон?

– Я маю. І те й інше, – відгукнулася Ксеня.

– Ти мене ігноруєш, чи що? – верескнула Юля до Бобиря. Той кивнув.

– Ігнорую. Хоча й не вельми вправно виходить, так? Ти ж бо натяків не розумієш. Мушу сказати прямо: заткайся і сядь спокійно. Стули писок, доки я не допоміг.

Юля отетеріла. Глянула було на чоловіка, але той демонстративно відвернувся. Почуваючись обпльованою, жінка таки сіла, щоправда, у неспокої, однак це нікого не хвилювало. Юрко тим часом вправно відкрутив пляшечку з перекисом від запасливої Ксені, щедро хлюпнув ним на уразу, почекав, доки рідина перестане пінитися, промокнув ватою рештки крові і, діставши з кишені олівець із зеленкою, заходився окреслювати краї рани лінією досконалої товщини. Штос не витримав – цей вискочка дратував його дедалі більше.

– Ну, ти прямо як лікар, – вигнув презирливо й без того криві вуста Павлуша і погладив вуса жестом, що, як він уважав, додає йому солідності. – Без мила в дупу лізеш.

– Ну, коли лікар без «як» лише шмарклі жує, – Юрко безтурботно малював собі далі зелену ріку на білій шкірі жінки, – і споминає, як у дупу лазив не намилений, що ще маю робити?

– А ви справді лікар? – зацікавилася Влада. Павлуші хотілося щезнути. Ну ось хто його за язика смикав? Або допоміг би, або, ліпше б, мовчав… Та не хотілося йому, чесно говорячи, до тієї бабеги і торкатися, що йому до неї? Якби ця руда допомоги потребувала, тоді так, інша річ. Він би все зробив, як слід, і оглянув би ретельно, жодних питань.

– Справді, – відповів за Штоса Бобир, закінчивши малювання. – Ще й подвижник, без балди. Лікує, не жаліючи ані себе, ані хворих. Хворих – особливо. Я в газеті читав.

Павлу Вільгельмовичу стало так зле, що судомою звело навіть п’яти.

– І що ж у тій газеті писалося, Юрцю? – не вгавала руда.

Штос спалахнув від злості. Юрцю, ви лишень послухайте! Роззнайомились накоротко, на лавиці сидячи! Паскуди…

– Справи кепські, люба. Дохтур наш оперувати відмовився, доки гроші не дістане прямо в загрібайла свої, мати пацієнтки забарилась щось, овець своїх продаючи, і та дівка візьми та й помри без належного оперативного лікування. Двадцять років було, студентка.

– Зрозуміло, – мовила дівчина, і повернулася до потерпілої. Штоса для неї більше не існувало. – То що трапилося?

– Ми знайшли її під пам’ятником Невідомому Солдату, – долучився до розмови Геник. – Там, біля сільради, такий скверик, і…

– Вона билася об той постамент, – Юрко аж здригнувся, пригадавши. З неба ллє, наче там, нагорі, прорвало каналізацію, вітер виє, мов скажений вовк, і жіночка, худа, як тріска, відчайдушно гатить головою об бетон. Мокрий одяг у кілька шарів обліпив її так, що всі кістки можна перерахувати, і – Бобир розумів, що це безглуздя, але що ж, напевне, це не останнє безглуздя в його житті – він добре бачив на її щоках сльози. Як не дивно, вони не змішувалися з дощем, і… щось змусило її до цього. Розбиватися на смерть, плачучи від болю і від жаху – бо, поза сумнівом, запізнися вони на кілька хвилин, і довелося б нещасній старій очі закривати. Щось, сильніше за інстинкт самозбереження, прирекло її на смерть.

Оприлюднювати свої роздуми Бобир не квапився. Він узагалі був з тих, що більше слухає, а менше патякає. Це суттєво зменшувало кількість проблем у його житті, хоча, коли гострий, як колька в печінці, норов діставався язика і виривався таким чином назовні, деякі негаразди усе ж мали місце, і часом залишалися в нього на тілі – шрамом на животі, поламаним носом й іншими подібними дрібницями. Здебільшого ці сліди лишала мама, караючи його за брехню. За те, що вона вважала брехнею. Покарання були різними, вчинок не мінявся. А згодом мати навіть прикидатися перестала, що їй потрібна причина, аби бити сина. Як у тому анекдоті про Бога та небораку-будівельника, чий дім увесь час накривався мідними ночвами.

Ну, не подобаєшся ти Мені.

– А хто бачив нашого водія?

Якби голос міг узятися іржею, то звучав би так, як зараз у Штоса.

– А навіщо він вам? – непривітно буркнула Влада. – У таку зливу ми хіба що попливемо в цій маршрутці, як у підводному човні. Ще й з усіх боків драному…

– Хочу спитати, нащо він нас сюди завіз!