Читать книгу Під небом Аустерліца - Наташа Влащенко - Страница 6

…На Майдан Мар’яна поїхала з температурою.

Тимофій ночував у Романа. Мар’яні не подобалася його нова дружина – промита, як і його машина, висока блондинка без грудей, нагадує радше транссексуала, ніж бабу. Але в них тепер так модно: піджак, біла сорочка, хвіст, прозорі безвиразні очі, бездоганна машина та бездоганна ввічливість. Такі жінки спокійно роздягаються, якщо пазл «руху вперед» не косячить, ніколи не напиваються, не ридають, не хочуть дітей, байдужі до минулого. Працювала вона в якомусь «реанімаційному пакеті реформ», і Мар’яна все намагалась уявити образ людини, котра придумала цю ху…ту – «реанімаційний пакет». Як ці люди загалом можуть називати себе журналістами? Але колишньому чоловікові вона не говорила ні слова. Зрештою, він заслужив своє щастя… Чи уявлення про нього.

Білявий відмитий транссексуал на «ленд крузері». Чорні окуляри. Розмір грудей – мінус один.

Мав рацію Чехов: любов не перевтілює, вона зриває маски. І жінка чи чоловік, котрих ти полюбив, завжди є відображенням твого внутрішнього світу, твоїх запитів. Загалом, можливо, йому просто була необхідна ця стерильність та зрозумілість, ця «боротьба за гендерну рівність».

Цікаво, він горлає в хвилини гніву, що вона сука? Малоймовірно. А як вони трахаються? Яким є Роман, вона знає, а дівиця в сексі скоріше за все зосереджена та серйозна, наче на презентації для потенційного донора.

Не так щоб це були ревнощі, але все це здавалося якимось несправжнім, оперетковим, наче Роман не жив, а брав участь у черговому проекті. І якщо прийняти це за вихідні дані, то все, що відбувається, – усього лише пародія, кавер-версія справжнього життя, де люди ллють сльози ночами, надсилають одне одному божевільні СМС на кшталт «Будь ти проклятий, підарас!» та «Поверни мені мою зелену шкірянку через Стаса, я більше поріг тієї квартири не переступлю!»

Згодом, за кілька років після Євромайдану, Мар’яна ознайомиться з вордівським файлом нового роману Віктора Пелєвіна «iPhuck 10», у котрому цей родоначальник «нової щирості» елегантно під’ї…е письменника Акуніна, виписавши своїм героєм певного Порфирія Петровича – «поліцейсько-літературного робота», котрий здійснює розслідування злочинів та пише звіти про них у формі популярних детективів. Як відомо, Акунін і сам не проти поексплуатувати жанр, сумнівний через безкінечні компіляції, а тут ще Пелєвін із його насмішками. Склалася така пародія на пародію. Як любов Ромка до транссексуала в чорних окулярах. І, звичайно ж, цей iPhuck 10 – найдорожчий любовний гаджет кінця XXI століття, дозволений тренажер для віртуальних занять сексом. Транссексуал від такого б не відмовилася. Не тому, що секс любить – просто престижно.

…Так, Мар’яна пішла на Майдан із температурою, але жодного подвигу в цьому не було, хоча й звучало пафосно – жила вона прямо на площі Незалежності, над старим готелем, де завжди крутилися чиновники, відкомандировані та підозрілі чеченці. Просто в неї була температура, вона горіла й боялася смерті. Ніхто не знав, що час від часу на неї накочувалася хвиля липкого жаху, і вона боялася, як одного разу із нею щось трапиться і Тіма буде нікому не потрібний, особливо цьому транссексуалу з прозорими очима.

У такі дні Мар’яна не дуже ладнала із життям, лише робила вигляд, що ладнає. І щоразу намагалася уявити, якими вони є, останні хвилини відходу людини, коли дуже рано, але все ж невідворотно.

Вирвавшись десять років тому з батьківського дому, вона так і не зуміла повністю прийняти нове життя. Коли її запитували, чим вона займається – говорила про журналістику знехотя, наче сиділа на валізах і збиралася в дорогу, відому їй одній.

Одного разу на черговій прес-паті Мар’яна зустріла Кумира. Він упізнав її миттєво, дуже здивувався її теперішньому становищу та нерішуче запитав, що вона робить сьогодні ввечері. Мар’яна не стала ускладнювати його життя згодою. Вона знала про комфортний шлюб із донькою чи то міністра, чи то зама, про кар’єру, що іде вгору, і чудово розуміла, що в цьому всьому їй місця немає. А він не підходив на роль героя короткої пригоди: швидкий секс із рано облисілим завсідником рок-н-рольної тусівки, який стрімко погладшав, був їй ні до чого.

Проте останнім часом її не відпускало відчуття біди, що насувається, ниюче передчуття. У такі дні вона шукала опору, порівнюючи свій стан із вічними снами, де вона падала з горішнього поверху багатоповерхівки у маргінальному районі серед заметілі, понад усе прагнучи, щоб невидимі руки підхопили її в сніговому водовороті, утримали й порятували… Але ніякого порятунку в цих снах не було. Лише хурделиця та відчуття невідворотного, котре розтяглося на все життя.

Колишній чоловік пропонував їй свого психотерапевта. (О боги! Виявляється, вони з транссексуалом ходять до психотерапевта!) Мар’яна відмовилася. Одна лише думка, що їй доведеться розповідати сторонній людині про стосунки з матір’ю чи її бойфрендами, про свої липкі сни, похмурі перегляди порно чи про сльози за прекрасною осінню в дев’ятому класі, була для неї нестерпною. Розповідати комусь про те, що ти ховаєш навіть від себе…

Вечорами вона переглядала старі фільми Антоніоні, читала невигадливі саги Кейт Аткінсон та гортала Facebook, де була зареєстрована під безглуздим ім’ям Мар’яна Ніпрощо. Їй насправді здавалося часом, що вона зовсім ні про що.

Попри це, все було не зовсім так. Мар’яна протягом десяти років зробила гучну журналістську кар’єру та впевнено увійшла до п’ятірки найкращих. На її думку зважали, часто цитували та навіть запрошували до ефірів великих каналів. Звісно, аутичність, замкненість і небажання долучитися до якоїсь частини журналістської спільноти не йшли на користь. Її не любили, тримались осторонь та вважали вискочкою, майже фріком. Навіть її краса дратувала чоловіків, оскільки вочевидь дисонувала із «повадками»: небажання скористатися таким очевидним ресурсом сприймали за снобізм і зверхність. Лише Мурік обожнював її без жодних «але» та еківоків. Мурік був майже подружкою для неї, оскільки ніколи не посягав ані на тіло, ані на думки. Йому було достатньо свого практично щоденного медійного улову. О, боги, боги мої, Мурік і справді був сповнений марнославства. Понад славу його цікавили лише гроші. Невдалий та доволі короткий шлюб лише укріпив його в думці, що жінки – не його гаджет.

…Усе почалося з Нового року. Вона їздила до матері в Конотоп. Не треба було їхати. Але перспектива зустріти свято удвох із сином у дзвінко порожній велетенській квартирі її лякала. Хотілося тепла, захищеності, подарунків. Вона пригадала зиму 2007-го й не могла збагнути, як вижила в ті холодні, … голодною тугою місяці, як після розлучення ледь стрималася від бажання кинутися в безпам’ятний злий загул. Просто був син, треба було звикати бути одною, заробляти та вимикати нічник біля холодної постелі. Звісно, знала: поклич вона Романа – повернеться. Але кликати було так само смертельно, як і смертельно ранковий холод перед світанком, коли на роботі слід бути о дев’ятій та «хто дитину потягне в садок».

Роман запропонував найняти няню. Вона відмовилася. Мар’яна розуміла, що згода на всі його пропозиції робить цю розлуку фіктивною, а їй хотілося розриву. Не любила цю «дружбу» після розлуки, цю бездоганність у стилі «ми ж нормальні люди». Вона знала, що ненормальна, і не хотіла включатися у ці обтяжливі ігри.

Новий рік у Конотопі був суперідіотською ідеєю. З якого переляку вона вирішила, що мандарини, батьки та «Іронія долі» – це «так мило»? О пів на першу все вже з’їли, нудило від «Київського» торта й беззмістовних розмов про «київських покидьків».

Тіма заснув, і вона, мугикнувши щось про зустріч із подругою, метнулася в хурделицю, порожні вулиці з поодинокими п’яними компаніями, в завивання петард і корисливі очиці трьох місцевих ресторанів, прочинених навстіж. Комусь телефонувала, з кимось зустрічалась: у місті залишалася певна кількість однокласників, лише розумова відсталість завадила їм звалити хоча б на чеські будівництва чи зайнятися заміною памперсів італійським пенсіонерам.

Оговталася зранку в батьківському домі (о, цей материнський інстинкт!) із розтертою під очима тушшю, чорними мішками та зацькованим поглядом у дзеркалі. Ох, як давно вона не бачила цей погляд – передвісник страху, депресії, ненависті до минулого та розгубленості перед майбутнім. За кілька годин зробила вигляд, що подзвонили з редакції, поспіхом зібрала Тіму, сіла в машину та поїхала, попрощавшись із натягненою посмішкою та обіцянкою «приїздити частіше».

– Ні, краще вже ви до нас… – пробурмотіла крізь зуби, тихенько увімкнула якийсь джаз, щоб не розбудити сина. Відпустило тільки коли побачила вказівник «Київ».

Але, звичайно, захворіла. Температура зметнулася до 38 °С, довелося дзвонити Роману, щоб забрав сина. Просто не хотілося вилізати з-під ковдри, не те що ходити в магазин чи готувати. Роман приїхав миттєво, зібрав сина у звичній йому арійській манері, залишив на кухні пакет з ікрою, апельсинами та її улюбленим «Бородінським» хлібом. Тімка був щасливий і відчалив у татову оболонську квартиру з трьома комп’ютерами та Євою Браун за одним із них (другий – Ромчин, третій – гостьовий).

Два тижні Мар’яна перебувала в двобої не так із грипом, як із чимось страшним та липким усередині себе. То їй здавалося, що хтось шкребеться серед ночі у двері чи телефонують, то ставало незручно від думок про майбутнє. Раптом стало зрозумілим, що життя вона програла.

Звісно, її знали як потужного профі з тієї породи стерв, котрим зовсім не треба бігати парламентом з глибоким декольте, зазираючи в кожний риб’ячий погляд у пошуках визнання чи несподіваної удачі. Поза сумнівами, вона цілком здатна заробити собі на життя особливо не принижуючись і не випрошуючи, чудово знаючи, де саме лежать гроші в журналістиці. Очевидно, довкола багато чоловіків, і до старості їх буде стільки, скільки захоче вона.

Але жах полягав у тому, що нічого цього вона не хотіла – ні професії, ні грошей, ні чоловіків. Вона не хотіла подруг, подорожей, спа-салонів, п’ятихвилинок на каналі, СМС-повідомлень від віпів, затишних ресторанів, цікавих книг, музики в машині, снігу при світі ліхтарів, місяця, сонця, Дорна, котрий співає, Савіка Шустера, ікри, перспектив і обіцянок. Як там у Дмитра Львовича Бикова?

Лише думка про Тіму змушувала її серце пришвидшено битися, але ця думка робила її страх перед майбутнім вагомим та щільним, як аварія на порожній дорозі.

…Вона йшла поміж наметів по Хрещатику, слабо радіючи факту, що «скрізь люди» і можна відпочити від стукоту власного серця, тіней у кутках квартири, думок про беззмістовність темряви, що поглинала її. З намету визирнув симпатичний кучерявий дядько у камуфляжі:

– Дівчино! Заходьте, погріємося. У нас чай і бублики!

Мар’яна скривилася у «вдячній» усмішці, майже прошепотіла «Дякую, я поспішаю» і потяглася далі в сніговий пил. Пригадала, як одного разу під час такого самого сніжного пилу на третьому курсі познайомилася з трьома дуже симпатичними хлопцями в затишному сумському кафе, де грав джаз: добре одягнені люди поволі вели бесіду за столиками. Тоді в неї ледь вистачало грошей на чашку кави, але Мар’яна приходила сюди читати й грітися, відтягуючи повернення до гуртожитку. Тоді один із хлопців, у червоному светрі, з блакитними дівочими очима та майже сором’язливою посмішкою, з годину розважав Мар’яну розповідями про своє навчання в Лондоні. Він, очевидно, був лідером цієї компанії та постійно цикав на свого друга, одягненого бідніше, котрий намагався зійти за свого за допомогою давніх анекдотів та жартів на рівні спальних районів. Третій, високий, у чорній водолазці та піджаку, не зронив і слова. Здавалося, йому нудно від усієї цієї метушні довкола Мар’яни, і один Бог знає, чому він не полишив це дивне збіговисько.

Урешті красунчик у червоному светрі запросив їх до себе – як зазвичай буває, коли вечір завершується, але розходитися не хочеться. Уся трійця видавалася настільки безпечною, що Мар’яна погодилася. Червоне світло не ввімкнулося. І коли мачо за десять хвилин після першого келиха червоного покликав її на розмову в сусідню кімнату та почав безцеремонно роздягати, Мар’яна вперлася у своє «не хочу», не маючи сумнівів у праві на це. Ляпас, коротка, але жорстка боротьба й зрештою брудні звинувачення та прокльони.

Високий виник у дверях кімнати, як привид. Похмуро вилупився на дівчину у розірваній кофті та з розбитою губою.

– Що тут відбувається, Красеню?

– Та ось ця сучка робить вигляд, що не розуміє, навіщо чоловіки запрошують баб на хату! – з ненавистю проговорив Красунчик, проводячи долонею по роздряпаній щоці.

– Але, здається, дама не дуже хоче. А бажання дами – закон. Небажання, до речі, також… – Глянув на Мар’яну байдужим поглядом, зняв піджак, накинув на її плечі.

– Швидко взулася – і геть звідси! Піджак дарую.

– Данило, я цілий вечір її поїв! Якого хріна?! Високий не вшанував друга відповіддю та мовчки виштовхнув Мар’яну в ніч. У таку саму хурделицю, котра згодом часто снитиметься їй ночами. І котра, наче амок, гнала її вулицею цього вечора.

…Горло палало, не могла ні ковтати, ні дихати. Але вона майже фізично відчувала нездатність повернутися в теплу квартиру. Щось гнало її усе далі від дому. Вона буквально задихалася від ненависті до натовпу та бажання кинутися на шию першому зустрічному з криком: «Допоможіть, допоможіть!»

На розі Володимирської та Богдана Хмельницького хвилювався натовп десь у сто осіб. «Господи, вони ж убили його!» – кричав якийсь пацан, ридаючи та щосекунди витираючи сльози власною шапкою. Поруч стояло таксі з прочиненими дверцятами, за кермом кам’янів водій із цигаркою у скрючених пальцях. Натовп гомонів, переказуючи подробиці: люди в масках, «коктейлі Молотова», бити, зброя, вистріли по машині. Поруч з авто лежав хлопець років двадцяти п’яти з кульовим пораненням у груди. Важко дихаючи, він на диво сором’язливо дивився перед собою, наче розглядав хмари. Боже, що їй це нагадувало з такою смертельною очевидністю?!