Читать книгу Подвійні міражі - Наталка Шевченко - Страница 6

Бобир прокинувся від сильного поштовху – різко зупинилася маршрутка. Ляснули дверцята водія, потім – пасажирські двері, потім його сидіння вирівнялося – не інакше, як пані Слонопотамиха звелася на рівні ноги, пролунали її кроки, потім ще чиїсь, і ще… Він розплющив очі, розігнув скорцюблену спину, потягнувся так, що аж суглоби хруснули, а шкіряна маринарка зарипіла, наче сніг під ногами на доброму морозі, і розгледівся. Інші пасажири скупчилися біля автівки і джерґотіли, мов зграя схвильованих сорок – кожен щось своє. Він подумав, чи й собі вийти назовні, якусь мить вагався, аж тут у віконце біля нього постукали, і відображення блідо-сірої пики шофера, схоже на полинялий місяць уповні, кілька секунд плавало у брудному віконному склі, а потім той хрипко наказав:

– Давай вимітайся. Колесо відпало, міняти буду.

Що ж, по ходу вичерпно, – сказав собі Бобир і вимівся. Ставши осторонь, аби не змішатися з юрбою, котру завжди – так, і зараз теж, а чому ні? – ненавидів усіма фібрами душі, і заходився спостерігати. Разом з колесами – не тими, що міняв водій, хоча на них теж можна від’їхати, та переглядом порнухи – спостереження було для нього кайфом. Однією із небагатьох легальних насолод. І дарма, що виглядав він, як рахітичний підліток у період пубертату – мав двадцять один рік, дозвіл купувати алкоголь і дуже гостре око. А ще – вміння робити висновки, не стерте навіть тонами пігулок, котрі він ковтав спочатку за приписом психіатра, а потім – задля власної втіхи.

У минулому житті Бобир мріяв стати слідчим або оперативником. Прикольно, хіба ні?

У миру його звали Георгієм, тато кликав Їжачком – за колючий норов і за темно-сіре, з білими кінчиками, волосся, що стирчало в усі боки, і надавалося лише до стрижки «під нуль». Баба з маминого боку, гонорова полька, ще й нібито якась графиня, величала онука Єжи або Юрек – під хороший настрій, що траплявся з нею рідше, ніж Різдво, а у звичайні дні – «гей, ти, вилупку» або «гей, ти, виродку». Пані Малґожата була не вельми високої думки про свою доньку, і не чекала від неї доброго, про що б не йшлося – про слушну думку чи про здалу дитину.

Утім, після трагедії, котра вщерть замалювала Юркове життя жирним чорним маркером, ставлення вельможної пані до онука дещо змінилося. У ньому раптом з’явилися нотки нездорової цікавості.

– Ну, зізнайся ж, це твоя робота?! – дошкуляла бабця. Що-що, а наполягати вона вміла, та й не дивно. Стара шляхтянська школа. – Я нікому не скажу, nie bój się. Ти все управив, як мало бути?

Бобир уперто заперечував. Ні, – торочив він усім. Бабі, матері, вчителям, однокласникам, сусідам. Та ніхто, крім батька, йому не вірив. А коли тато помер, син став прокаженим. Його цуралися всі, а баби Малґожати з її патологічним ентузіазмом відцурався він сам.

Міра за міру.

Прохолодний вітерець пройшовся виголеною, дещо спітнілою після сну потилицею юнака, повернувши його в суворе сьогодення. Отже, попутники… Бобир розглядав їх уважно, хоча й коротко, і висновки з поточних спостережень були невтішними – у маршрутці з ним їхали кінчені задроти. Усі, окрім хіба що рудої. Як її класифікувати, Бобир ще не вирішив, однак те, що її подорож – це втеча, сумнівів не викликало. Вона від чогось втікала. Чи від когось?

Як і решта пасажирів. Вони теж утікачі, усі без винятку, і гладуха з мішком бараболі – теж, просто вона цього не усвідомлює.

Що ж, задроти вони задроти і є, але цікаво було б дізнатися, що ними рухає. Мотиви їхніх дій і тому подібне психологічне лайно. Після низки тривалих сеансів, що для краси звалися душевними розмовами, він знається на цьому не гірше від свого психіатра.

Ота старезна бабега, запнута, як сувора ісламістка – та й увесь її одяг достобіса нагадує хіджаб, – явно втікає від себе. Не всі вміють жити з усвідомленням власної нікчемності. Вона не вміє, а насправді змінитися немає кеби. Банально.

Кощава тітка і козел, що її шпетив… тут є певна інтрига. Він кудись тягне ту мітлу проти її волі, а вона, хоч і огризається, та все ж мететься за ним, бо типу мусить. Жона хай убоїться мужа свого, ну, і далі за текстом. І хоча кощава не боїться нікого і нічого – цю породу безстрашних жіночок, чия хоробрість має джерело в повній відсутності головного мозку, і гіперроздутому его, Бобир знав добре, і не з чуток – та все ж звикла, щоби все було, як написано. Чоловік – хазяїн, його слово – закон, він – голова, дружина – шия… Що він там сказав, той сраний вихователь? «Народиш, і фертик»? Ця тьотя вагітна, виходить. Ох, не солодко буде пуголовку в цій швабрі рости, це не жінка, а кістяк якийсь, шкірою обтягнутий… Так, із цими двома усе ясно. Далі – чорновусий.

Цей щось накоїв. Щось солідне, і щосили намагається не почуватися винним. А не виходить квітка кам’яна, правда ж, Данило-майстре? Десь глибоко в пузі почуття вини крутить кишками, як той циган сонцем. І це паскудне відчуття проступає крізь полив'яні очі, просочується гниле нутро крізь благополучну, ситу впевненість, плаває, як жир на воді… Що ж ти відмочив, дядечку? Трахнув когось, забувши спитати дозволу, а чи вкрав щось? Ні, навряд, грабунок такі хлопи гріхом не вважають, а вставити комусь, бодай і примусово, то для них як зуби почистити… Що ж тоді? Га, мужчинко? Невже когось замочив? При виконанні службових обов’язків? Чи, може, свідка прибирав? Свідка чого? Чорновусий не бандюк і на мента не схожий… ні на кого не схожий, якщо вже щиро. Ніякий. Ні риба ні м’ясо. Зовні переливається, а всередині порожній, як мильна бульбашка. Дівкам такі подобаються, що характерно. Це зайвий раз доводить – розуму в бабів немає й не було. І повертає нас до загадкової панни.

Панна знітилася, упіймавши допитливий погляд Бобиря, занервувалася, її руки заметушилися, мов сполохані білі птахи, і врешті-решт вона напнула на голову каптур, що ні з сього ні з того опинився за комірцем її модифікованої під сукню ряси. Та було вже запізно. Хлопець дивився на неї і відчував, що горло йому перехоплює якесь незнане раніше відчуття, дивна суміш захвату та печалі. Любий Боже, яка ж вона гарна! Не класична красуня, може, і не красуня взагалі, але – прекрасна. Нетутешня. Витончена, як порцелянова статуетка танцівниці, що стояла в мами на трюмо, і водночас – земна. Жива, справжня. Темно-руді, свавільні кучері, схожі на ледь розжарені спіральки старих електроплит, стирчать з-під каптура в усі боки, важкі, млосні повіки над зеленими, як у Мавки, очима, надають обличчю вираз тихої чуттєвості. Ця дівчина, навіть миючи посуд, виглядатиме, як за півкроку до оргазму, а домашній халат носитиме, мов вечірню сукню, з вишуканою недбалістю. Таке лице, як у неї, легко уявити в напівтемряві салону якогось чорного вінтажного лімузину, де пахне шкірою і дорогими сигарами, а навпроти чарівної жінки сидить іще одне, дуже важливе лице в діловому костюмі, при краватці, і з товстими, мов сардельки, пальцями волохатих рук… Жінка закидає одна на одну довжелезні, плюс-мінус безкінечність, ноги, у важливого лиця відпадає щелепа, і воно… Бобир насупився. Уявляти далі не хотілося, і він хутенько подумки переніс попутницю на червону доріжку крутого кінофестивалю. Зелена шовкова сукня, накидка з дорогезного білого хутра, ніжні пальці, що тримають тоненьку цигарку… сам він не курив, і терпіти не міг курців, але ж образ зобов’язує… Спалахи фотокамер, білозубі посмішки кінозірок, ґвалт прихильників за огорожею, квадратні фігури сек’юриті і, заступаючи то все, її тоненький силует на передньому плані… Отак краще, але… як вона опинилася тут, на краю Ойкумени, у роздовбаній маршрутці, з водієм, на вигляд – типовим кримінальником, та занудними пасажирами, такими звичайними, що аж у роті кисло? Вона сильно нафарбована, однак це ніщо інше, як маска, за якою щось ховається… що? І, до речі, саме таким сексуальним лялечкам чомусь катастрофічно не щастить з чоловіками. Ті юзають красунь до повної втрати товарного вигляду, а потім викидають на смітник. Чи, не в цьому, часом, річ? Утікає від якогось гультіпаки із важкими кулаками та хронічною дистрофією головного мозку, як у його вітчима. І ховає під рясою застарілі синці. А у серці – свіжі рани. Що кумедно, рани на серці не бувають застарілими. Навіть шрами від стародавніх образ не старіють.

That’s such a wonderful life! Трясця…

Бобир глянув на кралю ще раз. Ет, звести б із такою близьке знайомство, якнайближче, пузо до пуза – ото було б смачно. Та враження таке, що з її зелених очей бризкає отрута, і вбиває будь-кого, у штанях і з яйцями. Дивно, чорновусий ледве не пірнає їй в уявне декольте, а цього не бачить. Мабуть, думає, що вона його так зваблює, усміхаючись, наче їй вилиці судомою звело. Лише клінічному ідіоту ця гримаса болю може здатися заохоченням – що, власне, натякає.

Юнак неохоче відвернувся. Хоч в’язи скрути, а толку не буде. Цей ласий шматочок не для його горлянки. Зазирнути, чи що, драйверу через плече, поцікавитися, що він там робить, гайки крутить чи квадратуру кола обчислює? Довго щось, ой довго копошиться, а ще ж навіть колесо не зняв… І, до речі, де вони зараз узагалі?

Яку назву має цей кінець географії?

* * *

У повітрі розтанули рештки дивного сну. Влада з насолодою потягнулася, відчуваючи, як пульсує затерпле від довгого сидіння тіло, і тут-таки сторожко озирнулася. Але ні, усе було гаразд. Ані Антон не наздогнав їхнього розсипчастого бусика, якимось дивом дізнавшись, де поділась його поки що дружина, ані екзотичний хлопець, що виліз із салону останнім після особистого запрошення водія, не робив жодних спроб підійти до неї, і… що? Та нічого. Важко уявити цього гота чи бота, чи як вони там до холєри звуться, таким, що фліртує, однак його допитливий, незмигний погляд Владу дратував. Це був дорослий погляд на занадто юному обличчі, не такий ситий, з відрижкою, як у її чоловіка, але – досвідчений. Власник такого явно встиг багато чого пережити. І Владі геть не хотілося знати, чого саме.

Та ось юнак нарешті відвів очі, і неприємне відчуття, ніби крихітні павуки із тонкими гострими лезами замість лапок сотнями сновигали її тілом, лишаючи за собою схожі на криваве мереживо порізи замість павутиння, зникло. Натомість згадалося, як на початку червня вони з Надійкою (до слова, вчителькою молодших класів, лід і полум’я, звісно) сиділи у кнайпі на озері Мишка. Озеро своєю формою і справді нагадувало мишеня, було якимсь сольовим і цілющим, оточеним санаторіями, базами відпочинку та пансіонатами, а уздовж берега «хвостика» – вузенької трикутної затоки – різнокольоровими намистинами розсипалося безліч кав’ярень, кафе та їдалень: млинцевих, сосисочних, пельменних і навіть чебуречних. Їхня кнайпа для екзотики називалася колибою, хоча від колиби в ній було менше, ніж нічого; стіни з рожевої цегли, гостроверхий дах, як у китайської пагоди, й ошатна тераса прямо над водою. Утім, кава там завжди була суперовою, а місцеве вино – ще кращим. Влада пила вино, Надійка – каву по-ірландськи, зі справжнім віскі та густою шапкою збитих вершків над скляною чашкою. І говорили вони, на диво, про чоловіків. На диво – бо пліткувати не любили, і, попри загальну уяву, зазвичай знаходили інші теми для розмови. Але того дня Надю, що називається, понесло, хоча Влада ніяк не могла пригадати, з чого все почалося.

– Важко нині чоловікам, – оголосила сестра, пильно роздивляючись тістечко-безе на своєму блюдці.

– Он як? І чому ж? Хочеш, з’їм половину?

– Буду вдячна, ціле я не подужаю… Та тому що нині все доступно, Владо. Усе можна. Немає чому дивуватися. І нічого хотіти. Знаєш, якось я бачила порнолистівки початку двадцятого століття. Нині їх сміливо можна ліпити на коробку з цукерками для дошкільнят. А що нам лишається, ґаздине? Звичайна жінка неодмінно програє мулатці в пір’ях та дзвіночками в усіх цікавих місцях. А мулатка програє Лоліті – справжній, років дванадцяти, в білих гольфах і куценькій спідниці. Ну, і так до безкінечності. І це лякає. Бо вседозволеність – це падіння в прірву без дна, де в польоті на тебе чатують хижі демони і вогнедишні дракони. Іранці кажуть: «Хто думає, що може погасити свої бажання, задовольнивши їх, схожий на безумця, який намагається загасити пожежу соломою».

– Надю… що з тобою таке? – Влада не на жарт перелякалася. Вона вже давно не бачила сестру такою стурбованою. – Твій Славко загуляв?

– Мій Славко шукає вчорашнього дня. Лорда Байрона з себе вдає. Усе, як завжди, – розтираючи тістечко виделкою на цукрову пудру, відгукнулася Надійка. – Але я зараз не про нього. Я про твого Антона. Вибач.

– Вибачаю. Але з ним що не так? Крім того, я маю досить непересічний фах.

– Ой, я тебе благаю, – відмахнулася Надійка. – Ну кого зараз здивуєш екзотичними танцями? Він же менеджер у «Кобальті» твоєму, так?

– Ні. Уже співвласник. Відтоді, як «Кобальт» з дискобару став нічним клубом. Та я все ще не розумію, який стосунок…

– А танцівниць у вас багато?

Влада відсунула тарілочку з тістечком убік, апетит у неї зник та й вина теж розхотілося.

– Ти до чого хилиш? Бачила його з кимсь?

– Так. Висока пишна білявка, фарбована…

– Як ти знаєш?

– Бо вона азіатка.

Влада засміялася, потягнулася до келиха з вином – добрий настрій завжди повертався до неї разом з апетитом.

– То Аманда, вона напівкровка. Тато в неї якийсь сибіряк, здається, а мама чи з Китаю, чи з Кореї. Детективна історія про народження дитини. Антон з нею новобранців вербують, вона добре знається на танцях…

– Не сумніваюся, – сухо відказала Надійка. – І на акробатиці. Вправи на козлі, так? А те, що вона напівкровка, певно, робить її ходячим табу для чоловіків. Тобі подобається мати шори на очах?

– Я довіряю Антону. І якщо ти не скажеш, що вони привселюдно кохалися серед білого дня…

– Не скажу. Узагалі дарма я завела цю розмову. Кожна людина бачить те, що хоче бачити, а тим паче – закохана жінка, – Надя підвелася і поклала на стіл кілька дрібних купюр. – Розрахуйся за мене, добре? Мушу бігти, колега захворіла, а в неї група подовженого дня, треба підмінити. Зачекалися вже, мабуть, шалапути…

– Любиш ти свою роботу, – Влада ніколи не ображалася на правду та й на турботу про себе теж, а слова сестри сприймала філософськи – знала, що та від самого початку Антона незлюбила, й ніколи цього не приховувала.

– А ти свою ні? – повела плечима Надя.

– І я, однак ти в ній розчиняєшся…

– Сказала жінка, що вправляється щодня по чотири години, аби лиш танцювати… гопака, – закінчила сестра, вочевидь, помітивши, як змінилося обличчя Влади, і заходилася розгладжувати свій строгий учительський піджак. Утім, приємний абрикосовий колір дещо нівелював суворість ліній, тоді як переважна більшість її колег вбиралися в практичні відтінки ряду «сірий затрасканий вовк». – Так, я люблю дітей. Маленьких особливо. Із ними легко. Вони не як дорослі – три шари облуди над порожнечею. І саме тому твоя робота мені геть не подобається. Не через бюстгальтери та майтки[1] на підлозі. Не через долари за підв’язками панчох. І навіть не через дешеве спиртне, що ллється рікою і в якому час від часу топляться якісь небораки.

– Спиртне у нас дороге, – нащось заперечила Влада.

– Ви продаєте його задорого, а то трохи є різниця. Та все це квіточки. А ягідки – фальш, облуда, зрада, зруйновані сім’ї та розбиті серця – і все через голі цицьки із блискучими зірочками на сосках. Чи не завелика ціна за таке видовище?

– Я не знаю, – Влада почала трохи сердитися, бо розмова знову завертала до найболючішого. – Славка свого спитай, може… Що робити станеш, як і він на голі цицьки глянути забажає?

– Свої йому покажу, – блискавично зреагувала Надя. – А якщо цього замало буде, випишу йому вольну через суд, нехай дивиться скільки хоче і куди хоче. Владо, ти себе не можеш надурити, а мене і поготів. Ми дві половинки однієї клітинки, не забула? Чи, гадаєш, я не в курсі, що в «Кобальті» тому ти єдина курвою за гроші не працюєш, принципово? Чого змовкла? Правда чи ні?

– Правда, – прошепотіла Влада.

Але так і не зібралася з духом сказати своїй близнючці, що останнім часом ця її принциповість просто бісить Антона.

На тебе великий попит, лялечко.

Ради Бога, я ж твоя дружина! – закричала вона, почувши це вперше, і потім ще повторювала, і не раз, і не двічі, що доводить неспростовно – ідіотка. Бог світився в очах мужа доларовими значками, і було ім’я його – Мамона. Чи любив її Антон хоч колись? Певно, спочатку думав, що любить, усі так думають. А потім йому захотілося свіжого м’яса. Ну не все ж тупих курок їсти, час від часу хочеться і качки.

Кляті спогади. Як завжди, невчасно, і Надійка чомусь згадалася, мабуть, переймається за неї, вони справді по життю нерозлийвода, що тут вдієш, дев’ять місяців попа до попи в одному лоні, не кіт начхав… Влада потерла пальцями скроні, аби трохи отямитися, і раптом подумала, що цей дивний юнак напевно сподобався б її сестрі. Ось такий, з сутінковим вузьким обличчям королівського блазня, з поглядом-стилетом, і рішучими вустами – дуже сподобався б. Виглядає він так, ніби одним позирком може зняти з тебе шкіру для твого ж добра, але… щось у ньому є. Влада крадькома глянула на нього ще раз і квапливо відвела очі. Потім, аби відволіктися від сумних дум, почала озиратися навкруги. Цікаво, де вони зараз? Якесь село чи містечко, як дві краплі води схоже на те, де вони з сестрою народилися і росли, де пішли до школи, й навіть закінчили її, перш ніж їхня велика і галаслива родина в повному складі перебралася до столиці. Владі подобався ритм великого міста, його шум, пульсація заповнених людьми та машинами вулиць, бульварів та площ, однак деколи – не надто часто – вона все ж сумувала за тишею провінційного містечка, чи то, ліпше сказати, селища міського типу. Либонь, таке словосполучення існує лишень в українській мові, в інших мовах та інших країнах містечко є містечком, а село – селом. А в нас ці зворушливі покручі, чий міський тип зазвичай полягає в кількох триповерхових будинках на околиці, перукарні, до якої ніхто не ходить, та амбулаторії в центрі, до якої ходять геть усі, включно з псами, котами, козами та коровами – являють собою проміжну еволюційну ланку між колгоспом і великим містом. Влада ніби знову опинилася в рідному Вербовому, де нічого не змінилося. Бо ніколи нічого не міняється в таких місцях і містечках.

Та сама центральна площа розміром як вітальня в її колишній квартирі. Та сама клумба в центрі центральної площі, де зроду-віку росте тільки бур’ян. Похилена будка очікування з дірявим дахом на автобусній зупинці – цікаво, скільки років тому тут востаннє зупинявся автобус? Крихітний сільмаг і шар пилу на асфальті перед ним, такий грубий, що в ньому із завзяттям золотошукачів гребуться дві тлусті рябі курки – жир заледве не капає з їхніх хвостів. Хирлява абрикоса із прив’ялими від пекучого сонця плодами – вже готова курага – притулилася біля пошти, навпроти сільмагу, а трохи далі, над копанкою, більше схожою на калабаню, звісила своє схоже на зелені батоги гілля сумна верба.

Сонне царство… чи царство смерті?

Влада здригнулася. Наслідок стресу, не інакше – в голову, мов шалені чортенята, навіть не лізуть, а застрибують на диво ідіотські думки. Треба з ними боротися, одним зі своїх фірмових методів, але яким? Про добру каву зараз годі й мріяти, про солодке вино чи ірландський віскі з присмаком вересового меду тим паче, а ось прогулянка – маленька і завжди доступна розкіш. Треба лише спитати в похмурого шофера, скільки в них ще часу?

Сказано – зроблено. Тамуючи недоречне бажання стати навшпиньки, Влада підійшла до сутінкового дядька, привіталася та якомога недбаліше поцікавилася, чи надовго це колесо угрузло в землю разом із маршруткою.

– Та холєра його знає, – сплюнув водій. – І я вам, жіночко, ось що скажу напевне – ви годину або й дві можете собі гуляти. Краще дві. Тут, курва-мама, звиняйте, – і дядько знову сплюнув, – ще, здається, й мотор полетів. Падло…

– А ви кардіопроктолог? – пролунав глибокий єхидний голос прямо у Влади над вухом, і вона не мала потреби повертатися, аби взнати, хто це говорить. – Через вихлопну трубу діагностуєте поломку двигуна?

Дівчина не втрималася й гигикнула. Їй також спало на думку, як шофер, сидячи на дупі позаду бусіка, і жодного разу не відкривши капота, визначив поломку двигуна. Звісно, він міг це запідозрити – на те він і водій. Однак ця впевненість при мінімумі рухів, щонайменше, дивувала.

– Нє, вихователь, – дядько сплюнув утретє, підвівся, обтрусився і колоритно смикнув верхньою губою, демонструючи пожовклі, хоча й досить міцні, зуби затятого курця. – За системою Макаренка, хлопче. Відправляю таких шмаркачів, як ти, туди, де Макар телят не пас.

Його очі сміялися – наскільки узагалі можуть сміятися очі снулої риби. Юнак відступив, хоча й не виглядало на те, що злякався, а ось Владі раптом стало лячно. Закортіло опинитися десь далеко, якнайдалі від цього містечка, що із красивої картинки, із солодкого спогаду про дитинство зненацька і без видимих причин стало перетворюватися на нічний жах. Кров буквально холонула їй у жилах, коли дівчина дивилася в пустки-зіниці дивного водія.

Вовкулака якийсь, – промайнула недолуга думка; ще й згадався шкільний фольклор.

Про що йшлося далі в цій дитячій жахалочці, Влада згадати не могла, однак певна була – ні про що хороше. А шофер усе дивився на неї, його погляд нагадував моторошний чорний вир, і дівчина чулася комашкою на липкому жабиному язиці. Зі стану напісвідомості Владу вивів чийсь доторк – юнак із дивною стрижкою підхопив її під лікоть і, буркнувши «Пішли провітримося», потягнув за собою. Уже за кілька кроків Влада отямилася і, прошепотівши «Дякую, мені вже краще», спробувала вивільнити руку – та де! Хватка у хлопця була чіпкішою від клешень голодного краба.

– Не озирайся, – скомандував хлоп. – Просто йди поруч.

– Йти поруч… куди? – вуста ледве ворушилися, неначе їх лідокаїном накачали.

– До криниці хоча б. Он де, бачиш, вона? Біля пошти, під абрикосою. І лавиця якась, зможеш сісти. Вибачай, що я на «ти»…

– Та нічого. Я… мені на мить примарилося…

– Знаю, – хлопець різко кивнув. – Мені теж примарилося. І тій купці вишкребків, що юрмилися навколо нас, теж, я певен.

– Не треба, – Владі нарешті вдалося звільнити лікоть. – Вони нещасні люди, напевно, та називати їх так… це грубо.

– Ну, вибачай, але правда – це не пукання рожевопопих херувимчиків. І нещастя бувають різні. Якщо сам винен, то нічого на дзеркало нарікати. А у них – у кожного з них – повна шафа кістяків за плечима.

Влада зупинилася, гостро глянула на юнака.

– А у тебе – ні?

– А у мене три. Три шафи, я маю на увазі. І я також вишкребок, а, точніше, недоносок, до того ж, у прямому сенсі цього слова. І в переносному. Полегшало тобі?

– Ти й про мене так думаєш? – за розмовою Влада й незчулася, як опинилася біля криниці – старезного дерев’яного «журавля». Хлопець знизав плечима.

– Ні. Ти – особлива. Ну чого стоїш, сідай, ногам правди бракує.

Влада вмостилася на рипучій грубій дошці, сяк-так прибитій до колодязного зрубу. Ще раз угледілася в хлопця, і ще раз, і ще… Щось у ньому притягувало погляд, викликало цікавість і співчуття, але памороки не забивало, на відміну від моторошного водія. Дивний парубійко, що є, те є, та дивність ця межує з дивовижністю. І, здається, притягує не тільки погляд. Щось у ній, щось із самого дна зраненого серця, тягнеться до цього юного дикобраза. На жаль.

– Як тебе звати? – спитала Влада, й сама собі дорікнула подумки: що, кубіто, проблем бракує, хочеш ще нових знайомств, і нових бідось до купи? А юнак на мить зніяковів, потім помовчав, немов обираючи з багатьох своїх імен найпристойніше, і зрештою озвався:

– Бобир.

Владі стало смішно. Нарешті, за весь цей час, по-справжньому смішно. І вона дала собі волю, засміялась – також по-справжньому, як у дитинстві. Як не сміялась уже цілу вічність. Як же їй цього бракувало!

– Справді? То ти в нас золотий риб?