Читать книгу Амаркорд (збірник) - Наталка Сняданко - Страница 21

У суспільне життя Бернсбаха мені вдалося інтегруватися вже десь аж під кінець мого «оперства». Несподівано я довідалася про існування товариства, яке вже протягом чотирьох років займалося перевезенням вантажів гуманітарної допомоги з Бернсбаха до Львова. Дружина гера Мюллера, фрау Мюллер, яка заснувала товариство, запропонувала мені допомогти підготувати переклади документів для наступної поїздки. Я погодилася.

Висока, доглянута Меґґі Мюллер-Шталь-Гофакер-Бюртенберґ, 45-річна засновниця товариства, колишня медсестра, вірна дружина, молода мати, потім просто дружина, мати, зраджена жінка, зраджуюча дружина, самотня мати, приваблива секретарка, нова коханка шефа, постійна коханка шефа, дружина шефа і знову просто приваблива жінка, дбайлива мати, дружина, вірна, зраджуюча, зраджена, справляла дуже приємне враження. Єдиною її проблемою був чоловік. На двадцять років від неї старший і як мінімум на 50 кг важчий колишній менеджер великої фірми з переважно поганим настроєм. Йому вдалося заробити багато грошей, поміняти багато секретарок, не спитися остаточно, побудувати великий будинок, вивезти з Росії багато антикваріату, а також не платити аліментів жодній із колишніх дружин. Поки він працював, Меґґі все більш чи менш влаштовувало. Певна річ, не рахуючи зрад чоловіка, про які вона якщо не знала, то здогадувалася, а якщо не здогадувалася, то хтось із доброзичливих знайомих обов'язково їй про це повідомляв, а також незадоволених амбіцій, сексуальної невдоволеності, поступового старіння, нездобутих чоловіків, нездійсненої кар'єри, некуплених суконь, нескинутих кілограмів. Але все це виявилося дрібницями, коли чотири роки тому чоловік пішов на пенсію.

Як це часто трапляється з людьми, які прожили бурхливе життя, він вирішив надолужити все втрачене і присвятити старість молодій дружині. З благородною метою допомагати їй в усьому він почав з ураціональнення ведення домашнього господарства. Треба віддати належне оригінальності його ідей. Від оптової купівлі солі (як справжній менеджер він відразу ж вирахував, що на кожному мішку можна зекономити три марки) до придбання зубних щіток із китового вуса ціною 150 марок за штуку (як кожен німець, він прагнув вести якомога здоровілий спосіб життя) і аж до спроб прати білизну, не використовуючи прального порошку (варіант подвійно зручний: економно і без шкідливих хімічних домішок). Меґґі довго намагалася ставитися до всього з розумінням, постійно нагадуючи собі, що людині, яка заробила стільки грошей, можна дещо пробачити. Але після того, як чоловік запропонував їй завести власну корову (свіже молоко без хімічних домішок, крім того, майже наполовину дешевше), не витримала і заснувала «Лємберґ-Гільфе», тобто клуб допомоги Львову.

«Це товариство – єдина можливість для мене втекти від мого скаліченого життя», – пояснила вона мені, і я подумала: «Як це шляхетно – допомагати іншим, коли навіть собі допомогти не вдається».

Завдяки Меґґі я побувала на концерті знаменитої місцевої рок-групи «Сірі шкарпетки», і це розбило моє серце.

Концерт відбувався в крихітному передмісті Баден-Бадена під назвою «Річка сиріток» на відкритій сцені біля літньої кнайпи «Ноги жовтого пелікана». На афішах жовто-синіми літерами зазначалося: «Єдиний і неповторний вечір Вам забезпечить незабутня група «Сірі шкарпетки» у незрівнянній кнайпі «Ноги жовтого пелікана». Іншим разом таке нагромадження прикметників найвищого ступеня порівняння неодмінно зародило б підозру в моєму філологічному серці, але того вечора інстинкт не спрацював, і я, з серцем, що трепетало від передчуття чогось незвичного, зайшла з Меґґі до кнайпи.

– Знаєш, ми три роки боролися в міській раді за право назвати саме так цю кнайпу і цю групу. Воно звучить дуже незвично, навіть епатажно для консервативного німецького вуха, і спочатку всі добропорядні бюргери ігнорували наші вечірки. Але кнайпа і група існують уже п'ять років, і поступово до цього звикли, останнім часом уже майже перестали надходити скарги на ім'я мера від мешканців сусідніх будинків за те, що до них долинає шум, а нещодавно я почала помічати незнайомі обличчя серед публіки. Це особливо приємно, бо раніше тут збиралися тільки «свої». Популярність кнайпи росте, і незабаром тут буде справжня тусня, – з гордістю розповіла вона мені.

Людей у невеличке приміщення бару набилося чимало. Перед крихітною сценою залишилися вільними тільки два столики, закріплені за постійними клієнтами. З нами привіталася більша частина присутніх, всі з цікавістю оглянули мою чорну сукню, кельнерка, не питаючи, принесла нам червоного вина.

За кілька хвилин до нас підійшов високий черевань, якого Меґґі відрекомендувала як Клауса, дуже йому втішилася, вони обійнялися і поцілувалися. Протягом наступних півгодини ми з Клаусом довідалися безліч цікавого про перепади тиску чоловіка Меггі, про прикре самопочуття їхнього другого пса, про те, що сусіди завели кота і він тепер заважає спати, бо лазить по всіх довколишніх дахах, про нову косметичну серію, яка щойно вийшла на ринок, але вже з'явилася в продажу в Інтернеті, про можливість зекономити податки на тому, що займаєшся гуманітарною допомогою, про нову постанову місцевої влади щодо форми нашийників, у яких можна вигулювати псів у міському парку, про те, як впливає на характер людини те, що вона народилася у високосний рік, і що сьогодні вранці Меггі вдалося зварити собі яйце з напіврідким жовтком, і це підняло їй настрій на цілий день, бо переважно вона забороняє собі це робити, боїться шкідливого впливу сальмонели, хоча й уважає, що все це бабські забобони…

Ми з Клаусом, безперечно, довідалися б іще чимало цікавого, але тут на сцену вийшли «Сірі шкарпетки», і Клаус, вибачившись, пішов до свого столика зі зрадливим виразом полегшення на обличчі. Він, напевно, належав до тих друзів Меггі, які не витримують її присутності більше ніж півгодини нараз.

Концерт більше ніж наполовину складався з дуже смішного для більшості присутніх шоу. Вокаліст групи під повільну музику блукав залом і примушував присутніх роззуватися і демонструвати йому колір своїх шкарпеток. Усіх, у кого вони виявлялися сірими, він примушував вийти на сцену і заспівати разом із ним одну з пісень групи. Переважно піснею, яку погоджувався виконати «доброволець», був безперечний хіт групи, який і дав їй назву: блюз «Сірі шкарпетки».

Вишикувані на сцені добровольці розгублено переступали з ноги на ногу, а вокаліст неквапливо приймав перед мікрофоном еротичну позу. Це зайняло у нього кілька хвилин, протягом яких зал стежив за ним, затамувавши подих. Потім він з придихом видихнув у мікрофон: «Блюз – це коли тобі важко», – і голосно зітхнув, як, мабуть, зітхають працівниці сексу по телефону.

А тоді почав співати. Протягом вечора пісню повторювали 8 разів. Я навіть запам'ятала текст. У приблизному перекладі він звучить так:

У пісні було ще кілька куплетів, виконуючи які вокаліст постійно забував слова, але зал чемно витримував паузу, поки співак напружував пам'ять, а потім усі дружно поверталися до знайомого тексту:

У кінці концерту вся група дружно сіла на сцені, роззулася – і кинула в публіку свої сірі шкарпетки, рясно просякнуті трудовим музикантським потом.

Усе це настільки мене захопило, що я перестала помічати все довкола, жадібним поглядом пожираючи сцену і вродливого хлопця марокканської зовнішності та голубими очима, який, широко посміхаючись, спостерігав зі сцени за тим, як знетямлені від захвату шанувальниці роздирають на частини його шкарпетки.

– Подобається? – хитро посміхаючись, запитала Меґґі.

Відповідь була зайвою.

– Якщо хочеш, можеш сходити за сцену і поговорити з ними про доброчинний концерт у Львові. Ми колись обговорювали проекти співпраці групи з «Лємберґ-Гільфе», можливо, вони вже щось вирішили. Вокаліста звати Маріо.

Не роздумуючи, я попрямувала до гримерної, якою служило одне з підсобних приміщень. Там пиво все ще не закінчилося, і Маріо, витираючи піт великим рушником, відкорковував чергову пляшку.

«Шоу маст ґоу он! – прохрипів він, широко (трохи надто широко) посміхаючись. – Поки не закінчилося спонсорське пиво».

І перехилив пляшку собі до рота. З координацією у нього вже було не зовсім добре, тому частина рідини вихлюпнулася на барвисті квіти його майток. Я почала сумніватися, чи це не здається мені дещо перебільшеним, але потім і собі допила рештки пива з четвертої уже на сьогодні пляшки, після чого вирішила, що ні, не здається, тобто, власне, тільки здається. Оскільки я сама перебрала спонсорського пива, роздуми над моральним аспектом проблеми доведеться відкласти на завтра. Дійшовши такого висновку, я впевнено зробила ще один крок уперед.

– Шіт, – вилаявся Маріо. Сподіваюся, він мав на увазі пляму на майтках, а не мою появу.

– Хай! – сказала я. – Уперше була на вашому концерті, і мені дуже сподобалося.

– Супер! – Маріо спробував увічливо посміхнутися, але вийшло в нього знову надто широко. – А ти звідки?

– З України.

– Зі Львова чи з Києва?

– Із Соснівки, – збрехала я більше просто так, ніж із якоюсь конкретною метою. Мені раптом захотілося подратувати цього самовпевненого мавра.

– Звідки, звідки? – перепитав Маріо.

– Соснівка – це стара назва Чорнобиля. Батьки встигли вивезти мене ще до того, як у всіх моїх однокласників почала рости друга голова. Декого з них ще можна врятувати операційним втручанням, на це й підуть зібрані вами сьогодні гроші.

Справа, напевно, була не лише в пиві, а й у завеликій кількості адреналіну, накопиченого за рік повної відсутності особистого життя. Я відчула, що червонію.

– Серіо? – не повірив Маріо. – А я думав, із Чорнобиля всіх вивезли.

– Можу я порозмовляти з вашим менеджером? – запитала я, ні до кого конкретно не звертаючись.

– У нас немає менеджера, але я – керівник групи, – сказав бас-гітарист. – У чому справа?

– Я хотіла б запропонувати вам виступити з концертом у Львові. На запрошення однієї із львівських груп. А потім запросити львівську групу до Бернсбаха. Мені здається, це було б і вам, і їм, і всім решта цікаво.

– Непогана ідея. Треба буде подумати. Давай обміняємося координатами і поговоримо на тверезу голову. – Він витяг записник. – До речі, в мого друга дівчина з Соснівки. Це недалеко від Львова і дуже далеко від Києва. Ніч поїздом, – сказав бас-гітарист, і я почервоніла ще більше.

Наступного ранку я прокинулася з головним болем і досить туманним уявленням про перебіг учорашніх подій.

Невже я й справді видудлила чотири пляшки пива, а потім завалила до чоловічої гримерної і почала пропонувати крутим західним рокерам концерти у Львові? З іншого боку, згадуючи залиті пивом квіти на геніталіях марокканця, мені важко було позбутися сумнівів, чи справді вони аж такі круті, як видається на перший погляд. У когось там, здається, дівчина із Соснівки. Теж, до речі, глибока провінція порівняно зі Львовом, як цей їхній Бернсбах порівняно з Баден-Баденом, а Баден-Баден – порівняно з Берліном. Усе, досить, треба йти снідати. Від сьогодні – сувора заборона на вживання алкоголю на три місяці і щоденні післяобідні прогулянки лісом. Може, почати бігати вранці? Щоб якось урегулювати кількість адреналіну в крові. Хоча не думаю, що це допоможе. Спробую надалі тримати себе в руках і більше не чіплятися до незнайомих чоловіків. Хочеться вірити, що принаймні моя по-протестантськи сувора «опер-сім'я» про це не здогадається.

– Сьогодні третя п'ятниця місяця, – як завжди, лаконічно, повідомила мене фрау Де Ляфорте за обіднім столом.

Це означало, що між другою і п'ятою в приміщенні гімназії члени «Лємберґ-Гільфе» пакуватимуть гуманітарну допомогу в ящики з-під бананів. Такий підготовчий етап перед відправкою чергового вантажу тривав кілька місяців, і моя присутність була «категорично необхідною», як висловилася Меґґі, аби допомогти написати на ящиках прізвища адресатів незнайомими мешканцям Бернсбаха кириличними літерами. Справа в тому, що, відправляючи перші вантажі, у «Лємберґ-Гільфе» практикувалося підписування ящиків латинкою, але пізніше з'ясувалося, що більша частина речей зникла під час котроїсь із численних митних перевірок. Німці вирішили, ніби причиною стало те, що українські митники не розуміють латинських літер і тому неправильно розподіляють одержані подарунки. Цього разу члени «Лємберґ-Гільфе» намагалися запобігти такому прикрому непорозумінню і попросили мене про допомогу, їм здавалося, що достатньо понадписувати все кирилицею, і подарунки потраплять за місцем призначення. Мені не хотілося розвіювати їхніх ілюзій, тому кожної третьої середи місяця я чемно ходила до гімназії підписувати ящики з-під бананів.

– Ти маєш трохи часу сьогодні ввечері? – запитала Меґґі, коли настала п'ята. – Я б хотіла запросити тебе на вечерю в приємному товаристві. Сподіваюся, що приємному. – Вона таємниче посміхнулася.

– Маю, звичайно, – заінтриговано відповіла я, і ми домовилися, що Меґґі заїде за мною десять по сьомій.

– Знайомтеся. Це Олеся, дівчина з України, про яку я вам уже розповідала. А це Маріо і Роберт, Олесю, про яких я тобі теж розповідала. Я вирішила, що вам не зашкодить познайомитися ближче.

– Ми вже знайомі, – я намагалася не думати про подробиці цього знайомства. Судячи з напруженого виразу обличчя Маріо, – він теж.

– Якщо я не помиляюся, ти збиралася запросити нас на гастролі до Львова, – сказав Роберт. – Ще не передумала?

– Факт, на тому концерті спонсором була броварня. Досі не можу дивитися на пиво.

– Ні, не передумала. Навіть хочу запропонувати «Лємберґ-Гільфе» виступити офіційним спонсором акції. Оскільки вартість квитків навряд чи покриє кошти такої поїздки.

Я відчула, як кількість адреналіну в мене в крові знову різко зростає, пальці рук холоднішають, дихання стає частішим, як у фігуристок на останній хвилині виступу, а десь глибоко всередині натягується, дрижить і збирається луснути тоненький живчик.

– Непогана ідея. Чуєш, Маріо, як ти щодо вареників, борщу та найвродливіших у світі жінок? – пожвавилася Меґґі, оглядаючи Роберта поглядом, що зраджував зацікавлення сильніше від простого дружнього.

– Якщо тут готують вареники або борщ, то можна похавати. Вродливих жінок у нас сьогодні до фіга, – галантно посміхнувся Маріо.

– Це піцерія, Маріо, – ми говоримо про вареники у Львові, в Україні, куди ми, можливо, поїдемо разом із «Лємберґ-Гільфе», офіційним спонсором акції, – Роберт подивився на Меґґі поглядом досвідченого альфонса, який звик до того, що жінки звертають на нього увагу, і вміє підкреслити, що це йому дуже приємно, але разом із тим не приховує легкої втоми від цієї постійної і досить виснажливої жіночої прихильності. Це вийшло в нього цілком професійно.

Розмова на деякий час перервалася появою офіціанта, потім принесли вино, і після першого ковтка Маріо пожвавішав. Алкоголь мав на нього блискавичний вплив. Мені стало цікаво, наскільки часто він дає цьому впливові заволодіти собою, але розвинути думку я не встигла.

– Львів – це прікол. Я люблю покататися в кайф. Під час гастролей постоянно яка-то фігня случається. Пам'ятаєш, Роберт, як ми їхали в Італію, а я забув свій паспорт, ну не забув, а засунув до кишені маринарки. Захотів до кльозету і пішов його шукати, а паспорт в руках. Потім поклав до кишені і забув. Вєсєлуха, карочє. Вихожу з кльозету, і наша черга проходити митницю. Роберт каже: «Маріо, ти не забув свій паспорт?» Він завжди мене контролює. Я кажу: «Не забув, шо ж я, дебіл». Підхожу до митника, чувак питає: «Іль паспорте?» Я йому: «Сі, бамбіно». Лізу до кишені, а ні фіга, іль паспорте тю-тю. Прікідуєш? Усі пересрали, почали мене матюкати, концерт за немалі бабулі зривається. Вліталово. Я тоже розстроївся, зняв піджак, кинув на землю, а тут паспорт випав з кишені. Прікол.

«Музиканти нікогда не бувають умні. У них така робота, шо всьо врем'я у шумі, то вони й дуріють. Ше в жисті не бачила умного музиканта. Держись од них лучче подальше», – вчила мене бабця, коли я закохалася в довгі кучері і голубі очі іншого музиканта, без домішок марокканської крові, хоча теж темпераментного. І, здається, навіть інтелігентнішого. Навряд чи Маріо міг процитувати напам'ять хоча б один вірш Шекспіра. Відразу видно, що в нього ніколи не було дівчини-філолога.

Хоча, з іншого боку, навіщо шукати в чоловіках інтелект? Це коли виникають проблеми з темпераментом або потенцією, тоді треба якось рятувати незручну мовчанку. Шекспіра цитувати, Маріо Варґаса Льосу чи, в особливо важких випадках, навіть Шевченка: «Поховайте та вставайте…» А коли всі первинні й вторинні статеві ознаки нормально функціонують, то розмовляти в принципі немає потреби.

Такою самотерапією я займалася до самого десерту, аби відволіктися і не слухати, про що говорить Маріо, і водночас сконцентруватися на тому, як саме він це робить. На тембрі його голосу, жестикуляції, міміці, на його довгих тонких пальцях, чуттєвих губах, смаглявій шкірі, яка зблизька видавалася ще більш гладенькою, приємною на дотик, оксамитовою. «Як у рекламі нового мила від «NIVEA», – намагалася я подумки поглузувати сама з себе, із примітивності власного смаку, виголодалості власної плоті, тремтіння в кінчиках пальців. Але ці слабкі спроби безсило тонули у дедалі зростаючому бажанні припинити цю жваву розповідь тривалим поцілунком, забути про те, що довкола люди, гірше – цивілізовані люди, вже не кажучи про те, що добре виховані дівчата не дивляться співрозмовнику просто в рот протягом цілого вечора, не блукають під столом нервовими пальцями по власних стегнах, уявляючи, ніби це робить хтось зовсім інший. Ніби ми зовсім і не в ресторані, і поруч із нами немає Меґґі і Роберта, і розмова в нас зовсім не така ідіотська. Точніше, взагалі немає ніякої розмови. Тільки погляди, руки і губи, зайняті зовсім не поглинанням італійської піци з французьким вином.

Аби не видатися неввічливою, я намагалася принаймні зрідка вставляти репліки в розмову. Ми обговорювали подробиці майбутніх гастролей «Сірих шкарпеток» у Львові. Кожен пов'язував із цією поїздкою щось своє. Меґґі, здається, цікавила можливість опинитися подалі від чоловіка, знайомих, родини, сусідів, усіх, крім Роберта. Мені було все одно, де опинитися, аби лише поближче до Маріо. Роберт був явно не проти трохи поальфонсувати, тим більше, що в нього саме затягнувся період чергового безробіття (під час вечері він розповів, що заробляє на життя, ремонтуючи електроприлади, але не може довго втриматися на одному місці, бо його творча натура потребує постійних змін: «Так і кочую всі свої 34 роки, – з одного бенду до іншого, від однієї фірми – до сусідньої, від попередніх стосунків до наступних»). Маріо в цій ідеї теж явно щось цікавило, судячи з його пожвавлення. Тільки от що саме? Хочеться вірити, що не лише архітектура «другого Відня» і «маленького Парижа».

– Це буде кайфово, – тішився Маріо. – Ще ніколи не був так далеко на сході. А правда, що у вас інший алфавіт?

– І ведмеді гуляють по вулицях неприв'язані. А люди руками їдять сире м'ясо і дохнуть від радіації, – не стрималася я. Такі питання дратують мене навіть у стані сильного сексуального збудження. Точніше, саме тоді будь-які питання особливо сильно дратують. Тим більше дурнуваті. Гірше я почуваю себе тільки тоді, коли питають: «А правда, що українська мова – це зовсім не те саме, що російська?»

Маріо подивився на мене здивовано і про всяк випадок посміхнувся. Попросити пояснення він, очевидно, не наважився, побоюючись, що Роберт знову робитиме йому зауваження тоном старшого брата. Чи просто не звик перепитувати, якщо не зрозумів. А може, він усе розуміє, а прикидається дурником, щоб не виходити зі сценічного іміджу? Одним словом, незалежно від того, що саме було правдою, за цю усмішку я ладна була пробачити ще й не таке. Тому сутичка на політичну тему на цьому і вичерпалася, а ми перейшли до десерту.

– Я запрошую вас усіх до себе ще на чарку текіли, – оголосила Меггі після того, як кожен доїв своє морозиво. – Мого старого сьогодні немає, – шепнула вона мені на вухо.

Усі ми були вже добряче напідпитку. У мене це проявлялося у постійному коливанні між заспокійливою самотерапією та активним самонавіюванням. Я раптом згадала про свої підліткові комплекси, починаючи від сорому за відсутність бюстгальтера і маленькі груди до невігласа-хлопця, з яким я вже дійшла аж до поцілунків, далі до хлопця, з яким далі поцілунків справа так і не дійшла, і закінчуючи неприємною згадкою про непоголені вчасно ноги і «небезпечний» період місячного циклу.

Перед поїздкою «на текілу» ми вирішили додати ще вина для хоробрості, і в мене почалася наступна фаза сп'яніння. Від спогадів про комплекси, які мені вже вдалося подолати, я перейшла до тих, у яких мені ще жодного разу так і не вдалося переступити через себе, і почала переконувати себе цього разу не втрачати нагоди збагатити свою колекцію пристрастей марокканським екземпляром. Протягом вечері мені так і не вдалося зрозуміти, чи відповідає мені взаємністю хлопець зі смаглявою шкірою і небезпечно голубими очима, і це загрожувало перетворитися на свіжонабутий комплекс під назвою «страх облому».

Але кайф стану повного сп'яніння і полягає саме в готовності до ризику, готовності подолати будь-які комплекси, перешкоди, вагання, невпевненість, страх, спроможність чи неспроможність, бажання чи небажання, чуже і своє, будь-що і будь-кого. Подолати все задля досягнення мети, у більшості випадків далекої від шляхетності.

Процес самопереконання плавно прямував до успішного завершення, а ми перебували вже у Меґґі вдома, після третьої чарки текіли, коли розмова про Львів на деякий час принишкла. Меґґі ввімкнула музику. Я згадала всі відомі мені зі світового письменства приклади жінок, які першими освідчувалися своїм коханим, починаючи від несміливих провінційних дівчат із класичної російської літератури і закінчуючи прикладами жінок, у яких із розкомплексованістю і прогресивним сексуальним вихованням було значно краще, ніж у холодній країні Достоєвського, Герцена і крейсера «Аврора».

І коли я зупинилася, намагаючись згадати героїнь рідної літератури, які відзначилися б такою сміливістю, але так і не змогла пригадати нікого, крім Роксоляни, хоча і в цьому випадку не була цілковито певна, освідчилася вона першою султанові, чи таки він їй, Меґґі мовчки потягнула Роберта в іншу кімнату.

Якщо Ви вже ковтаєте слину і намагаєтеся приховати від оточення несподівану набряклість у штанях, сподіваючись на детальний опис бурхливої марокканської пристрасті, розслабтеся і ковтніть гарячого чаю. Коли ми залишилися в кімнаті наодинці з Маріо і розкішним фотелем, ніби спеціально створеним із метою провокувати вибухи неконтрольованої пристрасті, ніжності, палкого потягу, сцен ревнощів, пручання, зґвалтування, сорому, навіть передчасної еякуляції. До всього я була готовою більше, ніж до того, що мені довелося побачити після уважного вдивляння в темряву порожньої кімнати. «Ви знаєте, як липа шелестить?» Отож-бо, спробуйте задовольнитися цим, коли коханий спить, а із сусідньої кімнати чути приглушені стогони.

Вранці ні Меґґі, ні Роберт, уже не кажучи про мене, не справляли особливо щасливого враження. Найжвавішим за сніданком був Маріо, який намагався з'ясувати в мене особливості львівського клімату, аби заздалегідь запастися потрібним одягом. Пізніше Меґґі розповіла мені, що Маріо з Робертом – пара і збиралися почати жити разом, але після того вечора посварилися. Хоча й не надовго. Гуманітарну допомогу до Львова допакували і відправили. Про концерти в Україні ніхто більше не згадував.