Читать книгу Під небом Аустерліца - Наташа Влащенко - Страница 5

…Цього ранку зовсім не хотілося прокидатися. Він лежав із заплющеними очима у величезному світлому номері готелю «Хілтон», усім тілом відчуваючи пружні накрохмалені простирадла, слухаючи звуки птахів за вікном, і не міг усвідомити себе, Валерія Василевича, єдиним цілим: йому здавалося, що руки й голову відокремив від тіла та розібрав якийсь злодій, із яким йому, Василевичу, ніколи не домовитися.

Сьогодні він мав пережити зустріч, яка могла змінити його життя не на жарт. Прилітає делегація з України. Рік тому вони вже зустрічалися в майже такому самому складі. Лише тоді не був задіяний у грі Горенко. Привід для зустрічі не обговорювався завчасно, але був очевидним: Янукович порушив концесію та почав відбирати шматки у великого бізнесу. Кудись із ногами вліз Юра Іванющенко, кудись – вічно «обнюханий» Саша, десь «прогулювався» чужими полями щасливий власник квартири в Ніцці похмурий Арбузов.

Врешті Василевич, Ренат і Сергій Большой вирішили, що пора їм шукати заміну оху…нному володарю. Саме під час цієї зустрічі було вирішено створити альтернативний продукт – Всеволода.

Та й він, Василевич, не заперечував.

Він і уявити не міг, що менш ніж за рік його затримають на віденській вулиці, неподалік штаб-квартири його фірми, і працівник Бюро у боротьбі з організованою злочинністю на ім’я Фрідріх Ніцше у відповідь на протистояння спокійно, з «оттяжкой» дасть йому ляпаса, немов герой Гая Річі з фільму «Рок-н-рольщик». Василевич дуже любив Гая Річі саме тому, що легко бачив себе на місці його героя. Тому сцену пережив важко й час від часу уявляв собі можливу майбутню зустріч із цим Фрідріхом Ніцше, тезкою улюбленого філософа.

А ось спікер Федерального управління місцевої поліції був винятково ввічливим. «На підставі даних багаторічного розслідування американського ФБР та ордера на арешт, виданого окружним судом США, Національна прокуратура Відня видала розпорядження щодо арешту підприємця на території Австрії», – роз’яснить він із милою посмішкою, нахилившись до численних мікрофонів і фотокамер. Люб’язність – частина його роботи, як і вишуканий стиль та пристрасть до хороших костюмів. Уся Австрія знає його звичку заправляти краватку в сорочку та носити кардиган замість звичайної камізельки.

Грьобані європейські хіпстери, ідеальні хлоп’ята зі щирою усмішкою курців опіуму!

Звісно, комусь видасться повним безумством, що він, обставлений з усіх сторін американськими та австрійськими нишпорками, намагається робити українську політику. Але, по суті, що тут дивного? Зрештою кожен обирає для себе сам: один стурбований тим, що треба було б ванну кахлями викласти, інший в’язницю хоче брати штурмом, третій намагається повіситися через повію. Але він, Василевич, любить контролювати та примножувати – не за спадковістю, як ці хлоп’ята в піжамах замість футболок, а згідно з правом свободи волі та особистих якостей. Із сусідньої кімнати вийшла Лана. Лануся… Він пригадав, як минулого року вони святкували її 41-ліття. Сорок років не святкують – погана прикмета. Довелося зачекати рочок. І вона отримала свої 5000 рожевих і фіолетових квітів та давноочікуваний подарунок – вертоліт «Аугуста» за шість мільйонів доларів. Вона на це заслуговує.

Красива жінка, з якою є про що поговорити. І, звичайно, діти. За Валерія та крихітку Єву – окрема подяка.

Вважає себе дизайнером, ну і заради Бога! Для розумної жінки сфера діяльності – як шуба на голе тіло – шуба може бути різною, тіло має бути ідеальним. Лана розумна, а певна емоційна прохолода зовсім не псує її, а додає особливого шарму, який притаманний людям, що тримають дистанцію. Він пригадав, як на якомусь благодійному сніданку знайомив її з тодішньою дружиною Абрамовича – Дашею Жуковою. Жінки ніколи до цього не бачилися, але зблизилися за півгодини, миттєво відчувши причетність до тієї рідкісної породи, яка не дозволяє розслабитися ні на секунду – ані в джунглях, ані на світському прийомі. Хоча можна стверджувати, що вони й не напружуються. Вони просто не підходять на смертельно близьку відстань – ні до чоловіків, ні до дітей, ні до друзів.

Тепер Роман і Даша розбіглися. Нічого дивного: молода амбіційна кобилка та старіючий мачо, який однаково стрімко втрачає кубики пресу та переконаність у власній неперевершеності. Вона ще не знає, що років за 10 зрівняється з ним у цьому беззмістовному страху побачити своє відображення в дзеркалі, дедалі частіше ловитиме себе на бажанні випити вже під час сніданку, а головне – у розумінні того, що бісове життя вилітає кудись у трубу зі скаженою швидкістю. І за жодні гроші цього не зупинити.

Тому немає сенсу в нових жінках і чоловіках, у нових розлученнях, скандалах, у нових дітях і безкінечних зобов’язаннях.

…Лана делікатно постояла й вийшла з номера, тихо причинивши двері. Війна війною, а «сніданок» за розкладом. Він не став подавати ознак життя: сьогодні не до того, він економить сили.

До того ж боліла спина. Правду кажучи, ці болі він вважав майже сакральними. Найгірший зі станів – відчуття відповідальності – породжував ці болі. І зняти їх міг лише масажист, котрий приходив щоранку, щоб поставити на ноги свого багаторічного відомого клієнта.

…За півгодини він лежав на масажному столі та слухав виснажливий голос свого особистого секретаря Жені Маленького.

Маленький – не прізвище. І навіть не прізвисько. Маленький – це фактура, зріст і доля, як казав їхній спільний тренер Вова Громило. А Вова Громило знався на психофізиці. Міг упоратися з будь-яким натовпом, оскільки трьох вкладав спокійно, «а більше ніж по троє вони не підходять».

– Вони прибудуть о 12:00, мій фюрер. Сподіваюся, ви пам’ятаєте, що сьогодні день народження Леніна.

– Євгеній, влаштуй там усе. Напої, квіти, офіціанти й таке інше. Мені сьогодні снилися жахливі сни…

– Ха! Сьогодні 22 квітня… Чи відомо вам, бос, що я носив зірочку із зображенням Леніна в молодших класах? Чудовий був час! Наші батьки знали, що все скоро закінчиться.

– Тобі простіше. Мій батько викладав за 80 рублів на місяць ідіотам в автошколі, як не здохнути на дорозі, а мати на сімейних святах його соромилася.

– Вона не тому соромилася, що була дружиною тренера з водіння. Просто вона його не любила! Жінки, вони ж такі тварі: якщо люблять, то готові на будь-які приниження. А якщо ні, то тримайся. «Адже для жінки минулого немає: розлюбила – і став їй чужим».

Женя Маленький говорив швидко, нехотячи, погойдуючись на носках, зовсім не соромлячись свого могутнього патрона. Василевич по-різному реагував на це «амікошонство». Часом його це втішало, часом неймовірно дратувало. Ось і зараз він застогнав під умілими руками масажиста й швидко запитав:

– Вони прилетіли літаком Горенка? А-а-а, боляче! Сашо, ти, б…дь, мене перший день знаєш?! Це не масаж, це іспанський чобіток, є…ана!

– Валерію Олеговичу, переговори проходитимуть у вашому зимовому номері. Роздруківка телефонних розмов кожного за останні три дні – у вас на туалетному столику. Моя думка проста, як штани сталевара: я нікому з них не довірив би навіть ключів від собачої будки.

– Женя, інших писак у мене для тебе нема. Баби на вечір готові?

– Баби не знадобляться. Вони приїхали за долею. На х… їм баби?

– Дякую, друже. Запис із трьох камер, два стенографісти, один фотограф. Муха щоб не проскочила! Мене з’єднувати лише в разі крайньої потреби.

…О 12:00 вони вже обіймалися на восьмому поверсі готелю «Хілтон» – Василевич займав поверх повністю. Він уважно стежив за гостями: всіх їх добре знав, когось краще, когось гірше.

Сергій Большой (не тому, що високий, просто доріс), Всеволод, Горенко (набрякле лице, щільно стулені вуста), щуплесенький брюнет (здається, помічник Горенка), Мариненко у своєму кашемірі кольору чайної троянди, з виголеним черепом, і Очкарик.

Сергій – найрозумніший, і він друг.

Очкарик – небезпечний, слова правдивого не сказав. Кивнув своїм приглянути – у туалеті, у коридорі, під час перемовин.

Василевич потай вважав себе фізіономістом. «Це ми вже проходили», – подумав він, розглядаючи тих, що прибули. Серйозні та виразні обличчя давніх знайомих були дещо з перебором – так, наче група чоловіків у віці, зібравшись у парку на лавці, збирається розводитися про Римську республіку та чергову стародавню війну.

Василевич хмикнув про себе: майже з кожним серед цих людей його пов’язувала багаторічна історія бізнес-відносин, проте хоч би скільки роздивлявся «патриціїв» (тут він не стримався та хмикнув уголос), до жодних особливих прозрінь це не приведе. Він швидко сканував кожного, напружував професійну чуйку, перевіряв на дивацтва, але не відшукав жодного. Лише зітхнув: «Боже, з ким доводиться мати справу, нема на чому оку відпочити».

Його давній конкурент Ігор Замойський терпіти не міг таких людей у своєму оточенні. Замойському подавай хардкор, складні партії – суміш преферансу, шахів, мордобою та гри «в міста». А Василевич, зі свого боку, за всієї нелюбові до нудних і простодушних людей морщився від розповідей про феєрверки на яхті Замойського, погано розумів ці публічні ескапади на тему «кока-коли вип’єш?» і слабкості стосовно журналістів – наскільки продажних, настільки ж тупих.

Василевич любив оповідь про те, як певна журналістка у відповідь на глумливі СМС Замойського «телеграфувала» сивочолому сатиру: «Пішов на х…, тварина!» І за 30 хвилин обопільного мовчання невинно додала: «Ой, вибачте, це я не вам!» Феєрично. Жаль, не вона вигадала.

Першим почав Горенко:

– Ми – тут, у тяжких північних умовах, без горілки й без бабів…

Василевич мовчки, без посмішки, не кліпнувши, слухав вступну промову. («Сука, що ж йому ніхто пристойного костюма не купить? Багатий же чоловік! Бродить, б…дь, по світу, як житомирський бомж у сорочці та сандалях»).

Горенко монотонно продовжував, морщачись чи то від перепою, чи то від недопитого:

– Сьогодні хтось повинен узяти на себе відповідальність за країну. Так сталося, що, окрім мене, нíкому. Казна порожня, на Сході – конфлікт, за життя наше ніхто «ламаного гроша» не дасть…

Василевич несподівано закипів:

– Володя, на х… ти це париш, ми ж не на з’їзді! (Всеволод зі здивуванням трирічного хлопчика озирнувся на Очкарика.) Вова, давай до справи! Ми всі тут знаємо, для чого зібралися! (Брюнет випив води та продовжив щось малювати в блокноті.) Якщо тобі складно, почну я. (Сергій Большой замріяно посміхнувся та погладив себе по манжеті бездоганної білої сорочки.) Отже, ми всі не хочемо Юлю. Її прихід до влади означає великі проблеми для нас.

Василевич зробив паузу. Усі присутні відреагували напрочуд одностайно. Вони мовчки дивилися на Валерія Олеговича, майже не рухаючись, не кліпаючи. Команда олігарха знала звичку шефа зависати в прострації: секретарі були безпристрасні, юрист-американець бездоганно ввічливий. Сергій Большой перечікував момент, як можна перечекати дощ у затишному пабі, розслаблено відкинувшись на спинку крісла.

Інша річ – «варязькі гості». На лиці Всеволода застигла дивна посмішка, наче його раптово вимкнули з мережі. Горенко мовчки дивився попереду себе, граючи щелепами. Брюнет малював, не підводячи очей. Очкарик всотував поглядом те, що відбувалося. Мариненко із зацікавленням розглядав Василевича, як підліток вожака на першій блатній сходці.

Ігор пригадав характеристику Василевича, яку видав якось Мамєнька: «Пам’ятаєш, як Пелєвін дуже точно зазначив, що олігархи – всього лише люди, і вони, врешті-решт, також сильно відстають від життя та не мають жодного поняття про те, які вони сьогодні, – просто тому, що їм немає коли ковтати гламурний медіа-відстій. Ця жижа гламуру та начебто пов’язані з ним таємні знання насправді існують лише для бідних. Але Валера – не такий! Валера – мачо й хоче подобатися всім: президентам, жінкам, журналістам і навіть трохи своєму секретарю!»

Ігор читав небагато, слабо пригадував кілька романів Пелєвіна, котрі прочитав під примусом Мар’яни, але характеристику Мамєньки запам’ятав і тепер із цікавістю спостерігав за олігархом.

Врешті Василевич усміхнувся. Стало зрозуміло, чому він подобається жінкам. Усмішка рішуче привідкривала інші сутності, котрі ховалися за його неголеною фізією. Здавалося, що в цій фізіономії живе вічність: єгипетські пустелі, ізраїльські узбережжя, полтавський степ, сніги Кіліманджаро… Вицвілі вії, світло-блакитні водянисті очі, від погляду яких багатьом ставало ніяково.

– Буду краток, рєбята. Дискусія та суперечки не мають змісту. Якщо ви хочете знати, під що я дам гроші, то тут жодного секрету немає: ви йдете єдиним блоком і 30 % списку – наші.

Сергій Большой перестав усміхатися, але не припинив погладжувати манжету. Женя Маленький засміявся. Очкарик критично глянув на нього, і стало ясно, що ідея йому не до душі. Можливо, він хотів закричати «Грабують!», але вчасно зрозумів усю безперспективність цієї репліки.

– 30% – це чистої води грабіж, – подав нарешті голос Горенко. – Ми взяли на себе відповідальність та ризики ситуації, ми втратили Крим та стікаємо кров’ю на Сході. Так, нам потрібен ваш ресурс, але третину списку нам не вибачать ні друзі, ні вороги.

…Женя Малий кивнув стенографістам і мовчки прикрив за собою двері. У коридорі критично близько до дверей стояв офіціант. Обличчя його було напруженим, пальці зосереджено стискали тацю з брудним посудом. Женя Малий мовчки дивився йому в очі, погойдуючись на носках. Лице хлопця блідло та вкривалося потом.

– Хто такий? – промурчав Женя, миттєво підібравшись.

– Денис… – щонайчистішою російською відповів білявий хлопчина в білій сорочці та метелику, роблячи крок назад. Малий натиснув «кнопку тривоги» у кишені та професійно скрутив падлюку.

Охорона вже була поруч.

– Обшукати й вибити, що ця скотина робила під дверима, – промовив байдуже й пішов коридором прямо. «От, б…дь, життя йде, а я тут хрін знає чим займаюся. І Маша спить з цим студентом, до ворожки не ходи».

…Протягом 28 годин Женя Малий не міг покинути «Хілтон». Навіть під час тригодинної перерви на обід такої нагоди не випало. У Василевича знову був масаж, робота з енергетиком і консультації з юристом.

– Женя, а що це за х…й з гори в окулярах? Не знаєш випадково?

– Технолог Всеволода. Ми з ним працювали. Я працював, ти просто забув. Дай йому зрозуміти, що він у темі і в долі, – і він кожного переконає, що земля має форму чемодана. Ми повинні прямо зараз довести американцям, що в нас спільні симпатії та загальні інтереси. Всеволод – мер, Горенко – президент, що ще потрібно, щоб спокійно зустріти старість?

– Женя, а сходи-но до цього х…я з гори, пообідай із ним. Поясни, що ми – люди вдячні.

– Валерію Олеговичу, поки моя молодість бездарно минає в підкупах та інтригах, Машка спить зі студентом.

Смішок, крихітний ковток віскі, витягнуті ноги…

– Машка? – перепитав сонно. – Машка… Облиш, іншу знайдемо!

…За 15 хвилин у номер Очкарика постукали. Женя Малий просяяв у відчинені двері найяскравішою з усмішок. Очкарик скривився й хотів зачинити двері. Але разом із усмішкою Женя миттєвим рухом протиснув ногу в отвір і промурчав:

– Ну, перестань, наші хризантеми в саду зовсім не відцвіли. Є розмова…

– Пішов на х…, ти мені ще за 2005-й винен!

– Душа моя, я ж і не відмовляюся. Поговоримо? По сто?

Очкарик із відразою пропустив прекрасного негідника в номер. І потекла неспішна бесіда при вимкнених телефонах («батарейки на стіл, скотина!»), приглушена звуками телевізора.

Рівно за півтори години Женя Маленький мчав величезним коридором «Хілтон», фальшиво наспівуючи:

(«Я достатньо плачу своєму секретарю, щоб ніколи не чути його співу», – скаже Валерій Олегович у 2017-му в суді, пригадуючи той день.)

Ще за п’ять хвилин Женя Маленький стукав в інші двері, які йому відчинив бритоголовий Мариненко.

Ігор був загорнутий у величезний махровий рушник, дещо напружений.

– За п’ять хвилин спущуся вниз.

Секретар Василевича посунув його й увійшов у номер, безцеремонно плюхнувся в крісло.

– Ігор, ставки зроблено. Очкарик прийняв план А, і тепер він не Всеволодів, а наш. Ми інвестуємо в кампанію Горенка, Очкарик переконує Всеволода, договір має бути підписано не пізніше ніж завтра.

Жодна жива душа не знає про цю зустріч. А хто знає – перестане бути живою душею… Жартую!

Женя Маленький п’яно заржав і налив собі ще.

У цей момент двері ванної відчинилися й до кімнати ввійшла цілком гола Мар’яна.

– А, чорт! – підскочив секретар, із запитанням дивлячись на Мариненка. – На фіга тобі сьогодні шлюхи?! Б…дь, всю охорону звільнять. Через годину чекаю.

І, не озираючись, покинув номер.