Читать книгу Амаркорд (збірник) - Наталка Сняданко - Страница 10

– Хочеш, я розповім тобі трохи про себе? – почав Женя нашу наступну зустріч, не даючи мені змоги ні вибачитися за передостанню, ні подякувати за останню, ні запитати, як у нього справи. – Я вже тобі казав, що працюю в Політесі на кафедрі прикладної математики, – продовжив він ще до того, як я встигла відповісти на поставлене запитання. Очевидно, під час роботи на семінарах із вічно неготовими студентами виробляється звичка самому відповідати на власні запитання.

– До речі, мене цілком випадково запросили до університетської екзаменаційної комісії. Друг захворів, а він працює на вашій кафедрі. Тож пощастило тобі. Так от, математиком я став цілком випадково і досі себе ним не почуваю. Того хотіли батьки. А я все життя мріяв стати істориком. Досі збираю історичні матеріали про львівську архітектуру. Якщо колись захочеш, щоб я провів тобі екскурсію, – нема проблем. Мені часто доводиться водити іноземців по місту. Ду ю спік інґліш?

– Не дуже.

– Шкода, а то могли би час від часу переходити на англійську. Мені бракує можливості вправлятися в усному мовленні. Ну, а ти чим займаєшся?

– Відпочиваю після сесії.

– А взагалі?

– Філологією.

– Українською?

– Так.

– Ну ясно, зараз всі ринулися в українську. Років три тому ти б точно пішла на російську. Батьки б інакше не допустили.

– Не знаю, три роки тому я ще в школу ходила.

– А вдома ви як розмовляєте? Теж по-українськи?

– Угу.

– А в мене вдома – по-російськи.

– А я думала, по-англійськи.

– Дивно, мені чомусь здалося, що в тебе в родині є хтось із російською кров'ю. Знаєш, є таке хороше слово: «полукровка». Так от, мені здалося, що ти полукровка.

– А як ти це визначаєш?

– Ну, знаєш, у мене самого мама – росіянка. Напевно, відчуваєш рідних за духом.

– Як Мауґлі.

– То в тебе точно нікого немає? Навіть у третьому коліні?

– У мене тільки два коліна.

– Я серйозно.

– І я.

– А що ти любиш читати?

– Книги.

– Ну, зрозуміло. А які саме?

– Різні.

Моє почуття вдячності зникло разом із бажанням вибачатися. Чому ми розмовляємо, як два дебіли? Яка йому різниця, що я люблю читати? Невже він думає, що запах із його рота мене збуджує? Чому не можна ввічливо розповісти одне одному по два анекдоти і розійтися по домівках? «Ринулися в українську», – теж мені доцент. Навчився б краще грамотно розмовляти замість того, щоб бігати за студентками.

– А светри тобі мама в'яже? – питаю я, щоб відволікти його від своїх анкетних даних.

– Мама, – не червоніючи, зізнається Женя. – У нас взагалі дуже ніжні стосунки в сім'ї. Я досі живу з батьками, незважаючи на те, що мені вже тридцять три, – він потай зиркає на мене, аби побачити, як я відреагую. – Але не тому, що мушу, а тому, що так для всіх краще. Ми всі дуже прив'язані одне до одного. У нас чудові стосунки. Мама ніколи не лягає спати, поки я не повернуся ввечері, тому я стараюся їх дуже не турбувати і повертатися не пізніше дев'ятої. Завжди дзвоню додому по кілька разів на день. З кожного відрядження. Я і майбутню дружину хочу привести в батьківський дім, – він знову потай зиркає на мене. Я намагаюся не думати про те, як вся сім'я снідає вранці «свіженькою» манкою із малиновим варенням («усе своє, не кроплене»), а вечорами п'є чай з лимоном (один пакетик на три горнятка) і заїдає оладками, вболіваючи за героїв якогось мексиканського серіалу. Мама при цьому плете светри, шкарпетки, шалики і поправляє бігуді. Аби не порушити цю гармонію, мені в ролі майбутньої дружини доведеться щонайменше вибілити волосся пергідролем, потім зробити «хімію» (перукарня не частіше ніж раз на півроку, це ж такі витрати для доцентської зарплатні) і купити на базарі джинсову спідницю із золотистими ґудзиками спереду та резинкою в поясі (раптом поправлюся – не витрачатися ж на нову) та ангоровий светр. Не життя, а просто мрія. Вихідні—на кухні, відпустка – на дачі і щоранку черга в туалет та ванну. Залишилося тільки достойно завершити виконання алгоритму «Одруження». Крок перший – знайомство, не забути розповісти про службове становище, тему дисертації, розміри житлоплощі. Тривалість – п'ятнадцять хвилин. Крок другий: випадкова зустріч, під час якої слід зробити відмову від наступної зустрічі незручною. Третій крок: запрошення на каву, тест на наявність спільних інтересів, перший поцілунок, знайомство з батьками. Основне – нічого не переплутати. Ну, а потім у мене вже просто не буде іншого виходу, тільки вийти за нього заміж. Ще б пак: кандидат математичних наук, у душі – історик, люблячий син, може статися, досі незайманий. Як сказала б моя бабця: «Хароший мальчик». Трохи, правда, лисуватий, і з рота тхне. Але це не страшно. Зуби ми йому полікуємо. А лисину, яка, кажуть, свідчить про темперамент, прикриємо вовняною шапочкою.

– Ти знаєш, що тут стояло раніше? – перебиває Женя хід моїх роздумів. Ми пройшли чималий шматок центру і наблизилися до ратуші. – У 1598 році з південного боку ратуші з'явилося велике кам'яне корито, – почав він тоном диктора телевізійних новин. – Пам'ятаймо, що до початку XIX сторіччя в усій Європі тільки Росія мала єдину для всієї країни систему мір і ваги. В інших державах кожне місто користувалося власними одиницями міри довжини, об'єму й ваги. А у Львові еталоном служило оте корито. – Він подивився на мене поглядом штангіста, який щойно побив власний рекорд і перейшов до наступної вагової категорії.

– А коли корито забрали звідси? – не даю я йому можливості насолодитися величчю моменту.

– Не знаю, напевно десь у XIX столітті, – він на мить знічується, але незабаром незворушно продовжує: – На західному боці Ринку, де зараз квітник, було місце страт. Тут же з 1564 року стояв так званий «стовп ганьби» – спочатку дерев'яний, а згодом – кам'яний. До нижньої частини стовпа були прикріплені залізні кільця. На кілька днів до них припинали, виставляючи «на ганьбу», дрібних злодіїв, п'яниць, хуліганів. Тут же виконували й смертні вироки. Для цього біля стовпа споруджували тимчасовий поміст. Так були страчені молдавські князі Томжа і Янкула, а 16 червня 1578 року – один із керівників запорозького козацтва Іван Підкова.

– А Самійло Немирич?

– Хто? – розгублено перепитує Женя.

– Інший національний герой запорозького козацтва, якого було посаджено у вежу чи то за зґвалтування, чи то за нерішучість.

– Не розумію, до чого тут нерішучість. Адже зґвалтування – це страшний злочин, ти сама як жінка повинна розуміти, що з нерішучістю це не має нічого спільного…

Здається, він не просто зануда, а гіперзануда, тобто якщо зануді на висловлення думки довжиною в одне речення потрібно сказати два, то цей здатен на всі п'ятнадцять.

– Ну, розумієш, тут ішлося про особливу нерішучість. Згідно зі знайденими істориками його свідченнями на суді, він ніяк не міг визначитися: «Чи дівчини хотів, чи хотів її пляцка». Вона продавала гарячі пляцки на площі Ринок. Це визнали обставиною, що пом'якшує провину.

Я не можу зрозуміти, чи він справді не відчуває, наскільки марні його намагання справити на мене враження, чи просто робить вигляд, що не розуміє.

– Ну, я не знаю, – цілком серйозно намагається знайти переконливе пояснення Женя. – Узагалі-то тут страчували тільки дворян. Але щоб за пляцки… Ні, я не чув.

У принципі, я не маю рації. Нічого поганого цей чоловік мені не зробив. Навпаки. Тільки завдяки йому я не провалилася на іспиті з «Основ програмування», довідалася про корито, що використовувалося як міра ваги, про те, де в площі Ринок західний бік, а де південний, про те, що Івана Підкову було страчено саме тут, на спеціальному помості, навіть незважаючи на те, що він не був дворянином. А, може, він був дворянином? Бог його знає. Хороший він, цей Женя. Маму любить, дружини не має, і кров у нього – напівросійська, отже благородніша, не зовсім наша провінційно-галицька. І звідки він може знати, як сильно він мене дратує. Навіть не він сам, а його самовпевненість, переконаність, що ступінь кандидата математичних наук примусить будь-яку жінку з відкритим ротом слухати все, що б він не сказав, відразу ж і навіки розкрити йому свої обійми, народити двійко чепурних дітей і з радістю замінити маму в почесному чеканні вечорами з в'язанням у руках, бігудями на голові й любов'ю в серці.

– Може, зайдемо кудись на каву?

– Давай.

Ми заходимо до кнайпи в приміщенні ратуші, і я замовляю собі до кави 100 грамів «перцівки» і канапку з салом, аби дозволити собі розкіш помилуватися виразом обличчя Жені під час моєї трапези. Найбільше, чого мені в цей момент не хочеться, – це справити на нього враження «порядної дівчини». Аби приховати деяку розгубленість, викликану особливостями мого харчування, він квапливо продовжує свою історичну лекцію:

– «Стовп ганьби» не був єдиним місцем покарання. У 1594 році до стіни однієї з середринкових крамниць прибили довгу цепь з обручем. До неї припинали, перепрошую, сварливих жінок… («довгий ланцюг, телепню», – думаю я і мовчки жую сало.) Ще одна характерна риса Ринку – тротуари, що, за твердженням відомого мандрівника Ґруневеґа, були найширшими у всій Європі: ними могли йти назустріч одна одній аж дві пари. Проте всю площу замостити не спромоглися. Бруд був жахливий, адже каналізації у місті не існувало – усе сміття викидали просто на вулицю. Розказували, що коли імператор Йозеф II приїхав до Львова, то його карета, запряжена шестіркою коней, загрузла не де-небудь, а на Ринку. Імператора витягай з карети і понесли на руках, а карету витягали волами. Упорядковувати Ринок почали тільки наприкінці XVIII ст. Десь у 60-х роках XIX ст. замостили, поставили фонтани. Ринок отримав газове освітлення; аж у 1952-му його замінили електричним.

Я перехиляю «перцівку», зусиллям волі примушую себе не скривитися, ковтаю канапку і запалюю цигарку, – спеціально куплену для цієї оказії «Ватру» без фільтра.

– Мені здається, що тобі нецікаво, – не витримує нарешті Женя і закашлюється від їдкого диму, який я навмисно випускаю просто йому в обличчя.

– Ні, що ти. Продовжуй. Ти дуже цікаво розповідаєш.

– Не знаю, з тобою мені чомусь хочеться говорити про щось більш особисте.

Шматок канапки застрягає мені в горлі. Я теж закашлююся.

– У тобі є щось незвичайне. Щось більше, ніж у решти дівчат твого віку.

– Слухай, а коли з'явилися на площі Ринок ці фонтани? Я щось читала про першу систему водопостачання, криниці для багатих і бідних. Точно не пам'ятаю.

– Так, ні для кого не таємниця, що однією з найбільших проблем сьогоднішнього Львова є водопостачання. Ця проблема має вже 600 років. Попри те, що середмістя Львова стоїть на воді (у XV ст. на Ринку був ставок), уже в документах 1497 року згадується перший водогін, яким текла до міста джерельна вода. Річ у тім, що вода середмістя непридатна для вжитку.

Поступово кількість водогонів зростала. Вони сходилися на Ринку до колодязя зі східного боку ратуші, який був прикрашений величезною бронзовою статуєю німфи Мелюзини і називався її іменем. А вже звідти дерев'яними трубами вода подавалася в будинки.

Але місто росло, одного колодязя стало замало. 1697 року спорудили ще один, на південно-західному розі площі. Його прикрашала статуя Нептуна. 1744 року з'явився третій колодязь – на південно-східному розі. Воду з цих колодязів брали не всі, а тільки найбагатші домовласники. Решта ж пила воду з колодязів, викопаних на території міста, тобто погану.

1793 року на Ринку спорудили чотири фонтани. Для двох із них використали старі колодязі (сьогодні вони називаються «Діана» і «Нептун»). Кожен фонтан дістав восьмигранну чашу, увінчану статуєю персонажа давньогрецької міфології. І кожен із них був розташований у центрі зірки, викладеної червоним і чорним каменем. Фонтани робив відомий скульптор Гартман Вітвер.

– Слухай, звідки ти це все знаєш?

– Багаторічна праця, – гордо зачервонівся Женя. – Систематичне збирання і дослідження окремих публікацій, спеціальної літератури, пошуки в архівах. Колись я вирішив, що субота буде в мене бібліотечним днем. Відтоді я намагаюся не змарнувати жодної суботи. Це для мене справжня насолода – день без математики.

– Ти, напевно, живеш за детально спланованим графіком?

– Так, аж занадто. Часом мені дуже бракує відчуття несподіванки, чиєїсь спонтанності. От ти, напевно, дуже спонтанна людина. Мені чомусь здається, що ті, хто постійно знаходиться поруч із тобою, ніколи не знають, чого від тебе чекати в наступний момент. Моїм ідеалом жінки завжди була людина дуже несподівана, самостійна, до якої неможливо звикнути, з якою ніколи не нудно.

– Так не буває.

– Мені чомусь здається, що буває.

– Ходімо звідси. Мені час додому.

Ми мовчки збираємося і виходимо на осінню площу. Вечір знуджено опускається на неохайні купки опалого листя і підганяє нас до трамвайної зупинки холодними поштовхами в спину.

– Можна, я тобі щось скажу? – зупиняється раптом Женя. Його лисина виглядає беззахисною, вітер, ніби знущаючись, бавиться залишками волосся на ній.

– Краще не варто. Застудишся. Коли на вулиці холодно, краще мовчати.

– Ні, це важливо. Може, це видасться тобі смішним або неправдоподібним. Зрештою, ми бачимося лише втретє. Але я ще ніколи не зустрічав такої незвичайної дівчини, віриш?

– Ні, не вірю. Ти ж абсолютно нічого про мене не знаєш.

– Ну добре, я бачу, що з тобою краще бути відвертим. Мені дуже подобається, що ти так реально дивишся на речі. Мені тридцять три роки, я історик за покликанням, але займаюся математикою. Я вже встиг дечого досягнути в науці. Вік зобов'язує мене подумати про майбутнє. Розумієш, для кожного в житті настає такий період, коли, як казали древні мудреці, «треба посадити дерево, збудувати дім, народити сина…» Тридцять три роки – це ще не сорок, але вже й не двадцять. Я вже цілком сформована людина, не маю бажання відмовлятися од своїх звичок, але певні речі треба або робити вчасно – або не робити взагалі. Я вирішив, що цього року мені потрібно вирішити питання зі своїм особистим життям. Як я вже сказав, це треба зробити зараз, бо потім може бути пізно.

Для мене ніколи не було проблемою познайомитися з жінкою і почати з нею зустрічатися. Я хороший співрозмовник і знаю собі ціну. Я і зараз маю можливість вибирати. Але відтоді, як ми з тобою познайомилися, я вирішив зупинити свій вибір на тобі. Ти маєш рацію, я ще не дуже добре тебе знаю, але вже достатньо для того, щоб зрозуміти, що в тобі поєднуються всі якості, які, на мій погляд, повинні бути притаманні жінці. Ти вродлива, інтелігентна, тверезомисляча, здатна діяти несподівано.

Напевно, це варто було б сказати іншим разом і за інших обставин. Подібні речі вимагають свічок і шампанського. Але що зробиш. Не завжди вдається все робити за планом. І ще мені здається, що різниця у віці і зовнішність чоловіка – речі несуттєві для жінок. Навпаки, спілкування з досвідченим партнером для розумної жінки завжди цікавіше.

Із самовпевненістю в цього чоловіка, здається, все гаразд. Мені чомусь завжди здавалося, що неодружені чоловіки після тридцяти страждають від настільки ж більшої кількості комплексів, наскільки менша кількість волосся залишається в них на голові. Виявляється, це зовсім не так. Він продовжив після паузи:

– Найбільше мені подобається твоя іронічність. Коли спілкуєшся з тобою, здається, ніби маєш перед собою соковитий, стиглий, довершений помаранч. Наближаєшся до нього, надкушуєш, а всередині – уламки скла.

– Ну, то не варто далі створювати загрози здоров'ю. Скло в шлунку – річ небезпечна. Тим більше, що мені вже давно час додому. Бажаю успіхів у вирішенні особистого питання.