Читать книгу Під небом Аустерліца - Наташа Влащенко - Страница 4

…Майдан рівномірно гудів святковим шумом. Над тисячами голів майоріло помаранчеве марево. Мар’яна пробиралася крізь цей потік, а серце її дзвінко билося. Два тижні тому вона приїхала з рідного Конотопа в Київ, на Майдан, і життя її понеслося невідомо куди. Крихітна кімнатка подруги в гуртожитку, Помаранчева революція, місто, яке гуде, немов вулик… Здавалося, щосекунди хтось нашіптував на вухо: «Я куплю тобі нове життя…»

Вона виросла в неблагополучному світі, котрий був дотичним до іншого, злегка відмитого, але не менш жорстокого та нещасливого. Світ цей, із затхлими під’їздами, негарними жінками і важкими невеселими святами, вона ненавиділа з дитинства, мріяла коли-небудь вирватися звідси в інший простір, наповнений світлом, змістом і чоловіками. Ці інші чоловіки дивляться на тебе зацікавлено, а погляди їхні обіцяють захист і щастя. Усі ці наївні та безсистемні картинки вона назбирала бозна-де: із сотень прочитаних книжок (а читання завжди було її пристрастю), улюблених фільмів, із єдиної зустрічі в 9-му класі – вечора, якого вона не забуде ніколи.

Тоді до них у місто приїхав на гастролі популярний гурт. Вона випросила в мами 150 гривень на квиток, а одразу після завершення виступу вирушила до них у готель – єдиний пристойний у місті. Такого тут ніколи не бувало, тому що тут, як у «Безіменній зірці», не зупинялися довше, ніж на дві хвилини, навіть потяги.

Кумир побачив її в холі готелю та одразу все зрозумів. Запросив у бар випити-побазікати. Вона знала, навіщо ці хлопці запрошують у бар красивих дівчат. Але того вечора їй пощастило. Можливо, він її пожалів, а може, збагнув, що Мар’яна неповнолітня… Загалом вона отримала як подарунок майже дві години дуже цікавої розмови про майбутнє та про те, що «провінція добра тим, що звідси рано чи пізно потрібно ує…ть». На прощання він поцілував її у щоку, залишив номер телефону, підписав диск і пішов спати. Двері можливостей здавалися привідчиненими, але вона знала, що ніколи не подзвонить йому, в цей його комфортний світ з ароматом нішевих парфумів.

Головне для неї він зробив – підтвердив, що втеча можлива.

Починаючи з того дня, все, що вона робила, – вчилася, читала книжки, ходила в спортзал, відмовляла в романах одноліткам, – усе було спрямовано на втечу. Як у класика:

Їй було нудно з однокурсниками, сусідами з під’їзду та навіть із близькими подругами, котрі десь глибоко в душі здавалися чимось тимчасовим, немов репетицією перед справжнім життям і справжніми дружбами. Очевидно, що всі прочитані книжки «кричали» їй про зворотне: мовляв, пекло та рай ти носиш у собі, і все це ти привезеш із собою, хоч би куди поїхала. Але Мар’яна відкидала цю літературну логіку, покладаючи надії на життя як на найбрутальніше, а відтак – найдієвіше лікування.

Нічого дивного, що одразу після завершення навчання на місцевому філфаці вона втікала зі свого екзистенційного мороку, як кажуть, прожогом та світ за очі. Без грошей, без надій і без жалю. Від’їзд не був мрією, просто їй хотілося припинити цей безкінечний жах.

Їй неймовірно пощастило: роботу вона знайшла вже за тиждень, про що гордо повідомила телефоном матір, котра на прощання кричала, що Мар’яна здохне під парканом, потім плакала, курила з подружкою на кухні і, схлипуючи, жалілася, що тепер вона точно зовсім сама.

Подружка втішала:

– Але твій тепер може приходити будь-коли, а не тільки тоді, коли вона в школі чи в інституті.

– Свєт, та яка на хрін різниця. Петро одружений, і нашому щастю заважала зовсім не Мар’яна…

Звичайно, матір ридала. Але Мар’яна підозрювала, що ридає вона не через її від’їзд, а, ймовірніше, через підсвідоме – шкодує, що не зробила цього свого часу, залишилася тут, серед цих смердючих дворів зі зламаними шведськими стінками, розбитими рамами у вікнах під’їздів, смородом котячої сечі та незмінно перефарбованими підростаючими доньками. Ось ця рання зрілість молодих дівчат, їхні вугри, «smoky»-макіяж та неминуча вагітність від чергового Петьки чи Кольки здавалися Мар’яні найжахливішими прикметами маленьких міст-супутників, із яких вирватися значно важче, ніж перелетіти з Лондона в Сингапур.

Загалом із мамою все було так собі: її швидкоплинні чоловіки, дурнувата йога та міні діставали Мар’яну значно більше, ніж увесь Конотоп разом. Утім, звісно, вона її любила, як можна любити людину, котра входить у твій обмін речовин, але залишатися поруч із якою рівнозначно смерті.

Звикати до Києва не довелося. Майже одразу виникло дивне відчуття, що вона повернулася на батьківщину, що знала ці провулки, пагорби, маленькі кафе все життя… Диплома Сумського педуніверситету соромилась, проте про його ніхто й не запитував.

Робота сподобалась із першої секунди: невеликий, але відомий сайт у партійному офісі, молодий веселий редактор Коля Мурік та люди, яких бачила в телевізорі. Мар’яна не бентежилась: люди – вони і є люди. Її проникливе каштанове око миттєво зчитувало їхній страх, надії та сподівання. Маніпулювати було легко, цікаво та забавно. Мурік сміявся: «Слухай, так можуть тільки жінки, практично не підіймаючи повік!» Мар’яні лестило, що колектив прийняв її мало не одразу. Так вона й запам’ятає ту зиму: щастя, яке перемішувалося з майже постійним відчуттям голоду: грошей критично бракувало, але це було найменшим злом.

…У кафе на Хрещатику багатолюдно, пахне потом, старими шкарпетками й снігом. Мар’яна в кутку майже годину записує свої враження від безкінечного людського потоку. Час для неї став певною мірою штучним конструктом, крізь який летить життя (о так, у неї було саме це відчуття мерехтіння сфер довкола), але летить не до якоїсь кінцевої точки, а просто перебуває в процесі. І якщо вона не зменшить швидкості, світ розкриється, і там буде дещо – те, що примарно вимальовувала її уява в 15—16 років.

У кафе така «движуха», що вона не бачить навіть, але відчуває присутність чоловіка – за специфічним запахом. Чоловіка, котрий давно не мився та не відпочивав: цигарки, важкий пар від зимової куртки, голена голова, білозуба усмішка. Невисокий, на думку Мар’яни, такий собі «веселий гномик».

– Привіт!

– Привіт! – Мар’яна відповідає нехотячи, з розчаруванням міркуючи, що в умовах такої тисняви вибір украй обмежений: або розмовляти, або «звалювати» на вулицю – у зиму, хурделицю, бравурну музику.

– Моє ім’я Зохар, я журналіст із «Гіркої правди», майже тиждень у наметі…

– (Зітхаючи.) А я Мар’яна, також журналіст – із «Контролера».

Зохар весело оглядає красуню, махає комусь рукою, цокає зубом:

– Ну, ти з новеньких? (Пауза.) Та не тушуйся! Я ж також недавно шмотками торгував на Шулявці… Усі колись починали!

«От ідіот», – Мар’яна починає мовчки збирати блокноти в рюкзак, але, на щастя, бритоголовий зривається в чиїсь обійми, викрикуючи на ходу радісне привітання, і Мар’яна полегшено забивається у свій куток.

Скоро мітинг, треба буде знову йти під сцену. Вона прилаштовується за спинами лідерів та зацікавлено слухає їхні приватні розмови щодо подій на Майдані. Це до дідька цікаво, але холодно. Тут вони всі: Гонщик і Грузин, Адміністратор і Порошенко. Ну і, звичайно, Юля – в обнімку з Ющенком.

Помаранчеві шарфи, палаючі очі… Трохи алкоголю ніколи не завадить революціонерам. Вона раптом пригадала: «Якою гидкою не була б передреволюційна бюрократія, значно бридкішою є бюрократія післяреволюційна. Просто до пори вона прихована за артистичним авангардом революції, у котру із задоволенням граємо ми всі. Потім, коли перформанси й масовку зіллють разом із калюжами крові, все стане ясно, але буде вже пізно». Пелєвін… Геній каламбурів, майстер механізації продукування текстів.

Мар’яна слухає й дивиться на всю силу. Цікаві звірята зібралися в одному місці. Ось мордатий лідер молодіжної організації «Пора» Маськін. Дуже схожий на Шуру Балаганова, який із хвилювання трясе щоками перед розпилюванням золотих гир. Очевидний аферист, без жодних маскувань. Ось він перетинає шлях крізь натовп стурбованим кроком, обабіч – юні холуї. Мар’яна дивується: невже лише вона бачить, що заради грошей він і маму рідну придушить, нашіптуючи: «Потерпи, раптом минеться»?

А ось і Саша Зінченко зі спокійним, майже приреченим обличчям. І Мар’яна розуміє: його рішення повернутися в політику – фатальний крок.

Хтось позаду різко торкається її плеча, і вона – та, котра ненавидить будь-яку тактильність, – сіпається, ще не обернувшись. Їй в обличчя сміється блондинка в пуховику, з яскраво-червоним пухлим ротом.

– Мар’ян, це ж я! Свєтка з 10-б!

Мар’яна не пригадує ніяких Свєток. Про всяк випадок відсовується сантиметрів на п’ятдесят. Їй у цілому не дуже зрозумілий цей багатоденний ажіотаж на Майдані.

«Свєтка з 10-б» не надто твереза, вона тягне Мар’яну на якусь зустріч неподалік, де «всі з нашої школи». Ніяких усіх, тим паче «із нашої школи», Мар’яна не бажає бачити в принципі.

– Ти йди, Свєта, – твердим голосом каже вона, – а я буду хвилин за двадцять, у мене тут коротка зустріч.

Свєта хихикає, світить золотим зубом (Боже, коли вона встигла в 22 роки?!) і з криком «Я не прощаюсь» несеться в натовп.

На сцені з’являється Порошенко. Він бере мікрофон, робить ефектну паузу, і Майдан має нагоду спостерігати, як на його красиві пружні кучері лягає сніг. Усе це має досить кінематографічний вигляд, й оратор, не соромлячись, качає революційну романтику: «Ось бачите, я такий же, як і ви – простий український хлопець».

Мар’яна розсіяно слухає його промову. Декілька місяців потому, коли все буде завершено і на скандальній прес-конференції його назвуть корупціонером і баригою, вона зовсім не здивується: щось не те було з цією романтикою, вона це одразу відчула. Й усі відчули. Але згодом швидко забули.

Та, безумовно, чудовою була Юля – у білому пальті, зі світлими розпущеними кучерями, котра, наче в молитві, склала долоні та піднесла до неба. Не те щоб Мар’яна була цим сильно вражена, але в артистичності й естетичності Тимошенко було складно відмовити. Як і високому красивому Британову, котрий примчав із Москви взяти участь в «екшені». Загалом Британов любив «движуху», його спортивне тіло було створене для подвигів якщо не Геракла, то когось іншого з античної міфології. У нього також були кучері, хоча одяг і манери видавали інший соціальний статус.

Наступного дня у ВР Мар’яна проштовхнулася поближче до нього та, записуючи коротке інтерв’ю, насолодилася запахом дорогого коньяку й одеколону. Харизматичного Британова зустріне вона ще раз – улітку 2014-го у Києві на Форумі, куди він приїде зі щойно звільненим Ходорковським, Альфредом Кохом, Бєлковським і письменницею Уліцькою.

І доки Бєлковський буде «втирати» комусь збоку про «всезагальну фрустрацію в баблос», вона знову підійде до Британова. Назавжди запам’ятає це 10-хвилинне інтерв’ю-флірт, під час якого вони обоє роздумували, чи варто продовжити ввечері, і це було очевидно, але все ж розійшлися, так нічого і не зробивши в тому напрямку через найбанальнішу та одвічну причину – не дуже й хотілося.

А вже 27 лютого 2015 року його вб’є якийсь чеченський колгоспник, так і не зрозумівши, для чого це робить. Мар’яна назавжди запам’ятає підсмоктуюче відчуття печалі, котре виникло при вигляді цього великого розпластаного тіла з некрасиво задертою сорочкою, і вперше в житті усвідомить, якою безглуздою, страшною й невідворотною є смерть.

Саме в цей момент вона вперше пригадає уривок зі шкільної програми про «небо Аустерліца», під яким лежав, помираючи, князь Андрій Болконський. І прикінчить пачку цигарок, усоте перечитуючи: «Как же я не видал прежде этого высокого неба? И как я счастлив, что узнал его наконец. Да! Все пустое, все обман, кроме этого бесконечного неба. Ничего, ничего нет, кроме его».

Їй здаватиметься, що Британов останньої миті свого життя, ймовірно, також дивився в холодне московське небо й думав: нічого, нічого немає, окрім нього. Ані Москви, ані маршу «Весна», ані 23-річної моделі, можливо, лише мама – і то десь дуже далеко. А небо – ось воно, можна дістати рукою.

…Цієї ночі їй не хотілося до подруги в гуртожиток. Тому вона й не відмовила симпатичному молодому хлопцю в помаранчевій шапочці з помпоном у спільній вечері в ресторані за рогом. Хлопця звали Роман, він жив у будинку над цим рестораном, був із хорошої сім’ї. Він і став її чоловіком. Дід – завкафедри, у домі бібліотека, пироги з капустою у вихідні, все таке. Чому б ні? Дівчата мають виходити заміж за молодих, красивих, успішних підприємців. А любов… Якщо доля – колись наздожене. А не наздожене – значить, не сильно чекали.

Коли через три роки вони розлучались, і він волав їй одвічні чоловічі прокляття про скотину і суку, вона навіть не здивувалася. Задовго до цього вона знала свою провину: чоловік і жінка не можуть існувати в торрічеллієвій пустоті. Так, її ніколи не було вдома, і вона лише раз – 2 травня 2015 року – приготувала капустяний пиріг. Проте їй залишилася та сама квартира над рестораном і Тимофій – щастя всього її життя. І прізвище Ромка – Морозов. Мар’яна Морозова. Звучало непогано. Особливо, якби вона співала шансон.

Він хотів разом із нею стати причетним до якогось французького кіно, а вона просто хотіла жити. Потрібно було подобатися його друзям, ходити в його ресторани, слухати безкінечні розмови про бізнес.

І про «справжні чоловічі страхи, до білих кісточок».

Але їй було наплювати. На всіх цих симпатичних хлопчиків та їхніх худорлявих дівиць, на їхні навушники, рюкзаки, ввічливість, косяки – на все, що Роман називав крутим життям.

І вона зрозуміла, що вони не домовляться. Знайомство треба було обмежити тією самою ніччю, коли вона не повернулась у гуртожиток.

Але – жодних образ. Роман був чудовим хлопцем. І після розлучення дивував її стабільними грошовими траншами та зразковим виконанням ролі «тата вихідного дня».

Інколи їй хотілося, щоб він нахамив, але він був досконалим у своєму хіпстерському прикиді (бушлат від Массімо Дутті, кашеміровий светр, яскраво-червоні кросівки) успішного чоловіка – представника середнього класу, котрий спокійно сідає в бездоганно помиту «Хонду Аккорд». Тіма його обожнював, і їй подобалося дивитися з вікна, як вони йдуть по рівному рипучому снігу – обидва неспішні, спокійні, ґрунтовні. Мар’яна проводжала їх поглядом і наливала собі келих червоного сухого.

Після 2007-го вона більше не курила. Вона не хотіла бути людиною, яка курить. Часом опісля особливо тяжкого дня встромляла в зуби цигарку. Тактильного відчуття було достатньо. Врешті-решт усе в цьому світі – лише уявлення про нього.

…За дев’ять років, коли вона лежатиме у ліжку з Ігорем Мариненком в їхній перший вечір, вона запитає себе: хіба не до цього вона йшла впродовж усіх цих років, замінюючи цукор стевією? Хіба не готова була вона віддати все за одну ніч заради щастя з чоловіком, котрого вважала негідником задовго до знайомства з ним? Але щастя – це не історія про відмінників, які разом збирають макулатуру.

Щастя – це історія про тих, хто готовий здохнути разом.

Або здійснити злочин. І в цьому – його суть.