Читать книгу Під небом Аустерліца - Наташа Влащенко - Страница 3
Глава 2
Під небом Штубайталю
ОглавлениеАвстрія, 2016, грудень
…Він розплющив очі, обережно спробував поворушити ногою та раптом усвідомив, що нічого не відчуває. Глибоко вдихнув і спробував іще раз. Жодного результату. Поряд валялася зламана лижа та коричнева лижна рукавиця. Ці рукавиці подарувала йому Мар’яна минулого року.
Ігор Мариненко, один із найвпливовіших політиків України, лежав у синіх австрійських сутінках, що згущувалися, вперше за багато років абсолютно на самоті й розумів, що становище його більш ніж серйозне.
«Боже, як довго я тут пролежав? Невже я замерзну й ніхто не прийде? – подумав він і спробував засміятися. Вдалося лиш якесь невиразне булькотіння. – Телефон! Де мій телефон?»
Тремтячими пальцями розщепив шолом, обережно прощупав голову, що рівномірно гуділа, і зі здивуванням намацав гидку липку рідину.
Можна було не дивитися. Він знав, що це кров. Пальці не слухалися, тремтіли в такт із його серцем.
«Під небом Аустерліца, б…дь!» – чомусь подумав він і відчув гарячі злі сльози на щоках. Та власне ці сльози його й злякали. Він так давно не плакав, що забув навіть про саму можливість це робити.
Екран телефона залишався темним, як австрійське небо. Зранку Мар’яна попереджала, що заряду залишилося на пару годин, але він байдуже махнув рукою: «Кому на хер потрібен цей телефон?!»
Десь далеко зупинився підйомник. На цій горі не було нічного катання. Проте навіть якби й було, його винесло в ліс, у кущі, звідки фіг докричишся, навіть якщо захочеш.
Ігор утомлено заплющив очі. Хотілося спати, але він знав, що спати не можна: мороз посилювався. Якщо засне, то під ранок знайдуть замерзлий труп.
Зусиллям волі він змушував себе перебирати варіанти порятунку: «Думай, старий, думай! Думай, б…дь!»
Цікаво, Анні скажуть, що він не на форумі, а на лижах із коханкою?
І чи шукає його Мар’яна, спохватилася чи пішла у свій СПА, вважаючи, що вранішня сварка вичерпала сьогоднішню комунікацію?
Він заплющив очі й за старою звичкою спробував сформувати список можливих варіантів. Список був коротким і складався із фрази: «Господи, хоч би вони знайшли мене до темряви».
…За півгодини зовсім стемніло. Здалеку долітали звуки селища, і здавалося, щось невидиме навалюється на нього тихо, але неухильно… «Господи, то ось як це буває… Коли ти зовсім не чекаєш… Приходить вона й каже: “Пора, старенький! Пора!”».
Мариненко застогнав і спробував зіпнутися, але йому вдалося лиш якесь нечітке клекотіння та слабке смикання. «Господи, як хочеться спати! Може, заснути хоча б хвилин на п’ять?»
…Щоб не заснути, він почав повільно перебирати події останніх днів, наче сподівався розкласти все по поличках та відшукати рятівну наскрізну нитку.
Як він тут опинився?
Ще три дні тому флегматичний, гладкий і облисілий Книжник (саме так називали його у фракції), суворо попередив усіх на нічній сходці:
– Нікому не розповзатися! Тридцятого голосуємо бюджет, можливо, все затягнеться до ранку.
Довготелесий, зарослий густою чорною шерстю Діджей (прізвисько прилипло намертво) закричав несподіваним фальцетом:
– А хто це вирішує? Що тридцятого? У мене квитки на Всесвітній Форум Західних Донорів Майбутнього!
Ярослав Мамєнька, кумедний товстунець із густою щетиною, скривився:
– Облиш, синок, а що, без тебе цей сет не зіграють?
Усі заржали.
Діджей зашарівся й блиснув окулярами:
– Вас не питають! Жартувати будете в НАБУ, там давно вами цікавляться.
– Нервує підорас, – дрібно захихотів Мамєнька на вухо Ігорю, майже уткнувшись пухкими губами в його пуловер небесно-блакитного кольору. Ігор повів плечем, легко зіскочив зі стільця й пройшовся до вікна.
Депутати мовчали, втупившись в айфони. Писали коханкам, партнерам й у Facebook.
За вікном падав густий важкий сніг.
– Друзі мої, ну, може, досить цією х…нею займатися?! Хочу – не хочу… Сорока-крадійка. Цьому дам – цьому не дам, – мурчав він, не повертаючись до товаришів по зброї. – Отже, тридцятого всі в залі. Картки в Книжника. На контролі в Лідера особисто. Квитки в разі непокори та наявності особливої думки вам поміняє партія!
І він весело заржав, переможно виблискуючи голеним черепом та бойовим розворотом спортивного торса. Йому підтакував «дрібний біс» Мамєньки.
Гладко зачесана блондинка з голубими очима та намистом нарядної вчительки врешті піднесла очі:
– Ігорю Володимировичу, але ж ніхто з нас іще не бачив бюджет, – Густий рум’янець залив обличчя дами.
– Марія, дорогенька, – крикнув він, немов поранений звір, – ось поясніть, навіщо вам «бачити»?! Навіщо вам це бачити?! Ви чудово знаєте, що проголосуєте, незалежно від цієї несуттєвої обставини.
Блондинка спалахнула, як факел, та прикрила щоки руками.
– Але ж ми депутати й повинні мати хоча б якусь відповідальність…
– Повинні – так майте! – загорлав Ігор і кинувся геть.
Пролунав грюкіт дверей, що зачинилися за Мариненком, і депутати з полегшенням засовались на стільцях задами різного калібру.
– Ну що ж, продовжимо, – меланхолійно зітхнув Книжник, тьмяно поблискуючи ранньою лисиною й осмикуючи піджак, розміри на два затісний. – Колега, який раптово нас покинув, у чомусь, безумовно, має рацію. Хто не розібрався в бюджеті, той уже не розбереться. І не треба. Як кажуть, «жила бы страна большая» – і немає інших турбот. Голосування перед Новим роком не уникнути, як і бою неухильного курантів опівночі. І ви проголосуєте, щоб не ходити потім у кабінет до Ясиненка…
Тут він зупинився й широко повів рукою в бік блакитноокого худорлявого шатена з розкішним дівочим рум’янцем, наче той випив склянку козячого молока, закусив окрайцем хліба й щойно примчав засніженими полями на засідання фракції. Шатен дивився понад головами та усміхався тією загадковою усмішкою, котра була для всіх і ні для кого водночас. Він начебто не спростовував, що всі ці неприємні люди рано чи пізно припруться до нього в кабінет АП чогось просити і йому це вже завчасно складно, але водночас дистанціювався від них, як зірка Голлівуду: не до вас, коли Батьківщина в небезпеці.
Але всього цього Мариненко вже не чув.
– У «Гудром»!!! – заволав він до водія Шуріка, котрий стрепенувся від сну, подолавши трьома стрибками снігову доріжку від ґанку ВР до хвіртки в огорожі.
Шурік ображено пожував губами й навпомацки завів авто. «За…бав, – зітхнув звично, – звільнюся!»
У ресторані «Гудром» завжди людно незалежно від обставин – чи війна за порогом, чи любов, чи бідність… Депутати з Податкового комітету в кутку «перетирають» із бандитами, елітна косметичка шепочеться за маленьким столиком із подругою, відома журналістка з колишнім міністром дегустують вина, голова Ощадбанку з дружиною вдвох проводять щасливий вечір із телефонами – кожен зі своїм.
Мар’яна в кутку сама – розмовляє по телефону. Здається, вона завжди розмовляє по телефону.
Мар’яна – давнє його «надбання». Познайомилися під час Євромайдану. Переспала з ним на першому ж побаченні. Та раптом він відчув себе приниженим і використаним. І покотилося…
Ігор іде до неї, дратівливо киваючи на привітання: «Твою мать, завтра всі будуть перешіптуватися: що ж він робив тут із цією журналісточкою? Та і яка, на хрін, журналісточка – 35 років, розлучена, є чотирнадцятилітній син, успішна кар’єра й породистий зад. Господи, навіщо вона мені потрібна? Нащо мені все це треба?..»
Плюхнувся на стілець.
– Привіт!
– Привіт! Вечеряти будеш?
– Ні. Я чекаю на тебе в машині. Що мені тут робити? Усі роздивляються, як ідіоти.
Вона підносить очі. Дивиться з інтересом, як на комаху. Боже, вмазати б ляпаса. Але ж не можна. Ця точно не стерпить. Бракувало ще тут влаштувати…
Ігор дивиться, як вона посилає комусь СМС. Потім байдужим тоном промовляє:
– Я завтра лечу до Австрії. Домовилась у редакції щодо тижня перепочинку. Більше не можу…
Так. Спокійно, спокійно. Нехай їде. Він – ні. Він – не може…
Він не може поїхати на Новий рік – сім’я, бюджетне засідання, та й Лідер не зрозуміє…
До столика підстрибує якесь підорченя в рожевій сорочці та ідіотському фартушку:
– Чогось бажаєте?
– Ще не вибрав! – важко кидає Мариненко, не відводячи погляду від Мар’яни. І раптом несподівано для себе хрипло вимовляє: «Я полечу з тобою!»
Вона зовсім не дивується, лише усмішка злегка торкається чарівного обличчя. (Господи, звідки в громадянки із Сумської області ці вилиці, ці очі?!)
– Чудово. А тепер мені потрібно їхати. У мене ще інтерв’ю.
І йде, не прощаючись та не озираючись.
«Сука», – думає Ігор.
«Ігор», – думає сука.
…Щільна густа темрява оточує чоловіка, який лежить у снігу. Він не здатен ані встати, ані поворушити обмерзлими руками й ногами, інколи стогне, інколи замовкає, наче впадає в безпам’ятство. І зорі схиляються дедалі нижче над його головою.
Ігор розплющує очі. Подумки повертається в останню ніч перед відльотом. Тоді навіть не встиг повечеряти. Подзвонили з Адміністрації. Лідер викликав на зустріч. Ігор скривився: «Дивно, але тільки після дев’ятої, зазвичай пристрасть до обговорень міцніє ближче до першої ночі».
Сів у машину до ображеного Шуріка:
– Їдемо на Банкову.
Шурік покірно завів двигун і вимкнув радіо. Ігор ненавидів сторонні звуки в авто. Viber спалахнув повідомленням. Мар’яна без коментарів надіслала йому свій квиток. Жест був зрозумілим: хочеш потрапити на один рейс – думай. Так, ніч, але я тобі не нянька.
Лідер вечеряв у кабінеті наодинці. За тиждень, що не бачились, обличчя ще більше набрякло, а мішків додалось. Обійнялися.
– Вип’єш чогось?
– Не хочу. Втомився… Хоча, віскі.
– Ігорю, ти знаєш, яке важливе голосування тридцятого. Люди готові?
– Практично з усіма переговорили. Підорас цей, Плохіш, торгується, як остання шлюха на Окружній. Їм потрібен янтар, їм потрібен «Укрспирт» та ще пара комітетів. Із Самаритянином я домовився… Все буде о’кей. Володя… е-е-е… я завтра зранку на тиждень відлітаю…
– Ти здурів? Яке «відлітаю» напередодні такого голосування?!! Б…дь, ви тут усі з ґлузду з’їхали!
Він стояв зі склянкою навпроти – великий, грізний, із виряченими очима, надзвичайно небезпечний, готовий ударити, але Мариненкові не було страшно. Він з юності пам’ятав цю стійку Лідера, котру в часи спокійних дружніх посиденьок називав «бичачою», зовсім її не боявся й знав, що потрібно просто перечекати цей напад гніву.
– Ігорю, ти не хочеш займатися фракцією? Тобі насрати на країну? Та що там на країну! Тобі ж на мене насрати! Але, Ігорю, я тебе покараю, і ти знаєш як. Тому що є одна річ, на яку тобі ніколи не насрати, – це гроші!!!
Він бігав кабінетом, горлав, але Ігор уже розумів: гроза проминула, і він завтра полетить, давши вночі всі потрібні розпорядження.
Зранку в літаку, одразу ж після злету, Мар’яна заснула. Він читав, але час від часу зі здивуванням розглядав її профіль мадонни, вперто стулені губи, веснянки, легкі зморшки біля очей. Раптом вона усміхнулася крізь сон, і серце у нього обірвалося в передчутті чогось такого, чого він і сам не міг пояснити.
…Чоловік на снігу вже давно знепритомнів. Але це було не важке забуття, а приємний сон замерзаючого, котрому доля приготувала останнє тепло перед довгою дорогою в нікуди. І в ту мить, коли питання було майже вирішено, неподалік пролунали голоси, і промінь потужного ліхтаря освітив тіло в червоному лижному костюмі з неприродно вивернутими ногами.
Люди схилилися над ним, і хтось наспіх, крізь вітер, промовив:
– Jungs, es ist hier! (Хлопці, він тут!)
– Rufen sie den Rettungs! (Викликай порятунок!) Поспішні перемовини по раціях. І темрява остаточно оповила депутата Мариненка, могутнього друга великого Лідера.
…Опритомнів він за дві доби з гіпсом на нозі та щільною пов’язкою на голові. Крізь марево внутрішнього жару та обривки 48-годинного марення він почув раптом ясний і дзвінкий голос Мар’яни: дещо відсторонена та дуже зібрана, вона читала йому книжку в цупкій коричневій обкладинці:
«Он раскрыл глаза, надеясь увидать, чем кончилась борьба французов с артиллеристами, и желая знать, убит или нет рыжий артиллерист, взяты или спасены пушки. Но он ничего не видал. Над ним не было ничего уже, кроме неба, – высокого неба, не ясного, но все-таки неизмеримо высокого, с тихо ползущими по нем серыми облаками. “Как тихо, спокойно и торжественно, совсем не так, как я бежал, – подумал князь Андрей, – не так, как мы бежали, кричали и дрались; совсем не так, как с озлобленными и испуганными лицами тащили друг у друга банник француз и артиллерист, – совсем не так ползут облака по этому высокому бесконечному небу. Как же я не видал прежде этого высокого неба? И как я счастлив, что узнал его наконец. Да! Все пустое, все обман, кроме этого бесконечного неба. Ничего, ничего нет, кроме его. Но и того даже нет, ничего нет, кроме тишины, успокоения. И слава Богу!..”»